“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
Юрій Гаврилюк народився у 1964 році у Більську, центральному місці невеликого клаптика з етнографічно українським населенням, що розташовується в межах Польщі, поміж правим берегом Бугу та Біловезькою пущею. Він, як сам зізнається, з професійної освіти – історик, з натхнення – трохи фотомистець, трохи літератор, а з потреби хвилини – публіцист та редактор (головний редактор українського часопису Підляшшя «Над Бугом і Нарвою»). На сторінках білостоцької преси друкувався з 1981 р., а 40 років тому дебютував своїми віршами на сторінках українського тижневика «Наше слово» (Варшава), до якого дописує й зараз. Будучи студентом Ягайлонського університету в Кракові (1983-1990), займався позацензурною видавничою діяльністю, назвавшись Підляським видавництвом «Думка», відтак працював у краківському Центрі української культури, заснованому Фундацією ім. Святого Володимира. У 1993 р. повернув вже зовсім у рідне місто, намагаючись своїми знаннями і талантом прислужитися до національного освідомлення і культурної модернізації підляшів. Від 1982 до здобуття Україною незалежності активно займався віршописанням, завдяки чому у 2002 р. був прийнятий у НСПУ, до літературної творчості повернув у 2000-х роках, коли почав писати перш за все невеликі прозові твори та безкінечний «Хронологіон», тобто записи з часу, «адже всі ми в ньому живемо та постійно через його вплив змінюємося».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи маєте якогось свого ментора, на якого Ви спираєтеся у Вашій творчості або філософії життя?
Кажуть, що коли списуєш із однієї чужої книжки – це плагіат, з двох – компіляція, з трьох – самостійна праця. Отже мати якогось “ментора” значило б творити постійно плагіат…
А так на поважно – зараз людина має постійний доступ до такої кількості поглядів та думок різних людей, що спиратися на якомусь окремому “вченні” здається неможливим. Хоч певно є люди, які вже “виробили погляди” й це їм хватає. Я намагаюся постійно думати й шукати власного погляду на справи – адекватного до конкретного часу і ситуації. Крім цього, ніколи не мав якогось особливого пієтету для т.зв. авторитетів (навіть якщо це справді мудрі люди) й не мав наміру йти в чийомусь руслі. З другої сторони – дуже мене тішить, коли у т.зв. великих людей знаходжу думки, які збігаються із моїми. Бо це значить, що вони насправді мудрі люди… (Тут відповідаючий весело та хвілютерно посміхається).
Не можна не спостерігати, що Ви маєте проблему – проблему свідомої людини, чоловіка, який слідкує за молодими і спостерігає, що вони дуже рідко свідомі своїх коренів та культури. Яке до цього Ваше ставлення?
Я сам був колись таким же несвідомим, адже виростав у середовищі, в якому важко говорити про модерну національну свідомість. Зацікавлення приналежністю нашої мови, культури та історії до конкретного національного масиву з’явилося в мене не внаслідок виховання, але самостійного визрівання потреби ширшої аніж місцева ідентичності, яка як потреба з’явилася в мене при наближенні до “календарної” дорослості – саме у 1982 році, коли наближалося моє 18-річчя. Рік пізніше спонукало це мене до цього, щоб предметом свого університетського навчання вибрати історію – передусім на те, щоб врешті пізнати історію рідного регіону. Зараз це завдання – знайти відповідь, яка є справжня історія Північного Підляшшя й чому у ХХ ст. тутешнє етнічно, чи етнографічно, українське населення так заповзято “пришивали” до білорусів – вважаю вже виконаним. Свої знання про це все виклав у кількох книжках та чималій кількості статей, передусім на сторінках “Над Бугом і Нарвою”. Отже теперішня молодь може на це спиратися, якщо має прагнення почуття своєї національної чи регіональної ідентичності будувати на, так би сказати, історичному фундаменті. А якщо ні – то що ж можу вдіяти? Кожний своє життя марнує по-своєму…
У щоденниках Ви виражаєте свою життєву мудрість, тобто через це ми можемо відшукати там також автобіографічні елементи, Ваш життєвий досвід?
Я б цього не називав щоденником. Це більш записи при нагоді – інколи справді при нагоді якоїсь події, але це не так спроба описання свого життя, його подій, а більше фіксування думок, які даного дня у мене з’явилися. Часом ці думки справді прив’язуються до якоїсь конкретної події, але вона ж могла відбутися навіть кілька місяців чи років перед цим, як визріла думка, яку я записав. Думки дуже різні і в них компілюється все, що я бачив, переживав, але й те, про що лише чув з чужих розповідей, читав чи просто собі фантазував. Отже в цих записах автобіографічних моментів є досить багато, хоч не завжди це автобіографія реальна, інколи ж просто вигадана…
Ви народилися у Більську, але чи Ваші предки там жили завжди, чи Ви, може, маєте якусь цікаву історію про їхню мандрівку на ці землі?
Мої предки не більщани із діда-прадіда, але й не дуже пришельці, бо проживали в селах, розташованих за кілька кілометрів від Більська. Так було в історичній добі, тобто після цього як десь у XVI ст. сформувалася досить стабільна карта осадництва у Більській землі тодішнього Підляського воєводства. Єдиною мандрівкою було “біженство”, тобто по-суті примусове виселення вглиб Російської імперії, яке влітку 1915 року здійснила відступаюча перед німцями російська армія, щоб залишити ворогові “спалену землю”. Але й тут вийшло так, що у справжньому, триваючому кілька років “біженстві” були лише мої предки по-матері (з села Рейпичі). А предки по-батькові, із підбільскового села-передмістя Видова, не дуже в дорозі поспішали й наздогнали їх німці. Завдяки цьому могли вони, десь з-під Пружан, повернути додому й не мусили тинятися десь за Волгою чи навіть Уралом, адже частину “біженців” поселено навіть у Сибірі.
Чи жива частина власного почуття тотожності, тобто як у Вашій сім’ї спостерігається родинна пам’ять?
Як я вже сказав, Північне Підляшшя не було охоплене процесом українського національного освідомлення, отже в родинній пам’яті таких національних елементів не було. З розповідей дідів, батьків чи інших старших родичів довідався я лише про долю людей, яким приходилося кудись їхати – бо так казала російська влада у 1915 році, пізніше повертати через зруйновані більшовицькою пошестю території, на яких валялися стирти трупів, а властиво вже костей. Згодом, у 1939 році, більшовики прийшли й сюди, у Більський повіт, який включено до Білоруської РСР. Після них з’явилися нацисти, які, відступаючи у 1944 році, спалили все село моєї матері й хотіли спалити хату, у якій жила сім’я батька, але солдатів вдалося вмовити, “корумпуючи” їх сметаною та яйцями. Згадувалося ще й про “спулдзєльню”, тобто про колективізацію у 1940-1950-х роках, а пізніше я прочитав у білоруськомовній білостоцькій газеті “Ніва”, за травень 1956 року, статтю журналіста, заангажованого у побудову “світлого майбутнього”, який ремствував на мого діда і ще одного видовця, які “мало працюють у кооперативі, бо обробляють землю на боці”. До речі, і я не дуже полюбляю колективізм, то може це було в генах. Хоч з другого боку важко було б вважати діда Ондрія якимось опозиціонером, хоч як людині дуже побожній (м.ін. читав у церкві “Псалтир” і навіть пробував мене колись вчити церковної кирилиці), а до того і не “біднякові”, ідеї тамтого часу йому напевно не дуже подобалися. Отже у моєму випадку родинна пам’ять має більш соціальний, а не національний зміст.
Як Ви відчули та відібрали совєтизацію українського народу? Відчуваєте, що маєте щось спільного із “шістдесятниками”? А мабуть Ви просто більш почуваєте себе як постомодерністичний поет?
Совєтизації я особисто – “на своєму хребті” – не відчув, хоч Північне Підляшшя справді більше як півтора року, тобто від осени 1939 до останньої декади червня 1941 року було “під совєтами”. Зрозуміло – совєтизацію в Україні сприймаю дуже негативно, адже нищила вона, як фізично так і морально, натуральне середовище побутування українців у т.зв. Радянській Україні, як і у всьому СРСР. І хоч це вже минуле, та від “успіхів” цього процесу українцям прийдеться страждати напевно ще дуже довго, а деякі завдані совєтизацією шкоди здаються вже зовсім непоправними.
Коли йдеться про “шістдесятників”, це також вже минуле, адже я у 1960-х роках щойно народився й навіть до школи ще не ходив. Зрештою в тому часі Північне Підляшшя властиво не мало жодних зв’язків із Україною, навіть цією радянською, отже я зовсім не мав контакту із українською літературою. Тому із поезією “шістдесятників” я зустрівся щойно у 1980-х роках, коли, будучи від 1983 року студентом у Кракові, мав вже доступ до української літератури, не лише із виданнями з України, але і з виданнями із Заходу. Були тоді й деякі переклади польською мовою – як хоч би збірка Івана Драча, але звісно читав передусім українські оригінали. З цього гурту трохи більше я тоді “лизнув” передусім віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, а із видань на Заході Василя Стуса.
Тут мушу признатися, що я трохи як цей персонаж із анекдоту про письменника-початківця, якому редактор літературного журналу порекомендував почитати класиків, а той відповів, що “не читатель, а писатель”. Отже – пробуючи писати вірші, я не дуже зачитувався поезією. Трохи, звісно, читав, але були це поетичні твори різного часу. Із поетів першої половини ХХ ст. найбільш зацікавили мене Тичина та Антонич, тим більше, що народився Антонич на Лемківщині, на якій я не раз бував. Саме їхні твори – ранні вірші Тичини й розправу про мистецтво Антонича згодом я передруковував у позацензурному журналі “Основи”, який став видавати у 1987 році.
Загалом можна сказати, що – може з огляду на мою малоколективність – я фактично не пробував вписуватися (як і вчитуватися) у якийсь напрям чи епоху. Отже, чи кудись мене літературознавці зарахують, прийму із зацікавленням, але без особливого хвилювання. Я просто часом щось хочу написати й записую це, чи то у віршеподібній, чи у прозоподібній формі – бо маю із цього задоволення, або на душі стає легше, коли пишу про речі, які мене більш чи менш емоційно обтяжують…
Знаю, що Ви почуваєтеся українцем, але чи це значить, що Польща є для Вас байдужа? Тільки як місце проживання? Приручена? А може, Ви відчуваєте, що проводите тут на цій землі якесь завдання?
Що ж – я вже живу настільки довго, щоб до т.зв. великих справ, як БАТЬКІВЩИНА, НАЦІЯ, ПАТРІОТИЗМ, ставитися із філософською дистанцією, а не з молодечою придуркуватістю (хоч інколи це ще не зовсім вдається). Живучи у будь-якій державі – чи вона “своя”, чи “чужа” – пересічна людина є об’єктом постійної маніпуляції, яка має вимогти на ній поведінку вигідну чи то політикам (як владним, так і опозиційним), чи то церковникам, чи хоч би власникові підприємства, у якому заробляє вона свій хліб насущний. Отже “Matrix” це не фільмова вигадка братів Вачовських. Вони у образі людини-батарейки лише конденсували справжню ситуацію людини у будь-якому суспільстві. Кожний з нас є, або може стати, джерелом наживи для когось, хто має вміння й засоби для маніпуляції, – з використанням ідеології, а навіть і звичайної сили, – меншою чи більшою людською громадою.
Я особисто не дуже хочу бути об’єктом маніпуляції, як і не особливо рвуся у ряди маніпуляторів. Дивлюся на це все, думаю, деякі свої передумання записую. І саме з такої перспективи дивлюся на держави. Бо ж чи то Польща, чи то Україна – як держави – це не якісь фізичні буття, а саме суспільний механізм, який впливає на безліч моментів нашого життя – регулює його, або й просто ним маніпулює. Із-за історичних причин, які призвели до такого, а не іншого проведення державних кордонів, прийшлося жити мені у “механізмі Польща”. Але поки цей механізм не надто мені дошкуляє своїми намаганнями ідеологічно чи фізично впливати на моє життя й поведінку, ставлюся до нього доброзичливо.
Зрозуміло, Польща не є особливо комфортним місцем для життя українця. Бо це все ж таки “не-Україна”, а крім цього, в польському суспільстві дуже багато негативної ментальної архаїки, яка не вивітрилася, мабуть, через історичну ситуацію протягом останніх сторіч, коли поляки боролися за свою національну свободу і ще досі у великій мірі цим гіпнотизовані. Але коли Підляшшя зараз у Польщі, то й мені прийшлося бути її громадянином, котрий – як і загал етнічних поляків – користується її перевагами та потерпає від її недуг.
А коли йдеться про відчуття завдання, чи як то ще гарніше сказати – місії, то справді є такий стереотип, що кожний українець, котрий проживає у іншій ніж Україна державі, може працювати на зміцнення дружних відносин, бути амбасадором культури тощо. До речі, саме такого роду заслуги приписуються нам інколи у грамотах, якими обдаровує нас Посольство чи Консульство України. Але у випадку моєї особи це хіба дещо авансом, такий собі дипломатичний реверанс, бо признаюся, що це завдання я поки що не дуже виконую. Правда – пару разів у рік маю думку, щоб врешті написати щось про українські чи українсько-польські справи до польської преси, але поки що не дуже щось із цього виходить. Хоч певно мої статті про ці справи – друковані як по-українськи так і по-польськи на сторінках “Над Бугом і Нарвою”, читають деякі поляки, думаю, що передусім завдяки інтернетові. До речі, саме інтернет відкрив мені можливість слідкувати за пресою в Україні, як і оперативно спілкуватися із редакціями, що й стало спонукою до публікації в київських і львівських газетах та журналах своїх статей, інколи й літературних творів.
Тепер таке просте запитання – чому Ви почали писати щоденники? Щоб відкрити сенс життя?
Так насправді щоденників я не пишу. Як вже сказав раніше – це просто записи різних моїх думок, різних духовних переживань, хоч вони, звісно, є наслідком реальних подій та датовані конкретним днем. Але це не наслідок систематичного і запланованого описування дійсності, а це, по-моєму, основна умова, щоб якісь датовані записи у зошиті називати щоденником. І так “Аборигеній” – це просто зібрані різні записи, передусім зі студентських років мого життя, причому частина із цих записів мала первісно форму віршів. Кілька років тому я вирішив, що віршеподібна форма забирає надто багато місця (там часто слово-два у рядкові) й відібрав для ретроспективних віршових збірок “Вино червоне” й “Консистенція душі” тільки деякі “кавалки”, які й сьогодні звучать для мене поетично, а все інше переписав у більш прозовій формі. Ну а “Хронологіон” писався вже прозовим від самого початку. Жартома кажу, що це була спроба підтримання іміджу моєї особи як письменника, адже після 1991 року писав я вже мало літературного. Були тоді й роки, що зовсім не було віршів, бо зосередився на редагуванні журналу, публіцистичних статтях та книжках, присвячених історії Підляшшя на загальноукраїнському фоні – найважливіші із них з’явилися у 1999-2000 роках.
А коли йдеться про мої писання і сенс життя, то погоджуюся із Джордем Сантаяною, що людина створена не для цього, щоб життя зрозуміти, але щоб його пережити. Від себе додам, що добре, як переживеться його цікаво та з почуттям свободи, а ці мої літературні писання – це для мене важливий фрагмент особистого простору цієї свободи…
Чи Ви почуваєтеся “зреалізованим”?
Признаюся, що просто не задумувався над тим, чи я вже “відбувся як творча особистість”. У всьому ж тому, що робимо, найважливіше не те, що вже зроблено, а саме те, чого що не зроблено, бо ж “твір”, яким є життя, далекий ще до завершення. Доки людина думає саме так – що життя те, що перед ним – доти, на мою думку, оправданим є те, щоб іншим морочити голови своєю особою…
Ви віддані своїм ідеям?
Ідеї це річ із одного боку вічна, а з другого – дуже мінлива. Бо добро чи свобода були, й завжди – доки існуватиме людство – будуть. Але кожне покоління їх бачить і розуміє по-своєму. Навіть протягом людського життя багато що може змінитися і я маю надію зараховуватися до тих людей, які спроможні сприймати цю мінливість вічного, не заскорузлі в т.зв. своїх поглядах. Останнім часом я трохи цікавився подіями українсько-польської війни за землю і межу, яка із більш чи менш кривавими епізодами жевріла у 1918-1948 роках, і надумалось мені наприклад таке, що у будь-якій ситуації т.зв. любов до рідного не може “звільнювати” людини від любові до ближнього. Це, на мою думку, ідея, якій варто бути вірним, хоч це в нашому світі важко, бо т.зв. історичний досвід показує, що й сама “любов до рідного” дуже часто є звичайною димовою завісою і маніпуляцією для досягнення шкурницьких інтересів якоїсь політичної чи соціальної групи… Все ж, залишаючись трохи ідеалістом, надіюся, що зрештою доростемо до зрозуміння цього, що насправді немає українців, поляків чи інших, а є просто люди, які є українцями, поляками, німцями чи китайцями…
Я Вас спостерегла як своєрідного подорожника, відкривача української (руської) культури у Польщі. Погоджуєтесь?
Погоджуюся повністю! Ось кілька днів тому повернув я із мандрівки Південним Підляшшям, Холмщиною і Надсянням, під час якої переїхав 1,6 тис. кілометрів та зробив 2,2 тис. фотографій, на яких у різних ракурсах зафіксував ще не підраховану кількість пам’яток української культури на цій території.
З іншого боку, який Ваш улюблений топос?
Приваблює мене все, що має зв’язок із людиною – її внутрішнім світом та мандрівкою вічністю. Але розбивати це на окремі топоси – завдання не для мене, а для філологів-анатомопатологів, які кайфують при розтині трупа поезії чи прози, з якої вирізують препарати для свого літературного аналізу…
Як Ви переживаєте історію? Більш Вас порушують українські чи польські історичні події? Мені йдеться про сучасність, але хотіла також запитати при нагоді про історичні події, які вплинули на Вас та справили, що Ви така а не інша людина? Чорнобиль? Відродження самостійності України? Розпад СРСР?
Звісно – історичні події на нас впливають, також на тих, які до них безпосередньо не причетні. Багатьом обсерваторам дають можливість переживати та ексцитуватися й хоч таким способом – дивитися новини в телебаченні у затишному домі і м’якому кріслі – бути своєрідним співучасником подій інколи дуже небезпечних та доленосних. Для мене окремі події більш або менш важливі із огляду не на спектакулярність, а з огляду на те, як впливають на простір, в якому живу, політичну чи економічну ситуацію в ньому. Зрозуміло, що більш практичний вплив мають події в межах Польщі. Натомість моє зацікавлення подіями в Україні має передусім емоційне підгрунтя.
Згаданий розвал СРСР дав мені можливість вже у 1989-1990 роках друкувати свої твори у літературних виданнях Києва та Львова.
Що думаєте про сприймання Ваших щоденників як одного великого автоцитату? Або як відібрання його як паралітературного гатуноку – календаря?
Признаюся, що це мене особливо не хвилює. Як у приказці “Людина стріляє, а Господь Бог кулі носить”, так і автор пише, а люди читають. А що і як вичитають – чи то звичайні читачі, чи літературознавці і критики – це вже їхній здобуток і вклад у літературний процес.
Який є Ваш час – більш лінеарний чи циклічний?
Те, що кожного ранку треба мені голитися, бо знов відросло волосся на бороді, промовляє за циклічністю. Але те, що деякі із цих волосинок так само посивілі ранком як і ввечері, а їхнє число не меншає (швидше навпаки), можна визнати доказом лінеарності…
Погодитеся з таким висновком, що феномен Підляшшя формує Вашу постать?
Погоджуюся. Людина ж, як і все інше живе, виростає із землі, на якій живе – як фізично, так і духовно. Отже фундамент моєї особистості переважно сформувало Підляшшя – як його ландшафт, так і люди. Саме під час останнього мого перебування у Перемишлі, під час розмови з проживаючою там уродженкою південнопідляських Вишничів, почув від неї, що я такий “типовий хлопець із Підляшшя” (з контексту виходило, що для неї це був позитив). Це зрештою натуральне, оскільки я до 19-го року життя, коли почав навчання у Кракові, не перебував поза Підляшшям довше як на кількаденній екскурсії чи двотижневому літньому таборі. А й пізніше у т.зв. широкий світ майже не їздив, бо мої мандрівки поза кордони Польщі це передусім виїзди в Україну або на суміжні з нею території, заселені українцями – Берестейсько-Пинське Полісся у Білорусі чи Пряшівщина в Словаччині.
Але, окрім цієї “підляської стихії”, чималий вплив на моє інтелектуальне формування мали також книжки, яких у шкільному віці читав дуже багато, а в них було про весь світ… Зрештою, людина весь час є істотою “in statu nascendi” – принаймні поки духовно жива. А мені хочеться бути живим якнайдовше, бо коли ти мертвий душею, то певно й тілом жити також нецікаво…
Запитання ставила Анна Шабловська
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.