Іван Багряний: велика справа потребує великого серця. Інтерв’ю з Олександром Шугаєм (закінчення)

578

 (До 115-річчя  з  дня народження Івана Багряного)

 

Напередодні  ювілею розмовляємо з дослідником життя і творчості

Івана Багряного, представником Фундації імені І.Багряного (США)

в Україні, письменником Олександром ШУГАЄМ.

 

У моєму архіві зберігається газетна вирізка за 2001 рік. Це замітка, що має назву «Незборимий дух», автор Дмитро Галаган. В ній, зокрема, йдеться про те, що Вам пощастило відшукати в архівах КДБ справу Лозов’яги. Могли б Ви докладніше розповісти, що в цьому безцінному документі вдалось віднайти, чи згадується в ньому ім’я того, хто написав донос на Багряного, після якого той потрапив у лабети сталінських каральних органів?

Так, ще на початку 1990-х років, завдяки  Євгенові  Марчуку, який тоді очолив  СБУ (колишнє КДБ), мені пощастило ознайомитися  із архівною справою («ДЕЛОМ») Івана Лозов’яги (Багряного). Уявляєте, яка це  для мене, дослідника, була подія! Звісно, на той час архіви уже «почистили» і компрометуючі документи на поки що живих учасників цього жахіття чи їхніх родичів не фігурували. (Хоч я вже мав зустрічі з дружиною Багряного   Антоніною Дмитрівною, його рідною сестрою    Єлизаветою Павлівною, з сином   Борисом Івановичем та з іншими родаками, і багато що знав.) Але всі інші документи– допити слідчих– не пропускаючи жодного рядка, мав змогу  не тільки ретельно вивчити, а й занотувати. Не вірилося навіть самому собі. За все це, повторюю, вдячний  Євгенові Кириловичу. (До речі, потайні  архіви тоді відкрилися не тільки мені, а й іншим дослідникам.) Пізніше, коли в Національній спілці письменників була зустріч з Євгеном Марчуком (він мав балотуватися на Президента України, і дуже шкода, що цього не сталося), мені випало  навіть сфотографуватися з ним. Тож маю  світлину на добру згадку!

 

Вам відомо, хто конкретно в діаспорі висував Івана Багряного на здобуття Нобелівської премії у номінації «Література»? Як відбувалась ця процедура?

Про це є відповідь у  двотомнику «Іван Багряний: нове й маловідоме», книга друга. На вкладці 2, с.1 уміщено навіть репродукцію листа-подання ОДУМу (Об’єднання демократичної української молоді) до Шведської Академії про висунення творчості І.Багряного на Нобелівську премію і тут-таки лист-відповідь Шведської Академії про отримання листа і книг І.Багряного на розгляд Нобелівського комітету. 1963 р. Публікується вперше. Я документаліст і в усьому люблю точність і чіткість. Багато зусиль у цій клопітній і важливій справі доклав уже згадуваний Олексій Григорович Коновал. На жаль, передчасна смерть Багряного поховала всі надії на престижну премію, адже відомо, що покійним авторам її не присуджують.

 

Вам також пощастило зустрітися з дружиною і сином Івана Багряного, яких він так і не побачив аж до своєї смерті в Новому Ульмі (ФРН). Чи зачіпали Ви у розмові з ними дуже болючу тему – виступ сина на першому каналі українського радіо під примусом КДБ з нещадним засудженням і, фактично, зреченням батька?

Звичайно, це   дуже болюча тема. Син просив батька «подумати над своїм життям, переоцінити свої діла і погляди». (Адже памфлет І.Багряного «Чому я не хочу вертатись до СССР?», перекладений кількома європейськими мовами, здирав маску зі Сталіна-злочинця і його режиму.) Та чи знаєте, що присилуваний виступ для сина Багряного закінчився нервовим потрясінням?! Водночас він подіяв і на батька, поклавши Івана Павловича до лікарні   з новою кровотечею! По суті, Багряний змушений був постійно перебувати під наглядом лікарів, починаючи з кінця 1948 року. Але для московських карателів усі методи годяться.

Про мою першу, та не останню зустріч із Борисом Івановичем (до речі, він був змушений носити материне прізвище) ідеться в романі-дослідженні «Іван Багряний…». Борис Іванович був дуже схожий на батька. Високий, кремезний. Талановитий. Відмінно навчався в середній школі. А до навчання у Харківському виші його не допустили. Працював електриком. Дошукуючись правди, як зізнався мені, прочитав усі твори Леніна й Маркса. Але Іван Багряний  рідного сина все-таки не зрікся! Навпаки, своїм дітям від другої дружини, Галини Елеазарівни – Роксоляні й Нестору – залишив заповіт: не цуратися Бориса і в усьому якомога сприяти, допомагати йому. Вірив, що діти  колись побачаться, зустрінуться. І ось мені випало бути очевидцем зустрічі в Охтирці Бориса і Роксоляни!

 

Як Ви ставитесь до критики вже згадуваного Ігоря Качуровського збірки поезій «Золотий бумеранг» Івана Багряного, випущеної в Україні ще на початку 90-х? Якщо мені не зраджує пам’ять, її редактором був доктор філологічних наук, професор Василь Яременко, Ви ж були упорядником і автором приміток.

Збірку «Золотий бумеранг (Вірші, поеми, роман у віршах, сатира та інші поезії)», як багато й інших видань у Києві, ініціював я. Упорядкував, написав вступне слово «Горів вогнем відродження», був і редактором  текстів. (Професор Василь Яременко рецензував книжку). Була думка: дати все віршоване, що вийшло з-під пера Івана Багряного, починаючи з його витоків. Щоб дослідити ці витоки (і не тільки мені), я свідомо включив (окремим розділом) навіть слабкі поетичні спроби зовсім юного автора. Усім-бо хотілося бачити Багряного одразу в золотому ореолі! Майже від народження. Але так не буває. Для мене правда   понад усе. І той-таки Багряний змалку навчався не десь, а в радянській школі. Там кожному втовкмачували в голову прописні «піонерські істини». І  треба було чималого зусилля, щоб збагнути облудність московського тоталітарного  режиму. Отож і критика Ігоря  Качуровського тут була ні до чого. Хоч я про цю критику якось і не чув чи, може, забув.

 

Чому Українська революційно-демократична партія, заснована Іваном Багряним, перебувала у жорсткій конфронтації з партіями націоналістичного спрямування? Як можна пояснити несприйняття Іваном Багряним політичних поглядів Дмитра Донцова, котрий мав особисте бачення шляхів визволення України від колоніальної залежності?

Цікаві запитання. Але їх можна перефразувати й по-іншому. Наприклад, чому партії націоналістичного спрямування перебували у жорсткій конфронтації з Українською революційно-демократичною партією? Як можна пояснити несприйняття Дмитром Донцовим вистражданих політичних поглядів Івана Багряного, який мав не тільки особисте бачення шляхів визволення України від колоніальної залежності, а й неабиякий авторитет у діаспорі та й у світі. Адже Івана Багряного (насамперед як письменника) масово читали, перекладали, шанували, приймали навіть американські сенатори; його промову у Вашингтоні  в Білому домі переклали англійською мовою і видали окремою брошурою. Це ж неабияке визнання! Хто ще з політичних діячів української діаспори досяг тоді такої вершини?

Донцов роками  пропагував сильну «вольову» людину, яка переборює всі труднощі, непохитно прямуючи до своєї мети. Гаразд. А хіба ж Багряний  виступав проти? Головний персонаж його роману «Тигролови» Григорій Многогрішний був саме такою українською людиною. Непокірною, витривалою, мужньою. Одначе він, герой, був і дещо інший. Не якийсь абстрактний супермен, а, навпаки, мав звичайні людські почування, був моральним і етичним. (Те, що потім відчули й зарубіжні читачі та критики). Радіти треба! Але тут одразу ж нагадує про себе сумнозвісне взаємопоборювання  навіть талановитих політиків, спрацьовує заздрісне, егоїстичне, що не дає нам і нині продиху: «Чому це він, а не я?» І замість того, щоб консолідуватися (бодай і з різними поглядами, але ж мета у всіх одна – визволення), вдаватись до бійки, до провокацій, до інсинуацій тощо. Подумали б тільки: хіба мало московської агентури? Та в тім-то й річ, що московська агентура, маючи великий досвід ще від царів-деспотів, вельми спритно і вміло використовувала  таких патріотів у своїх брудних цілях та оборудках.

Отож не зайвим буде повторити.

У складних умовах еміграції – насамперед необлаштованості, постійного  цькування і переслідування більшовицькими агентами і своїми дурнями, підступних провокацій (чого вартий лишень некролог на живого Багряного, вміщений у фальшивих примірниках газети «Українські вісті», розтиражованої й надісланої багатьом тим, хто захоплювався творчістю письменника і поділяв пропаговані ним ідеї),   Багряний мав неабиякий авторитет і фактично був уособленням справжнього, визнаного лідера нації: обирався заступником голови і головою Української Національної Ради, віце-президентом Української Народної Республіки в екзилі. Був одним із організаторів і засновників українського молодіжного руху МУР (Мистецький Український Рух). Послідовно і переконливо відстоював ідею вільної, демократичної, незалежної, суверенної України, консолідації всіх здорових сил не тільки українського суспільства, а й цілого світу для сприяння в розбудові її державності. Хіба ж ці багрянівські принципи не актуальні для нас і тепер? Чому про них забули саме ті, хто найбільше волає про любов до України?

 

Чи є у Ваших творчих планах познайомити широкий читацький загал з мистецькими творами Івана Багряного, адже він навчався в Київському художньому інституті, проілюстрував книжки з власною лірикою?

Так, Багряний вступив до Київського художнього інституту, але навчатися там йому не дали неймовірно тяжкі тодішні соціальні обставини. І все ж, незважаючи на це, пензлем володів майстерно, як і пером. Любив оформляти книги. Не тільки свої, а й інших авторів, колег, змушених, як і він, творити в еміграції. Та був один унікальний випадок, про який не можу не розповісти.

Відомо, що УРДП мала власне видавництво «Українські вісті». Саме тут (Новий Ульм, «Прометей») 1947 року (наголошую!) з ініціативи Івана Багряного в перекладі українською мовою побачив світ знаменитий памфлет Джорджа Орвелла «Колгосп тварин» ( в оригіналі «Animal Farm»). А знаєте, що автором художньої обкладинки до цього видання був теж… Іван Багряний?! Саме так, Багряний, генеральний секретар УРДП, я не помилився. Про те, як багрянівці знайшли контакт і порозуміння з Джорджем Орвеллом, залишив спогад Григорій Костюк. Крім того, я маю достовірне свідчення колишнього працівника друкарні Андрія Глиніна. У вихідних даних зазначено: М.Григоріїв, тобто псевдонім автора обкладинки, як це практикувалося в діаспорі. (До речі, в І.Багряного було кілька псевдонімів.) За псевдонімом   Іван Чернятинський   заховався і перекладач, однопартієць Багряного   Ігор Шевченко, тоді ще молодий і нікому не відомий аспірант, а пізніше   вчений, голова Міжнародної асоціації візантистів, почесний голова Української Академії Мистецтв та Наук у США, професор Гарвардського університету… Ось так було здійснено видання першого українського (і взагалі першого іншомовного) перекладу з англійської памфлету, який став бестселером. Це був надзвичайно важливий політичний успіх УРДП! Та ще в умовах емігрантської колотнечі. І знову ж таки   аж через десятиліття   далося взнаки оте  «перетягування каната» до себе різними нашими патріотичними силами. Коли вже у незалежній Україні, в Києві 2015 року, видали новий, підредагований переклад памфлету  «Колгосп тварин», то, посилаючись на попереднє видання, не спромоглися  навіть зазначити, згадати, хто і де, у якому видавництві  («Прометей», Новий Ульм!) першим  благословив його у світ. Виходило, що це здійснило не багрянівське, а зовсім інше політичне середовище. Отак, як бачите, маємо те, що маємо…

Та повернімося до Охтирки. На початку 1990-х років я розшукав (у місцевих мешканців) і навіть опублікував у журналі «Україна» репродукції художніх картин Івана Багряного. В основному  це портрети його земляків, бо він за інститутською спеціальністю   портретист. А живописом після свого далекосхідного сталінського «відрядження» та мордувания в застінках харківського КДБ вдруге, ставши інвалідом, у статусі «пенсіонера» в тридцять два роки, змушений був заробляти собі на шматок хліба, на прожиття.

Але збереглося  й художнє зображення Охтирського  Покровського собору з особистим підписом автора, 1925 року. (Малоформатну картинку я передав до Охтирського краєзнавчого музею). Це одна з перших художніх спроб юного Багряного. Про все це можна дізнатися з  роману-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду». Книга вийшла дуже давно, ще наприкінці минулого століття. Не повірите, у бібліотеках тоді за нею стояли черги і якщо був тільки один примірник, то не видавали додому, змушуючи працювати читачів тільки в бібліотеці. А якщо видавали комусь із довірених осіб, то хіба що на одну ніч, щоб уранці одразу ж і повернув. Давно є потреба цю книгу перевидати з доповненням. Але знову ж таки: чиїм коштом? У держави, яка забула про існування видатного письменника і політика Івана Багряного, мабуть, на це коштів немає. Звертатися до Фундації?

Спілкувався Тарас ГОЛОВКО

 

“Українська літературна газета”, ч. 19 (311), 23.09.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!