Легка і начебто повітряна, але завжди щира до
оголеності душі, так, як інші не вміють чи розучилися. Дехто вважає її гламурною
редакторинею модних жіночих журналів, а дехто навіть скандальною, амбітною
кіносценаристкою. Але такі міфи можуть поширювати люди, які ніколи не
зустрічалися із Ірен Роздобудько вживу, чи просто не читали її книжок.
Популярна й улюблена багатьма читачами письменниця, яка не боїться
експериментів із літературними жанрами, але боїться експериментувати зі Словом.
Успішна кіносценаристка, адже за її сценаріями у часи кіношного українського
безгоміння за два останні роки зняли 5 досить пристойних фільмів. Крім
монументальних скульптур доньки Яни, у невеличкій квартирі пані Ірен – ікони й
картини з бісеру й мальовані роботи у її виконанні. І зовсім несподівано
віднедавна літературні зустрічі, вечори пані Ірен стали з присмаком музики.
Якось Ви розповідали, що з самісінького дитинства
знали, що будете письменницею. Звідки прийшло таке знання? Ви народилися із цим
десь усередині?
Я народилася… з
олівцем у руках. Адже, скільки себе пам’ятаю, маленький нотатник й олівець були
моїми першими «іграшками» з того часу, як навчилася писати і читати. Звісно, я
не могла знати, до чого це приведе. Просто завжди щось вигадувала, фантазувала,
а коли змогла – почала все записувати. Згодом таких нотатників і щоденників
накопичилось стільки, що тепер все це складає вміст великого ящика. Я не
думала, що «буду письменницею» – мабуть, і не знала, що може існувати така
професія (власне, я і зараз не вважаю цей дар професією), але дуже рано
зрозуміла, що хочу бути журналістом. Це було більш реально.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ви довгий час не робили першого літературного
кроку. Чому? Не були впевнені у власному таланті? Чекали на щось?
Насправді я
робила дуже багато кроків! Ще дитиною регулярно надсилала свої віршики в різні
дитячі видання – часом їх там друкували. В юності вже почала отримувати купу
відмов, адже надсилала свої твори – досить кумедні і недбалі – не менш як у всі
великі товсті літературні журнали, які
на той час існували. І також маю тепер ящик із листами від «літконсультантів»,
які давали мені різні поради. Часом – корисні, часом – абсурдні. Але це був
добрий досвід для того, аби розвиватися далі, бути впертою і не втрачати надію,
що колись щось буде надрукованим.
Коли жила в
Донецьку і ходила до літературного об’єднання
імені Сосюри, до нас на республіканський семінар приїхали письменники з Києва
і несподівано зробили з мене «відкриття» семінару. З того часу в мене почали
брати вірші до місцевої преси, хоча вони були досить дивними, відірваними від
«реалій індустріального краю».
А перший
серйозний крок було зроблено лише 2000 року, коли я наважилась взяти участь у
конкурсі «Коронація слова». І завдяки
цьому була надрукована перша книжка. Згодом – друга.
А тепер ви впевнені в собі як у письменниці?
Ні. Кожен новий
період після виходу книжки починаю з «білого аркуша», з жаху, що не зробила того,
що хотілося. Ніколи не можна бути впевненим у тому, що дається тобі як великий
аванс – невідомо за що і навіщо. Я можу бути впевнена в собі, як, скажімо, у
непоганому редакторові чи в іншій більш реалістичній галузі – скажімо, в
неперевершеності свого борщу… А бути впевненим у такій ефемерній царині як
творчість – неможливо. Принаймні, для мене.
Тепер Ви не боїтесь перших кроків, а робите їх
чимало. В українській літературі ви, мабуть, залишитесь як одна з
найрізножанровіших письменниць. Є автори, які працюють в одному жанрі все
життя. А Ви з легкістю експериментуєте над ними. Вам це подобається?
Мої
«експерименти» , швидше за все, стосуються інших галузей: сценарної діяльності,
малювання, вишивки, викладання в інституті. Це експерименти – над собою. А
штучно експериментувати зі Словом я ніколи не буду – все відбувається
невимушено. Хочу – пишу жахливий хуліганский трилер, хочу – психологічну драму
або легесенькі і прості оповідання. Просто я нікому нічого не винна і тому не
заганяю себе ні в які рамки. А от щодо «залишитись у літературі» (усміхається)…
. Це велика спокуса. Я себе від неї
рятую достатньою долею самоіронії. У найближчі десять років (чи, дасть Бог –
більше) я хочу просто залишитись самою
собою і робити те, що хочу і можу.
До того ж – бути
різножанровою і… тому, певно, для багатьох – дратівливою.
Кілька років тому ніхто ще не знав Ірен
Роздобудько як кіносценаристку. А тепер – черги продюсерів, на телебаченні й у
кінотеатрах крутяться фільми за Вашими книжками, і Вас вітають із першими
кіношними ролями. Це для Вас несподівано?
Несподіванка в
тому, що за два роки справді знято 5 фільмів, три з яких – чотирисерійні.
Майже всі вони
зняті, як на наш час, коли кіно знімається за 20 днів, досить пристойно, і –
гарними режисерами.
Крім того,
«лежить» ще купа сценаріїв і синопсисів. Мені часом навіть соромно про це
говорити, бо за два роки це досить
«круто» для будь-якого сценариста, та ще й в умовах нашого кінематографу. Але
це не означає, що до мене стоять черги! Навпаки – мені переповідали чутки, що
«добрі люди», якісь там функціонери від кіно, казали, що я – «скандальна і
амбітна» і що зі мною краще не зв’язуватись. Це дуже прикро, адже це неправда.
І це теж – несподівано.
А свої експерименти з бісером і малюнками Ви
вважаєте якимось особливим заняттям?
Для мене це
перепочинок і задоволення. Хочеться, щоб на нього було більше часу.
Відомо, що Ви любите подорожувати… Що Ви для себе
такого нового відкрили під час подорожей Україною? А що за кордоном? Що
зачарувало?
В Україні я
подорожую найбільше по вишах, зустрічаюсь зі студентами, коли є час. Таким
чином об‘їздила вже багато – і на сході, і на заході. І в таких поїздках вражає
молодь, яку нібито належить цькувати і критикувати. Щоразу відкриваю для себе
молодих людей, які, впевнена, не будуть жити, мов стадо баранів. Це надихає. А
Україна красива і цікава скрізь. За кордоном, крім дивовижних вражень від
різних музеїв і подібного, мене вражає те, що світ дуже малий, хоч і
різнобарвний. І нема такого куточка, де б у людей не було схожих проблем і
прагнень. Навіть у племені «мумба-юмба»…
Чи впливають подорожі на Вашу творчість? У дорозі
пишеться?
За великим
рахунком, на творчість ніщо не впливає. Можна об‘їздити увесь світ вздовж і
впоперек і нічого при цьому не відчути, крім задоволення своїми можливостями, а
можна… як герой з роману мого улюбленого письменника Алессандро Барріко
(роман «Легенда про піаніста») все життя не сходити з палуби човна і вміти
відчувати і відтворювати всі барви і звуки світу. Важливо, що ти маєш всередині
себе. Все зовнішнє – лише незначна допомога таланту, якщо, звісно, він є.
Чи впливає на літературну творчість робота в ЗМІ?
Якісь нові персонажі, ідеї приходять звідти?
Дуже боюся таких
«приходів» і такого впливу. Чомусь мені здається (можливо, помилково), що герої
й історії мають приходити з набагато
більшого виміру, ніж ЗМІ. Часом люди пропонують мені переповісти про своє життя
чи життя своїх знайомих, і я шалено втікаю від таких пропозицій, адже знаю: все
написане по цих слідах буде штучним. Чому так – важко пояснити.
А як письменниці було дефілювати у ролі моделі?
Це було свято,
яке ніколи не забудеться і не повториться! І не тому, що це був престижний
показ мод. А тому, що всі, хто брав у ньому участь, відчули себе дітьми,
хуліганами, авантюристами в кращому розумінні. Для нас це була гарна пригода і
нагода повеселитися і розважити інших. І, звісно, долучити до читання.
А чи є щось таке, чому Ви ще мрієте навчитись,
зробити, створити? Певне, що є…
Гадаю, що зараз
вже варто заглибитись в те, що є. Але, якщо говорити про мрії, то я б хотіла
навчитися знімати кіно. Але для цього треба або щасливий випадок з шаленою
вірою в тебе якого-небудь продюсера, який згоден був би ризикнути, або…
заробити купу грошей і зробити це на свій ризик.
Як Ви вважаєте, стиль, образ, імідж письменника
впливають на його «відомість»? Чи затягне у вир шоу-бізнесу літературу?
Якоюсь мірою –
так. Гадаю, що письменник повинен мати харизму. При цьому не обов‘язково бути
«зразково-показовим», роздмухувати щоки і ходити в «білих одежах» або, навпаки,
– бути штучно-епатажним. Але якась родзинка має бути.
Про шоу-бізнес я
мало що знаю. Але книговидання – теж бізнес. Кіноіндустрія також. Я нормально
ставлюсь до цього поняття. Певно, було б смішно подивитися на шоу письменників,
які танцюють на канаті під куполом цирку. А якщо вони при цьому ще писали би
цікаві книжки – чом би й ні?
Як Ви ставитесь до критиків, які називають Вашу
творчість гарною жіночою прозою або солодкавими детективчиками?
З повагою. Як до
всіх інших читачів. Адже читачі – теж критики.
Коли Ви щось пишете, створюєте, то думаєте про
читачів? Чи сподобається їм, передбачаєте їхню реакцію?
Я зовсім не думаю
про те, щоб сподобатися читачу – в такому випадку я просто заплуталася би у
різних смаках, мов офіціантка, якій зробили купу замовлень. Проте я поважаю
своїх читачів, вдячна всім, хто читає
книжки. І маю якісь свої табу щодо до
них. Скажімо, на невмотивовану й надмірну ненормативну лексику. Але був твір,
реакцію на який я передбачала – це «Оленіум»: читаючи його, люди сміються.
У Вас навіть є свій Інтернет-портал, де є
можливість Вашим шанувальникам поспілкуватися з улюбленою письменницею, знайти
її книжки. Це була Ваша ідея відкрити його? Чи данина сучасній комунікаційній
інтерактивності?
Вперше про це
чую!!! Якщо це дійсно є, то я б мусила про це знати, щоб не обманювати людей – відповідати їм.
На листи читачів часто відповідаєте? Чи були якісь
листи, що найбільше запам’яталися?
Намагаюся
відповідати завжди. Найчастіше пишуть люди близькі за духом, і тому такі листи
запам’ятовуються всі. Вони зазвичай схожі між собою, як і люди, котрі їх
пишуть. Часом мені хочеться просто відсторонитися, а краще – звести цих
дописувачів разом в один «клуб», бо такі люди шукають одне одного, а
знаходяться через мої книжки – і пишуть мені, хоча таких «білих ворон» досить багато. Пишуть про
різне. Більшість листів про те, що завдяки якійсь із книжок змогли зробити
важливий вчинок. І це – найбільший подарунок, коли книга спонукає до дії…
Часом я отримую саме такі подарунки.
Ірен Роздобудько донедавна дуже цінувала почуття
особистої незалежності… А як воно бути залежною/незалежною від коханого
чоловіка?
Я і зараз її
ціную! (усміхається) Більше того, мій
чоловік теж цінує мою особисту незалежність. Тому ми і разом…
У Вас уже стало доброю традицією провадити творчі
вечори спільно із Ігорем Жуком. І у Вас, здається, це непогано виходить.
Взагалі-то я про
Ігоря Жука дізналася, слухаючи по радіо його пісні – вони мене зачепили,
зацікавили, я дістала в подруги Лесі Ворониної, яка працює на радіо, саморобний
диск і час від часу слухала його. І років зо два до більшого не доходило. А вже
зараз, коли наші шляхи несподівано перетнулися і ми скрізь їздимо разом,
вирішили, що замість традиційної форми
спілкування з читачами і слухачами можна робити щось цікавіше і живіше – на
кшталт літературно-музичного вечора. І виявилося, що люди це добре і тепло
сприймають. І нам набагато комфортніше
стояти перед аудиторією разом.
А чи впливаєте на творчість одне одного? Щось
підказуєте, критикуєте?
Не думаю, що це
якісь карколомні впливи. Мені відпочатку
подобалося все, що робить Ігор, а йому – те, що я. Яка тут може бути
об’єктивність? Ми навряд чи можемо одне одного критикувати. І тим відрізняємося
від наших читачів-слухачів, які мають повне право і критикувати, і підказувати,
і обурюватись. І навіть… закидати гнилими помідорами. Адже читач завжди має
рацію.
Книжки Ірен
Роздобудько:
Пастка для
жар-птиці (2000) – детектив, друге місце на конкурсі «Коронація слова» 2000
року в номінації «роман»
Він: Ранковий
прибиральник. Вона: Шості двері. (Нора-Друк, 2005)
Ґудзик (Фоліо,
2005) – психологічна драма, перше місце на конкурсі «Коронація слова» 2005 року
в номінації «роман».
Дванадцять, або
Виховання жінки в умовах, не придатних до життя (Фоліо, 2006)
Зів’ялі квіти
викидають (Нора-Друк, 2006)
Останній діамант
міледі (Фоліо, 2006)
Амулет Паскаля
(Фоліо, 2007)
Життя видатних
дітей (Грані-Т, 2007)
Коли оживають
ляльки (Грані-Т, 2007)
Оленіум (Фоліо,
2007)
Ескорт у смерть
(Кальварія; Фоліо, 2007)
Переформулювання
(Нора-Друк, 2007)
Дві хвилини
правди (Нора-Друк, 2008)
Все, що я хотіла
сьогодні… (Фоліо, 2008)
Гра в пацьорки
(Нора-Друк, 2009)