Іван МАЛКОВИЧ: "Іноді мені затишніше залишати вірші в собі"

133

Як уживаються в одній
особі видавець і поет? Чи не тіснять один одного?

Десь із 1994 року в «оболонці» видавця перебуваю, мабуть, у
дев’яноста відсотках свого життя. З періодичними поетичними спалахами… Але як
дуже хочеться писати, то чому видавець мав би мені заважати? Все одно йдеться
про літературу, про книжку. Якби я видавав книжки з кулінарії чи якісь
детективи, то було б інакше. А так я іноді й не помічаю, де закінчується одне й
починається друге.

Щоправда, нині пишу небагато. Проте останнім часом усе
частіше мене запрошують на виступи як поета. Щойно повернувся з Риму. Скоро їду
на півмісяця з поетичними читаннями в чотири знамениті американські
університети… Це зобов’язує більше думати про поезію. Бачите, я міг би, мабуть,
писати більше, але з віком стаю іронічніший. У мені завжди жив іронічний
Малкович, який дивився на свого романтичного тезку примруженим оком і скептично
посміхався. Малкович романтичний уже готовий братися за перо, а той
посміхається – мовляв, щось таке подібне вже давно написане, ще і Горацієм, що
ти зможеш сказати принципово нового? Тому частенько гашу в собі поетичні
імпульси. Це як та мама, що не перестає годувати дитятко – і тоді пересихає
молоко.

 

Книжка Ваших вибраних
віршів – «Все поруч». А хто і що має бути поруч з Іваном Малковичем, щоб йому
легко писалося?

На це запитання я докладніше відповів на сторінках цієї ж
книжки. Що можна ще додати? Іноді бували моменти, коли до творчості мене
спонукав  світ матеріальний. Наприклад,
зручні, з тонкою лінією написання ручки. Колись навіть був один сорт паперу, на
якому так хотілося віршувати дрібним тонким почерком. Але про це голосно
говорити, мабуть, не варто, адже йдеться лише про зовнішні спонуки. А кожен
вірш неодмінно має ще й внутрішню спонуку…

 

А пригадуєте, коли
написали першого вірша? Чи зберігся він?

Перший вірш я написав у 8 років, він розпочинав мою першу
рукописну збірку. Вже тоді в мені дивним чином, як я тепер бачу, поєднувався
поет і видавець. То був звичайний загальний зошит з цупкою обкладинкою. А
минулого року мама із сестрою віддали мою книжечку, датовану 1971 роком – десь
9 на 12 сантиметрів, яку я вирізав із зошита в лінійку і зшив, як видно,
самостійно, бо дуже капарно. Починається книжка з віршів, далі – казка про двох
братів: доброго й злого, з явними алюзіями на народні казки. А далі йдуть
кілька пісень з нотами, бо я вчився тоді в музичній школі. Така різнопланова
творчість там була…

 

Коли Ви себе відчули
поетом?

З першого вірша, тобто з 1969 року. Коли мене в дитинстві
запитували, ким я буду, впевнено відповідав, що поетом. Ну, і ще шофером.

Мої батьки були простими людьми, але їх оточувало
нестандартне культурне середовище, вони грали в нашому сільському театрику.
Скажімо, мій дядько Петро Арсенич закінчив Київський університет. Його
товариство науковців, які майже всі мали на той час проблеми з радянською
владою, приїжджало до нас у Березів погостювати на вихідні, походити в ліс,
тобто поговорити «без мікрофонів»…

Я грав на скрипці. В одинадцять років уже керував хором
однолітків своєї сестрички, яким було по чотири-п’ять років. Вони співали мою
пісню «Літо, літечко прийшло».  Це був
справжній «хіт». Ми їздили з концертами довколишніми селами. І цю пісню
виконували на біс.

 

Де й коли був Ваш
поетичний старт? І як доля привела в літстудію Забаштанського?

Старт був в Івано-Франківську, у музичному училищі, де я
вважався більше поетом, аніж скрипалем. Мої вірші друкували в стінгазеті, а
згодом і в обласній пресі.

За однією з тих публікацій мене розшукав чудовий київський
поет Володимир Затуливітер, який волею випадку працював тоді у ЦК комсомолу у
відділі преси. Тоді готувався поетичний десант молодих українських літераторів
на Всесоюзний з’їзд письменників. Але саме на той час у мене припадали іспити
до Київського університету, тому до Москви поїхали тільки мої вірші. А Володимир
Затуливітер навіть організував мені з власної ініціативи лист-рекомендацію для
вступу до університету.

А в літстудію Забаштанського привела мене Світлана
Короненко, яка була на курс старша – я вступив на філологію, а вона вчилася на
журналістиці. Я прийшов на літстудію з нею і мені одразу дали можливість
прочитати кілька віршів. І це був мій перший 
успіх, на той час це здавалося справжнім фурором. Я jдразу, як
наймолодший, став одним з улюбленців студії.

 

Ваше входження в
літературу привітав Дмитро Павличко на сторінках «Літературної України»…

Це був перший номер газети за 1981 рік, тобто мені не було
ще й двадцяти. З такими великими публікаціями колись в «Літературній Україні»
публікували шістдесятників. Потім було затишшя. І згодом побачили світ у газеті
велика добірка Світлани Короненко із захопленою передмовою Івана Драча, а тоді
й моя публікація з передмовою Дмитра Павличка. Саме з тієї публікації мене
зауважила Ліна Костенко…

Але «дорогою до Павличка» мої вірші потрапили до Софії
Майданської, це вона дала їх прочитати Павличкові. Циганська пошта спрацювала!
Дмитро Васильович запросив мене в Спілкb, секретарем якої він тоді був. Він
ходив зі мною з другого поверху на перший, потім з першого на другий і
декламував напам’ять два моїх вірші усім, кого 
зустрічав. Це було просто казково… Мрію, щоб доля теж колись дала мені
шанс, щоб і я міг так когось підтримати. Втім, тоді до думки відомих поетів
прислухалися зовсім інакше. Була одна «Літературна Україна», а тепер – як, де
представити? У якій пресі? Хто це помітить?

 

Скільки номерів  купили тієї «Літературної України», в якій
побачила світ Ваша перша добірка віршів?

Спочатку жодного не купив. Номер з моїми віршами мав вийти 6
січня, на Святий вечір, а 5-го ми з Павлом Гірником мали їхали до мене в
Березів на Різдво. Павло, оскільки його тато був поетом, членом Спілки, знав,
де складали до друку газету. І нам 5-го ввечері дали один пробний відбиток
газети. О, яка це була втіха їхати з такою газетою на Святий вечір до своїх
рідних!.. Пам’ятаю, що Павло так тішився, ніби то не моя, а його була
публікація.

 

Маєте вірші, знакові
для Вашої родини?

Треба спитати в дружини. Я знаю, які вона вірші любить,
скажімо, про коника:

Над зелен-рікою, на деревці, 
скраю,

на третім листочку –

там коник пасеться: з черешні сідельце

і чала сорочка.

Там коник пасеться – листок не прорветься від лЕгкого ходу:

води не куштує – лиш дує і дує,

лиш дує на воду…

Вона дуже любить такі всякі аварелі. Власне ми й
познайомились завдяки поезії і моїй першій збірці «Білий камінь». Я підписав їй
ту збірочку. Ярина ще й донині зберігає її у своїй скриньці з коштовностями.

 

Мрії Івана
Малковича-поета… Про що вони?

Мрії? Тепер трапляються хіба що напади поетичної зневіри. От
на останньому Форумі видавців у мене був вечір, який з власної ініціативи
організувала і провела цікава композиторка Яна Іщук. Там звучало 9 її пісень на
мої вірші. Були вдаліші й невдаліші композиції. І ті невдаліші мене сильно
розтроїли (чи то роздвоїли), аж до відчаю. 
До краю.

Може, воно звучить смішно й велемовно, але поет за своїми
найпотаємнішими відчуттями пише завжди у вічність, хоч ніколи й не думає про це
у час написання. І коли бачиш конечність культурної цивілізації, конечність
цього світу, бачиш, як людство стрибає по верхах, тобто стає дуже випадковим і
поверховим, то розумієш усю незначущість, усю непотрібність поетичних книжок,
адже світ, здається, втратив відчуття поетичних вартостей і розтікся у
різноманітних приблизностях… Людство, очевидно, вже пройшло найвищу фазу свого
духовного й інтелектуального розвитку, ми вступили в добу дивних мутацій. Тому
іноді мені затишніше залишати вірші в собі. Щоправда, згодом вони вивітрюються,
але буває, так сильно просяться на папір, що я здаюся. Так було, наприклад, з
віршем, який відкриває книжку «Все поруч» – той, який з картою України. 

Бували й дивніші випадки… Коли писав вірш «Із янголом на
плечі» – чи не найвідоміший з моїх творінь, то десь на половині вірша раптом
відчув, що він буде популярний. І мені перехотілося писати. Ледве пересилив
себе, щоб таки його дописати – адже я зашвидко побачив його всього, до рядка… З
одного боку поет ніби й прагне популярності, але за своєю справдешньою суттю
таки воліє залишатися герметичнішим і нерозгаданим до кінця.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!