Історія і українці в очах проф. Омеляна Пріцака

97

(Не відоме українському читачеві інтерв’ю Омеляна Пріцака,
опубліковане 1980 року у Великій Британії)

Закінчення. Початок у ч.18.

1805 рік – це час, коли в Европі тріюмфує романтизм.
Романтизм відзначався тим, що звертав спеціяльну увагу на народну творчість.
Тоді загальним приписом були концепції Гердера, концепції про те, що правдива
творчість це народна творчість, що поетам треба вчитися від народних авторів.
Коли Харківський Університет був заснований, не було професорів, більшість із
них спроваджували з Німеччини, Франції та інших країн. Ці професори були
пересякнуті концепцією романтизму, і дуже скоро нова зміна, яка зачала
виходити, не тільки українці, але й росіяни, м. ін. Срезневський чи другі, були
захоплені ідеями романтизму. Почали записувати традиційні козацькі пісні, думи
й інші розповіді, і тому, що звичайний нарід біля Харкова говорив українською
мовою, ці всі речі були видавані українською мовою. Це, отже, не було якесь
свідоме відродження народних традицій, але професорська творчість, і професори
не тільки записували, але почали самі творити або й навіть фальшувати народну
творчість. Повстали різні збірники запорозької старини й інші речі, і в такий
спосіб українська література доробилася до харківської романтики. Вони також
зрозуміли значення твору Котляревського, його травестованої Енеїди, яка досі
вважалася як забавне читання для розвеселення поміщиків. Отже не дивно, що в
1842 році в Харкові, вже кілька років після смерти Котляревського (він помер в
1838 році), була видана повністю Енеїда. В такий спосіб повстала українська
літературна мова в Харкові, яка не мала жодного відношення до книжної мови,
мова базована лише на усному записі, й у цілковитому відриві від традиції. Це
ціле нещастя наше, що українська літературна мова відійшла від традиційної
тому, що перший український університет повстав на території, яка не мала
жодної української свідомости й традиції, була базована лише на народній
творчості. Це буде мати ще й інше значення. Коли в ХІХ столітті, трохи пізніше
починають в російській імперії грати ролю т.зв. народники, знов під впливом тих
романтичних концепцій, це веде до звихненого зрозуміння минулого України, де в
центр уваги буде поставлений селянин, який, властиво, не є предметом історії.
Створиться міт про зраду вищих верств, про те, що українство в ХІХ столітті
було лише репрезентоване селянином, і пізніше, навіть в ХХ столітті, буде
ставлення всього на селянство, якраз на той елемент, який найменше є здібний до
державної творчости. Провідники українського життя в ХІХ столітті не будуть
взагалі цікавитися містом; пізніше, очевидно, повстає індустрія і повстає
робітництво. Цілком його не завважують, так, що в 1917-18 роках це робітництво
і міщанство приходить до голосу вже не як українське робітництво і міщанство, а
як загальноросійське. Це є ще один наслідок неправильного початку. Правда, в
тридцятих роках ХІХ століття маємо деяку зміну. В 1830 році було повстання
польське, листопадове повстання. Воно заставило імператора, тоді вже Миколу І,
зревідувати політику супроти Польщі. Показалося, що полякам не можна було
довіряти, могли бути небезпечні, і тоді відродилася концепція про те, що
правобережні території України і Білорусі – це властиво «исконно русские»
території. Тоді був закритий Віденський Університет, а створено університет в
Києві. З повстанням Університету Київського маємо зразу відродження чи старання
відродити українську історичну пам’ять. Першим ректором Київського Університету
в 1834 році став професор ботаніки Московського Університету Максимович.
Михайло Максимович все був дуже зацікавлений українськими традиціями,  бо походив із старшинського роду з
лівобережної України, а крім того був визнавцем Філософічної концепції Шелінґа,
яка об’єднувала, чи старалася об’єднати всі науки, науки т.зв. точні,
природничі з науками гуманістичними. Вартість тієї філософії в тому, що
знайдено ключ для систематизації дисциплін. Якраз це знайомство з методою
Шелінґа дало можливість  Максимовичеві,
коли він переїхав до Києва і перейняв катедру т.зв. руської словесности,
систематизувати дані минулого території. І так він мусів дійти до
відкриття  української історичної
тяглости. В тому часі (я маю на увазі 1830 роки)  заснована перша офіційна університетська
катедра історії російської імперії, якої першим професором став Михайло
Погодін, бувший кріпак. Він був приятелем Максимовича. Поґодін створив ту
відому теорію про те, що в часи Київської держави Україну заселювали
великороси, які тільки у зв’язку з монгольським наїздом перейшли на північ.
Тоді теперішня Україна була сколонізована галичанами. Максимович, котрий
серйозно віднісся  до справ, почав
організувати музей, архів, досліджувати пам’ятки минулого. І все ж таки він
походив не з колоніяльної, без пам’яти, Слобідської України, а Гетьманщини, де
традиції державности ще свіжі були. Він у дискусії з Поґодіним (звичайно він її
публікував у формі листів), пункт за пунктом вияснював нестійкість теорій
Погодіна. В такий спосіб положив підвалини під українську історичну науку, яку
розвинув його ученик Іванишев, який вже був фаховим видавцем історичних
документів, бо вчився цього мистецтва у Берліні у відомого Карла фон Савіні.
Учеником і наслідником Іванишева став Антонович, учеником Антоновича був
Михайло Грушевський, учеником Грушевського був Крип’якевич, учеником
Крип’якевича є я. Я це кажу, бо треба знати своїх предків! В цей спосіб в Києві
було положено початок під українську свідомість. Але тут знов стався один
нещасний, навіть припадковий випадок. Коли в Києві зміцнилася вже
університетська традиція, зразу Київ почав бути маґнетом, і це не припадок, що
в 1840 роках, точніше в 1846 чи 1847 році, з’явилися в Києві: з Харкова
Костомаров, із Санкт-Петербурга Шевченко, Куліш із бувшої Гетьманщини. Тоді
повстає Кирило-Методіївське Братство та інші речі. Костомаров цікавий тим, що
він до деякої міри представник Слобідської України, хоч він вже на границі з
Росією родився. Його батько був російський поміщик, мати – українська кріпачка.
Він був незаконний син. Це правдоподібно довело до того, що він старався
інтелектуально обоснувати дві руські національності. Антонович мав подібну
історію до Костомарова. Антонович – незаконний син польської шляхтянки і
мадярського музика, якого офіційно усиновив збіднілий шляхтич українського
походження Боніфатій Антонович. Він про це пише в своїх спогадах, чи сповіді.

Але, не входячи більше в подробиці: найвизначніші речники
нового українства, лівобережний речник – Костомаров, правобережний речник –
Антонович, який тільки в 1860 році зірвав з поляками, прийшли до подібної ідеї,
а саме, що правдиві українці це тільки селяни, що всі вищі верстви – самі
нешлюбні діти і треба психологічно і психоаналітично ці речі пояснювати. Вони
мають ненавість до того стану, з якого прийшли. Вони, Костомаров й Антонович,
створили концепції про те, що представники того вищого стану є всі зрадники.
Тільки ті не зрадники, котрі перейдуть із свойого стану і з’єднаються з
народом, підуть в народ, такі «гіпі», свого роду. Сталася власне страшна
історія, що замість того, щоби вони, представники тих вищих верств, піднесли
українство до рівня того вищого, українство перейшло на фолькльор, перейшло на
чисто селянську справу. Це тільки при кінці ХІХ століття Вячеслав Липинський
(Вацлаф Ліпіньскі, також цілковитий поляк, ні краплини української крови)
прийшов до цілком слушного переконання, що його предки через декілька століть
жили на українській території і вони, очевидно, були репрезентантом тої
провідної верстви. Тепер обов’язок його і йому подібних є бути провідною
верствою для України, а не працювати в системі якоїсь колоніальної метрополії.
Якщо б у сорокових і шістдесятих роках Костомаров й Антонович були прийняли ту
концепцію, ніколи не було би проблеми зради верхів, і була б якась тяглість в
нашому розвитку, наша історія була б така сама, як в інших народів. На жаль,
вони створили мітологію про зраду верхів і відрізали українську історію від її
основних коренів. Почали шукати історичних моментів там, в тій верстві, яка є
поза історією, яка належить до антропології, де маємо ще доісторичне мислення,
мітичне мислення, де люди живуть тим, щоби виконувати лише один річний цикль,
де село має тільки проблеми села, де людина з другого села є чужинцем, де нема
ніякої свідомости, не тільки національної, а навіть регіональної. І тут ціла
проблема, ціле нещастя ХІХ століття. Бо ці західні концепції, і між іншим
секулярна концепція нації, концепція своєї держави, (не універсалістичної,
православної, центральної держави, чи пракомуністичної, чи якоїсь подібної, але
національної) це те, якраз, що гуманізм, реформація принесли. Тоді, коли воно
дісталось на територію України, перше коріння впало на Харків, територію
непідготовану, без ніякої традиції. А коли в Києві почалася традиція, припадок
хотів, щоб найбільш інтелігентними, найбільш діяльними людьми були якраз
байстрюки, котрі цілковито з точки погляду байстрюцької нам цю історію
перевернули на своє, і їхня ідеологія, якраз в період тріюмфу всякої
хлопоманії, всяких інших народницьких течій, по сьогодня над нами тяжить, і до
сьогодня ми маємо таку історію, що ті верстви, які повинні бути предметом
історії, осталися цілком забуті, а верстви, які не в силі творити історію, є в
центрі уваги. Їм дали в 1917-18 році творити історію, але це завдання було не
під сили, тому не можна дивуватись, що українські Визвольні Змагання скінчились
так, як вони скінчились. Вони не могли бути інакші. Бо уявіть собі, що мені
хтось доручить, щоби я правив літаком. При найкращій моїй охоті скінчиться
катастрофою, бо я ніколи не правив літаком і поняття не маю, як це робити.
Власно так прийшлося тим верствам, які поняття не мали, що це є держава, що це
є нація. Грушевський мусів до своїх людей звертатися з тим, хто такі українці і
що вони хочуть. Уявіть собі, це не було писане до якихось американців,
африканців, чи що, але до тих же своїх людей, тому, що він якраз мав до діла з
людьми, які поняття не мали про справи, які вони повинні би були виконувати. А
ті верстви, які якраз на тому розумілися, були відсунені від праці. Це знов
свого роду перверсія, яка і досі над нами тяжить.

Ось кілька моїх думок, котрі може допоможуть зрозуміти
ситуацію.

 

(Дотримано оригінал правопису).

 

Інтерв’ю перевела Надя ДЮК

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!