Про українське культурне середовище,
творчу реалізацію та роль поета в житті суспільства, вічну боротьбу з
графоманами, переклади з Едгара По та про доцільність відтворення текстів
популярних рок-пісень українською мовою розмова з поеткою, перекладачем та
професійним літературним редактором Іриною Новіцькою.
Ірино, поет в
Україні більше, чи менше, ніж поет?
Напевно, для того, щоб бути і почуватися
поетом в Україні, треба духовно перебувати в якійсь специфічній Україні. Не
такій, яку ми щодня бачимо на вулицях і чуємо з телевізора. Або навіть
спостерігаємо в мистецькій тусовці. Творчість має до всіх цих життєвих вимірів
вельми умовний стосунок. Може, це залежить від стилю (я за своєю природою –
щось розірване між неокласиком і верлібристом-експресіоністом),
може, просто від настирливого бажання – нарешті – щирості у відповідь на власну
щирість. Кому комфортно в культурному середовищі України, а мені особисто – вже
давно ні. Десь зо два роки тому я майже перервала стосунки з богемою і спілкуюся
тільки з дуже нечисленними письменниками. І мені добре так. Знову набуває
актуальності внутрішня еміграція.
Як сталося, що твоя дебютна книжка
“MP3” попри великий досвід у літературі, вийшла лише нещодавно?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я б сказала, що у мене довга письменницька історія, а досвід у
літературі – дуже переривчастий і дотичний. Це якщо літературу розуміти
класично: як список персоналій з біографіями, школами і якимсь впливом на
національне життя. Бо скільки себе пам’ятаю, завжди писала в шухляду,
оприлюднюючи свої твори хіба що на кількох сторінках в Інтернеті. Власне
кажучи, мені цього – вірте чи не вірте – завжди було досить. Ну, може, десь у
студентські роки в мріях витала якась самвидавна книжка (я одну таку і зробила,
всього в кількох примірниках – бібліографічна рідкість!). Коли мені
запропонували зробити книжку, я дуже довго вагалася. Не мала ні на хвилину
сумніву, що мої твори варті того, щоб їх видрукувати й читати. Просто чи будуть
вони, гм, помітні на читацькому ринку? І відтак чи є сенс витрачати ресурси – і
матеріальні, і фінансові? Хотілося б, щоб це питання вирішилося позитивно. Я
якась дивна істота, як на українські умови існування літератора: не прагну
«розкрутки», ненавиджу саморекламу (маю таке реліктове уявлення, що поезія має
говорити за себе сама), не сприймаю різних змагань і рейтингів поетів… Я геть
не уявляю собі, як при тому всьому має розходитися моя збірка. Вірю лише у вас,
читачів. І маю сподівання, що моя душа потрапить у добрі руки. Без
перебільшення. Бо ця збірка дуже особиста. Я так виглядаю десь під шкірою.
Може, тому тепер почуваю якесь відчуження до цієї книжки: ніби знялася у
відвертій фотосесії, не зовсім розуміючи, що зі мною відбувається, а тепер бачу
фотознімки в Інтернеті та в руках інших…
Ти працюєш у багатьох жанрах,
починаючи від поезії і закінчуючи біографічними розвідками. Де почуваєш себе
найвпевненіше?
Ану спробую перелічити, за що я бралася: поезія, мала проза
(особливо приваблює новелістика), три або чотири початі романи – хоч би один
нарешті довести до кінця! – есеї, біографії-містифікації (якщо вони розвідки,
то з мене кепський розвідник – стільки домислів!), є спроби драматичної поеми,
гумористичного діалогу, кіносценарію… Нещодавно сильно захопилася історією
кіно. Передивляюся німі фільми сторічної давності… Дуже хотіла б написати
історичний огляд тієї епохи, якщо хто візьме. А ось де найбільш упевнено
почуваюся – не скажу, бо в кожному жанрі працюю під настрій і натхнення. Саме
тому періодично пробую і періодично «провалююся» з великими жанрами.
Посидючості бракує. З іншого боку, малі обсяги лякають неповним розкриттям
думки. Загалом помітила за собою таке: коли пишу художній твір, то навіть у
романах тяжію до «клаптикової», новелістичної структури. А коли пишу, скажімо,
одну зі своїх «міфографій» – розписуюся на десятки сторінок. Видання потім не
дають ради і парцелюють на кілька номерів. До речі, практично вся моя
міфотворчість і кінокритика зібрана в електронному богемному віснику
«Культреванш» – зокрема жахливо перебрехана, але, кажуть, по-своєму правдива
історія Едгара По.
Розкажи, будь ласка, про свої
переклади.
Ага, ось я і вчасно згадала Едгара По. Наразі найбільший масив
моїх перекладів – якраз листування цього письменника, понад десять його листів
зараз у редакційній теці «Кур’єра Кривбасу». На майбутнє сподіваюся підготувати
цілу добірку листів По, яка б демонструвала його особистість із різних боків.
Бо натепер переклала лише студентські листи, історію конфлікту з вітчимом і
фрагменти листування з найближчими друзями. Добірку навіть віддала б до друку –
знову-таки, якщо хтось візьме. І навіть якщо ніхто не візьме – все одно їх
можна буде прочитати десь у мережі… Едгар По – моя улюблена тема. Одна з
улюблених. Хоча до нього як до людини я б у житті, либонь, ставилась би не так,
як ставлюся до письменника По… Ну, ага, окрім По, переклала з російської тексти
кількох українських російськомовних письменників і кількох російських. Аліна
Сваровскі, Костянтин Реуцький, Володимир Маяковський, Андрій Вознесенський… Ще
для одного проекту переклала по кілька текстів російських рокерів Костянтина
Кінчева, Віктора Цоя, Янки Дягілєвої. Але вони вийшли не під моїм ім’ям, отже,
про них більше нічого не скажу. Вважаю, що не маю права.
Чи є доцільним, на твою думку,
перекладати тексти пісень російських рок-виконавців?
Є доцільним у будь-якому разі. Гратимуть
якісь гурти ці пісні в українському варіанті чи не гратимуть – усе одно.
Практика Бориса Грєбєнщикова і Цоя продемонструвала, що без музичного супроводу
ці тексти лишаються вартісними художніми творами. Це, звісно, не про кожен текст,
– є такі, що без музики геть втрачають сенс, – але я беруся за ті, які вважаю
закінченими літературними текстами. Є одне зауваження: український переклад
дуже програє, коли є лише калькою з російського. Він мусить мати власні художні
засоби, характерні для української мови. І водночас передавати основну ідею
російського твору та цілком вписуватися в ритм з увагою на музичне нюансування
фрази. Словом, складна це робота. Але російські виконавці іноді дивують
напрочуд теплим ставленням до роботи українського перекладача. Наприклад,
вокаліст гурту «Крематорий». Але в цьому випадку я не про свою роботу. Просто
знаю такий прецедент. І це приємно.
І насамкінець побажання читачам
від Ірини Новіцької.
Можу побажати читачам розбірливості, доброго художнього смаку,
невичерпної цікавості до життя і насолоди від життя – життя по цей і по той бік
сторінки… Бажаю кришталевого чуття часу –
кожної хвилини, яка спливає. Бажаю завжди знаходити хвильку, щоб подумати і
помріяти. Бажаю енциклопедичної пам’яті – щоб її стало на всі приємні хвилини
життя…