Закінчення. Початок – litgazeta.com.ua 22.11.2021
− У Вашому доробку величезна кількість поетичних книг, з півдесятка прозових, десяток монографій, три томи публіцистики… Як Вам вдається так багато писати та ще й при цьому постійно переміщатися по країні та по світу?
− Не знаю. І не хочу знати, аналізувати, як сороканіжка не аналізує порядку переставлення своїх ніжок, бо заплутається.
Я живу так як умію. Не можу собі діагноз сам поставити об’єктивний, адже істина про нас складається із трьох егрегорів: думки нас самих про нас, думки людей про нас і думки про нас Всевишнього, який нас і судитиме. Тому жартую про себе: «вскритіє покаже». Є письменники, які творять свій текст і життєтекст, тобто біографію і книги, ще інтенсивніше, а є дуже ліниві автори тоненької книжечки. Хто цінніший матері історії – справа смаку. Можу сказати, що пишу природно, органічно: одну книгу − дев’ять місяців – тобто стільки як мама дитину виношує.
У контексті книг сказати ще хочу: можна так цікаво прожити життя, будучи Особистістю-теслею, приміром, що про тебе книги писатимуть, а можна самому такі книги написати, що їх довго люди всього світу читатимуть. Врешті, скільки би книг не написав автор, він все одно пише свою одну Книгу – історію своїх емоцій. Але головне – це молитися, тобто розмовляти з Богом, чи (найприємніше), просто мовчати із Ним – як приємно мовчати із мамою, другом, коханою… А розмова із людьми та самим собою, чим є 99 відсотків книг, то – суєта суєт і ловлення вітру. Вічність не у книгах, а в молитвах. А книги – лише засіб, а не ціль. Тому як любитель доброго гумору і афористичності апелюю до притчі, про книги автора, які можуть стати його прокляттям у вічності, якщо ці книги не божественні. Як-от у геніальній притчі: «Після фізичної своєї смерті потрапили в пекло бандит і письменник. Обох помістили в казани з гарячою смолою. Але бандитові налили смоли до шиї, а письменникові лишень до колін. Але минає час. Бандит уже у смолі до колін, а письменник – до шиї… «Чому так? – обурився останній. – Чому в мене гарячої смоли більшає, а в бандита меншає?!.» «Тому, – відповідає йому господар пекла, що жертви бандита вже померли, дехто простив йому земні гріхи… А твої книги набирають все більшої популярності серед читачів…». Ця дійсно глибока притча змушує задуматися про відносність і небезпечність земної слави письменника серед людей, адже похвала від людей загалом позбавляє нас похвали від Бога. Щодо переміщення мого смертного бренного тіла по тлінному світові – то це в координатах моєї любові до Буття загалом, до пізнання, до гри із цим пізнанням, тому, врешті, я більше люблю, як казали східні мудреці, сам Шлях, а не Ціль, тобто сам процес написання книг, а не видавництво їх та дивіденди за них різні: грошей, слави, премій… Зараз світом подорожую все більше віртуально, тобто подорожує у часі і в просторі моя душа… Хіба оце недавно у Швейцарію через Європу їхав із друзями. А загалом то стаю важким на підйом. Моя молодша донька – як справжня донька поета!.. – уже облетіла-об’їхала шістдесят країн світу, де організовує екскурсії. Молода ще, пружинна.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А я продовжую писати книги (це також великі подорожі), одна із яких − книга мемуарів, де я свої подорожі-паломництва, очевидно, опишу, як уже почав у згаданому моєму «Паломнику» охудожнювати свій досвід… Хоча «Писанню численних книг кінця немає, а багато науки втомлює тіло, − як учить нас Екклезіаст (Екл. 12:12)». Бо я грішний і недосконалий…
− У Вас чимало літературних відзнак – вітчизняних і зарубіжних. Традиція увінчувати поета лаврами, напевно, настільки ж давня, як і сама поезія. Нагороди важливі для поета, у тому числі такі, як слава і гонорари?
− Коли мені у 1995 році подзвонили з Києва, щоби повідомити, що я став лауреатом Премії імені Василя Симоненка, то я злякався, що я відтепер не буду Ігорем Павлюком. Голова журі цієї престижної Премії Іван Федорович Драч тоді по-батьківськи вибештав мене, що відмовлятися несерйозно, що ні вічно молодий Василь Симоненко, ніхто інший не забере у мене мого імені вже. Я насторожено погодився на лауреатство, оскільки, як уже казав, був слухняним відмінником. Потім були різні історії із преміями різних рівнів. Від кількох я відмовився сам із різних міркувань – від етичних до естетичних координат. Деякі, які я хотів, мені не давали, а деякі, як-от Національну премію України імені Тараса Шевченка, мені увечері подзвонили, що дали, а зранку подзвонили, що забрали, бо я ще, мовляв, молодий, то зачекаю. Дали старшому. Пережив. Хоча було боляче. Став лауреатом Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), Народним поетом України. Це мене гріє чесною причетністю до народу свого. Одержав кілька престижних міжнародних премій – як Премію Британського ПЕН-клубу, Міжнародну Швейцарську літературну премію… Чи важливі нагороди для поета? Важливе адекватне, безпристрасне ставлення до них – як до віскі, сигарет. Якщо людина не узалежнюється від них – то чого ж відмовляти собі у маленьких радостях. Мій дід Яків різко кинув палити, коли відчув залежність. «Не буде сигарета керувати мною!» – сказав – і зав’язав назавжди. Так і я хочу. Недаремно Біблія каже, що випробування «мідними трубами» одне із найтяжчих. Скажімо, медалі, які їх символізують, мені соромно на груди чіпляти, а от фінансові еквіваленти премій, якщо вони є, зовсім не зайві для нашого доволі скромного сімейного бюджету. Так само і зі славою – як у ще одній притчі: «Сидить у пустелі чоловік. Просто на нього йде караван. Зупиняється. Чоловік у чалмі підіймається із сідла першого верблюда і владним голосом каже до чоловіка: «Ти хто такий, що сидиш на моїй дорозі?!» «Я – ніхто, – смиренно відповідає чоловік. А ти хто?» «Я?!. Я – шейх! У мене он, – показує назад, – сотні верблюдів, сотні мішків золота, сотня наложниць! Сотні воїнів та слуг!..» «А над тобою ще хто є?» – таким же смиренним голосом відповідає чоловік, що сидить у пустелі. «Наді мною – султан!» – гордовито відповів шейх, показуючи вказівним пальцем у небо. «А над султаном ще хтось є?..» – продовжує спокійно запитувати чоловік. «Над султаном –
Аллах!» – благоговійним голосом, не загинаючи вказівного пальця від неба, глаголив шейх. «А над Аллахом ще хто є?..» – не вгавав внутрішньо і зовнішньо спокійний чоловічок. «Над Аллахом… ніхто» – не довго думаючи відповів шейх. «То я ж і є ніхто» – сказав чоловік. Як повів себе шейх – історія мовчить… Ця геніальна формула універсальна для всіх релігій і всіх духовних систем координат із християнським «і останні будуть першими» включно. А щодо лаврів і тернів, то закон універсальної рівноваги гласить: спочатку лаври – то потім терни, або ж спочатку терни – то потім лаври… Ми маємо навіть свободу вибору.
− Поезія, мабуть, існувала і в первісному суспільстві, але вже від античних часів до нас дійшла чимала кількість, які прославили себе творчістю нарівні з воєначальниками та царедворцями, яким вони доволі часто присвячували гімни та оди. Яке місце поезія займає в сучасному світі? У чому її цінність?
Допустимо ставити перед нею якісь конкретні завдання чи поезія самодостатня і реалізовує себе самою лише своєю наявністю?
− Як науковець, я звик докопуватися до дна джерела кожного явища, до етимології – до істини тобто, правди. Отож, поезія (грецьке ποίησις) означає творчість. Тобто у широкому розуміння поезія – це не зміст, а форма, це сам процес пізнання і гра із тим процесом. Тому Всевишній – верховний Поет, а ми його сотворці-согравці із його ж матеріалу: космічної пилюки, води і духу… А поезія як мовне мистецтво – це лише маленька окрема форма прояву поетичності. Власник бару-театру у Нью-Йорку, де я працював, також поет. Лише поезія його більше матеріалізована, ніж моя, яка виражена словом, адже від часу розшифрування генетичного коду і біологи, і лінгвісти не перестають дивуватися подібністю між предметами їхнього вивчення… Хоча є думка, що не лише матерія породжує думку, але й думка матерію. Тобто мій Boss творив антураж міфу, торгуючи елітними сортами пива (дивіться моє інтерв’ю «Український поет у ролі монаха в нью-йоркському барі» : [інтерв’ю з Ігорем Павлюком / інтерв’ю взяв Володимир Лис] // Волинь. – 1999. – 26 черв. ; 29 черв.») у корчмі на Мангеттені, де я грав роль бельгійського ченця, предки якого врятувалися у 16 столітті під час корабельної катастрофи, врятували кілька бочок пива і тепер продають його. Тобто поезія передбачає міфотворчість, творення легенди… Тобто ритуальні пісні, танці, наскельні написи первісних людей (наших спільних предків) – це вже поезія. Протягом існування людини розумної (Homo sapiens) змінювалася лише кількість інформації та її носії (від тих же скель, кісток, шкір тварин (пергаменту), паперу… до теперішніх інтернетизованих комп’ютерів… Суть же зосталася та ж сама: людина хоче пізнати себе через літературу, одним із родів якої і є поезія у розмаїтих формах її прояву: від гри дитини із сонячним зайчиком – до творення ДНК і галактик, про що я написав у цитованому вище вірші. А щодо поезії як мовного мистецтва (за моїм визначенням – музики, яка написана словами), яким я займаюся вже 37 років, то ми живемо в період, як писав автор відомої книги
«Алхімія слова» Ян Парандовський, який, до речі, закінчив той же Львівський університет, що і аз грішний, «бувають періоди, коли вірші ходять лише між знавцями, як і роботи з вищої математики, а між словом і думкою виникає не менше провалля, як між словом і ділом». А поезія,
як це не парадоксально, добре твориться доти, доки поет (нейрогравець-консерватор-трансформатор тонких енергій)
не зрозуміє, що воно таке – поезія!..
− Із попереднього запитання випливає наступне: яка роль поета? Що є суттю поета? Чим він відрізняється від звичайної людини? Або ж, яка різниця між поетом і геніальним поетом? Я десь прочитав, що геніальність поета полягає в тому, що він розуміє мову птахів, мову квітів, мову вітру, мову води… Проте, коли говорить до людей людською мовою, то не завжди знаходить розуміння. Чи щастило Вам на людей та читачів, які б Вас розуміли?
− Ви, Дмитре, як розумна людина, задаєте мені мудрі риторичні запитання… І знову ж я візьму Ab ovo − тобто «з яйця», «із самого початку». Всяке древнє людське суспільство організовували вождь і шаман, називали яких по-різному: князь і волхв… король і кардинал, президент і патріарх… Адже віра в Бога закладена в людську душу… самим же Богом, очевидно. Були певні теоцентричні періоди історії у всіх народів, коли шаман ставав головнішим за вождя: церковна інквізиція карала і королів, а були періоди людиноцентричні (Радянський Союз, наприклад), коли атеїзм був офіційною ідеологічною доктриною, коли той же Вождь змушував вірити в ідею комунізму, а не в Рай. Але все одно Вірити! Тобто поет у суспільстві – це волхв, шаман, духівник… який спілкується перш за все із Богом, будучи посередником між Богом і людьми, вождем і Богом, вождем і людьми. Але незалежним від них, а лише від Бога. Геніально про це сказано у Пушкіна в його «Пісні про Віщого Олега», де, власне, наш князь Олег пропонує волхву дари за те, щоби він розповів йому його майбутнє, який і напророчив князю смерть від його ж коня… Але від княжих подарунків волхв відмовився, про що поет пише (мій вільний переклад): «Волхви не бояться могутніх владик і княжий дарунок їм не потрібен. Покірний Перуну старець лише із волею божественною дружить». По-науковому я написав про це у вже згадуваній монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз». Тобто поет – це отой вільний від залежності від людей і царя Волхв, який поважно спілкується лише із Богом, передаючи його волю всім, хто хоче її почути, прочитати… Щодо «розуміння мови птахів, мови квітів, мови вітру, мову води…» − як Ви поетично кажете, то я саме таким був у дитинстві: «другом
Мауглі – Івасиком Телесиком», який спілкувався з домашніми тваринами і травинами, пізніше – з лісом, ловив рибку для своїх стареньких родичів у лісовому ставочку, слухав прабабусині казки у її неповторному виконанні…». А тепер я розмовляю із комп’ютером і оце з Вами, хоч мову природи не забув, не зрадив, хоча відійшов, надіючись повернутися скоро… Що ж до різниці між поетом і геніальним поетом. Це визначає Універсум для себе, а для людей – час. На хлопський розум я маю просту диференціацію: здібний поет (пише вірші в альбом друзям і рідним, віршовані привітання із днями народжень тощо, має славу у межах свого села, містечка), талановитий (творить книги поезій, одержує премії, має славу на рівні своєї держави), геніальний поет (входить в історію літератури свого народу, цікавий цілому світові, як лорд Байрон, наприклад), божественний (творить свою релігію – як Сіддгартха Ґаутама, Ісус Христос…). Письменство для мене гра-битва і битва-гра одночасно – в яких пошук істини і спрага співчуття, яку я виразив у цитованому вже у нашій розмові вірші «Дівчинка». Це дитинно-мудра співтворчість свого розуму, душі й духу із Вселенськими Розумом-Душею-Духом. Чи щастить мені на людей та читачів, які б мене розуміли? Щастить. Адже щастя – коли частіше дякуєш Богові, ніж просиш у нього щось. Я щасливий. У мене є друзі, серед яких лікар від Бога Володимир Георгійович Карпук, сім’я, воріженьки…
У мене є свої фанати, говорячи із добрим гумором. Я їх взаємно поважно люблю. Але вони, як і я, на жаль, тимчасові у цьому світі, тому догоджати прагну лише моєму Внутрішньому Голосу, «Божій іскрі» у собі, сформувавши собі таке світоглядно-екзистенційне кредо: «Жити я готовий цілу вічність. Вмерти я готовий кожну мить».
− З усіх написаних Вами поетичних книг, є така, яку Ви могли б назвати своєю візитівкою? Про яку Ви могли б сказати, що вона виражає квінтесенцію Вашої поезії?
− Книгу духовної лірики «Спас» (Павлюк Ігор. Спас: книга духовної лірики / Ігор Павлюк. – Львів : ЛА «Піраміда», 2021. – 288 с.), яку видав друком мій духовний побратим, відомий Видавець Василь Гутковський. Адже всі інші книги моїх віршів писані і видавані для людей, а оця, найсвіжіша, − для людей і Універсуму одночасно. Бо коли буття людини-поета не наповнене Богом, воно стає вакуумом, безвихіддю, мервою страшною порожнечею.
«У книжці «Спас» Ігоря Павлюка поетичний голос промовляє до читачів універсальними істинами, за якими — прагнення жити просто й чесно, дотримуючись Божих заповітів. Суб’єкт поезії запрошує у світ простоти, добра, чесності. Поетичний голос розуміє світ і співчуває усім його мешканцям. Концепт радості у збірці спричинений щирим і відверто-глибинним бажанням ліричного героя віддати шану Творцеві за радість прожитих днів. «Я росту на полі цьому з квітами, // Діда ухопивши за рукав». Поет відчуває екстатичне переживання, подібно до Біблійного царя Давида, який танцював, прославляючи Господа. Поезія збірки «Спас» утверджує потребу людини в естетиці й етиці, в Божому світлі й вірі. Віра, Надія та Любов — ключові образи збірки, розкриті у віршах, де «темні сили» й грішники мають право на спокуту й повернення до Світла. Бог у всьому — утверджує ліричний герой, показуючи простоту духовних істин і складність лабіринтів людських доль. Збірка розрахована на широкі кола читачів, які живуть вірою у Слово-Бога» − гласить її анотація авторства мого друга Дмитра Дроздовського і про що моя передмова у ній «Спас – співтворчість із Всевишнім». Є ще цитований уже мій роман у віршах «Паломник», який символізує мій переломний світоглядний період від метафізичної до релігійної системи світоглядних координат… Інші ж мої книги дорогі мені кожна по-своєму − як і мої діти Надія та Олеся. Кожна книга має свою історію, свою долю, живе уже самостійним життям, але не забуває про свого татуся. Є мої книги, перекладені і видані у світі, які, кажу жартуючи, я нагуляв із заморськими Музами на рідних Пегасах.
− Мистецтво, література зокрема, твориться суто за естетичними законами? Етичний аспект можна взагалі ігнорувати? Якщо ні, яких пропорцій необхідно дотримуватися, аби твір не втратив художньої цінності?
− Чи не найважливіше запитання, пане Дмитре. Хоча, очевидно, вже з відповіді на попереднє Ви разом із читачем передбачаєте мою відповідь. Вона у площині християнської доктрини. Скажу відразу: етика головна. Адже, приміром, художником був і Адольф Гітлер, писав вірші Йосип Сталін, вчителем літератури працював страшний серійний убивця Андрій Чикатило, якого художньо називали «Скажений звір», «Ростовський Різник», «Червоний Різник», «Вбивця з лісосмуги», «Сатана»). Врешті, і сатана – це колишній Люцифер, архангел Світла, який зрадив Всевишнього!.. Цікавий факт: Леонардо да Вінчі із того самого чоловіка Христа та Іуду для своєї «Тайної вечері», до речі, малював…
А іудство (зрада) – дуже гнилий і болючий гріх. Знаю це як людина, яку зраджували ті, кого вважав друзями. Візьмемо, наприклад, «Євангеліє від Матвія» у перекладі Івана Огієнка як етичну модель стосунків Творця із суспільством, політичною владою, про що я писав у вже згаданій мною монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз», вивчаючи у цьому контексті Симптом Христа, який можна розшифрувати так: «вісь історії» в історії: Ісус Христос як перехрестя колізій між елітами й народом, адже «Ісус Христос для західної свідомості – вісь історії»… Його стосунки із політичною Владою, які мали б детермінуватися формулою: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Лука, 20, 25), на практиці деформувалися у драматичні до символічності. Є одна загальнолюдська закономірність: «Перехід від культури до цивілізації – це перехід від суспільства до безплідності. Для греко-римської культури він відбувся в епоху
еллінізму, а для західного світу у XIX столітті, з якого починається його занепад», − писав О. Шпенглер у своїй основній праці «Занепад Європи». – Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію». Щодо Ісуса Христа. Страта його була «законною» у тому розумінні, що народ вимагав від Влади законності: «Ми маємо Закон, за Законом Він мусить умерти, – бо за Божого Сина себе видавав» (Іван, 19, 7). Сьогодні ж євангельські заповіді зайвості тілесних задоволень, матеріального багатства, гордині, слави у цьому (смертному) житті сприймаються як екзистенціальна література, яку творили геніальні Митці – послідовники Ісуса Христа – Лука, Матвій, Марко… Але якщо в релігійній системі координат святих канонізують через сотні,
а то й тисячі років, то в літературному процесі (не плутати з літературою) через десятки років, буває. Але відповідна і ціна їм… Якщо нація, зокрема ми, українці, робить кумира, навіть «совість нації», скажімо, з поета, який пише брудні, брехливі пасквілі на іншого поета, якого вважає своїм конкурентом, чи труїть свого коханого через сатанинську гординю, що він вибрав для шлюбу іншу дівчину, як поетеса Маруся Чурай, − то куди заведуть націю такі фальшиві кумири? До того ж сатани. Закони духу чіткі і працюють саме так. Біда нації такій, як дереву, чиє коріння точить фальшивий кумир. Тому й державу нація така збудувати не має сили. Бо мало того, що творить собі кумира, порушуючи першу Біблійну Заповідь, то ще й, дурна, із бісівської сили того кумира ліпить… Як із етичної платформи сприймати, наприклад, «Сатанинські вірші» Салмана Рушді? Література ширша за релігію. Але релігія глибша і вища за літературу, бо Молитва твориться для Бога, вічності і безкрайності… А мірило етичності у Творця-естета – його совість.
− Чи задоволені Ви станом сучасної української критики? Зокрема чи адекватно вона реагує особисто на вашу творчість? Які найболючіші проблеми українських письменників і українських літературознавців?
− У літератури, як і в релігії, як у всіх системних явищах, є три рівні реалізації: висота, ширина і глибина. Інколи письменник добре реалізований на одному рівні, інколи відразу у трьох – якщо він геній. Але велике, як відомо, видно із великої відстані. Генія ж із близька може розгледіти лише геній. Але парадокс у тому, що генію до лампочки за великим рахунком, як його оцінюють критики, більша частина яких нездари-письменники… Я ж уже в тому віці і стані перебуваю, що дякую Богу за все. Щасливий і гармонійний. Якось так іноді, як харизматичний Володимир Висоцький співав надривно:
«И нож в него! Но счастлив он висеть на острие, зарезанный за то, что был опасен!». Знаю нашу критику із середини, із боку, зверху і знизу, бо є і автором, і теоретиком літератури, її істориком та критиком одночасно із зарубіжним досвідом публікацій моїх книг і спілкування із лауреатами Нобеля… Щодо вітчизняної літературної критики, то вона як частина літературознавства дуже пов’язана із теорією літератури та з історією літератури, яких, як відомо, творять у нас певні літературні клани, що є печально, як і кожне розділення. Я вже писав про це у статті «935 слів про сучасний літературний процес в Україні», яку можете знайти на сайті «Буквоїд», де, диференціюючи учасників нинішнього літпроцесу вітчизняного на дідів, дітей та онуків, зокрема кажу: «Думати-говорити-писати про сучасний літпроцес, будучи таким-сяким його учасником, – все одно, що витягувати себе самого із болота за… чуба. Адже велику літературу, тобто ту, що має хоч якісь шанси стати релігією (письменників вважаємо ченцями майбутніх богів), видно-чути не лише з відносно великої відстані простору, але й часу, який більше відносний для фізиків, аніж для ліриків. Між цвітом і плодом ще так багато спокусливих душевних прірв і небезпечних духовних.
Тому багато з того, що ниньки в сучлітукрпросі ніжиться на інформаційній пінистій хвилі дешевої глорії, через років тридцять (вік одного покоління) не те що літературою, твором, текстом ніхто не назве, адже літературний потік в усі часи і в усіх народів асоціюється не лише із глобальними національними ріками, гірськими бистротечними, але й із підземними невидимими, бо людській природі споконвіків однаково потрібні як правда, так і легенда. Тому шанс зостатися з літературою в Літературі принаймні в національному (про світовий – окремий, прости Господи, дискурс) контексті однозначно мають ті талановиті і здорово амбітні репрезентанти сучукрліту, хто створить міф (зі своєї біо-, тесто- та фотографій), або скаже адекватну правду про суччас, що, за великим рахунком, – одне і те ж… Нині бачимо-відчуваємо-чуємо агонію радянської чорно-білої реальності, де письменника або убивали – або шанували (синоніми – садили, платили), де боротися за свободу «було радісно: ворога видно, друга відчуваєш, – межу провели за тебе», – читаємо у статті Тетяни Ковалькової «Поезія плюс» […]. Із початком розпаду Імперії напруга естетично-морального поля впала, а отже (є така думка) зміліла література, адже (є й така думка) найкраще мистецтво парадоксально твориться у тоталітарних системах – як туга за свободою, її передчуття […]. А протистояння групок і особистостей з рівня соціального на рівень духовний. А якщо афористично і з добрим гумором (афоризм – це добре відредагований роман), то «їхали цигани – не догнати, а пісні співали – хрін поймеш»…
− Ви доктор наук із соціальних комунікацій. Можна сказати, що Ви зсередини вивчали усі ті механізми та інструменти, за допомогою яких люди, що перебувають при владі (йдеться не тільки про нашу країну), за допомогою ЗМІ маніпулюють свідомістю мас та окремих індивідів. У крайньому Вашому інтерв’ю, яке Ви дали журналові «Універсум», було чимало запитань стосовно нашого політично-державно-суспільного буття. На завершення і я хотів би поцікавитися: Ігоре Зиновійовичу, яким Вам бачиться майбутнє нашої країни? Чи буде в ньому місце для любові та поезії? Добробут, як мовиться, передбачається по замовчуванню.
− Вивчити то я вивчив. Але, як казав ще в одинадцятому столітті поет, математик, філософ Омар Хайям, світоглядну поетику якого, я, до речі, не розділяю, у перекладі Петра Скорука:
Багато років думав над земним життям, −
для мене не існує вже загадок про буття,
лиш те я знаю, що нічого я не знаю.
І це моє останнє відкриття.
Із тих пір колективне людство зовсім духовно не виросло, лише тілесно-матеріально – технічно. А все матеріальне – невічне. Стало такою собі мавпою із атомною бомбою… А душі в людині так і не знайшло, про що хитрий програміст-скептик каже: «Побачу – повірю». А смиренний чернець знає, що «повірить – побачить», що зовнішні палаци, яхти і золоті унітази – суєта суєт і ловлення вітру Я стараюся розбудовувати і захищати свій внутрішній храм-фортецю, якому не страшні ні наклепи друзів, ні ласка ворогів, ні нашестя німецьких рицарів, ні монголо-татарська орда. Всі енергетичні процеси у цьому Всесвіті рухаються по колу спіралі за маятниковим принципом. Це вже я перевірив на собі – як маленькій органічній частинці Універсуму. А оскільки я не мудріший за Проповідника (Екклезіаста), то просто наведу його слова, яким повністю довіряю, бо вони – Логос: «Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем» (Екл. 1:9). А якщо в геополітичному вимірі, то відчуваю, що Велике Коло Спіралі знову пропонує нам цикл періоду прихід Золотої Орди зі Сходу… Що ж до нашої рідної України, то
Вам вдалося мене здивувати,
Хоч давно в цьому світі я є.
Наш «Титанік» навчився літати
І «Летючим голландцем» стає, −
написав я 22 квітня 2020 року.
Загалом же людство, як і всі біологічні види, – кінечне у Всесвіті, як і сам Всесвіт, але безсмертна душа – кажу це Вам як колишній добрий фізик, який знає два закони термодинаміки, і як поет – який все відчуває… Як тут у моєму «Паломнику»:
Ми багато навчились.
Ми вмієм сміятися
З горя,
Що, можливо, й не горе,
Якщо з висоти
Могил.
Ці закони законів…
Релігії – наче гори…
З пилу вийшли, безкрилі,
І підем назад
Без крил.
Третіх півнів чекаєм,
Болючі атоми Тайни.
Третіх півнів чекаєм
У бід Високосний Рік.
Ну а серце радіє,
Коли закипає чайник,
Чи Телесик для мами
Рибу несе у відрі.
І не треба нам того,
Чого не дано пізнати.
Хай нам сниться рожеве,
Бо, може, й самі ми – сни.
Підростають сини і дерева,
Й соснова хата,
Ну а музика тиші
Народжує в нас
Пісні.
(Публікується зі скороченням)
Запитував Дмитро Слапчук
Фото Володимира Коскіна.
“Українська літературна газета”, ч. 24 (316), 3.12.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.