Ігор МОІСЕЄНКО: «Ми маємо вийти на шлях з Армагеддону»

128

Наш гість – поет,
прозаїк та кінодраматург з Кременчука Ігор Моісеєнко. За роман «Сектор обстрілу
– «Аісти» він отримав 2010 року звання лавреата літературно-мистецької премії
імені Богдана Хмельницького – як за найкраще висвітлення військової тематики у
творах літератури і мистецтва.

Нині роман веде у
люди (тобто просуває опубліковану книжку до читачів) відоме київське
видавництво «Криниця», очолюване народним художником України, лавреатом
Шевченківської премії Леонідом Андрієвським.

Сумно, але факт:
радянсько-афганська війна вперто озивається й нині. Афганські проблеми, тема
військових дій в Афганістані не відходять у минуле, а навпаки – актуалізуються,
зумовлені історичними чинниками.

Ще коли Вольтер
написав: «Кілька нелюдських лінивців, не виходячи зі своїх кабінетів, віддають,
у години травлення, накази про убивство мільйонів людей і потім змушують
урочисто дякувати за це Богові».

У далеку Індію
направлялися фаланги Олександра Македонського, і серед тих, хто проводжав, мало
хто себе запитував: «А що вони там забули?». Так само мало цікавилися тим, що
забули в Єгипті легіони Юлія Цезаря, іспанські лицарі – у Палестині, кіннота
хана Батия – у Київському князівстві, «чудо-богатирі» Суворова – в Альпах,
полки Наполеона – в Неаполі, гусари Олександра I – під Аустерліцем,
гітлерівські дивізії – під Москвою, а радянська армія – в Афганістані…

Уже в нові часи
відбулися бойні в Югославії та Іраку.

Творчість українця-пацифіста
Ігоря Моісеєнка набуває вражаючої значущості: обидва видання «Сектор обстрілу –
«Аісти» в Москві стали бестселером. Чи не тому, що написано твір людиною,
кровно причетною до тих подій: 1980 року хлопця відправили на війну в
Республіку Афганістан, звідти він повернувся громадянином і поетом.

Після звільнення з
лав радянської армії Моісеєнко активно занурився у ветеранський рух. Очолював
Спілку ветеранів-«афганців» міста Комсомольськ-на-Дніпрі (Полтавська обл.).
Опікувався допомогою і підтримкою сімей загиблих та інвалідів, хоч сам відчував
тяжкі наслідки черепно-мозкової травми. У скрутні для економіки України часи
доклав значних зусиль, щоб забезпечити безплатне лікування ветеранів та
зберегти їм інші пільги. Домагався зведення житлового будинку для «афганців».
Ініціював кілька доповнень до законів України.

Видав збірку поезій
«Эхо Гиндукуша», яка до цього часу вважається однією з найкращих поетичних книг
у СНД на тему війни в Афганістані і витримала два видання (2002, 2004).

Згодом Ігор Моісеєнко
виявив себе як прозаїк і кіносценарист. Життя вийшло на нові спіралі –
гуманістично-християнські. Його активна громадянська позиція вилилась у
дивовижний документ-заклик «Шлях із Армагеддону».

 

Пане Ігорю,
Афганістан 1979–1989 рр. відходить в історію. Виросли покоління, які практично
нічого не знають про ту війну. Чому, на Ваш погляд, так важливо знати про ті
події? Які застороги маєте Ви?

На жаль, людство побудувало суспільство насильства, головною
метою існування якого є влада і монета. За таких пріоритетів війна стала
звичною справою. Однак люди завжди повинні пам’ятати, наскільки жахливі явища
тягнуться за будь-яким збройним конфліктом. Війна – це фонтани крові,
розпанахані нутрощі, несамовитий біль у відірваних кінцівках; сльози батьків і
родичів загиблих та скалічених, рабське приниження і нищення всього живого; це
апогей промислу сатани. Адже так намагаються вичавити з людства якнайбільше
енергії страждання. Народи мають зробити все можливе, щоб припинити будь-які
збройні конфлікти. Особливо цим має перейматися молодь. Бо саме від рівня її
просвітлення залежить майбутнє людства. Тим часом шкільна програма з історії
розповідає про події «афганської» війни аж двома (!) реченнями.

 

Розкажіть, як Ви
потрапили на ту «незнамениту» війну? Через які терни там пройшли?

Мене заштовхали до того жерла у складі колон інших
приречених вбивати чи бути вбитими волею кількох нездатних до безконфліктної
дипломатії політиканів. Взагалі це стосується всіх нас: і тоді 1979-го, і
тепер, коли мільйони страждають заради амбіцій кількох гомоненажерливих. Адже
тільки повному невігласу невідомо, що головна мета будь-якого протистояння –
надприбутки від газу, нафти, зброї, наркотиків…

Заради втіхи стареньких «вcласть імущих» нам тоді (багатьом
ще вісімнадцятирічним) перепало: і розпечена пекельна пательня (65°С у тіні), і
надприродні сізіфові навантаження (до 60 кг на спині – і в скелі, у ті, куди й
гірський орел не залітає), і голод, і воші окопні, і тропічні хвороби, через
які наступні роки – на лікарняних ліжках. І всі ці вбивства під
ритуально-почесним прапором військової звитяги, і видовища розтерзаних на
шматки друзів, таких же, як і ми, дітей нерозумних, і розстріляних нами супротивників,
і багато чого іншого. При цьому кожного зсередини пекло: «Коли ж додому?! Там
мама до серця притулить і приголубить, братики чи сестрички з котиком граються,
їжа людська, а не пійло з бацилами, там не стріляють і вбивати не треба… Коли
ж це пекло скінчиться?!».

 

Які внутрішні
мотивації підштовхнули Вас стати письменником – літописцем побаченого і
пережитого?

Дві тисячі років тому один негідник, аби випросити в сенату
санкцію на агресію, промовив блюзнірське: «Хочеш миру – готуйся до війни!» І донині
нездатне до злагоди людство, керуючись цим висловом як гаслом, озброюється –
одна половина проти іншої, витрачаючи такі потрібні на освіту, медицину,
культуру тощо кошти. При цьому майже забуто інший вислів: «Підстав ліву, коли
вдарили по правій…». То кому це людство служить? І до чого воно докотилося,
вічно готуючись до війни? До прірви самознищення! Тим часом Всесвіт побудований
на принципах світлої Гармонії, Любові і Милосердя. Усе, що не відповідає цим
основам, буде відторгнене як ракова пухлина.

Тому найперше, що ми повинні зробити, щоб Природа нас не
«перетравила» як непотріб,– дійти злагоди і навчитися поважати життя. Найперше
на цьому шляху – люди мають зрозуміти причини цивілізаційних криз, необхідність
і невідворотність змін у головах.

Найбільшого ефекту переконання можна досягти через
мистецтво. Література (та, що Богом натхненна) – і витоки, і основа будь-якого
мистецтва. Усвідомлюючи всі ці зв’язки, я й вирішив писати, спираючись на свій
досвід і Натхнення Всевишнього.

 

У чому полягає змістовна
серцевина Вашого найголовнішого дітища – роману «Сектор обстрілу – «Аісти»?

В основу цієї трагедії покладено загибель в Афганістані
надзвичайно обдарованого українського поета – лейтенанта «АІСТа»
(псевдонім-абревіатура від написання російською «Олександр Іванович Стовба»), у
підрозділі якого я і проходив строкову службу в 1981–1982 роках.

Під час однієї з бойових операцій лейтенант Стовба разом із
чотирма солдатами залишився прикривати відступ групи. Після тривалої оборони
вони потрапили в полон до моджахедів. Наступного дня бойові товариші змогли
відбити лише їхні мертві тіла зі слідами нелюдських тортур. За сюжетом роману,
перед загибеллю лейтенант Стовба віддає пораненому бійцю Богдану Білограду, теж
талановитому поетові, свій зошит із недописаним віршем. Той зошит стає наче
Хрестом, який передають один одному Богом натхненні, жертвуючи своїм життям
заради вищих ідеалів і мистецтва, що покликане рятувати людство від прірви
бездуховності.

Я не втомлююся нагадувати цитату зі Святого Письма: «Спочатку
було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». Це не просто гасло, яких
тисячі нам нав’язували, – це таїна створення Всесвіту. Енергія творчого Слова
має фантастично потужний потенціал. Справа за людиною, адже за нею залишається
вибір – яке мистецтво обирати: гламур, криваві бойовики, якими впереміж із
горілкою та пивом заливають мізки нашій молоді, чи Слово, яке було споконвіку і
яким створено цілий Все¬світ. Але як Всевишній може допомогти, коли людина сама
відвертається від Нього, а посланців Божих убиває у кісткомолках афганістанів,
як Аіста, чи в таборах, як Стуса?! Саме в тому і полягає провідна ідея роману:
«Суспільство, кращі сини якого гинуть, як жертви молоху – ідола війни,
приречене опинитися на тому ж вівтарі». Розкриття цієї ідеї перед найширшою
аудиторією читачів – головне призначення твору. У сучасної української армії –
миролюбна, гуманістична, оборонна доктрина. Саме тому цей твір і здобув 2010
року першу літературно-мистецьку премію імені Богдана Хмельницького
Міністерства оборони України як найкращий твір на військову тематику. А це вже
відкриває можливість мені як письменнику співпрацювати з Департаментом
гуманітарної політики МОНУ саме у сфері гуманістичного, антивоєнного,
військово-патріотичного виховання допризовників і військовослужбовців.

 

Коли роман написано і
які кола іспитів він пройшов, аби потрапити до читачів?

Це вже п’яте видання роману. Перші два видані в
російськомовному варіанті найпотужнішим у Європі видавництвом «Ексмо» (м.
Москва). Репрезентуючи читачам, видавці називають його шедевром російської
військової прози. Він навіть не скрізь на прилавки встиг потрапити – розгребли.
Рідною українською мовою з’явився вперше тільки 2008 року сигнальним накладом
усього лише 100 примірників за власні кошти безробітного письменника. З ними я
зміг поїхати у колонії для неповнолітніх засуджених. Цим дітям найбільше
потрібне живе Слово. Завдяки саме цьому виданню стало можливим те, що роман
здобув літературно-мистецьку премію імені Богдана Хмельницького. І тільки
тепер, за участі відомого видавництва «Криниця», славного як духовна скарбниця
України, він вийшов у вигляді лавреатського видання. До того ж, майже одночасно
надійшло повідомлення з Держкомтелерадіо, що цей твір також став лавреатом
Державної програми підтримки соціально-значущих видань «Українська книга-2010».
За цією програмою, якщо уряд спроможеться її виконати, роман потрапить до
бібліотек і навчальних закладів України.

 

Розкажіть про себе
нинішнього. З чого складається Ваша діяльність?

На кожного письменника, зокрема поета, якщо це не слуга
сатанинської ерзац-попси, покладена певна місія. Вона полягає у творенні,
оприлюдненні та розповсюдженні доробків. Шкода, книжковий ринок настільки
запаскуджений непотребом, що істинному мистецтву, щоб пробитися до читача,
доводиться долати перешкоди з надзвичайними зусиллями. У цьому неоціненною була
б державна підтримка. Але ми бачимо, що впровадження програми «Українська
книга» з часом тільки ускладнюється. Цього року її виконання теж заблоковано за
абсурдними мотиваціями. Які можуть бути тендери на витвори мистецтва? Тим часом
дорослі зі спотвореними ерзац-мистецтвом душами розбирають на зап¬частини
немовлят, а виховані ерзац-культурою діти вбивають за дозу наркоти матерів.

На жаль, у нас майже всі ключові позиції зайняті прислужниками
нечистого. Наприклад, чинуші Мінпраці, за підтримки чинуш Мін’юсту,
понаписували собі внутрішніх наказів, якими унеможливлюють соціальний захист
професійного творчого працівника України. Ми, в розумінні цих діячів, ледарі,
тому нам не зараховують стаж, «не положена» пенсія, навіть наші добровільні
внески до соцфондів крадуть. Залишається бути «любителем» і творити шедеври
«після верстата». Все це елементи прихованої війни проти культури і духовності
народу.

Я намагаюсь донести свої твори у найпотрібніші місця і всіма
доступними способами. Один із них – згадувані презентації лавреатського видання
роману в колоніях для неповнолітніх. Це справжні уроки мужності, честі і
гідного їх повернення до суспільства. І ці діти вірять мені, бо знають, що наша
юність теж колючим дротом оповита була. Тільки охороняли нас моджахеди, а не
бійці ВВ. Під час нагородження премією Богдана Хмельницького керівництвом
Міноборони України було висловлено пропозицію розширити цю практику і на
військові частини. Сподіваюсь, енергії на все це вистачить.

 

У 2005–2006 роках
Вами створено два кіносценарії, які кіностудія імені Довженка визнала кращими
за все, що було створено для екрану про війну в Афганістані. Що їм «світить»?

Свого часу навіть Президент України давав доручення Міністерству
культури на їхню екранізацію. Та хто в нас його слухався? Я отримав від
Мінкульту тільки відписки про нестачу коштів. Водночас можна тільки уявити,
скільки міг би принести державі грошей прокат по всьому світові першого
достовірного, довершеного за драматургією фільму у форматі Україна – Голлівуд
про війну в Афганістані на тлі перебування в тій пекельні армій НАТО. Додам, що
створення стрічки у такому форматі підтримував Посол миру ЮНЕСКО Віталій
Кличко.

Наші ж телеканали калапуцяють тільки мильні розважалки під
рекламу горілки. І не дбають про інші, «важкі», історично вагомі сектори
кіноіндустрії. Та я не втрачаю надії, що інвестор (не спонсор), добросовісний і
відповідальний, такий, що бажає прислужитися справі по Задуму Божому і легально
примножити свої статки через кіноіндустрію, знайдеться, і люди побачать Правду
про війну.

 

Ви є автором
відкритого звернення «Шлях із Армагеддону» до керівників загальнодержавних
органів, наукових та громадських організацій, релігійних об’єднань, в якому
йдеться про глобальні загрози людству. Ви зауважуєте, що «…вочевидь
виповнюються давні застереження пророків про кінець світу через бездуховність:
зневажання моральних чеснот на всіх рівнях особистого і громадського життя».
Але! «За Промислом Творця людство ще має шанс зробити наступні три кроки від
прірви, які кардинально реформують: 1) систему виховання і освіти, 2) устрій
суспільства, 3) способи пізнання законів Всесвіту».

Я не отримав ще жодного заперечення цього звернення. Бо як
глянеш на мапу світу – моторошно стає: з одного боку горить, з іншого –
затоплює, от-от до нас докотиться. Трагедія в Японії є показовою і
симптоматичною. Правителі світу теж налякані катастрофою, що насувається. Вони
вже самі розгублено шукають, якому «вулкану» віддати у жертву частину своїх
накопичень, щоб на Страшному Суді хоч якийсь козир мати. Однак поки що
ненаситність заважає. З іншого боку, науковцям уже відома таємниця
нерадіоактивної ядерної енергетики, яка могла б забезпечити людство і
дефіцитною енергією, і нагодувати всіх голодних. Це секрет технології
використання знання про істинну побудову ядра атома, яка може дозволити
створювати матеріали з будь-якими властивостями хоч із повітря. Хочеш – солоне
море на молоко переробляй, а хочеш – із каміння паляниці вирощуй. Але ж тоді
пани залишаться без рабів. От і розробляється ця технологія тихенько від усіх у
напрямі створення нової зброї. Саме тому серед наріжних каменів заклику «Шлях
із Армагеддону» – невідкладне виховання високоморальної Людини, яка бачитиме
наслідки своїх вчинків на багато віків уперед. І до того пропонуються конкретні
ефективні заходи. Найголовнішу роль у досягненні цієї мети мають відігравати
працівники мистецтва.

Істинним митцям, щоб вони змогли виконати духовно-позитивну
місію мистецтва у вихованні морально відповідальних поколінь, обов’язково
повинні сприяти правителі планети. Ті, про кого у «Шляху…» написано: «кому
багато дано – «царі Всесвіту». Давно відомо: кому багато дано – влади,
суспільних коштів… – з того багато Бог і спитає на Останньому Суді.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!