Ірина Шувалова – киянка, закінчила філософський
факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, де наразі
пише дисертацію. Вірші друкувалися в самвидавах, журналі «Просто неба», газеті
«Література і життя», часописі «Четвер», альманасі Форуму видавців у Львові,
журналі «ШО», часописах «Кур’єр Кривбасу» та «Березіль», колективних збірках «100
молодих поетів України» (2008) та «Літпошта» (2009). Брала участь у численних перформенсах,
читаннях, фестивалях. Наразі є співорганізатором літературної частини першого
міжнародного фестивалю «Свірж». Була задіяна в літературних проектах – у тому
числі в літчастині проекту «Еклезіаст інша абетка» (червень 2008), мистецькому
проекті-синтезі «Екле-2» (лютий 2009) та проекті «8 поеток» (березень-квітень
2009). Здобула перемогу в літературному конкурсі «Рукомесло» (2006 рік), у
всеукраїнському літературному мережевому конкурсі «100 молодих поетів України»
(2008 рік), у літературному конкурсі порталу «Поетичні майстерні» (2008 рік).
Відзначена заохочувальною премією літературного конкурсу видавництва
«Смолоскип» 2008 року за збірку поезій «Анатоми».
Немає поезії, відірваної від рідної землі. Те, що
пише Ірина Шувалова, на перший погляд ближче до західної, ніж до української
культури – телеологія, апофатика, аргонавти, містерії, змієборці, троянці,
кентаври… список можна продовжувати довго. Навіть мотив розп’яття (який є
наскрізним і повторюється чи не в кожному другому вірші) – не наш, нетутешній.
Та все ж і Україна знайома з містеріями (згадаймо
хоча б свято Івана Купала чи різдвяний вертеп), і свої скальди-менестрелі у неї
були (кобзарі), і вся історія проходила в кількох Межиріччях (між Дніпром,
Дністром, Дунаєм, Бугом і ще кількома дрібнішими річками)… Про чуже і своє – у
короткій розмові з Іриною Шуваловою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ірино, Ваша поезія просто-таки насичена міфом.
Здебільшого це міфологія давньоєврейська, антична, християнська, східна. Міф
твердим поступом входить у сучасний світ – у Вашій поезії міф виглядає
реальнішим і зрозумілішим, ніж дійсність. Звідки таке захоплення?
Кожен поет –
міфотворець. Міф – не якась приключка, міф – це найперша спроба пояснити світобудову,
спроба не тільки дати своє витлумачення, а й створити картину світу. Поет теж
будує світ. Про це докладно писав Гайдеґер у статті «Гьольдерлін і Поезія»: ми
не стільки повинні пояснювати Поезію через Мову, скільки Мову неможливо
витлумачити без пояснення феномену Поезії. Називаючи богів, ми, по суті, цих
богів створюємо… Коли ми залучаємо міфологічні ілюзії, відбувається подвійна
гра: поет одночасно є міфотворцем і при цьому говорить про міф. Мені така
двошаровість страшенно імпонує.
Чи використовуєте Ви у своїх творах українську
міфологію?
Я не вважаю за
доцільне на даному етапі вирізняти власне українське з масиву слов’янської
міфології. Тут є над чим працювати історикам і фольклористам. А з іншого боку,
ми й про слов’янську міфологію не маємо чітких відомостей – у нас немає своїх
Гесіода або Гомера. Про достеменність «Велесової книги» і досі точаться
дискусії. До того ж, я маю певну алергію на новітні релігійні угруповання; воно
все здається мені карнавальним, смішним. Не хочеться фарсу.
Кого вважаєте своїми вчителями? Хто з
письменників, поетів, філософів – Ваших попередників або сучасників –
найближчий?
Я закінчила
філософський факультет, тож вплив на мене філософів – окрема тема. На першому
курсі аспірантури зрозуміла, що за п’ять років до філософії, власне, виробилася
стійка алергія. Тобто це те, що доводиться долати. Щодо літератури… Ось
короткий перелік улюблених наразі поетів: Рільке, Лорка, Бродський,
Маяковський. Маяковський був ліриком неймовірного потенціалу; все життя він
намагався витравити з себе лірику, але так і не витравив. Його величезний дар
прозирає крізь рядки навіть у поемі «Ленін». Думаю, конфлікт нав’язуваного собі
«образу себе» і себе справжнього – одна з причин його трагедії (а не лише
обставини особистого життя). У Лорці, навпаки, я вбачаю абсолютну тотожність
того, що і про що він писав зі способом життя. Побачивши щось, Лорка не міг це
замовчувати.
З одного боку, я
тяжію до класики, з якою ми всі начебто знайомилися на шкільній лаві, а з
іншого – дивлюся на неї абсолютно по-іншому. На мій погляд, наша шкільна
програма з літератури, м’яко кажучи, недолуга. Не всі спроможні сприйняти її на
належному рівні – тому доводиться перечитувати. Скажімо, у шкільні роки «Смерть
у Венеції» Томаса Манна не справила на мене аж такого особливого враження.
Тепер я перечитую «Будденброків», «Чарівну гору», «Йосипа та його братів» – і
складається цілісна картина, де та сама «Смерть у Венеції» посідає певне, точно
визначене місце. Відповідно, і твір стає більш зрозумілим.
Я не дружу із сучасними
авторами, мене лякають Беґбеде і Уельбек. Це така собі «соціальна порнографія».
Хоча зараз перекладаю сучасну поетесу Еймі Ловвелл – її твори вразили мене
незвичною системою римування.
Як Ви ставитесь до сучасної української молодої
поезії, до покоління «двотисячників», до харківського Жаданового слему?
Визначення
«двотисячники», як на мене, некоректне. Коли ми говоримо про шістдесятників, то
можемо визначити їхні спільні риси; а у «двотисячників» чогось наскрізного, що
б їх об’єднувало, я не бачу. Для мене це – окремі постаті, люди, яких я добре
знаю особисто. Кожен із них несе щось своє. Олег Коцарев, приміром, мені
приємний як людина. Хоча я б ніколи не писала того, що пише він. Коцарев ніколи
не писатиме про якихось страшних давньогрецьких мармурових хлопців – і слава
Богу! Це позитивно як для Олега, так і для української поезії взагалі.
Серед
«двотисячників» є люди, які справді чудово пишуть. Дійсно, багато «піни». Коли
з’являється більш-менш активне літературне середовище (адекватне чи ні – не про
це зараз мова), коли відбувається (начебто) багато подій, це притягує людей, і
часом більш помітні ті, хто вміє себе показати, ніж ті, кому є що показати.
Прикро за чоловічу поезію – з нею, здається, зараз проблема більша, ніж із
жіночою.
Твори поетів
харківської школи – соціально забарвлені верлібри – не належать до моїх
улюблених поетичних текстів. Верлібри в Україні писати не вміють. Чим керується
український поет, коли береться писати верлібр? Якщо він і начитаний, то
переважно перекладними текстами, а рівень перекладів далеко не завжди дає змогу
судити про ті внутрішні принципи, на яких будується, узасадничується верлібр.
Тому в більшості виходить у кращому разі поезія в прозі.
Але до
харківської школи як явища я ставлюся позитивно. Поезію Жадана я люблю більше,
ніж його прозу. І все ж мені ближчі вірші, де він експериментує, де є рими…