Ігор Павлюк: «Був я таким собі другом Мауглі – Івасиком Телесиком…»

Він – науковець (доктор наук із соціальних комунікацій), прозаїк (написав кілька томів прози), але за своєю глибинною і визначальною суттю – поет. Якби не боязнь пафосу, слово «поет» потрібно було б написати з великої літери. Бо він поет від Бога, поет з народження.

У нього не існує різниці між творчістю і життям, ці поняття (або ж діяння) злиті у нього воєдино. І сам він – наче олівець у руці Божій…  Істинні поціновувачі поезії, либонь, уже здогадалися: мій співрозмовник – Ігор Павлюк.

− Ігоре Зиновійовичу, розкажіть, будь ласка, про Ваше дитинство. З Вашої біографії я знаю, що воно було непростим, навіть трагічним – Ваша мама померла майже одразу після пологів. Світ Вашого дитинства був ворожим чи прихильним до Вас? Хто/що – які фактори впливали на Ваше формування?

− Чим старший, пане Дмитре, стаю, тим виразніше бачу своє дитинство і тим загадковішим воно для мене постає, як і для кожної людини, адже у цей період кожна людина найближче до Всевишнього стоїть, до ангелів, це вже протягом життя ми стаємо демонами, або рὁботами… Моє дитинство в селі Ужова Рожищенського району на Волині було райським, наскільки я, грішний, тілесний можу уявити собі Рай, адже я не усвідомлював тоді, що я сирота, який зостався без мами у десятиденному віці… та й батько жив окремо. Це знання було мені, як я тепер розумію, божественно заблоковане. А бабуся Тетяна, прабабуся Ганна, дід Олексій та прадід Герасим як сторожі цього раю робили, як я також тепер відчуваю, бо й сам уже дід онука Данила, все, щоби я не зустрівся зі Змієм і якомога довше не став вигнанцем. Тому був я таким собі другом Мауглі – Івасиком Телесиком, який спілкувався з домашніми тваринами і травинами, пізніше – з лісом, ловив рибку для своїх стареньких родичів у лісовому ставочку, слухав прабабусині казки у її неповторному виконанні, бо мені тепер здається, що деякі з них вона сама і придумала, – і ніби продовжував бути у затишному маминому лоні… А перші тривоги, страхи з’явилися у моєму дитячому серці, коли бабуся Тетяна, яка була мені мамою, кудись відлучалася… Тоді я плакав ридма – ніби мене покинув сам Всевишній. А ще я містично боявся якоїсь Квоки у хатньому льохові, яку придумала, як я тепер розумію, прабабуся Ганна, щоби я до того підвалу не наближався і не впав у нього, хоча я в льох надвірний усе-таки впав і ледь не загинув, свідчення чого – довічний шрам на моєму чолі… Це вже пізніше у шкільні роки Змії з’явилися у моєму бутті, зміючки Оленки і всяка інша нечисть, яких я тепер сприймаю як героїв із казок моєї прабабусі Ганни, які стали основою мого поетичного світогляду, разом із природою і святими святами, − як я тепер розумію, адже телевізора у нас не було… А на єднанні почуття й фантазії заснована всяка творчість, як усі життєві сюжети-колізії вже передбачені в українських народних казках, серед яких той же «Телесик» (у мене, до речі, однойменний вірш є), «Колобок», «Котик і Півник», «Бабина дочка і дідова дочка»… А ще на мою підсвідомість у дитинстві не могли не вплинути смерті оцих моїх найрідніших людей, які були уже доволі немолодими: прадід і прабаба померли у майже дев’яносторічному віці. Через три роки після смерті моєї мами у шістдесятидворічному віці помер її тато, а мій дідусь Олексій, серце якого не витримало втрати доньки, на могилі якої він ночував і там практично й помер… Як я вже казав десь образно: біля моєї колиски часто стояли труни. Але дитяча психіка, як і психіка святого, – швидко забуває біль, нікому не мстить за той біль і пружинно тягнеться до радості, до Сонця, якого, до речі, язичники багатьох народів вважали Богом, − до власне Всевишнього у кінцевому підсумку, повторюючи мікромодельно Універсальну матрицю духовного розвитку своєї нації і людства загалом: від полібожжя – до монобожжя… Тому закономірно, що поет Ігор Павлюк від 18 до 45 своїх років був язичником і в житті, і у творчості, бо для мене між ними «нема зазору».

− Американський психолог Ерік Берн запевняє, що кожна людина проживає своє життя за якимсь із сценаріїв, їх існує певна кількість і у більшості випадків усі вони програмуються ще у віці до шести років. Транзакційні аналітики помітили, що остаточна доля людини радше визначається рішеннями, прийнятими в дитинстві, ніж плануванням у дорослому віці. Здавалося б, які рішення здатна прийняти дитина, котра повністю залежить від дорослих (по суті живе чужим розумом), при цьому, що й дорослі зазвичай є «жертвами обставин» – залежать від особливостей державного устрою, специфіки соціуму, мінливостей побуту, тим не менше така гіпотеза існує. Якщо б пригадати і проаналізувати події Вашого дитинства та подальшого життя, Ваш життєвий досвід підтверджує теорію Берна чи спростовує?

− Підтверджує. На всі сто! Власне, про це я почав відповідати уже на перше Ваше запитання… Правда, я би ще у цьому контексті поговорив про ДНК, закони спадковості, зокрема Закон Грегора Менделя, який гласить, що діти успадковують генетичний код дідів значно більше, ніж батьків, тобто це так званий Закон третього покоління. Я тепер ясно бачу, що виразно успадкував генетичні коди мого прадіда Герасима (мамина родова лінія) і діда Якова (батькова родова лінія) – землевласницької хазяйської аристократії. Причому представники двох родових моїх ліній воювали між собою навіть у Другій Світовій війні: одні в радянській армії (дід Микола загинув під Одером у Німеччині), інші в Українській повстанській армії (репресовані на шахти Кемеровської області). Майже Монтеккі і Капулетті шекспірівські!.. А якщо ще взяти до уваги той момент, що мене виховували діди і прадіди, то я досить природний, хоча і рідкісний, продукт… І ще мій крепкий код ДНК допоміг мені пізніше вижити і реалізуватися у іноді жорстокому світі, коли після смерті усіх моїх оцих дідів-прадідів я все-таки був вигнаний не лише із раю-дитинства, але й із раю-лісу, раю-села: у Санкт-Петербург курсантом військового училища, чорноробом (спеціальність: «каменедробильник» – написано у моєму військовому квитку) − у красиву і строгу забайкальську тайгу, тобто у тугий реальний світ бандитів і романтиків, романтиків-бандитів… На той час я був романтиком, який умів перемагати в іграх за кохану дівчину, на спортивних змаганнях, на районних та обласних олімпіадах… але не був готовий до реальних ножів у спину. Та й сирітська травма на все життя… Тому довелося важко. У цей час до мене і прийшов процес творення віршів на папері (розмова із собою і світом), який і врятував мою душу від загибелі в координатах метафізики, як пізніше, у сорок п’ять років прийшла молитва (співтворчість із Творцем), якої навчили мене прабабуся і бабуся, і вивела мене на божественний духовний рівень, на якому і перебуваю, почавши писати мемуари, у яких, очевидно, буде обширна відповідь на Ваші, пане Дмитре, запитання. А наразі процитую ще ніде не друкований уривочок із них під назвою «Пригоди сонячних зайчиків (листи до нащадків)»: «Першого Сонячного Зайчика я побачив на підвіконні старої дерев’яної хати, обмурованої моїми предками добротною червоною паленою, аж золотою, цеглою і покритою товстою надійною срібною бляхою. Цегла, як і сама хата, і взагалі село, або як іще називали це поселення, колонія, також була чеська. «Чеськими» були й ікони, які висіли у всіх трьох кімнатах хати і її кухні – найбільшій кімнаті, в якій була власне кухня, або ж пічка, плита, плитка… де варили їсти собі, людям і тваринкам. Тут же стояло залізне («ще польське») ліжко із розмаїтими фіґуровими деталями, окремі із яких здавалися мені то шишечками, то якимись містичними, казковими кониками… Пам’ять зберегла окремі флеші, миті, епізоди. Кажуть, що те, що запам’яталося, – то і є життя… Отож, пам’ятаю себе в дерев’яній колисочці, що стояла в хаті між уже радянським диваном і тим же, «забужанським», ліжком, сонно-проснулим і тривожно-щасливим. Пора була, як я тепер розумію і відчуваю, передвечірня. За полем, на яке виходило синє хрестате вікно нашої хати, красиво заходило Сонце. А синок Сонця, чи, може, внук, правнук (Сонячний Зайчик)… оце сидів на підвіконні пізнього літа і дивився на мене добрими, теплими, вологими оченятами, смішно кліпав. Скільки сонячних років було тому Сонячному Зайчику і скільки часу він жив-був у земному світі-світлі, я точно сказати не можу, не вмію. Але мені у цю мить було, як аз грішний розумію зараз, райськи. Тобто було мені якось так, як лише може бути істоті поза маминим животом: тепленько, не тривожно, затишно, у міру світло, гармонійно. І увесь зовнішній світ здавався мені Мамою, якої у мене з десяти днів від роду фізично не було: померла… А мій світ внутрішній… внутрішній у цей час настільки зрівноважувався із зовнішнім, як і душа із тілом, що ставав із ним одним єдиним. Поволі-поволі Сонячне Зайчатко на моїх заспаних очицях міняло свою шубку: з біло-золото-солом’яної – на бронзово-зеленувату, мокро-конопляну, збивалося у клубочок, тицяючи свого вологого носика у ненабагато більшого пухнастого хвостика. І поки мою увагу відволік якийсь мишачий шумок на горищі, яке варте окремого опису, як і кожна кімната, а то й кожен закуток нашої оселі, яка після маминого живота стала для моєї сонячнозайчикової душі другим Всесвітом… Третім, четвертим, п’ятим, і… знову першим були подвір’я, вулиця, ліс, річка, ставок, небо зоряне над лелечим гніздом, що росло на дерев’яній білій хаті через сільську вулицю навпроти, куди приїжджала до бабусі Маринки із міста дівчинка Наталя – моє найперше кохання… Отож, коли моя душа відволіклася від враження від кольорів на враження від звуку, а через якийсь момент знову повернулася до Сонячного Зайчика, але його на підвіконні вже не було. Трішки вище билася лобом об доволі чисте скло чи то лінькувата, чи то втомлена пошуком виходу в інший світ наївна мушка. Мама Сонячного Зайчика – Сонечко – лягло спати. І якраз тоді, коли мені (пам’ятаю якимось сьомим інтуїтивним чуттям), стало сумно і страшно, до хати крізь великі голубі двері увійшли найближчі мої люди: бабуся Таня, прадідусь Герасим – її тато… через якийсь час – дід Олексій (бабусин чоловік), бо прабабуся Ганна – мама бабусі Тані, дружина прадідуся Герасима, була у сусідній кімнаті у цей час… Усі вони, як я зараз розумію, жнивували на куцій нашій нивці, під хатою: жали, косили, акуратно складали у копи «свій хліб». І лише тепер я розумію, як нестерпно важко було їм десь двадцять із чимось років тому пристосовуватись отут, на Південній Волині, до нових умов життя-буття, зоставивши там, у теперішній Польщі, на історичній українській землі, свої родові, вкорінені аж до магми, гнізда разом із могилами предків, посадженими з любов’ю деревцями і кущами, любовно возведеними хатами, стодолами… Моя кровна рідня по маминій родовій лінії переїхала в радянський колгосп із мінімумом свого селянського майна… улюбленими кіньми, яких також пізніше, десь через рік, наскільки пам’ятаю з пізніших розмов, також змушені були віддати в той же колгосп. Прадід Герасим – великий і ніжно-ножовий любитель коней (з його зростом, фізичною силою, фактурою, йому ця любов пасувала) – плакав, як дитина, як згадувала моя тітка Соня, за кількома своїми кіньми, особливо за одним вороним, породистим… Ходив уночі на колгоспну новозбудовану стайню підгодовувати їх, про що я часто згадую, як про метафору драми одного із представників нашого народу. Аж тепер […] я наближаюся лише до сердечного осмислення тієї великої трагедії у душах переселенців, до числа яких належали й мої рідні по крові, з якими я ріс від самого народження і до яких, можливо, повернеться душа моя, коли вічний сон обійме моє грішне тіло. Як би я хотів бути з ними вічно під Божим покровом!.. І хоча збереглися їх фотографії, зроблені переважно моїм двоюрідним братом Льонею Патроніком – сином моєї тітки Соні, десь там, нижче, я спробую описати їх зовнішності і добрим та ласкавим пером із нашої старої гуски доторкнутися до їх внутрішніх світів». Мої мемуари помаленько пишуться… Упевнений, що їх буде цікаво читати нащадкам. Урешті, кожен письменник за великим рахунком пише одну Книгу − про себе, у яких би жанрах він не реалізовувався: від ліричного вірша – до історичної хроніки. Скрізь автор залишає «печать свого духа». І це найбільша оригінальність. Бо ж про все інше написано уже іншими письменниками і Письменниками. Погоджуюся із Бенджаміном Франкліном: «Або напишіть книгу, що варта читання, або зробіть щось таке, що варте написання книги». Я пробую поєднати свій життєтекст (біографію) і текст (написані книги) – щоби обидва були цікавими і Творцю, і нащадкам.

− Ерік Берн також стверджує, що кожна людина носить у собі маленького хлопчика чи дівчинку, який (яка) відчуває, думає, діє, говорить і реагує так само, як тоді, коли він або вона був дитиною певного віку. На його думку, для людини важливо розуміти свою Дитину не лише тому, що вона буде з нею протягом усього життя, а й тому, що це найповажніша частина її особистості. Ігоре Зиновійовичу, як склалися Ваші стосунки з Вашою «внутрішньою дитиною»?

− Ви дивитесь, Дмитре, у корінь, у крилатий корінь. Хоча уся моя література – це пошук коріння… «Будьте як діти – таких бо Царство Небесне» − казав Ісус Христос, який, до речі, не написав жодної книги, хоча про Нього написано найбільше у світі книг… «Доросла творча людина – це дитина, яка вижила», − вважала відома у світі американська письменниця-фантаст Урсула Ле Гуїн. Яким би цікавим не був письменник для людей (його сучасників чи нащадків), найважливіше – сподобатися Всевишньому – адже ми всі співтворці Його – Творця, який – Любов. А дитина – це абсолютна ангельська любов, без обману, розрахунку – тобто без диявольщини. Дивлюся на свого внука Данила – він великий Поет, який творить Галактики і співтворить ДНК, про що я написав, дивлячись на його Гру із самим собою, тобто і з Всевишнім:

Забув я віршів рвані клаптики:

В руці Творця моя рука…

Із Ним ми творимо галактики

І ДНК!

Я відчуваю дитинну душу у собі, як кожна майбутня мама відчуває у своєму лоні тіло дитини, і зберігаю цю дитинність у собі, колишу її, захищаючи мужністю дорослого чоловіка, як молюск захищається мушлею, вирощуючи перлину із болю і піщинки… Наскільки це мені вдається – «вскритіє покаже» (як люблю я жартувати), тобто судитиме Господь після того, як душа покине моє грішне тіло, бо догоджати людям – гріх, бо їм все одно не догодиш: вони можуть у п’ятницю кричати про Сина Божого: «Розіпни його!», а в неділю «Осанна!», то що вже про мене, скромного поета говорити… Насправді, якими б дорослими (мудрими всезнайками) не були ми, для Всевишнього ми все одно діти… Тому, як я тепер можу свідчити про себе, зробивши перші узагальнення, найкращі мої твори тематично чи екзистенційно пов’язані із дітьми, дитячим сприйняттям світу і засвіту.

У моєму дитинстві мене вабили і одночасно лякали закрита кімната у нашій сільській хаті, потім – наш двір, ліс, місто, інші країни, інші галактики… Одночасно мене тривожно вабив невидимий, нематеріальний світ бабусиних казок, молитов, світ добрих і злих духів, тобто Потойбіччя. Я це все почав описувати-переформатовувати у собі, ділитися своєю творчістю із людьми – і став письменником. Це моя психотерапія. Молитва, місія. Тобто творчість для мене – це боротьба зі страхом з допомогою любові.

А оскільки абсолютна Любов – це Універсум, моя поезія − це вічний шлях до Творця для співтворчості із Ним. Я щасливий, що ще за мого фізичного життя потрапив у модель цього Духовного Закону як українець, як європеєць, як громадянин світу, Всесвіту і, надіюся, Засвіту… Моя бабуся розмовляла із коровою, пташками… А я тепер розмовляю із комп’ютером і з бабусею… Бо людина у ХХІ столітті парадоксально стає комп’ютером, а комп’ютер – людиною (не дитинною, а сатанинською – як розум без душі)… Між ними – Поет, який кличе колективний Розум Людства ставати Богом, Творцем! Я вдячний Універсуму, що він створив мене поетом і розмовляю із ним (тобто молюся) моїми книгами. А якщо мої книги ще подобаються людям – то відчуваю відповідальність бути медіумом між предками і нащадками, різними народами, людьми і Всевишнім, шукаючи у них об’єднуючі риси і в художній формі толерантно ретранслюючи їх до якомога більшої аудиторії, як у цьому моєму вірші, перекладеному найбільшою кількістю мов і включеному до шкільної Програми в Україні:

ДІВЧИНКА

Плаче дівчинка боса

На бабусин поріг.

Розчарована осінь

Клигає по дворі.

На душі, прохолода.

Навіть півень затих…

– А кого тобі шкода?

Каже дівчинка:

– Всіх…

(Закінчення буде)

“Українська літературна газета”, ч. 23 (315), 19.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.