Іван Багряний: велика справа потребує великого серця. Інтерв’ю з Олександром Шугаєм

ДО 115-РІЧЧЯ  З  ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА БАГРЯНОГО

Напередодні  ювілею розмовляємо з дослідником життя і творчості Івана Багряного, представником Фундації імені І.Багряного (США) в Україні, письменником Олександром ШУГАЄМ.

 

 Пане Олександре, 2 жовтня  виповнюється 115 років  з дня народження видатного прозаїка, поета, драматурга, публіциста, громадсько-політичного діяча Івана Багряного. Ви, як багатолітній дослідник його життя і творчості, можете пояснити, чому ім’я Івана Павловича Лозов’яги (Багряний – його літературний псевдонім) ще й досі лишається непізнаним в українському соціумі?

Якщо коротко, то пояснення слід шукати у кожному з нас. На переконання Багряного: велика справа потребує великого серця, тобто любові, праці і саможертовності. У нас же, українців, чомусь виходить усе навпаки: спочатку ейфорія,  славослів’я, а потім  забуття. І це тоді, коли перший Президент України Леонід Кравчук назвав Івана Багряного Великим Українцем. Цитую: «Українська незалежність відкрила для нас І.Багряного. Відкрила і особисто для мене. І.Багряний увійшов у моє духовне життя. Мене вражає глибина думок письменника про «свою хату». Замислююся над його словами: «Поки ми не маємо свого місця під сонцем, поки ми не маємо «своєї хати»  своєї Держави,  ми є ніщо, ми є підніжки і погній чужої «правди» і чужої  ідеї. І вся геніальність та найбільша філософська велич кожного з нас  то є нуль, коли не сперта на реальну велич нації». Так писав І.Багряний у політичному трактаті «Наші позиції» 1945 року, живучи в Німеччині, в Аугсбурзі та обдумуючи програмові завдання нової партії, що мала постати як Українська Демократична Республіканська Партія (УДРП).

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Тепер ми маємо «свою хату» – свою Державу. На жаль, ще не навчились правильно жити в цій «хаті», облаштовувати її як слід».

Це щире зізнання  Леоніда Макаровича  з мого інтерв’ю з ним («Іван Багряний: нове  й маловідоме», кн. друга).  Не навчились правильно жити тоді, на початку нашої незалежності,  і, схоже, що й тепер, коли позаду  вже тридцять років (!). Знаємо, сім останніх років із них ̶  це вимушена, виснажлива оборонна війна з російським агресором. А що робили двадцять три роки перед цим?

Нагадаю: перший Президент України Л.Кравчук очолював Ювілейний комітет з відзначення 90-річчя з дня народження І.Багряного. Урочистості відбувалися в Національному оперному театрі ім. Т.Шевченка. (Тоді мені випало виконувати обов’язки відповідального секретаря оргкомітету, і я разом з головою Фундації доктором Анатолієм Лисим подав ідею заснувати престижну премію імені Івана Багряного за визначний внесок у розбудову Української держави та консолідацію суспільства, написав положення. Першим лауреатом запропонував Івана Дзюбу, і це підтримали. Премія прижилася). Усе ніби йшло до того, що з ім’ям Багряного ми будемо жити й далі. І не тільки ми, рядові громадяни, а й наш політикум, різні очільники, провідники та всенародно обрані президенти.

 Ви поділяєте думку академіка Івана Дзюби, що політичні концепції стосовно розбудови Української держави, висловлені свого часу Іваном Багряним, не тільки не були належно оцінені, а й затребувані як у діаспорі, так і на його Батьківщині?

Сталося не так, як повинно було б статися. Бо вже  наступники Леоніда Кравчука  навряд чи хоч щось прочитали з творів та політичних передбачень  Івана Багряного. (Краще б я помилився!). Пам’ятаєте, як один з наших президентів, звертаючись до загалу, запитував: «Скажіть мені, яку Україну будувати, і я вам її побудую». Ніби йшлося не про європейську країну з давніми, столітніми традиціями, а про якусь ординарну будівлю. Бо якщо не знаєш мети (і не тільки своєї, а й багатомільйонного народу), то чого взяв у руки гетьманську булаву? Але добре, що Президент видав книжку «Україна – не Росія». Тоді це  прозвучало!

Чи спромоглися інші президенти на значні узагальнення, підсумки й висновки, як прийнято в усьому цивілізованому світі? А водночас  виявити і своє зриме, реалістичне бачення шляхів у майбутнє. Руйнувати старе, віджиле, що заважає рухові вперед, як відомо, легше, ніж будувати, утверджувати нове. Насамперед забули про соціальний захист широких верств населення, занедбали, занехаяли гуманітарну сферу, зокрема культуру, якій передові нації надають вирішального значення. Де наші сучасні заводи, фабрики, підприємства? Натомість з’явився олігархат, корупція. Дбати про якісні дороги треба.

(Автотранспорту  «зелену вулицю»). Та чи не доведеться тими дорогами, як нині, і далі вивозити за кордон сировину замість того, щоб її переробляти в себе, отримуючи готовий продукт і створюючи робочі місця? Чому мільйони працьовитих українців, не маючи заняття для своїх робочих рук та інтелекту, опинилися в еміграції? (Таке Багряному не могло навіть наснитися). Та за цей час, маючи бажання й стратегію, можна було за тим же кордоном (у найкращих закладах) навчити сотні й тисячі молодих патріотичних українців, щоб вони, повернувшись додому, брали активну участь у розбудові модерної  Держави!

Невже це з галузі фантастики?

Або ще такий факт. На відкритті пам’ятника І.Багряному до 110-річчя від дня народження в його рідному місті Охтирці  не було жодного представника з Києва, так би мовити, політичної еліти. Усе доводилось робити зусиллям (і кош­том) Фундації імені І.Багряного (свідчу це, як її представник). А де ж наші державники, представники громадських організацій? Добре, що побудову пам’ятника (скульптор, заслужений художник Степан Куций) підтримав  тодішній голова Охтирської міськради Ігор Алексєєв, голова Сумського земляцтва в Києві Іван Рішняк та місцеві ентузіасти, зокрема Катерина Макаренко, разом з якою мені довелося «відкривати» Багряного його землякам ще в пріснопам’ятну комуністичну епоху. Називаю конкретні прізвища, бо щиро вдячний цим людям за допомогу. Звичайно, пам’ятника б не було, якби не  турбота багатолітнього члена Управи Фундації Олексія Коновала, знаного журналіста і колишнього інженера-проектувальника однієї з чиказьких  фірм, яка брала участь у створенні хмарочосів у Нью-Йорку. Та найголовніше, Олексій Григорович особисто знав Івана Багряного, а після його смерті був одним із очільників УРДП.

 В 1992 році держава Україна, віддаючи належне вагомому внеску Івана Багряного у визвольну боротьбу українського народу, удостоїла його найвищої державної нагороди в гуманітарній сфері – Національної премії України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови». Яке їх значення для підростаючого покоління українців, які 24 серпня ц.р. святкували 30-ту річницю незалежності України?

«Сад Гетсиманський» і «Тигролови»  невмируща класика української художньої літератури. Обидва ці твори було перекладено іноземними мовами: «Тигролови», наприклад, німецькою, англійською, голландською. (Англійською видано у США та в Канаді загальним накладом понад 1 мільйон примірників). Мені поталанило зустрітися в Новому Ульмі (це сто кілометрів від Мюнхена) з німкенею, котра берегла примірник «Тигроловів» (у перекладі «Das Gesetz der Taiga» – «Закон тайги») з автографом Івана Багряного тридцять років! Роман вийшов трьома накладами і вручався юнакам та дівчатам на подарунок до дня причастя або народження. Але суть навіть не в цьому. Далеко не кожному автору таланить написати, сказати б, «вічну книгу». Саме ту, яку читають усі покоління і в усі часи.

Досліджуючи творчість мого видатного земляка, я часто чув від читачів, людей молодшого і старшого віку, захоплені відгуки про чари художнього слова Івана Багряного. Крім того, всупереч тяжким випробуванням долі він зумів возвеличити людину як таку, вселити у неї віру в себе і потяг до краси. Без цього людина стає звіром. До речі, дуже важливо, що Іван Багряний був одним з уцілілих представників «Розстріляного відродження» двадцятих років (своїм духовним наставником вважав незламного Бориса Антоненка-Давидовича) і одночасно став предтечею нової славної когорти шістдесятників. Високої Шевченківської премії того ж таки року, як і Багряний, було  удостоєно  також і Антоненка-Давидовича (посмертно).

До слова, відомий в діаспорі, за часів незалежності і в Україні, поет, перекладач, прозаїк, літературознавець Ігор Качуровський роман «Сад Гетсиманський» ставив в один ряд із найвизначнішими творами цього жанру, як, скажімо, «Перехресні стежки» Івана Франка, «Кирпатий Мефістофель» Володимира Винниченка і «Місто» Валер’яна Підмогильного. А яка Ваша думка стосовно двох інших творів Івана Багряного  роману «Людина біжить над прірвою» і повісті «Огненне коло»? Боюсь помилитися, але вони, здається, теж включені до шкільної програми для вивчення у старших класах.

Щодо шкільної програми  не можу нічого сказати. З Ігорем Качуровським був я знайомий особисто.  Листувався. І цілком згоден з його думкою про творчість Івана Багряного. Але тут є ще й така особливість. Кожному з нас може бути до вподоби щось більше, а щось менше. Це нормально. Знаю, наприклад, що Валерій Шевчук дуже високої думки про твір Івана Багряного «Людина біжить над прірвою». Цей роман у закінченому вигляді автор не встиг побачити (передчасна смерть обірвала його працю). Роман із готових уже розділів скомпонував і видав його вірний побратим Василь Гришко, написавши вступне слово «Невгасна віра в людину (Творчий профіль Івана Багряного та його посмертна книга)». Роман побачив світ 1965 року накладом 4 тис. примірників. І це в діаспорі! Обкладинку до книги виготовив відомий художник Яків Гніздовський. Цей твір у нас по-справжньому ще не оцінено. Людина біжить над прірвою  це ж неабияке застереження. Все людство біжить над прірвою. У передмові «Одіссея української людини, або Джерела епічного мислення Івана Багряного» до двотомника вибраних творів письменника дано розгорнуту відповідь на цю тему. До двотомника, до речі, ввійшла і повість «Огненне коло». Це прикінцева частина задуманого, але не закінченого І.Багряним епічного роману «Буйний вітер».

 Українсько-американський славіст-мовознавець німецького походження, історик української літератури, літературний і театральний критик, професор Гарвардського і Колумбійського університетів, лауреат Шевченківської премії Юрій Шевельов порівнював роман «Сад Гетсиманський» з трилогією «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Цікаво, яка Ваша думка з цього приводу. Що є спільним для двох творів? І, навпаки, що їх принципово різнить?

Творчий доробок Багряного, зокрема його роман «Сад Гетсиманський», іноземні критики, аналітики порівнювали з книгами таких майстрів, як Артур Кестлер («Сліпуча пітьма», «Нуль і нескінченність»), Джордж Орвелл («1984»), Борис Пастернак («Лікар Живаго») та Олександр Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ»), часто віддаючи перевагу нашому авторові. І в художньому вирішенні цієї теми, і в життєствердному оптимізмі, і навіть у пальмі першості (сталінську гулагівську систему Багряний розвінчав майже на двадцять років раніше, ніж Солженіцин). А це ж має неабияке значення! Ну, не вірю я, щоб Солженіцин не читав роман «Сад Гетсиманський». Та ще тоді, коли його переклали  французькою і видали у Франції. Про це був розголос.

Вражаюча переконливість роману «Сад Гетсиманський», на мою думку, не тільки в майстерному зображенні  потужної сталінської машини свавілля, деспотії та беззаконня, яка нищила людину морально й фізично (на що вказували інші дослідники); не в докладних описах  тюремного побуту, допитів і тортур (хоч ці проникливі, з документальною точністю описи й засвідчили, що твір значною мірою  автобіографічний); навіть не в протистоянні силам зла могутнього, майже фантастичного духу та волі, що не дають зламатися в’язневі просто-таки в нелюдських умовах. Ні! Усе це було б, мабуть, не таким викривальним і дошкульним, якби письменник не дійшов  (при тому  першим орючи цю тернисту ниву!) простого й водночас геніального висновку, даного вустами того-таки, катованого садистами, головного героя роману Андрія Чумака:  «Один – то може бути ворог народу. Два – може бути. Сто – може бути. Тисяча  також може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ. Народ. Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!» На жаль,  не можу згадати назви грузинського фільму на цю тему, де також, але значно пізніше, прозвучала ця сама багрянівська ідея. Ех, не вміємо ми віддавати належне нашим славним письменникам!

Могли б Ви внести ясність у питання: чим був викликаний конфлікт на межі 40-50-х років між Іваном Багряним і Володимиром Державіним – літературознавцем і літературним критиком, одним з активних діячів письменницької організації «Мистецький український рух», утвореної по закінченні війни в одному з таборів для переміщених осіб?

Мені важко збагнути логіку таких літературних  критиків, як Володимир Державин. Він сьогодні  (нехай і талановито) напише одне, а завтра  зовсім інше. Тобто для нього все вирішує… замовлення? Це ж відомий факт, що той самий Державин спочатку відзначив роман «Тигролови», а потім назвав його твором… «для дефективних». Як вам це подобається? Багряний дуже добре знав, чим займався Державин у підрадянській Україні і що він тоді писав, сповідуючи більшовизм-марксизм. А в діаспорі раптом став… праведником. Ось вам епіграма Багряного  на Державина:

 

НАПИС НА  ПАМ’ЯТНИКОВІ

В 2946 РОЦІ

 

I. Спереду

Тут два Державіни лежать,

Мужів великих два заснуло, ̶

Один  ̶  що Пушкіна любив,

Другий  ̶  що так кохався в Куло.

(Примітка: Куло – це гра.)

 

  1. Ззаду

Один був велетень державний,

Другий був велетень Ді-Пі,

Але обидва вельми славні

І на однім стоять стовпі.

 

Різниці ж тільки трішки й було,

Як межи П у ш к і н и м  і   К у л о.

Багряний дуже любив гумор, сатиру, і в нього  є чимало таких творів на адресу інших письменників. Це нормальне літературне явище.

Записав Тарас ГОЛОВКО

 

“Українська літературна газета”, ч. 18 (310), 10.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.