Закінчення. Початок у ч.3
Завершуємо публікацію
повного тексту інтерв’ю, записаного Георгієм Бурсовим і опублікованого в
скороченому вигляді 1991 року в газеті «Молода гвардія».
Ваше ім’я на різні
лади відмінюється друзями і недругами української літератури та Вашими
опонентами. Географія зацікавлення Вашою творчістю – від зарубіжних видавництв
та радіо¬станцій до республіканської преси та студентських аудиторій. Як Ви
входили в літературу?
Якщо не помиляюся, то у вересні 1963 року – це був
перед¬останній рік хрущовської «відлиги», а точніше, другий рік розпочатих
Хрущовим «заморозків» – у газеті «Молодь України» другу і третю сторінки зайняв
матеріал «Голос творчої зміни». На груповому фотознімку читач мав змогу
познайомитися з творчою зміною: Федір Бойко, Микола Вінграновський, Володимир
Коломієць, Віталій Коротич, Віталій Різник, Микола Холодний… Дехто з цих
авторів залишився «вічно молодим», бо досі на батьківщині, як-от я, не видав
збірки. Дехто ж після поневірянь мирно ліг у домовину. Мій земляк, мюнхенський
літературознавець Іван Кошелівець вважає, наприклад, що я помер 1972 року. Про
це він писав 1973 року в №7-8 журналу «Сучасність». То була його знаменита
стаття «До сучасної літературної ситуації на Україні». Кошелівець писав:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Якщо суворо триматися теми, я зобов’язаний був би говорити
стисло про сучасне, але це так неможливо бодай без малого екскурсу в минуле,
скажімо, на десяток років, власне, точно на стільки. Це буде ще й тим
виправдане, що на цей рік припадає кругла дата десятиріччя першого погрому
шестидесятників. Ми про них надто багато говорили протягом цього десятиліття. І
це зрозуміло, бо на них ми покладали великі надії, вони розпочали оновлення
літератури, ніби провістили чергове її відродження… Усі ми були трохи надміру
оптимістами. Я пригадую, як один з небагатьох у російській літературі
прихильників української культури, Віктор Некрасов, бувши тому десять років у
Парижі, захоплено оповідав французьким письменникам про Олександра Солженіцина.
Це було невдовзі до появи «Ивана Денисовича» і мені так запам’яталося інтерв’ю
Фігаро, що й сьогодні по десятьох роках я можу повторити його слова майже
дослівно. «Один день Ивана Денисовича», заявив тоді Некрасов, знаменує
цілковите оновлення радянської літератури, і після його появи письменники не
можуть писати так, як писали до того. Це й був надмірний оптимізм. Виявляється,
можуть і пишуть сьогодні не те що так, а й гірше, ніж писали до «Ивана
Денисовича»… Якщо класти завмирання творчості шестидесятників в основному на
1965 рік, то слід зазначати, що дехто протягнув довше. Зокрема, ті, що
продукувалися в самвидаві. Один з них, ДУЖЕ АКТИВНИЙ В ОПОРІ, МИКОЛА ХОЛОДНИЙ
(виділення моє, – Г.Б.)… протримався довше. Але ліг на ті самі мари…».
За логікою Івана Кошелівця, мене вже сьогодні можна приймати
до Спілки письменників посмертно. В СПУ діє своєрідний похоронний закон. Помер
– і тобі дають премію. Щоправда, закон цей вимагає поправки. Незрозуміло,
скажімо, таке. Григорія Чубая, що помер через захворювання печінки, після
кончини прийняли до Спілки. А Олександра Булигу, що сконав через рак легенів –
ні.
У розповсюдженому зверненні Українського літературного клубу
є слушна пропозиція. Якщо можна мертвих приймати до Спілки письменників і
преміювати, то чому не можна таких, як Корнійчук або Брежнєв, виключати і
позбавляти премій?
(Наступний фрагмент інтерв’ю знятий з етичних міркувань. –
Ред.)
У земній реальності
представники райкомів та обкомів компартії, з повноваженнями літературних
редакторів, дбали про те, щоб не дозволити таким авторам, як Ви, дійти до
широкого читача. Лише народний самвидав розповсюджував вірші Миколи
Холодного…
В особі Папи Римського, що видав і відзначив премією мою
книжку у Ватикані, я здобув більш реального захисника моїх авторських прав, ніж
в особі богів республіканського літературного олімпу. Аналогічна доля у мого
друга, одного із лідерів літературного авангарду на Україні, львівського поета
Григорія Чубая та чернігівського поета Олександра Самійленка. Обох у молодому
віці загнано до ями. Для відчипного видано посмертно їхні збірочки, але імена
цих авторів бойкотуються. Як, між іншим, і ім’я ще живого неординарного
вінницького поета і перекладача Михайла Каменюка. Літературна мафія всіляко
намагається відтіснити його на периферію літератури, аби він раптом не потіснив
її біля годівниці. Свого часу цю тему порушував у великому листі до Спілки
письменників Василь Стус.
Де шукати виходу? Одне видання під різноманітними приводами
відхиляє мої твори, бо я повиправляв граматичні помилки у літконсультантовому
листі. То я вдався до такого апробованого методу. Паралельно надсилаю до цього
друкованого органу інші свої твори під чужими прізвищами. І що б ви думали?
Друкують, аж гай гуде! Не підозрюючи, звичайно, хто їхній справжній автор.
Давно якось почув і намотав на вус, нібито літературо¬знавець Плевако надсилав
з ув’язнення і друкував статті під прізвищем Білецького. Стус теж обводив
редакторів навкруг пальця.
Між іншим, спогади про Стуса з’являються у пресі, немов
гриби після дощу. У нього виявилася раптом незліченна кількість друзів. І я
собі дивуюся: де всі ці друзі були, коли ми сиділи з Василем у сусідніх
камерах? За браком табірних вражень окремі літературо¬знавці публікують
ідилічні оповіді про проведені у Стусовому колі пікніки ще до Василевого
ув’язнення. І мимоволі думаєш: а чому ж ця гвардія Василевих літописців так
активно не творила статей про його поезію, коли не друкували жодного авторового
рядка? Поза полем зору дослідників-патріотів сьогодні перебувають цілі поетичні
материки, що асоціюються у мене з Василем Голобородьком, Петром Скунцем, знову
ж таки Михайлом Каменюком, Іваном Семененком, Ігорем Маленьким, Станіславом
Вишенським, Василем Герасим’юком, Петром Засенком – ім’я ж їм легіон. І всі в
застійні роки ковтнули з гіркої чаші цькувань, затискувань, невизнання. Проте
німб страждальців іноді примірюється до авторів, що в епоху брежнєвщини
удостоювалися звань академіків, Золотих Зірок і т.д.
Зустрічаються великомученики й такого гатунку. Спостерігає
якийсь з-за спини за мітингом, щоб завтра бити себе в груди: «І ми орали!» І
раптом юрба наступила йому на черевика. Він зчиняє вереск, що ледве не
залишився без ноги, і потрапляє до національних героїв. У послужливому
дисидентському спискові сьогодні можеш зустріти і пияка, вигнаного в застійні
часи з вузу за любов до зеленого змія, а зовсім не до України, і спілчанського
партначальника, котрий щось не поділив з літвождями. Петро Осадчук ніколи не
прагнув потрапити до диси¬дентських реєстрів, а взяв і написав позитивну
рецензію на рукопис репресованого Олекси Різниченка. Не побоявся, що кине тінь
на власну благонадійність, а також не переживав, що Різниченко раптом може сам
його затінити, відтіснити з авансцени.
Ви особисто були
знайомі з Павлом Тичиною.
Ще коли за Сталіна я навчався в семирічній школі, Тичина
читав мої вірші і протягом кількох років передплачував мені «Літературну
Україну», що виходила тоді під назвою «Літературної газети». Десь 1962 року з
художницею Аллою Горською, що згодом загинула при загадкових обставинах,
Надійкою Світличною (зараз працює на радіо «Свобода»), Василем Симоненком та
Славком (так його тоді всі величали ) Чорноволом я ходив до Тичини колядувати.
На Чорноволові була металева маска: рука затулила рота. Тичина явно зрозумів
натяк і весь час поглядав на маску. Мені він не допоміг опублікувати ані рядка.
Хоч я неодноразово бував у нього вдома. Мої вірші опублікував 1963 року у
журналі «Дніпро» Володимир Коломоєць.
Під час відзначення сімдесятирічного ювілею Тичини в
київській філармонії хтось подарував йому статуетку ленінградського пам’ятника
Петрові Першому. Коментуючи подарунок на іменини, Павло Григорович сказав:
– Ось і коняку мені подарували, – а про того, що на коняці,
навіть не згадав. Загадковий був чоловік…
Ще за студентською
лавою, Миколо Костьовичу, Ви почали займатися науковою діяльністю.
Так. На студентській науковій конференції я виступив з
рефератом «Про душу в пісні та про пісню в душі». Він наробив тоді в
університеті переполоху, бо я дослідив, що Хор Кошиця послав за кордон Петлюра.
Цей реферат потім друкувався у журналі «Ранок», якого тоді редагував Борис
Олійник. Редакція запросила читачів до дискусії, але звідкілясь надійшла
вказівка: «Ніяких дискусій!». Поступово реферат переріс у книжку, і її 1979
року видано в Італії, а 1981 – у США та Канаді. Значне місце у книзі присвячене
розвінчанню псевдонародних пісень про сталінські п’ятирічки та освоєння
космосу. З іншого боку, у книзі я виступив на захист «контрабандистів у
музиці». Так у 1962-1963 роках атестували творців естрадно-музичного жанру.
Проти них, зокрема, була спрямована хрущовська кампанія боротьби з так званими
«абстракціоністами, формалістами та ідеологічними диверсантами» в мистецтві. Я
особисто потрапив до «формалістів», старенька народна художниця Ганна
Собачко-Шостак (її твори експонувалися перед тим у приміщенні газети «Молода гвардія»
на Жаданівського) – до «абстракціоністів», Віктор Некрасов та Іван Дзюба – до
«ідеологічних диверсантів». На Україні цю кампанію очолював секретар з
ідеології ЦК КПУ Андрій Скаба. (В середовищі творчої інтелігенції ідеологічний
вартовий мав кличку «Скабака». – Г.Б.)
Як член Республіканської асоціації українознавців у грудні
минулого року я брав участь у 1-му конгресі РАУ, де виступав на конференції
«Росія і Україна», що відбувалася в рамках конгресу й тривала три дні. На
цьогорічній науковій конференції РАУ маю намір виступити з доповіддю
«українська мова як фактор національної самосвідомості». Я порівняв
психологічний аспект у внутрішній структурі української, російської та деяких
інших слов’янських і романо-германських мов. Виходять цікаві результати. В
українській мові «залицятися до дівчини», в російській – «ухаживать за
девушкой, одинокой старушкой, за коровой». Італійське «спозаліціо» – те, що й
«залицятися». Потім: «жениться на ком-то» і «одружитися з кимось» і так далі.
Поки мої університетські друзі писали романи про досягнення українського роману
у дев’ятій п’ятирічці, я, як бачите, займався ось «дурницями»…
Щоб у молодого читача
не склалося враження про Вас як про єдиного в Україні, хто в ті роки чинив
опір, йшов проти вітру, розкажіть про колег по нещастю, чи то по щастю бути
вільною людиною, коли навкруги духовне рабство.
Принагідно хочеться згадати про драматичну долю
вченого-етнографа Мефодія Рябого з Поділля. Коли було задушено Українську
Народну Республіку, Рябий, як і Микола Леонтович, переїхав з Києва до рідного
села Кукавка. Він – автор кількох тисяч фольклорно-етнографічних записів. У
Кукавській церкві під нашаруваннями тиньку Рябий відкрив давні подільські
орнаменти. Це відкриття по праву можна вважати науковим і громадянським подвигом
цієї скромної людини. Вряди-годи етнографічні матеріали за підписом
«колгоспник», бо працював колгоспним рахівником, друкував у могилів-подільській
районній газеті і журналі «Народна творчість та етнографія». Після смерті, по
суті, знищеного науковця-патріота ленінградські псевдовчені розтягли його
унікальну бібліотеку. Не відаю, на жаль, у якому стані знаходиться його могила
і чи є в місцевій школі бодай куточок про життя й діяльність цієї трагічної
постаті.
Хотілося б прочитати у пресі і про мужній вчинок юного
скульптора та поета Павуляка, що тепер живе у Чехо-Словаччині. У 60-х роках він
з мешканцями рідного села Настасів біля Тернополя за одну ніч насипав у центрі
курган і встановив на ньому пам’ятник Шевченкові. Павуляк поплатився
виключенням із художнього інституту. Колись я мав фотознімок цього пам’ятника.
А Вадима Смогителя виключили із Київської консерватороії за
створення в столиці першого українського національного естрадного ансамблю
«Наталка», що діяв при однойменному ресторані над Харківським шосе. В ансамблі
співала тодішня студентка, нині народна артистка СРСР Марічка Стеф’юк. Ресторан
розписали в національному стилі Алла Горська та художник-демократ Борис
Плаксій. Не знаю, чи збереглися ті розписи. Скажімо, в Острі на Чернігівщині місцеві
борці з українським буржуазним націоналізмом такі розписи в ресторані «Дубки»
забілили.
А скільком юним митцям дав крила в кінці 60-х років
створений Вами, Георгію, культурно-мистецький альманах «Сонячні кларнети» при
столичному Жовтневому палаці культури! 1967 року для делегатів профспілкового
з’їзду викликали із буковинського села Вижниця мало кому відомий тоді
український естрадний ансамбль «Смерічка». Коли ансамбль приїхав, керівництво
схаменулося: де це таке бачено, щоб на офіційному форумі, на урядовому концерті
виступала естрада? Так Ви тому ансамблю організували в Києві вісімнадцять
концертів! Привели ми тоді «Смерічку» до Жовтневого палацу і думаємо, що ж це
буде? Перед нами звичайнісінькі діти. Тоненька, як тростинка Марічка, Ісак, ще
менші за неї Назарій Яремчук, Володя Івасюк, трохи старший Василько Зінкевич.
Дехто з них тоді ще, здається, навчалися в середній школі. Інші – в училищах. А
коли вони заспівали «Червону руту» – ми були на сьомому небі! Ви тоді мерщій
побігли на Українське радіо – і пішла «Червона рута» в ефір… (замість
«відбракованого» ансамблю «Смерічка» на сцені палацу «Україна» на урядовому
концерті перед делегатами Х з’їзду профспілок України виступив вокальний
ансамбль, зібраний з передових свинарок, співаючи, вони колисали в руках, як
немовлят, рожевих гумових поросят, надутих повітрям; першому секретареві ЦК КПУ
В.Щербицькому та наближеній до нього урядовій челяді цей «істинний народний»
номер святкового концерту, організований цековським відділом культури під смаки
високого партійного начальства, підняв настрій, бо дуже сподобався: «наочно
підтвердив високий культурний потенціал колгоспників радянської України (г-та
Міністерства культури «Культура і життя»)».
Зі сцени Жовтневого палацу в ті роки Євтушенко прочитав свій
«одіозний» вірш «Бабин яр». А після вірша звернувся до зали:
– Есть у вас в Киеве интересный поэт Иван Драч. Ваня, где
ты? Подойди, пожалуйста, сюда.
Так починалася творча біографія юного автора, якому судилося
в українській поезії зробити переворот.
Але якщо говорити до
кінця, то й Ви, Миколо, «стартували» зі сцени Жовтневого палацу.
1963 року ми виступали в палаці з Василем Симоненком. Він із
Черкас прямував до Москви на зустріч з Микитою Хрущовим. Під час хрущовського
хрестового походу проти ворогів соцреалізму пройшла ціла серія «зустрічей
керівників партії та уряду з творчою інтелігенцією». Щось на зразок нинішньої
агітації за підписання нового (хоч старого ніхто не підписував) союзного
договору. Якби Симоненко не помер, його б не минули грати. Василеві вірші
«Злодій», «Ода кукурудзяному качану» та інші прийшли до українського читача
через самвидав та зарубіжні радіопередачі. Усі мої чотири книжки (я не називав
збірок «Сутеніє в душі» та «Куди і навіщо біжить вода?») також видані у США,
Канаді, Франції, Італії і жодної поки що на Україні. За нещодавно опублікованим
проектом нового статуту СПУ я міг би бути прийнятим до неї як
письменник-емігрант. Іронія долі, але що подієш? Не я перший, не я останній…
Чи не могли б Ви
внести корективи в поняття «доба застою»?
Лише за роки брежнєвщини я освоїв такі професії: сторож,
вчитель співів та німецької мови, свинар, старший науковий співробітник,
помічник комбайнера, інженер міністерства меліорації, відповідальний секретар
товариства охорони природи, робітник ветлікарні, тренер з плавання… Який же
це застій?
Хто підтримував Вас у
скрутну хвилину?
Коли мене вигнали з університету, а відтак і з гуртожитку, я
кочував по квартирах Віктора Некрасова, Юрія Рибчинського, доктора хімічних
наук, тепер професора Генріха Дворка, у батьків поетеси Катерини Квітницької, а
згодом у її чоловіка і мого друга Гелія Снєгірьова та інших осіб. Довгий час
перебивався у сина Івана Франка Тараса та у Бориса Довганя, який виліпив і
експонував на виставках мій, Стусів та Сергія Параджанова скульптурні портрети,
за що й був виключений із Спілки художників… Знаменно, що серед людей, які не
дали мені загинути, було багато росіян, євреїв і навіть один фінн.
Якими віршами Ви
робили перші кроки в поезію?
Віршами про Сталіна. Тичина мені не сказав про них нічого,
тільки передплатив газету. А ось літконсультант газети «Колгоспне село» (тепер
«Сільські вісті») Іван Зуб, при Брежнєву редактор «Літературної України», писав
мені, одинадцятирічному п’ятикласнику: «Шановний Миколо Костянтиновичу! Ви
стоїте на правильному шляху. Бажаю Вам успіху!» Згодом я збагнув, що то не той
шлях. Це сталося у 1952 році, коли у нас удома, а ми жили удвох з матір’ю,
фінагенти оподаткували єдиний кущ смородини. Мати узяла сокиру і на очах у
фінагентів зрубала той кущ…
Коли збираєтесь
одружуватися?
Думаю, що у ХХ сторіччі.
Над чим зараз
працюєте?
Не так давно відвідав Густинський монастир під Прилуками. Не
збираюся постригатися у ченці, а просто подивився на цю культурно-історичну
пам’ятку. Хто не чув про феноменальне явище української національної культури –
«Густинський літопис»? А пригадайте Шевченків малюнок «Густинський монастир».
Так от від монастиря чернігівські культуртрегери залишили одні ріжки да ніжки.
Натомість відкрили там притулок для божевільних жінок, а посеред подвір’я
поставили пам’ятник «вождю світового пролетаріату»… Написав про це кощунство
вірша «Вождь у монастирі». Знову звинуватять у підкопі під живого за всіх
живих.
13 лютого у прогресивній газеті «Рабочее слово» побачили
вірші досі замовчуваного чернігівського російського поета Станіслава Рибалкіна
з моєю передмовою «Поет із церковного хору». 24 січня дав велике інтерв’ю
вінницькій обласній молодіжній газеті «Панорама». У «Другові читача» 16 січня
опублікував статтю про творчість Михайла Каменюка. Москвичі готують мої спогади
про Віктора Некрасова. Очікуються поетичні зустрічі з читачами на сторінках
республіканської періодики. Одне з видавництв обіцяє ось-ось випустити збірку.
Тісно співпрацюю з молодим вінницьким композитором Андрієм Сенченком. Навіть не
сподівався, що «Сповідь британського пса» (її опублікував журнал «Прапор»),
покладена Андрієм на музику, викличе у публіки ажіотаж.
Хочу переїхати за кордон, щоб позбирати там усі свої премії
та гонорари і передати їх на спорудження пам’ятника Шевченкові у Вінниці.
Ваш девіз?
Рядки із вірша Михайла Каменюка: «Вмерти і співати із
могили, як співає Настя Присяжнюк».