Ірена КАРПА: «Частіше дивіться в небо»

187

Народилася 8 грудня 1980 року. Спочатку мешкала з родиною в
Івано-Франківську, потім переїхала з родиною до Яремче — невеликого містечка у
Карпатах. Там вчилася малюванню у школі мистецтв.

1998 р. вступила до Київського національного лінгвістичного університету на
відділення французької філології.

Друкувалася в часописі «Четвер». Першою її книгою стала «Знес Паленого»,
видана 2000-го в Івано-Франківську. До цієї книги ввійшли, поміж іншим, повість
«50 хвилин трави» та оповідання «Сни Ієрихона», які разом з оповіданням «Ґанеша
і Синкопа» та так званим інтерактивним романом «Полювання в Гельсінкі» склали
видану 2004 р. видавництвом «Фоліо» книгу «50 хвилин трави».

Закінчивши навчання 2003 року, отримала магістерську ступінь з іноземної
філології за спеціалізацією англійська та французька мови, зарубіжна
література. Рік подорожувала Південно-Східною Азією, наслідком чого став роман
«Фройд би плакав», виданий також «Фоліо».

Четвертою її книгою став ще один роман — «Перламутрове порно», який вийшов
2005-го у видавництві «Дуліби», п’ятою — роман «Bitches Get Everything»,
видавництва Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» 2006-го.

2008 року на Львівському Форумі видавців презентовано книжку «Добро і Зло»,
видавництва Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». На початку 2009 року
книжку «Добло і Зло» визнано книжкою-невдахою року — вона здобула приз «Золота
булька». Водночас, за рейтингом читачів журналу «Кореспондент», книга «Добло і
Зло» ввійшла до десятки найкращих українських книжок 2009 року.

Ірено, в одному з інтерв’ю Ви зазначали про минущість актуальності Ваших
творів. Наскільки, на Вашу думку, образ письменниці Ірени Карпи довговічніший,
ніж її книжки?

Коли я говорю про минущість, йдеться
про окремі культурно-політично-соціальні реалії, актуальні для часу написання,
про публічних персон конкретних періодів тощо. Екстраполювати це на цілий твір,
як мінімум, некоректно. Цінність літературного твору, як відомо, полягає в
іншому. Думку про «образ письменниці» я в собі плекати не збираюся, образами,
лейблами, ярликами та іншим хай оперує жовта преса. Скільки проживе моє фізичне
тіло – вирішувати не мені, так само, як і скільки триватиме життя моїх творів.
Є твори «часові», а є і позачасові – як от мої «Сни Єрихона», де найлегше
повірити в концепцію смерті автора, бо теми, заторкнуті там, стилістика, мова,
відчуття і знання значно глибші за особистий досвід мого еґо, і є ровесниками
старезної й вічно молодої Душі. Але це вже аналітична психологія, зараз не про неї.
Мене не цікавить входження в історію чи підручники (хоча, кумедним чином, про
мене згадано незлим тихим словом в ХХІ томі «Історії Української літератури»).
Мене цікавить живий читач, його емоції, зміни в його душі, потяг до звільнення
й нестандартного мислення супроти стандартних патернів споживацького щодення,
нав’язаних медіа-суспільством.

 

Ваші перші публікації з’явилися у культовому журналі «Четвер». Як воно
було, прокинутися знаменитою?

Тобто, видавець «Четверга» Іздрик – це
Опра в літературі? Хе-хе-хе. «Знаменитою». Я була щасливою, що мене помітили й
оцінили відразу двоє гуру – Олег Мох (директор ПЕРКАЛАБИ і колись давно, ще до
моєї в нім появи, продюсер гурту ФАКТИЧНО САМІ) та культовий письменник Іздрик.
Зрозуміло, що я була на сьомому небі. А коли ще й побачила свої надруковані
книжки – то трапилося під Різдво – я схопила пачку авторських екземплярів і
сама поперла її в руках, не довзоляючи нікому собі допомогти. Фантастичні
відчуття, коли справджується мрія всього дитинства. Головне – лишатися вірним
мріям, і в них не буде іншого вибору. Шкода, що більшість людей махає рукою на
те, чого вони справді хочуть. Чесно згадати себе юного – непросто, але часто
рятує від всіх напастей.

 

Чи змінився типаж читача Ірени Карпи з часів її першої та останньої на
сьогодні книжок?

Знову ви про якісь типажі. В мене дуже
різноманітні читачі. Я їх бачу на власні очі на презентаціях і читаннях – від
юних дівчаток, які прийшли самі або з мамами чи бабусями, до незалежних мам і
бабусь. Студенти, школярі, молоді професіонали, вільні люди, прогресивні
пенсіонери. Вони є в усіх регіонах України і поза нею. Скажемо так, мій читач –
це людина, яка не зливається в силу своїх розумових і душевних здібностей із
широким загалом. Це людина з самостійним мисленням і без страху бути інакшою.

 

Чи задоволені Ви якістю перекладів та накладами Ваших книжок за кордоном?

Звісно ж, чим більше, тим краще – це
про наклад. Жила б я десь у США, писала англійською, була б багатою вже, як
власник кількох молокозаводів, мабуть. Та й у будь-якій іншій країні, де не
домінує, як в нас, колоніальна культура, теж можна пристойно жити з моїми
тиражами. Гадаю, мене не засмутить, коли я бачитиму переклади своїх книжок у
кожному аеропорту світу. Гроші завжди є де подіти – я, приміром, повідкривала
би купу притулків для бездомних собак і котів. І парків би насадила, бо вже
геть нічим дихати стало після «елітної вирубки і навастроєк».

Переклад, звісно, в більшості випадків,
втрачає в якості від оригіналу. З перекладами з української значно важче, ніж
із інших мов. Це сумно, але звинувачувати нема кого, крім наших рабських
хохлів, що встидаються своєї мови і в усьому світі кричать, шо вони «гаварять
па-рускі». Звідки взятися популярності мови за такого промоушена як з низів,
так і з політичних верхів? Є ентузіасти, звісно, серед перекладачів, але їх так
катастрофічно мало, що сум голови береться. Зараз передивляюся свіжі переклади
моїх творів німецькою. Симпатично виходить. Тато – він у мене професійний
перекладач – каже, що «мене» там не вбито. А це головне. Тільки досі думаємо,
як перекласти «Сидорову козу», щоби ясно було.

 

Чи сприймаєте Ви сучасну літературу на рівні тусні? Чи можливий, на Вашу
думку, парадокс: щиро захоплюватися певними творами чи авторами укр­сучліту і
водночас відчайдушно ненавидіти його кулуарні розбірки й багатоденні розливні
фестивалі? Чим може бути викликаний пересит і втома від сучасної літпродукції?

Я мало тусуюся взагалі. Не люблю
світський порожняк. Книжки або люди бувають вартими уваги до них чи ні. Щоразу
чекаю чогось нового від моїх улюблених авторів. Тішуся, коли воно сильне, і
сумую, коли його нема чи коли воно таке, наче «щоби відчепилися». Ненавидіти
щось? Це сильна емоція. Ненавиджу я хіба український жлобізм, а він всюди
присутній на рівні персоналій – в літературних колах, хоч як дивно, теж.
Пересит і втома? Та хай пишуть люди, і побільше, дай їм Боже. Серед купи
написаного мусять зблискувати діаманти. Розумний читач сам, відкривши книгу,
бачить – слід їй її читати далі чи ліпше взяти щось перевірене часом і
попереднім досвідом, а то і просто лягти поспати.

 

З якими постатями в літературі Ви могли би себе асоціювати у сенсі схожості
творчого та життєвого шляхів?

Я багато подорожую. Люблю живі історії
незвичайних людей і дивину в житті людей начебто звичайних. Люблю небезпеку,
пригоди, адреналін, гори, риболовлю, насолоду життям. З Гемінґвеєм, напевно.
Простота в письмі не стає на заваді його силі. Й описана минущість
актуальностей – от добрий приклад – також. Це – есенція.

 

І наостанок побажання читачам від Ірени Карпи.

Пам’ятайте, любі, щастя – воно дуже
просте. Відкрийте очі й насолоджуйтеся тим, що Бог дав. І частіше дивіться в
небо, воно понад усім.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!