Ігоре, чи пригадуєш
момент, коли вперше усвідомив себе поетом?
Мені вже за сорок. Філософська пора підбивати підсумки,
узагальнювати. Хоча психологічно здається, що все ще попереду, що лише
розганяюся для польоту… Момент усвідомлення, радше відчуття, себе поетом
пам’ятаю. Це було поблизу Санкт-Петербурга, на березі Балтійського моря, де у
нас, курсантів військового інженерного училища, були польові маневри. 22
вересня 1985 року. У мене, мов кульова блискавка, влетіла ніжно-ножово
нав’язлива музика, яка шукала слів. Я мусив допомагати їй, як, мабуть, повитухи
допомагають народженню дитини, бо інакше вона би спопелила мене фізично. Десь
із боляче ностальгуючої за лісово-озерною моєю Волинню крові вигулькнув, як
чайка із пінних хвиль, перший рядок: «Запрягав я з дідом білі коні…» – і
пішло-поїхало-полетіло. Я тремтів від солодкої муки народження душевно-духовної
субстанції – вірша, яка подарувала мені сенс і смак життя, яке тоді чомусь
здавалося мені межово абсурдним, як істинно віруючому дає молитва: «Два вітри у
долю запрягав. По шляхів порепаних долонях…»
Знаю: там живуть нові тривоги,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сум новий і радощі нові.
Тільки не звернути вже з дороги,
Де живуть легенди світові.
………………………………………………………..
…Будуть нас на неї проводжати,
Зігрівати в сутінках густих
Дихання біленького лошати…
І дитини дзвониковий сміх.
Через кілька років вірш «Коні моєї долі» із такими, наївними
на теперішній мій позір, рядками увійшов до першої моєї книжки «Острови
юності», виданої 1990 року у Львові. Отож, оця музика в мені була сильнішою за
мене, тобто вона стала мною – і я захотів залишити училище і бути поетом. Не
відпускали. Заслали в Забайкалля будувати із засудженими дорогу через тайгу…
І там поезія мене врятувала… Про це є у моєму першому прозовому романі
«Вирощування алмазів», який друкував журнал «Кур’єр Кривбасу» 2004 року. Так що
пам’ятаю. Як перший поцілунок…
Що вплинуло на твоє
формування як поета?
Перше. Генетика (внутрішня природа) – в моєму роду два
поети: один – мамин брат Йосип Георгійович Струцюк, другий – родич із
батьківської лінії Антін Павлюк. Друге. Космос (поетичне розташування світил у
момент мого народження). Третє. Волинська (зовнішня) природа: ліс, ставки,
поля, які разом із дідом і бабою виховували мене.
Ти пишеш також і
прозу. Отож, що переважає в твоїй творчості на рівні мислення -– проза чи
поезія?
На рівні мислення, раціо, переважає проза. Але моя
генетично-спадкова, психоемоційна, спонтанна природа – музично-поетична. Просто
я вже волею долі чи долею волі зажився на цьому світі як поет… тягне до
суворої прози…
Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.
Той хлопчик, який вічно живе у кожному поетові-чоловікові
(дивись мою книжку «Чоловіче ворожіння»), вже сивіє – за законами природи.
Соціум на це мало впливає, хоча я 2009 року видав книгу соціальної лірики
«Україна в диму». Тому одним із героїв (а може, й головним) моєї прозової ще не
виданої трилогії (романи «Мезозой», «Вакуум», «Буг») є поет Андрій Наюк зі
своїми (моїми) віршами із його ж книги «Розірваний горизонт», яку пізніше,
мабуть, варто також видати, як (дізнався пізніше, ніж до самого прийшла така
ідея) видані вірші Доктора Живаго (тобто самого Бориса Пастернака) з його
однойменного нобелійованого роману.
Ліна Костенко писала:
«ще не було епохи для поетів». Це підтверджує думку, що поети завжди наче з
іншого світу…
Погоджуюся з Ліною Василівною. І не треба забувати, що
«поетів ніколи не був мільйон».
А теперішній духовний стан суспільства, а значить, і
літпроцесу, я би означив словами зі свого вірша «Христос»:
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Хтось – як, скажімо, Дмитро Павличко, Іван Драч, Павло
Мовчан, Віктор Терен, Володимир Цибулько, пішов у велику політику… Без
коментарів. Хтось, як Юрій Лазірко, Марія Шунь, Василь Махно, Володимир Олейко,
Тарас Девдюк, Анна Багряна, емігрував… Інші поети знайшли свій шматок хліба і
себе (сподіваюсь) як редактори при видавництвах чи навіть як їхні власники
(Борис Щавурський, Ганна Осадко, Іван Андрусяк, Мар’яна Савка, Іван Малкович,
Анна Малігон), як викладачі вишів (Олег Соловей, Галина Крук). Дехто заробляє
насущний у журналістиці: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, мій щирий друг Віктор
Вербич із Луцька. Ще хтось на «творчих (але чи вільних?) хлібах» (ІБТ, Олесь
Гордон, Роман Скиба)…
Якось худо-бідно (дехто, правда, з вельможними,
«небожительськими», депутатськими пенсіями) виживають письменники-пенсіонери.
Їм ще й так, кажуть, пощастило: старість нашого покоління взагалі може бути
безпенсійною… Загалом про це окрема розмова. Мабуть, хтось уже пише про це
Книгу. І відчуваю (а творчість – це насамперед пе-ред-чут-тя), що через років
тридцять художньо-реалістична картина сучасся постане доволі сумною, навіть
кумедно-трагічною. Адже політична влада знову серйозно зацікавилася
літературою. «І нема на то ради»… Юрко Андрухович цілується з Юлією
Тимошенко, «слуги народу» скидаються на премію Василеві Шкляру… Президент
запрошує «на каву» Марію Матіос… Боюся лише, щоби не виходило з митцями так,
як покаянно говорить Флорентієць у драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у
Флоренції»:
Коли цькували – я протистояв.
Лише коли наблизили – піддався.
Справжній поет знову може набути епохальної форми, але вже
іншого, тоталітарного, змісту, доки інфіковані лібералізмом наші деякі
«інженери людських душ» уже починають роздавати заморським добродійникам не
лише наші національні інформаційно-мистецькі, а й фізично-географічні
території. «Что ж ты, царская морда, казенные земли разбазариваешь! Эдак
никаких волостей не напасешся!»
Колись ти казав, що
рано чи пізно науковець вбиває у людині поета. У тобі живуть і поет, і
науковець. Чи не затісно їм у твоєму житті?
В матеріально-раціональному бутті завжди тісно. Але якщо
сприймати літературу і науку як ірраціональні, сакральні субстанції, то все
чудово поєднується. Коли на початку 90-х років мені видали у престижному
республіканському видавництві «Каменяр» першу книжку віршів і дали 1650
карбованців гонорару (великі гроші для студента другого курсу), – я вирішив, що
тепер буду лише поетом. Але коли ці гроші почали катастрофічно інфлювати у той
час, а за наступні – «Нетутешній вітер», «Скляна корчма» і ще за 25 своїх
книжок я вже не отримував гонорару… Правда, і своїх кровних «груників», як
називав наші гроші Микола Вінграновський, не вкладав. Лише «Алергію на
вічність», за «доляри», зароблені в Америці, де я працював «монахом» у пивбарі,
гонорово видав. Тобто хоч-не-хоч, а треба було чимось заробляти на себе й
сім’ю. Дві доньки все-таки… Я вибрав науку – найоптимальнішу, як мені
здавалося, сферу, робота в якій дозволяла б мені зоставатися самим собою, тобто
поетом, і не вмерти голим-босим з голоду. Хоча не бачив серед знайомих мені
тоді науковців-гуманітаріїв жодного достойного поета. Тому й приречено вирішив,
що й сам скоро зачерствію і зануджуся… Але даремно боявся: золотий перетин,
здається, знайшов. Навіть докторську дисертацію захистив. Але попри все і вся,
знову ж таки, відчуваю себе насамперед поетом. І свобода моя при мені…
Як ставишся до
постмодерну в українській літературі і чи близький тобі цей стильовий напрям?
Постмодерн для мене, фігурально висловлюючись, – дідова
колгоспна куфайка, одягнена поверх смокінга… або суп із усього, що в
господині під руки потрапить. Тобто це не стиль. Це антистиль. Це деструкція.
Мікс зі стилів і субстилів. Хоча, наприклад, вишиванка з бабусиної скрині і
джинси на дівчатах мені імпонують… Ставлюся до філософії, психології та
ідеології постмодерну (хоча ніхто не знає, що це таке у чистому мистецькому
вияві: дешевий епатаж? вітринний манекен творчої імпотенції – снобізм?) з
відразою чи жалем – як до хворої істоти, субстанції. Хоча елементи постмодерну
використовую. Зокрема у своїй прозі і навіть у нещодавно поставленому на сцені
Львівського муніципального театру своєму «Вертепі». В головному ж я – за
провітрену тугоплавку органічність у всьому. За готичність духу. Квазібарокова
пудрено-лакована еклектика постмодернізму, яка відгонить міщанством,
лубковістю, кітчем, – це антиестетика смерті: у природі, в мистецтві, в
суспільстві, окремому організмі… Деструкція. Навіть не хаос. Із хаосу
народжується гармонія. Деструкція ж нерепродуктивна.
Ти активно спілкуєшся
з молодими літераторами. Можеш окреслити основні тенденції розвитку молодої
літератури? Чи справді з’являється щось нове, а чи тільки повторення давнього?
Нове з’являється, як давно забуте старе, – наше, з
національними елементами, або ж явно чи латентно змавповане з інших літератур.
Чи стане нове великим – от у чому пИтання, відповідь на яке може дати лише його
Величність Час. І не треба намагатися виконувати за нього його роботу: ці понти
ведуть до старіння душі і «томління духа». Тому, скажімо, знаю сімдесятилітніх
письменників, які психологічно молодші за двадцятилітніх.
Міг би назвати імена молодих письменників, яких вважаю
талановитими, але це справа надто делікатна, інтимна. Тих, кого люблю, поважаю,
поважно люблю, і самі про це знають, а тим, кого не назву, – буде образливо.
Хоча можу назвати хоча би кількох із тих, молодших, кому писав передмови і хто
уважно писав про мене: Олеся Мудрак, Юхим Дишкант, Оксана Пухонська, Юлія
Фульмес, Тетяна Яков’юк, Вікторія Каневська, Олена Поживіл, Вікторія Осташ,
Катерина Єгорушкіна, покійна Рута Вітер, Ганна Лук’яненко, Світлана Антонишин,
Дмитро Дроздовський, Петро Іванишин, Олександр Стусенко…
Окреслювати ж сучасний літературний процес і тим більше
прогнозувати його – можна, але це справа радше інформативно-фіксаційна,
біо-бібліографічна, конструкційна, але не конструктивна, адже подібна до
процесу штучного, хімічно-технологічного творення міфу, релігії, самого життя з
випадкової молекули білка, воскресіння ще й не розп’ятого Христа, який для мене
– найбільший Поет світу…
Чи достатньо
інтенсивний зараз діалог між автором та читачем і що, на твою думку, потрібно в
сучасному літературному процесі для хорошого діалогу між письменником та
читачами?
Читачів зараз, хоч як це смішно, стільки ж, як авторів.
Читачів поезії – приблизно три тисячі. Хтось читає поетичні книжки, хтось
літературно-мистецькі журнали. Їх, хоч як би жалілися апологети «европейських»
теорій і практик, ниньки чимало. Велика частина реципієнтів, кажучи
«по-вчоному», зараз у новому андеґраунді-віртуалі, тобто в Інтернеті. Там є
поетичні сайти, як-от «Поетичні майстерні», «Поезія. орг», наприклад, де поети
різних шкіл, рівнів, віку, статі, партій тощо можуть спілкуватися між собою і з
читачами скільки душа забажає. Свою Інтернет-версію має, скажімо, та ж
«Українська літературна газета». Є аудіосайти, мережа магазинів «Є» та інших,
не кажучи вже про доволі інтенсивні поетичні фестивалі, організації зустрічей
із авторами… Тобто за бажання можна дістати, купити, викачати з Інтернету будь-який
поетичний продукт із його автором, авторами разом. Піратство тут заохочене
самими поетами, авторами «текстів».
Діалог, вважаю, достатньо інтенсивний. Лише лінивий сидить
зараз неопоетизований між пафосом, фарсом, іронією часу розпаду імперій. Але ж
якісна довговічність (справжність) літератури визначає не інтенсивність,
піарність, а щось інше. І таїна ця великою є…
Чи багато у твоїй
творчості несказаного? Чи є така важлива письменницька ідея, яку ще тільки
мрієш втілити?
Хочу, щоби більше було несказАнного… (Усміхається). Є,
звичайно, і не здійснені ще суто творчі ідеї, як тепер модно казати, – проекти,
і продюсерські. Але дозволь (за всієї відкритості своєї натури, за що себе
часто жорстко караю) зоставити їх у таємниці аж до самого втілення. Адже
сказаного чимало. Зосталося зробити те, що сказав. Отоді – честь. Щоби не було
передчасного високого трагізму, як у мого поета з вірша «Телесик», який,
нарибалившись і налітавшись на гусці, у старості сидить на горбатій могилі Баби
Яги:
У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.
Ми ж із Музою ще на Пегасі.
Завершуємо нову повість «Реквієм до Сонця».
Поруч пролітають пихаті боїнги, наші розгублені відьми на
секондхендівських мітлах, вирійні зварійовані лелеки з боку чи то Чорнобилю, чи
Фукусіми. Під нами студенти смажать яєчню на вічному вогні…
Ось із чого доводиться тепер пісню і казку складати.
Чи це те «сміття», про яке писала Марина Цвєтаєва?..
Вчимося любити і ставати світлом попри все і вся.
Ще раз три крапки.