ІНТЕРВ’Ю З БІБЛІОТЕКАРЯМИ ГЛОБИНСЬКОЇ РАЙОННОЇ БІБЛІОТЕКИ
Як проходило ваше дитинство при знаменитому батькові?
Дитинство моє проходило у далекі 50-60-ті роки ХХ століття. Ще відчувався «подих» недавньої другої світової війни з усіма її наслідками. Тим більше, що Батькові-Бабусині краї – мала Батьківщина – хутір Пугачівка Градизького району, як і значна частина самого району, опинився у «зоні затоплення Кременчуцького водосховища», а по-простішому: був затоплений водами Дніпра-Сули разом з могилами наших дідів-прадідів та сотнями населених «пунктів» (сіл-міст з подібною долею)… Перші роки мого життя проходили у чужих оселях («квартирах») села Устимівка, в якому я народився у 1957 році. Пам’ятаю, як в одній із них, зимою – ранком на стінах добре було видно «паморозь» – кристали снігу. Бабуся Марія казала, що то «Химчині кози» лижуть мене-нас за спини… (Є моє оповідання з такою назвою). Тому, мабуть, і довелося мені перехворіти кашлюком і пам’ятаю слова сусіда: «Та й цей недовго…» – очевидно, маючи на увазі мого брата старшого Бориса, котрий нещодавно помер…
Власну невелику хату (десь шість на сім метрів) батьки закінчили будувати у 1960 році (в цьому ж році помер мій старший брат Борис (Борік, як звала його Мама, вчителька української мови та літератури)…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тому говорити про якусь «знаменитість» Батькову не випадає. Він звичайний сільський учитель німецької мови. Тим більше, батьки обоє були колишніми «остарбайтерами – рабами третього рейху» – і про це ніколи не забували різні «партійно-державні органи»; а сам Батько осиротів у січні 1944 року, коли примусово працював на німецьких кам’яновугільних шахтах Руру (місто Ессен). Після війни – фрезерувальником на машинобудівному заводі московського міста Електросталь – на так званому «перевихованні», як той, що «працював на окупанта». Саме цей факт дав можливість глобинському «особісту-кагебісту» заявити, що «Такі люди, як ви – далекі від партії». Це тоді, коли правління устимівського колгоспу ім.Димитрова рекомендувало його для ступу у компартію…
Всі ці роки Батько дописував до глобинської районної газети, обласної та республіканської періодики. В основному це були нариси, оповідання, сатиричні вірші-байки, фейлетони…
Відносна «знаменитість» (краще – «відомість») прийшла значно пізніше від мого дитинства: спочатку із виходом його першого роману «Свято останнього млива» (вийшов книгою у 1982 році – написаний у 1972-му), а потім у 1992 році після отримання Державної (Національної) премії ім.Т.Г.Шевченка (за кілька місяців до смерті письменника) за книгу романів «Свято останнього млива» та «Поруки для батька» (сам цей роман отримував премію ім. Д.Головка у 1988 році).
Чи був він вимогливим до Вас?
Думаю, із вище сказаного зрозуміло, що про жодну вимогливість Батька-Матері до мене в цій ситуації не випадає говорити. Мене виховувала бабуся Марія, яка жила із нами, починаючи з 1959 року, після затоплення рідного Посулля. Батьки повністю були в роботі: зранку – у школі; після – агітаторами на колгоспних фермах і т.д. Кожен, хто ще з нами – добре пам’ятає ті часи «побудови розвиненого соціалізму-комунізму».
Які настанови він вам давав?
«Настановами» Батько взагалі ніколи не говорив. Він завжди залишався Батьком. Яким? У кожного був-є свій батько і нічого нового тут не скажу.
Чи вплинуло на ваш вибір стати учителем те, що батько був ним?
У мене обоє батьки були сільськими вчителями. Мама – почала працювати ще до війни – з 1939 року (встигла закінчити Полтавський учительський інститут – філологічний факультет). Родом із села Шепелівка нашого ж Глобинського району. Тому й починала працювати там. Крім того, працювала у Майбородівській, Манжеліївській, Озерянській школі Кобеляцького району (до речі, тоді там працював Василь Онуфрієнко – пізніше відомий поет в еміграції).
Батько – учитель німецької мови. Хоча доводилося, як і багатьом із учителів, викладати різні предмети, згідно з потребами школи; крім того, йому довелося (з різних причин) працювати в кількох школах тодішнього Глобинського району: Обізнівській, Бабичівській, Шепелівській, Устимівській…
Кажу це для того, що в моїй уяві і не могло бути запитання: ким бути? Крім того, і моя знайома дівчина (згодом дружина) – теж вчилася у педінституті (її батьки теж обоє вчителі, як і дідусь – директор Борисівської школи нашої ж Глобинщини).
…Я народився в учительській сім’ї – тому й став учителем.
Коли ви почали писати?
Писати вірші я почав у 70-ті роки. У крайньому разі, із цих років мої перші публікації у районній газеті «Зоря комунізму». Там же мої оповіді про природу, оповідання, нариси… Цьому сприяло знайомство з тодішніми працівниками «районки» Біленком Всеволодом Михайловичем та Ярошевським Віталієм Івановичем. Вони були давніми Батьковими приятелями-товаришами.
Як батько ставився до цього?
Нормально. Він ніколи не вмішувався у процес мого «писання». І я йому вдячний за це. Вдячний і за те, що не наполягав на пропозиції редакції йти працювати до них, вже будучи учителем Пирогівської середньої школи.
Як вам вдається писати хоку?
Тривірші-хоку «прийшли» до мене порівняно недавно: перша книжечка із ними «Мірило часу» з’явилася в 2007 році… А прийшов я до них, дякуючи майже випадковій моїй зацікавленості книжечкою «Місяць над Фудзі» у перекладі Омеляна Масикевича ста японських хокку (таке первісне написання назви цих мініатюр). Цікава сама історія появи цієї книги у нашій бібліотеці: її придбав Батько в далекому 1971 році, будучи у Києві. Цю книжечку вони придбали разом із Григором Тютюнником. (До речі, сам Григір писав в одному із листів, що йому хочеться написати «щось маленьке-маленьке»… Можливо, він мав на увазі саме «хокку».)
…А тривірші-хоку – «приходять» самі, як би це дивно, можливо, комусь не видавалось. Людський мозок працює постійно – треба лише знайти (внутрішню) потрібну «хвилю». Та то вже не моя справа… Чия – не відаю-не знаю.
Як до них ставився батько?
Зрозуміло, що Батько ніколи не бачив їх у моєму написанні. На жаль…Тепер вийшло вже одинадцять книжечок хоку. Кілька ще чекають видання… Проблема у грошах – на учительську пенсію багато не видаси… Дякуючи розумінню та підтримці дружини та вже дорослих дітей, якось вдається все ж… Хоча загалом з моєю участю вже видано 29 книг. Кілька – за рахунок державних програм (3-4).
Ви колекціонуєте «Кобзарі». Це батькова ідея чи ваша?
Тут важко щось сказати напевне. Звичайно, він старший і тому найвірогідніше, що перші «Кобзарі» придбані ним. Далі і я підхопив цю традицію… Справа в тому, що й тепер різні видання цієї книги публікують (а скоріше – НЕ публікують!) різні тексти творів Тараса Шевченко, як не дивно це звучить – звичайна практика різних видавництв ще з часів СРСР. Тим більше, що ілюстрації в оформленні книг різні. Батьковий улюблений «Кобзар» – із фото українських вишитих рушників, який ми придбали, будучи у Каневі… Їх на тепер тридцять з чимось. Останнім часом відсутність грошей і моя фізична неміч – перешкода цій справі, на жаль.
Що ви можете сказати про дружбу Феодосія Рогового з Григором Тютюнником?
Григір Тютюнник – духовний побратим Феодосія Рогового. Їхня дружба із 60-х років. У листі до Федора Тютюнника (свого племінника) Григір прохав познайомити його з тим чоловіком, який в одному із оповідань написав, як літературний герой ніс на шиї воляче ярмо (після ліквідації самих волів колгоспною владою), а ланцюг ярма видзвонював в такт його крокам. Тим чоловіком-письменником і був Феодосій Роговий. Відтоді вони товаришували-здружилися. Дружба ця тривала до самого трагічного відходу Григора у 1980 році…
Чи відвідували вони один одного?
Батько часто зустрічався з Григором у Києві, Полтаві (у трикімнатній квартирі Феодосія Рогового, яку він, врешті, вимушений був полишити), у Шилівці, у Мануйлівці… Рибалили разом на Пслі, який, мабуть, нагадував Феодосію Роговому його рідну Сулу.
Він не один раз запрошував Григора Тютюнника до Устимівки. Тут вже влада не «прогавила» цього. Як пригадує дочка устимівського дільничного міліціонера (він був кумом Ф. Рогового), що йому доручали встановити підслуховуючий пристрій у хаті Рогових, щоб чути бесіди можливого візиту Тютюнника. А коли той відмовився – потапив «в опалу»… Так глобинська влада (чи тільки вона?) «піклувалася, щоб чого не вийшло»… Тут згадується Шевченкове: «Раби, підніжки, грязь Москви…»…
Чи бував батько в Мануйлівці?
Бував завжди, коли там гостював-господарював у тещі Григір. Інколи разом творчо працювали: зокрема, над перекладом оповідань книги Василя Шукшина «Калина червона». Феодосій Роговий переклав тоді кілька із оповідань книги.
Що ви мали на увазі, коли говорили, що Григір Тютюнник багато зробив для появи роману «Свято останнього млива» книгою?
Перш за все те, що Григір Тютюнник ревно оберігав «рукописну чистоту і правдивість» роману «Свято останнього млива» у випадках, коли різні критики-цензори-чиновники (є серед них і глобинсько-столичні імена, на жаль); підтримував Феодосія у боротьбі за вихід роману книгою. Він перший повідомив (у 1980 році), що книга «йде». На жаль, сам до цього моменту не дожив…
Чи є у вас ще невидані рукописи батька і що думаєте з ними робити?
У мене є ВСІ рукописи Батькових романів. Три із них вдалося видати в авторському написанні в 2015 році за програмою Шевченківського комітету «Українська книга». (Дякую за це ВСІМ причетним!). Планувався наклад у три тисячі примірників. Вийшло – тисяча. Всі вони, як мені повідомили, розійшлися по центральних бібліотеках України (по кілька книг для кожної такої бібіотеки). Видавництво «Пульсари» (університецьке) видало (за свій рахунок і зі зміною обкладинки) – одну тисячу примірників у тому ж 2015 році. Кілька примірників я у них і придбав. Частину з яких вже роздарував…
…Звичайно, що все написане Батьком намагаюся опублікувати. З різним успіхом…
Пригадайте цікавий випадок із життя батька.
Для мене цікавий випадок повернення Батька із тюремного (офіційно це звалося «Краматорський машинобудівний завод ім.Сталіна – хоча підписку «про нерозголошення» брали) Підмосков’я в 1947 році. Тоді у нього вкрали всі пожитки, з якими він повертався (серед них і листи рідних до нього в Німеччину та його записи). Трапилося це десь на землях Білорусі. Тоді йому довелося їхати на вагоні, а навколишні жителі, при допомозі металевих «кошок»-гаків «відловлювали» багаж їдучих на вагонах (інколи і самих людей)… Все ж йому вдалося вижити самому і повернутися у рідну Пугачівку, правда, без нічого… Такі бувають «шляхи повернення додому».
Чи сниться вам батько?
Такого не пригадую. Буває у снах, що наче відчуваю фізичну присутність Батьків, наче розмовляю з ними, але… чи я вже це сам додумую, чи – ні, не знаю. Живим покійні не мають снитися – так давно мене привчили-говорили. Коли вже сняться – пора збиратися й тобі. Так воно чи ні – не знаю, та жити треба – ОНУКИ ще малі!..
Підготував Юрій Роговий.
Серпень 2020 року