Розмовляємо з першим лауреатом всеукраїнської поетичної премії імені Дмитра Креміня Ігорем Павлюком. Ігор Павлюк – письменник, журналіст, перекладач, доктор наук із соціальних комунікацій, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, лауреат багатьох всеукраїнських та міжнародних літературних премій. Його твори виходять друком на Близькому Сході, у США, Ірландії, Австрії, Швейцарії та інших країнах. Його книга «Танець Мамая» побачила світ 2023 року у видавництві «Саміт-книга» і вже здобула популярність та зібрала цілий букет схвальних рецензій від знаних і знакових поціновувачів високого поетичного слова. Зокрема про книгу писали: Євген Баран, Антоніна Царук, Петро Білоус, Дмитро Дроздовський та інші.
Засновники премії вже оголосили про результати голосування журі, а саме церемонія вручення нагороди відбудеться 25 серпня у приміщенні Довжанської сільської ради – малої батьківщини великого Дмитра Креміня. Напередодні цієї знакової для України події Лауреат ділиться цікавими думками з приводу і без нього.
– У одному з коментарів до інформації про твою перемогу у конкурсі на здобуття премії імені Дмитра Креміня Власта Власенко запитала тебе: а для чого тобі стільки премій? А дійсно, для чого поетові премії?
– Любов, слава, подорож, гроші – основні мотиватори для буття Homo sapiens у цьому світі (за лордом Байроном)… Премії задовольняють мінімум два еґрегори із цієї квадриги: славу і гроші. Хто скаже, що це погано, нехай перший кине в Байрона камінь, бо він і так уже давно під каменем лежить, а з каміння, яке кидають у поетів, і творяться п’єдестали для них. Це ще один плюс на користь премій, які викликають поряд із позитивними купу негативних реакцій, заздрості, пліток, наклепів… C’est La Vie. Ось що я відповів Власті у відкритому листі: «Дякую, Власточко. По-перше, не володар, а лавреат. По-друге, далеко не найбільшої, по-третє, від багатьох премій-нагород відмовився, по-четверте, похвала екзистенційно зрівноважує темний бік ставлення до мене цього світу (хоча і хвалу, і наклеп сприймаю з добрим гумором), по-п’яте: «Дають – бери…», бо інакше – гординя. А я не гордий. Я простий. Як усі генії… Та й працюю багато: 50 книг надруковано лише. А ще ж у рукописах є чимало… Тому Будьмо і тримаймося! Ось у мене біля ліжка Твої «Зґарди”» з моєю передмовкою тремтять. Торкнуся зараз. ».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Більшість із засновників премій в Україні знають, що розмір Гонкурівської премії всього 10 євро, але це не заважає їй бути одною з найпрестижніших у світі. Орієнтуючись, певно, на цю премію, чиновники в кабінеті міністрів, у обласних адміністраціях приймають рішення про виділення коштів і в результаті наші письменники як нагороду отримують 200 – 500 євро. Але ти маєш інформацію не тільки про Гонкурівську премію. Як співвідносяться розміри премій у нас і у світі? І чи для тебе особисто розмір має значення?
– Розмір не має значення лише для святих і для дурнів, між якими різницю іноді знає лише Всевишній. Щодо премій, то я досвід маю і на світовому рівні. Він лаврово-терновий. Навіть більше печальний, бо нема таких премій у сучасному світі, які би забезпечили письменнику шматок хліба з вином навіть на середньому побутовому рівні на все його життя, що зосталося. Навіть Нобелівська премія – не такі великі гроші, якщо подивитися на жорстку реальність. Актори чи футболісти мають значно більші доходи. Премії, правда, активізовують інтерес до письменника і його книг, тому при відносно чесній системі розрахунків письменник отримує достойні гонорари. На жаль, я не знаю в Україні багатих письменників, хоча знаю багато багатих видавців…
– Повернемося знову до коментарів під дописом про твою перемогу. Один із поетів написав, що присудження тобі премії – це профанація і маргіналізація премії. Адже підтримувати потрібно молодих. Певно, той чоловік мав на увазі, що не має значення рівень поезії, а важливий вік переможця. З іншого боку, я не знаю жодного старого поета. Всі почуваються молодими, бадьорими батярами. Який вік твоєї душі?
– Ну, до різних провокацій, як до спеційних лаврових листків у каші чи перцю у борщі, аз грішних давно звик. То я цукру не люблю. А гірке – на здоров’я і фізичне, і духовне. Це все мені во благо на Божій дорозі. А той поет мав би гонорово відмовитися від своїх премій, які одержав уже явно не школярем, перш ніж судити інших. Але для цього треба бути аристократом. А в нас – як не кагебіст колишній, то просто чмо-стукачок. Поезія – справді справа молодої душі. Але ж де є Поезія (творчість) – там і парадокс… Тому я одночасно і «хлопчина іще молодий, хоч душі моїй тисяча років», і дитина, чого мене донька і дружина порівнюють із моїм п’ятирічним онуком, коли ми з ним спілкуємось, і кажуть, що ми обоє рябоє… Внук уже поет (дивись наше спільне фото). А я ще поет. J
– Ти самий підтримуєш творчу молодь: виступаєш на семінарах, аналізуєш творчість, пишеш рецензії та передмови… Тобі комфортно виступати у ролі авторитета?
– Так, я багато часу і енергії віддав молодим за віком (не значить – молодим душею, як ми щойно розібралися) людям. Вісім років навіть викладав літературну майстерність в Острозькій академії, викладаю на факультеті журналістики у Львівському університеті… написав багато передмов, рекомендацій тощо. Чи комфортно мені? Наскільки мені комфортно жити, настільки комфортне все інше, яке вибираю я сам, бо від агресивних нав’язувань учуся відмовлятися. Тобто все, що пов’язане з літературою, мені комфортне, бо я не маю ні хобі, ні дачі, ні машини, якими б займався, як «нормальні» хлопи… Література для мене – і хобі, і робота, і молитва… Тому я… не працюю. Я опоетизовую світ і засвіт завжди, бо навіть сни свої роблю метатекстом, – коли пишу, коли читаю, коли виступаю (хоча я не оратор), коли цілуюся, коли молюся… коли оце даю тобі, шановний Василю, інтерв’ю…
– Якою має бути підтримка творчої молоді? Кого варто підтримувати?
– Це як виховувати рідних дітей. Любов і свобода. Комусь треба передмову написати до книги, рекомендацію у Спілку письменників, а когось мудро проігнорувати до певного часу. Когось по дупі ляснути (це я образно, бо не прихильник фізичних засобів виховання як батько двох доньок і дідусь онука). Ніде не треба стільки мудрості – як у вихованні та подачі милостині… Бо тут головне ж – не нашкодити, відчуваючи міру – тобто розрізняти Добро і Зло. А це можливе лише, тримаючи за бороду Першого Поета – Отця Небесного. Врешті, мудрий вихователь завжди і сам вчиться у молоді. А молодий письменник мусить сам вибрати собі Вчителя, пройти через наслідування його… і стати собою. Цю Чашу Універсум дає одиницям, але з них і запитує по максимуму.
– «Танець Мамая» – назва, яка одразу привертає увагу читача. Чому саме Мамай? І чому танець? Адже ніхто не бачив Мамая на танцювальному майданчику…
– Кожен справжній поет – міфотворець, за великим рахунком – релігієтворець. Як Христос, Будда. Творити ідеологеми – це дрібно для поета з великої літери. Апологети ідеологій разом із тими ідеологіями і гаснуть, як болотяні вогники. Ті, хто вписався у духовно-генетичний код нації, людства, – як зорі. По них орієнтуються мореплавці, їх дарують закохані, на них загадують бажання мученики… Тому мені рідні язичеські боги наших предків, мавки, кам’яні баби, а не політичні кумири, створені пропагандистами, демагогами-хамелеонами. А Мамай — один із найпопулярніших в Україні фольклорних героїв, який уособлює любов нашого народу до запорозьких козаків, до білої магії казки, легенди, глибокої-високої-широкої пісні. Він давно живе у батьківщині мого слова: від вірша «Привид Мамая» – до цілої, поміщеної у цю мою прославлену книгу «Танець Мамая», поеми «Степ», де я описав уявну зустріч стоїчного Будди і статичного Мамая, який у час теперішньої війни не витримав – і почав танцювати бойовий гопак, як не просто поет, не просто воїн, а поет-воїн, як його духовний предок – Боян (легендарний поет-воїн у Давній Русі 11 — початку 12 ст., відомий за згадкою у «Слові о полку Ігоревім»):
Мамай спочине.
Будда увійде
У рай свій ранній –
Воскову нірвану.
«Не те, не те, не те то все, не те…» –
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю…
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
А потім вже лежи собі і спи,
Переростай і вічності, і віча…
Велика тиша.
Як оці стовпи.
Чи як сльоза прощальна чоловіча.
Що буде там?..
Ніхто ще не вернувсь.
Що є отут – обтяжене словами.
Тут перебув кохання і війну,
І торжища, і корчмища, і храми.
– А танець Павлюка? Якщо читач захоче собі уявити тебе танцюючого, то що саме, які па ти будеш виконувати? Це буде танго чи аркан?
– Я дуже сором’язливий від природи. Тому танцювати завжди любив, від шкільних дискотек починаючи, але при світлі соромився, як і співати чи цілуватися на людях. Тільки вночі. Як ніхто не бачить. Зараз мій онук багато у дитсадку танцює. Їх там вчать. Знатний танцор!.. J Танець Мамая – це танець поета-воїна, який сотні років мовчав, як і кожен мудрий богатир, але встав і полетів у бойовик гопак – українське бойове мистецтво, створене на основі елементів традиційного козацького бою.
– Кого із письменників-письменниць ти готовий запросити до танцю?
– Мавку, русалку, Ладу, Мокошу, трьох кам’яних бабів, Зміючку Оленку, навіть одну Бабу Ягу… Здогадуйся, чиї це аватари. А якщо серйозно, то не скажу на люди, бо інші образяться. Нехай танцюють всі!.. Бо ж…
Постане Баба.
Добра.
Кам’яна.
Обабляться і будди, і мамаї.
А горизонт – як проклята струна…
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
– Серед нашого покоління кілька десятиліть тому було багато багатообіцяючих письменників. Але в літературі на сьогодні залишилося лише кілька. Це лише тому, що місія Поета важка?
– Так. Багатьох погубив Зелений Змій, багатьох різні зміючки, гроші, влада… одне слово, вогонь, вода, мідні труби. Безсмертних вибирає Універсум (назви як хочеш: Творець, Бог, Отець Небесний…). В літературі, правда, як і в спорті, важливий гармонійний сплав сильного характеру і таланту, які ще визначають: спринтер ти чи стайєр. Тому багато наших ровесників засвітилися – і погасли, інші просто покидали понти – і пішли в політику чи бізнес як справи значно прибутковіші, ніж література нині. Я стайер… Тому і зостався – від цвіту доріс до плоду. Не знаю, чи обійшлася би наша література без мене, але я без неї точно ні. Мусите мене терпіти. J
– Колись ти писав: «Ми святі, ми із моря вийшли. Біля моря нам можна все!». Чи може поет дозволити собі все лише біля моря? І взагалі: де межі дозволеного в літературі і в житті?
– Якщо Ти з Богом у душі, то роби все, що тобі хочеться. І все буде во благо душі твоїй і читачам книг твоїх також.
– У творчих людей межі між вигаданим світом і реальністю часто стираються. Хтось плутає те з іншим і дозволяє собі таке, що людині нетворчій і в голову би не прийшло. Ти таке спостерігав?
– Не лише спостерігав, але й сам переживаю із дитинства. Правда, як кажу я, захищаючись від людських (бо тварини і травини мене люблять) похвал та дупанів: я не дивний, я дивовижний; я не дурний, я дурнуватий, але: я не витворяю, я творю! Цю дивність, інакшість, біловоронячість поетів люди в людях відчувають ще із їх дитинства. Тільки свійські гуси в лебеденяті бачать виродка, про що геніальна казка «Гидке каченя», а лебеді – свого красивого нащадка. Так батько нашого Кобзаря знав, що Тарасик не придатний для хатнього й сільського господарства, записавши у своєму заповіті (Заповіт Тараса Григоровича був у зовсім іншій октаві: «Синові моєму Тарасу з мого хазяйства нічого не потрібно. З нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо». Але щоби не витворяв справжній Поет у своєму тексті чи життєтексті, він Творить! І Суддя йому – Всевишній, а люди що?.. Вони і Христа розіпнуть…
– Самий почуваєшся краще у віршах чи в буденній реальності?
– Якщо вічний оргазм, вибач за натуралізм (хоча й Еміль Золя в історії світової літератури…) природно не можливий, бо навіть у свині, кажуть він лише півгодинний), то вічний катарсис можливий, принаймні катарсис довжиною у творче життя. Тобто коли я парую-схрещую мої вірші із буденною реальністю – то живу у катарсисі. А далі – благодать, яка дається лише через богоєднання (так я назвав щойно явлену у видавництві «Піраміда» книгу моїх духовних записок. Тобто магія поезії якраз у єднанні віршів із «буденною і навіть буддистською реальністю, трансформації лайки в усміх, смерті у воскресіння, слова у Логос.
– Знаю, що Дмитро Кремінь листувався з тобою. Що найцікавіше із його листів пригадуєш?
– Так. Ось, приміром, живі зразки, які можу показати і дітям своїм, і світові. «Дорогий Ігоре, радий бачити Вас у доброму здоров’ї, в розповні таланту, з метеликом а ля Богдан-Ігор Антонич – і взагалі, в доброму настрої дорогого мені й Тарасові друга […] А роки летять – не лише як метелики, і мій улюблений ужгородський кайф. Озивайтесь, щастя літературного, наукового, родинного! Ваш Дмитро КРЕМІНЬ (25 липня 2013 р. о 20:50)». Або: «Я сьогодні працював головою журі на дводенному обласному конкурсі до 200-ліття Т.Г.Шевченка. Прекрасні діти, юнаки і юнки, старші 25. Один аматор-декламатор читав і «Тарасову ніч», і вірш Ігоря Павлюка «Гадання», так що радий тобі повідомити приємну вістку не лише з Гіндукуша та Тібету, друже. За кращої військово-політичної ситуації бували ми в Мигії, на Богополі, а нині…» (це вже 15 березня 2014 року). А це вже пізніше, перед відходом Додому: «Ігоре, вітаю! Твої права на цілий розворот імплементувала «Українська літературна газета». Прошу мою інформацію про твої творчі тріюмфи не піддавати цензурі богдихана провінції Шалава поблизу Гіндукуша, наражаючи спільноту павлюкофілів на відому фразу Моххамада Чердаклі-огли Тарабуроссянського! Рахум-лукум тобі, сердаре!».
– Бути першим лауреатом гордо і дуже відповідально. Ти готовий пишатися собою?
– Тут ключове слово – відповідально. Першим чоловікові завжди бути ритуально-сакрально-гідно… Але не люблю слова «гордо», бо воно однокоріневе із гординею – матір’ю всіх гріхів. Замінюю це слово на гідно, достойно. Я вже загартований: битий лавром, ласканий терном. Все рухається по колу, але маятниково-гойдалково-хвилеподібно: то хвиля любові до мене, то хвиля цькування-кусання. Після того, як мене помітили у світі, в рідній Україні на столичну Лису Гору із чорнобильських боліт прилетіла-приповзла шобла писак на чолі з однією одіозною літературною Бімбою (історія колись назве їх імена і оприлюднить доноси, бо рукописи не горять…), яка почали строчити на мене доноси, комбінувати і поширювати по всіх паралелях і меридіанах всяку звинувачувальну у всіх смертних гріхах нісенітницю. І я відчув себе пекельно самотнім серед людей. Але премії останніх років, зокрема премія імені Євгена Плужника… оця добра Премія імені Дмитра Креміня, якого я поважно люблю, повернули мені довіру до побратимів по перу. Тому радію, що помру, не розчарований у людстві… Тому воскресну.
– Від серпня 2023 року родина Дмитра Креміня вважає тебе одним із своїх. Яку родинну роль ти би для себе вибрав: бути братом, сином чи дідом?
– Притча про блудного сина… Я виріс сиротою. Без материнської і батьківської ласки. Тому я підсвідомо – дике звіря. «Ти діду, як їжачок, – сказав мені недавно внук, – добрючий і колючий». Я аж сплакнув від такої не дитячої проникливості п’ятирічного хлопчика. А якщо просто – то я непоганий друг-брат. Тому буду братом Тарасові.
– У боксі прийнято після завершення поєдинку обійматися із суперником. Той, хто програв, вітає переможця. Хто із учасників конкурсу на здобуття премії Дмитра Креміня привітав тебе з перемогою?
– Тільки Тетяна Грицан-Чонка. Але дуже щиро, кілька разів. Більше, здається, ніхто. Коли ж мені подзвонили, що я лавреат, я перше, що зробив, то на Фейсбуці подякував Журі і віртуально, але тепло обійняв інших учасників: «Уклінно Дякую, шановне Журі і Побратими!! Дружні обійми іншим Учасникам. А я з онуком якраз на його футболі зараз. Прийду – наливатиму. Слава Україні! Слава Креміню!».
Запитував Василь Кузан