“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
(ДО ЮВІЛЕЮ ПИСЬМЕННИЦІ)
Елеонора Степанівна Соловей (Гончарик) – докторка філологічних наук, професорка, літературна критикиня і літературознавиця. Членкиня Національної спілки письменників України і Українського ПЕН. Авторка низки монографічних видань з проблем теорії та історії української літератури, найавторитетніша дослідниця творчості В. Свідзінського, видавчиня і популяризаторка його спадщини.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В інтерв’ю Е. Соловей розмірковує про шістдесятництво як морально-етичну категорію, власне інакодумство й свою причетність до руху, спілкування із провідними представниками покоління і високу місію виборювання особистісної свободи.
– Елеоноро Степанівно, у колі Вашого спілкування в глухі брежнєвські часи було чимало творчих особистостей, яких сьогодні іменують шістдесятниками і дисидентами. Саме тоді формувалася і Ваша життєва позиція, розпочиналася творчість. Ви, як наймолодша з того покоління, цілком вписуєтеся у цей канон. Чи вважаєте себе шістдесятницею?
– Мала би то за честь, бо подумки таки так. Моє покоління – то справді «молодші шістдесятники», ми закінчували школи і навчалися у вишах саме в пору хрущовської відлиги. Паче того, той ранній карб вільнодумства та звільнення від багатьох догм і табу справді багато що визначив у подальшому житті. Хоч у провінційному (географічно) університеті ще міцно трималися звичаї та забобони попередньої доби. Тон задавали «визволителі»: їх чимало було серед викладачів, були вони і серед співробітників редакції обласної газети, де я прагнула заробити ті два роки стажу за фахом, котрі вимагалися для омріяної журналістики. Проте саме в редакції мене переконали, за браком факультету журналістики, вступити на філологічний, бодай на заочне відділення, – просто аби, залишаючись в редакції, не втрачати навчальний рік. А далі філологія захопила мене. Строкаті й суперечливі то були часи. Ми ще вивчали і «науковий комунізм», і «науковий атеїзм», проте в повітрі таки віяли свіжі вітри. Далі вже кожен міг визначатися та обирати свій шлях.
– Ваше інакодумство, ймовірно, визрівало під час навчання в аспірантурі. Як розпочався процес входження у середовище незгодних? З ким підтримували найтісніші контакти?
– Так, аспірантура – то найкращий час «доучування», добирання до своєї освіти вже за власним вибором. А за віком та обставинами для мене це був ще й час громадянського дозрівання. Але початок «інакодумства» й незгоди із застарілими істинами – то все-таки ще студентське середовище, редакції обласних телебачення та газет по закінченні навчання. Моїм улюбленим викладачам, колегам-журналістам багато чим завдячую. Етапним для мене був приїзд до наших країв Михайлини Коцюбинської, виступ її на нашому студентському науковому гуртку. І подальше спілкування з нею, що тривало потім багато років. Саме вона ввела мене у коло своїх друзів-однодумців, а то були Євген Сверстюк, Іван Світличний, Роман Корогодський, Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко, Василь Стус, Генріх Дворко. Вплив їхній був вирішальним, визначальним. Коли ще я була московською аспіранткою і Михайлина приїздила туди до мене, – повела мене до Танюків, які на той час мешкали там, дослівно подарувала їх мені; у Москві мені відтоді було наче тепліше…
– Яких переслідувань та утисків зазнавали Ви в ті часи, за що цькували Вас «мистецтвознавці в цивільному»?
– «Вербування» почалося ще в університеті, це було неприємно і незрозуміло, хоч тепер, з відстані прожитих років, краще розумію ту логіку: зовсім молода, комсомолка, вхожа до тамтешнього журналістського й письменницького товариства. Тоді якось обійшлося, але згодом, уже в Києві, ті атаки набули системного та масованого характеру, адже я дружила саме з тими людьми, які на той час дуже цікавили «мистецтвознавців». Куратор Інституту від «контори глибокого буріння» не приховував розчарування та невдоволення від моїх відмов і пригрозив, що пошкодую. Оскільки тодішня дирекція цілковито була на його боці, то невдовзі мені довелося піти з Інституту «за власним бажанням» на викладацьку роботу, і це ще був непоганий варіант, якщо врахувати, наприклад, що мою статтю про виставку художника Юрія Химича тоді передрукувала оунівська («бандерівська») газета «Шлях перемоги» (про що я донедавна нічого не знала, це Вахтанг Кіпіані знайшов, – зате, звісно, знали «вони»).
– Чим пам’ятний для Вас зловісний 1972 рік, рік масових репресій для незгодних із тоталітарним режимом творчих особистостей?
– Оце ж якраз тоді я і здобулася на відверту «немилість». Ще працювала в редакції журналу «Радянське літературознавство», попереднього року захистила кандидатську дисертацію, але вже було ясно, що сподіваний перехід у якийсь відділ Інституту мені «не світить». Ну справді: відкрито визнавалося, що академічний Інститут літератури безпосередньо підпорядкований ідеологічному відділові ЦК КПУ, а тут, розумієте, – приятелька Коцюбинської, Світличного, Бадзя, Кириченко й Стуса, котрих на той час із Інституту вже було «вичавлено»… Заступник директора Інституту («того самого» обскурантного М. Шамоти, тоді дуже впливового) С. Зубков сказав мені, що якби вони «вчасно знали все», то я б і не захистилася. Ота нова хвиля арештів, що сталася на самому початку 1972 року, дуже мені пам’ятна. Вранці 12 січня довідалася, що заарештували Івана Олексійовича (Світличного. – О.Р.) – і з роботи побігла попередити Юрка та Світлану. Вдома у них застала тільки їхнього сина Сергійка, йому тоді років десять було. Знаючи, що краще не говорити (бо «прослушка»), запхала йому в кишеньку сорочки записку для батьків. Того ж січня заарештували ще багатьох, недаремно інститутський куратор (вже інший, молодий) на останній зустрічі запевнив мене, що «націоналізм буде винищений до останньої бацили»…
– Художньо-документальна проза, а особливо дисидентський епістолярій свідчить про оберігання Вас старшими колегами від можливих неприємностей, а то й провокацій з боку влади. Чи знали Ви про це?
– Ні, не знала. Щемно до сліз, коли надибую згадки про наші карпатські мандри у споминах Михайлини або оту епопею у спогадах Світлани Кириченко про вкрадений кагебістами на пошті її портфелик, а в ньому книжку з Інститутської бібліотеки, яку дала їй на прочитання я. Або про декоративну свічку, яку подарувала Бадзям. Чи в багатотомних «Щоденниках» Леся Танюка – мої тодішні листи. І пам’ять починає розмотувати сувій… А тоді… я щиро поважала цих людей, захоплювалася ними, та все ж величі їхньої та їхнього чину вповні, звичайно, не розуміла. Скажете, що багато хто не розумів, що це з роками, в часі проступило – а все одно чомусь прикро і шкода…Свій борг перед пам’яттю цих старших моїх друзів я намагалася віддати і в есеї «Прип’ятська республіка» з книжки «Упізнання святого», і в інших спогадах про незабутніх старших друзів.
– Чи мали Ви дотичність до самвидавного руху? Які тексти на ту пору були особливо популярними, що із забороненого мали змогу читати?
– Ще в університеті читала переписаний від руки розділ зі знаменитої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», сатиричні поезії Василя Симоненка, іронічні та гнівні Миколи Холодного.Той розділ праці Дзюби мені надіслав студент-філолог із Ужгорода, з яким познайомилася на студентській конференції в Мінську. Збірку Івана Драча «Соняшник» настільки складно було дістати бодай на прочитання, що у свідомості вона відклалася теж як самвидав. До того ж у Михасі я тоді переписала недруковані поезії раннього Драча. І вірші з невиданої збірки Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Доступнішою була тоді російська самвидавна література. Найбільше прочитала її, звичайно, вже в аспірантські роки, у Москві. В гуртожитку Літінституту все те циркулювало широко і мало не відкрито – при тому, що попереджали: в будь-кого не брати, бо може бути провокація. Широко ходив як самвидав (машинописні копії романів Солженіцина, мемуарів Лідії Аксьонової-Гінзбург, протестні листи тощо), так і «тамвидав» – зарубіжні видання романів Пастернака, Набокова. Такі були часи, «так гартувалася сталь».
– Побутує хибна думка: жити і діяти в 60-ті – апріорі стати шістдесятником. Чимало тих, хто сповідував і ревно захищав соцреалістичні догми, сьогодні називають себе шістдесятниками. Як тут виставити умовні кордони і не спотворити саму ідею шістдесятництва?
– В міру осягнення самого явища – те шумовиння зникне. Воно ж не позбавлене комізму, хоч водночас сумне! Саме прагнення «приписати» себе до шістдесятництва дещо нагадує «ветеранів» ще тієї війни, відомої тоді під назвою Великої Вітчизняної. Ті псевдо-ветерани в радянські свята одягали кителі з орденами, хоча за віком могли бути хіба що «синами полку». Ну не було в них іншої втіхи в житті, іншої романтики. Напевно щось таке з нинішніми псевдо-шістдесятниками. На жаль, дедалі менше стає тих справжніх. Але є їхні твори, спогади, і спогади про них. Тішуся, що була упорядницею книжки спогадів про Михайлину Коцюбинську «У мерехтінні найдорожчих лиць» (2012)…
Сумний парадокс полягає в тому, що залишаються невідомими багато імен справжніх героїв тодішнього Опору. Люди втрачали роботу, а то й волю за свої погляди й переконання, зазнавали переслідувань. Не бувши поетами, як Василь Стус чи Ігор Калинець, громадськими діячами, як В’ячеслав Чорновіл, мислителями, як Зиновій Антонюк, – вони однак доклали своїх зусиль, щоб оскаржити людожерську систему і заплатили за це чималу ціну.
– Елеоноро Степанівно, Ви відомий дослідник творчості В. Свідзінського. Хто із шістдесятників увів Вас у неповторний світ лірики репресованого поета? Як започатковувався грандіозний проєкт повернення постаті В. Свідзінського в історію української літератури?
– Вперше два чи три вірші Свідзінського, передруковані на машинці, дала мені прочитати Михася (Михайлина Коцюбинська. – О. Р.). І хоч вони справили належне враження (пам’ятаю саме відтоді «Коли ти була зі мною, ладо моє») – згодом то відсунулося, затерлося. Лише коли вийшов по десятиліттях умисного забуття томик у «Бібліотеці поета» (1986) – відкрився мені цей митець. Я тоді саме працювала над докторською дисертацією про українську філософську лірику, Свідзінський не просто «вписався»: допоміг осягнути і всю міфософську лінію, і тяглість традиції – всупереч усім перешкодам та перервам. Далі все складалося як підтвердження тієї істини, що не ми обираємо теми: насправді, принаймні в таких випадках, теми ніби обирають нас. Було часом відчуття певного «доручення». Скажете – містика? Так вона є властивістю поезії, а тим паче коли йдеться про Свідзінського. Так, тепер то виглядає, заднім числом, на великий, навіть грандіозний проєкт, але він розпросторювався ніби сам по собі. І давав мені по-справжньому щасливі миті. Коли вдалося віднайти ті чудом зацілілі рукописи поета – «зошити в цератовій оправі», коли уклала об’ємний двотомник і він вийшов друком, а в ньому, зокрема, реконструйована збірка «Медобір», коли підготувала і пустила у світ ще інші видання поета. Коли вперше прочитала Стусові «Двоє слів читачеві» – там він назвав своїх улюблених поетів: Гете, Свідзінський, Рільке. І потім знову й знову пересвідчувалася: це співмірні величини, Свідзінський по праву стоїть у цьому ряду. Коли вперше читала опубліковану М. Коцюбинською статтю Стуса про Свідзінського «Зникоме розцвітання», свого часу надовго «ув’язнену»: забрану в автора під час обшуку перед арештом. Варто бодай згадати наші із моїми колегами-ентузіастами експедиції слідами поета: місцями, де він бував. Чимало було більших і менших удач, скажу лише про ще одну, порівняно недавню: 2017 року в Канаді вийшла збірка-білінгва вибраних поезій Свідзінського в англійському перекладі Богдана Бойчука та Богдана Рубчака: мої там сама ідея видання, упорядкування, передмова.
– Зацікавлення творчістю Сергія Єфремова теж пов’язане із впливом шістдесятників?
– Ні, це інакша історія. Смішно сказати, але коли нарешті вже стало можна видати Єфремова, то видавництво «Дніпро» не могло знайти упорядника майбутньої книжки. Тоді багато заборонених раніше книжок перевидавалося фототипічним способом: так найпростіше, але солідне видавництво воліло такого не робити. Та й зібрати літературно-критичні статті академіка (якого режим, що він називав «прижимом», призначив, як пам’ятаєте, очільником змістифікованої СВУ) належало по різних старих виданнях. Не лише зібрати, а й уніфікувати правопис (бо то були часи правописної «анархії»), прокоментувати, написати передмову. І теж було відчуття, що мушу то зробити, та й цікаво мені було. Більше року праці, відтермінований через це захист. Це щодо видання 1993 року («Дніпро»–«Основи»). Потім був ще великий том «Вибраного» С. Єфремова 2002 року («Наукова думка»). Але то вже було інакше: на цих двох виданнях я пройшла непростий шлях від друкарської машинки до комп’ютера. Хоч копітка робота з уніфікації правопису залишилася таким самим «вишиванням». Але хтось же має її робити, і робити добре.
Елеонора Соловей та Іван Дзюба
– На Вашу думку, які найбільші здобутки покоління шістдесятників, який спадок залишили вони своїм наступникам?
– Знаєте, часом могло видатися, що невдячні нащадки не цінують та й просто не знають цей спадок. Недавній гучний успіх прекрасної виставки «Боривітер» – про Аллу Горську, її мистецьку спадщину та громадянський чин у контексті тієї доби – засвідчив, що це не так. Багато хто з молоді відкрив для себе наших шістдесятників, інші пізнали їх глибше, повніше. Хочеться сподіватися, що надалі це залишиться з ними. З’являються нові капітальні дослідження цього явища, спогади, публікації з архівів. З нинішньої часової відстані постає особливо наочно, що ці дивовижні люди своєю громадянською відвагою, своєю поставою, чином і творчістю наближали українську державність – у часи, коли інші вважали це нездійснèнною мрією, утопією.
Інтерв’ю зініціював і записав Олег Рарицький, доктор філологічних наук, професор, військовослужбовець ЗСУ.
Олег Рарицький: Нещодавно журналіст і громадський діяч В. Кіпіані, працюючи з архівами КДБ, знайшов цікаве свідчення початку 1970-х років про зацікавлення тодішніх радянських спецслужб літературознавицею Е. Соловей із відповідними наслідками для неї. Документ цитую мовою оригіналу: «Соловей Элеонора Степановна. 1944 года рождения, беспартийная, кандидат филологических наук, научный литсотрудник журнала «Радянське літературознавство» института литературы АН УССР.
Во время работы в редакции газеты «Молодий буковинець» в Черновицкой обл. в 1967 году и учебы в аспирантуре Литературного института им. Горького в Москве в 1970 году занималась распространением антисоветской литературы. Поддерживала близкие взаимоотношения с националистически настроенными Кочуром Г. П., Коцюбинской М., Кириченко С».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.