Іван РЕБРИК: Відкриваю секрети карпатської твердині

166

Цивілізований світ
навіть за суцільної комп’ютеризації гаразд усвідомлює, що без традиційної
книжки, яка приходить до читача на засадах інтелектуального, культурного й
морального поступу нації, остання неминуче підпадає інерції знедуховлення, себто
смерті. Тож недарма в Англії державною програмою популяризації читання
займається сама королева, в Німеччині – уряд, а в Польщі – спеціалізовані
інститути, що за постійної державної підтримки готують до видання художню,
документальну, історичну й науково-пізнавальну літературу. Лишень Інститут А.
Міцкевича, до прикладу, безоплатно розсилає любителям польської літератури в
усьому світі книги на сотні тисяч долярів.

Ясна річ, Україна
хіба у наступному десятиріччі зможе позмагатися з сусідкою. Адже в одній лише
Варшаві книгарень більше, ніж в усій нашій суверенній державі, де на 100
жителів припадає в середньому 5-7 книг. Тому й не перестаєш дивуватися, що в
країні, державний бюджет якої дехто намагається врятувати за рахунок скасування
мізерних пільг для української книжки, трудяться сміливці, котрі усвідомлюють:
належне зміцнення держави слід розпочинати з активізації видавничого сектору
національної економіки. З одним із представників такого державницького мислення
– п’ятдесятирічним директором ужгородського видавництва «Ґражда»,
літературознавцем Іваном Ребриком – наша розмова.

 

Скажіть, Іване
Михайловичу, чому саме так назвали своє видавництво, і чи давно те сталося?

А як ще гуцулові за духом назвати милу серцю домівку, хоча й
для книжки? Так, як називали її пращури справіку. Між іншим, зовсім даремне
офіційна Москва нехтує фундаментальними дослідженнями своїх середньовічних
істориків, які твердили: за витоками племен, що дали теперішніх великоросів, –
карпатські джерела. Ґражда – саме те слово, котре служить правдивим документом
лексичного багатства народу Гоців (гуцули – романізована форма). А що коли так
звані готи тільки перейняли назву могутнього колись племені гоци, як перейняли
вони ймення прусів, германів тощо?!. 
Хіба ж не від гуцульської ґражди – родового подвір’я, городженого, до
речі, так самісінько, як і етруські двори, – походять і городяни руських
городів, і громадяни та граждане?! Отож бо й воно!

А задумувалося хрещення нашого дитяти майже 20 літ тому.
Коли ми з дружиною Наталією, теперішнім головним редактором і кандидатом
філологічних наук, братами – Михайлом-юристом та Володею-художником, сповнені
райдужних, романтичних перспектив, зважилися на досить відповідальний крок.
Зовсім не знаючи, що нас очікує…

 

Цікаво, що характерна
риса українців усе розпочинати з основи чітко позначилася на естетичному норові
«Ґражди»: ви дали життя книгам, без яких навіть неможливо уявити собі сучасне
культурне й суспільно-політичне життя країни. Серія Ucrainica: adfontеs, до
прикладу, привертає увагу вибраними творами у кількох книгах, упорядкованими о.
Олегом Гірником, чи не найконтроверсійнішої постаті Греко-католицької Церкви ХХ
століття о. Гавриїла Костельника. У ґрунтовній передмові вельмишановний
отець-упорядник якнайретельніше окреслив основні засади творчості  письменника, викладача, проповідника, подавши
приклад об’єктивного, неупередженого погляду на життя і діяльність видатного
подвижника. Як це вдалося?

Головне для видавця – знати предмет. І вірити в успіх.
Інакше твій ризик нічого не вартий. Серія, що зацікавила Вас, ознаменована
феноменальною книгою Дмитра Дорошенка «Євген Чикаленко. Його життя та
громадська діяльність». Маловідома праця видатного вченого написана до п’ятих
роковин із дня смерті великого Українця, мецената, легендарного хлібороба, якого
завжди пам’ятатиме Україна. Славна доля і у книги Євгена Маланюка «Шлях до
Шевченка», видана у цій серії. Такі книги – завжди на вагу золота. Особливо за
нашої ситуації. Адже теперішнім ставленням до Тараса ми  відсовуємо його за лаштунки історії. Але без
нього Україна вже не мислима.

 До згаданої серії
належить і видання студій з українського літературознавства та міжслов’янських
культурних взаємин ученого зі світовим ім’ям Михайла Мольнара, що вийшло під
назвою «Від Влтави до Дніпра». Підготовлене у Науково-дослідному інституті
україністики його імені, видання представляє основні напрями наукової
діяльності унікального науковця. На що ми розраховували? Звичайно ж, на
щонайширшу суспільну віддачу – адже ця книжка не тільки дасть молодим
українознавцям прекрасну нагоду значно глибше зазирнути в наукову спадщину
воістину видатного знавця рідної літератури та українсько-чеських і
українсько-словацьких культурних взаємин, а й заохотить самим потрудитися на
цій благодатній ниві.

Та справді небувало вагомим внеском у слов’янознавство, і це
не тільки моя думка, стала монографія Еріки Гоци «Назви їжі й кухонного начиння
в українських карпатських говорах», видання якої здійснене за фінансового
сприяння управління культури Закарпатської облдержадміністрації. Ось де
розкриваються найпотаємніші глибини слов’янської лексики: тут зібрано не тільки
матеріали польових досліджень серед нині сущих мовців, а й зосереджено лексичні
матеріали діалектних словників, лінгвістичних атласів карпатських та інших
українських говорів, етимологічних скарбів як слов’янських, так і
неслов’янських народів. Ось таким робом Еріка Гоца й розставляє усі крапки над
«Ї»! Зрештою, реліктова лексика завжди виказувала й виказує свої істинні
джерела. І в цьому випадку продукт видавництва став насправді потрібною ложкою
до обіду.

Сказане стосується й монографії Михайла Сюська «З народного
джерела: карпатоукраїнський зоонімікон у контексті інших слов’янських (і
неслов’янських) мов». Адже своєчасність оригінальної праці зумовлена майже
повною відсутністю ґрунтовних досліджень у сфері народної зоонімії як особливої
ланки в системі української ономастики взагалі.

А зверніть увагу на монографію Оксани Тиховської «Українська
народна чарівна казка: психоаналітичний аспект», що так само побачила світ
минулого року.  Тут уперше в українській
фольклористиці подано широкий спектр семантики персонажів народних казок  у контексті психоаналізу. Спираючись на
авторитет  З. Фройда і К.-Г. Юнга, пані
Оксана яскраво й доступно висвітлює історію людської душі, яка в наших чарівних
народних казках прихована під системою архетипних  образів, мотивів та символів, талановито
розглядає систему персонажів цих казок як нерозривну єдність об’єктивованих
архетипів.

 

Звичайно, все, що
з’являється вперше в Україні, зацікавить кожного… причетного. Але ж і для таких
видань потрібна не тільки реклама?!

Без реклами життя видавництва взагалі неможливе! Але якщо
берешся за справу з розумом, то на дурне ж не має вийти, чи не так?
Вигадливіше, винахідливіше потрібно працювати – у цьому й полягає основний
секрет успіху. Сказане  стосується і
дизайну видань, і роботи з авторами… Потрібно тримати належно підняту планку!
Так само, як і дане слово.

На щастя, у багатонаціональному Закарпатті висока видавнича
конкуренція. Проте української книжки тут значно більше, ніж по інших регіонах.
Бо ми – Європа. Так чуємося і на тому стоїмо.

Як це кажуть у нашій Верховній Раді? Україна –
багатонаціональна держава! Ніби є десь в Європі щось інше? Але коли
багатонаціональна держава вважає себе європейською та ще й постулює своє
прагнення ввійти до європейської родини, то мусить усвідомити, що ЄС – родина
рівноправних національних держав. А Україна своїм ставленням до книговидавничої
справи демонструє лишень постколоніальну, а не національну культуру.

Натомість наша «Ґражда», вміло використовуючи інтернет,
зроду сповідує тверду видавничу політику, що приваблює і тутешнього, і
зарубіжного читача. Маємо сталих покупців у Варшаві, Нью-Йорку, Вінніпегу,
Москві, Ризі, Вільнюсі, Петрозаводську, Пітері, але й не бракує їх у
Севастополі й Одесі, Луганську й Дніпропетровську тощо. Україномовних. Якраз
оця чітка орієнтація на цивілізаційні засади, мушу наголосити, теж дає
неабиякий зиск. Адже люди, віддані своїй справі, завжди знайдуть належну –
спільну! – мову. Як у культурі, так і в книгобізнесі. Ясна річ, якщо вони
культурні люди.

 

Зрозуміло, Іване
Михайловичу, етнографічна й фактографічна література в «Ґражді» – поза
конкуренцією. Хоча  більшість наших
видавництв скаржаться, що ця ділянка збиткова… А як інші жанри? Адже спектр
видавництва досить потужний…

 Аби згадана
література була поза конкуренцією, потрібно її видавати хоча б так, як ми
спорядили  «Етнографію Закарпаття»
Михайла Тиводара, давнього свого автора – класні кольорові світлини, добротний
папір. Приємно глянути! А візьмеш у руки, то вже й повертати не хочеться – те,
що видане зі смаком та любов’ю, читач, як відомо, відчуває одразу. Зрештою, вже
з набутого досвіду знаю: за красу не шкода й доплатити…

Це ж можу сказати про книгу Миколи Мушинки «Лицар волі»,
презентовану в жовтні у серці Гуцульщини – Ясіні, на батьківщині видатної
постаті української історії Степана Клочурака, про якого, власне, і йдеться у
виданні. Адже він – колишній президент Гуцульської Республіки, невдовзі міністр
господарства й народної оборони в уряді Карпатської України, безжально
репресований органами НКВС. Ми прагнули (й сподіваємося, що це нам вдалося),
аби книга була доброю – як компенсація за той драматизм, ті жахіття, якими
«обдарував» долі автора й героя комуністичний режим.

Чому книговидавництво було прирівняно держполітикою до
звичайного товаровиробництва? Тому, що духовний хліб став тими перлами, про які
й оповідав Спаситель. Адже нашого державного чиновника, який не володіє
державною мовою в обсязі середньої освіти, абсолютно влаштовує понад 85%
російськомовного імпорту. Тож українське слово, викорінюване століттями, й досі
перебуває в облозі адептів суто ширвжиткових принципів.

Але ми стоїмо на діаметрально протилежних засадах. До
прикладу: запросили  до спів¬праці автора
півтора десятка літературознавчих та критичних книг, упорядника кількох
фундаментальних антологій українських авторів професора Тараса Салигу, який і
започаткував напрочуд цікавими «Вибраними поезіями» Вадима Лесича цілком
унікальну літсерію «Розсипані перли». І знаєте, в чому  полягає унікальність означеної серії? Саме в
тому, що вона покликана ознайомити прихильників красного письменства з авторами
майже не відомими в Україні, позаяк творча їхня доля складалася вельми
драматично. І Вадим Лесич (Володимир Кіршак) не тільки належить до згаданого
грона талантів, а й посідає у ньому чи не най¬яскравішу позицію.

Про те, що Вадима Лесича знають у світі, свідчать переклади
його поезії на мови різних народів. Німецькою її оприлюднили Ганс Кох і
Елізабет Котмаєр, англійською – Патриція Килина, польською – Єжи Немойовський і
Казімєж Яворський, французькою – Емануїл Райс, єврейською – Я. Кляйн,
білоруською – Федір Ілляшкевич, російською – 
Ігор Костецький… А про нього самого писали Євген Маланюк, Б.-І. Антонич,
Святослав Гординський, Володимир Державин, Юрій Шерех (Шевельов), Іван
Кошелівець, Григорій Костюк (Б. Подоляк), Богдан Бойчук, Ігор
Качуровський…  Таке гроно імен! І Т.
Салига слушно зазначив у передмові до вибраного В. Лесича, що зовсім небагато
еміграційних письменників мали подібну критично-дослідницьку лектуру…

Саме в цьому томі поезій повертається до нас із понад
півстолітнього небуття і неповторний Лесичів «Никифор», обернувшись на
легендарного Фенікса: «Ось дахи червоніють у сонці і дімок за дімком – в один
ряд, а крізь вікна старої церковці – душі лемків свічками горять. Це лиш
спогад. Це молодість, мабуть, якщо й молодість – справді була. І хоч доля
лукавить і зрадить, та ніколи не зрадить – земля».

Геніальні рядки! Недарма ними захоплювалася й досі милується
Європа, пам’ятає Америка, Австралія й Канада. Краса – той формат, який не
зрадить. Ані видавця, ні книгомана, ні пересічного читача.

До речі, у цій самій серії побачили світ і «Поезії»
легендарного народного героя УПА Марка Боєслава (Михайла Дяченка). Ми вважали
справою честі й у цьому випадку піти назустріч Тарасові Сализі, який поклав у
передмову до тому квінтесенцію своїх дослідницьких студій творчості Марка.
Зараз на виробництві наступний томик «Розсипаних перлів» – «Поезії та
малярство» майже незнаного у нас Василя Хмелюка, а «кого не знаємо, – писав
колись наш незабутній Петро Скунць, – того нема…».

 

Що сказати, Іване
Михайловичу? Адже Вам справді, мабуть, можна тільки  позаздрити… Але невже таку ж популярність має
й сучасна українська поезія з подачі «Ґражди»?

Поезія ніколи не видавалася для широкого кола. Хіба що
політагітки…

Але ж для того, щоб залучити покупця, зокрема молодого, до
прекрасного, поезію потрібно навчитися пропагувати. Тільки творчо, винахідливо…

У нашому видавництві чи не з дня його заснування працював
прекрасний поет і редактор, якого я щойно згадував у нашій розмові, світлої
пам’яті Шевченківський лавреат Петро Скунць. Надзвичайно самобутній і
самовимогливий митець!  Одного разу ми
допізна засиділися з Петром… Зайшла мова про громадську діяльність. Адже він
умів не тільки балакати, а й переконувати, слово його завжди було
виважене,  мудре, до нього прислухалися й
старші колеги… І знаєте, про що він тоді заговорив? Що мова – зокрема мовлення
– дивовижно гіпнотичний засіб, але потрібно мати дуже багато мудрості, аби
належно скористати з нього.

Зайти у Скунцевий поетичний світ нескладно, трудніше –
зрозуміти. До того ж і розуміння його відкриється не кожному, або ж кожному
по-своєму, бо такий уже він був у всьому – в житті й творчості. Але ж
оригінального поета й пропагувати потрібно свіжо, нестандартно! Тому й
розгортаємо творчий світ Петра Скунця у зворотній хронології написання творів:
від ще недавнього Скунця до зовсім юного мрійливого лірика. Тому  й видали тритомник його творів, розрахувавши
їх на три роки: перша книга – 2007-й, друга – 2008-й і третя – 2009-й.
Упорядковувала їх і готувала тексти Наталія Скунць, а цікаву передмову рихтував
усе той самий найнадійніший Тарас Салига.

 

Чи не ліпше було б
усе ж таки оголосити передплату на цей прекрасний тритомник П.Скунця? Аби вже
кількість передплатників допомогла 
зорієнтуватися з накладом. Як гадаєте, Іване Михайловичу?

 Маєте слушність:
випробувані традицією заходи книгорозповсюдження слід продовжувати. Але ж
потрібно шукати й нові стежки! Зокрема – суто індивідуальні. В нашому випадку
видавництво, застосовуючи нетрадиційні методи, так само прагнуло адресного
читача, маючи на прикметі гімназії та виші. Адже час, як самі бачите, настав
такий, що мусимо буквально битися за українську книжку! Інакше нас просто
пережують і… виплюнуть.

 Але «Ґражда» задля
того постала і стоїть, аби не тільки вистояло за лихоліть, а й рясно
заплодоносило дерево рідного слова. До речі, сьогоріч Петрові Скунцю
виповнилося б лишень 70… І ми готуємо 
його прихильникам жадане вибране лірики прекрасного поета. А взагалі я
переконаний: найпотаємніший секрет неприступності наших духовних твердинь –
щирі, гарячі серця, небайдужість українських читачів. Отож маємо тверду надію і
на звитяжність карпатських твердинь зокрема, і предковічну мудрість нашого
народу загалом. А інакше – чого ми будемо варті?..

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!