Ігор Коцюбинський – гідний свого прадіда!

114

Нещодавно ми опублікували в «Деснянській правді»
матеріал «Оаза високої культури і духовності», в якому в. о. директора
Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла
Коцюбинського   Наталія Коцюбинська
розповіла про підготовку до святкування 150-ліття з дня народження Великого
Сонцепоклонника, видатного українського письменника, котрий тривалий час жив і
працював на Придесенні, створивши тут свої найкращі твори, які увійшли до
скарбниці світової класики. В цьому інтерв’ю, відповідаючи на моє запитання,
пані Наталія сказала, що її чоловік, Ігор Коцюбинський, директор музею, захищає
нині нашу Незалежність на Сході України, в Донбасі.

Публікація викликала значний резонанс. Читачі попросили нас, по змозі,
зателефонувати правнуку Коцюбинського й поспілкуватися з ним. Відверто кажучи,
додзвонитися виявилося дуже непросто – зв’язок із Луганщиною в зоні АТО не
надто якісний. Втім, розмова все-таки відбулася.

 

Добридень,
Ігорю! Ми всі, твої друзі, дуже вболіваємо за тебе. Щиро пишаємося тобою!
Бажаємо, щоб ти якомога швидше повернувся додому живий і здоровий.

Дякую, Сергію! Передавай від мене вітання
всім землякам! Я вже дуже скучив за близькими, друзями, за всіма вами, за нашим
музеєм Михайла Коцюбинського, який з дитинства став для мене рідною домівкою,
за улюбленою роботою. Втім, поки що тут, в зоні АТО, ситуація надто складна. Як
ти сам розумієш, до справжнього миру ще дуже далеко.

 

Чув, що ти
недавно потрапив під шалений обстріл…

Так, це сталося 4 вересня, вночі. Адже наші
позиції зазвичай вночі обстрілювали. Але цього разу вогонь був настільки
нищівний – буквально якесь диявольське пекло! Немало моїх бойових побратимів
загинули, багато поранених. Чесно кажучи, я дивом залишився живим. З одного
боку радість – вцілів! А з іншого – невимовний, скорботний смуток за полеглими.
Це ж, в основному, звичайні, мирні люди, які зовсім не хотіли цієї триклятої
війни, але змушені були взяти зброю, бо наша Вітчизна – у великій небезпеці.
Якби ми не зупинили ворога, переконаний, військова агресія продовжувалася б
далі, адже не секрет, які плани були у кремлівських політиків. Їх публічно у
своїй манері озвучив Жириновський…

Загарбати пів
України!

Авжеж. Тому у нас просто не було вибору –
або воювати, або мешкати на окупованій території.

 

До речі, а
хто влаштував той обстріл українських позицій 4 вересня? Знаю, розповідали наші
бійці, які побували на цій війні, що нерідко шалений, кинджальний вогонь із
потужної зброї – «Градів», мінометів та артилерії –   вівся саме з російської території…

Так і цього разу було. Нас підступно
обстріляли російські військові! Це – їхня «робота»! Абсолютно точно – лупили з
російського боку, жодних сумнівів. Хто ж ще міг організувати такий несамовитий обстріл
із російської території? Тільки їхні професійні військові, й, безперечно, це
була не якась безладна, хаотична стрілянина, а потужні, прицільні залпи. Тобто
все було чітко сплановано, вони виконували наказ, аби таким чином
деморалізувати наших бійців. Однак ми вистояли і зараз на сторожі, адже
будь-якої миті що завгодно може трапитися. От уже після підписання договору про
перемир’я, коли ніхто не повинен стріляти, ти знаєш, загинуло одинадцять бійців
з нашого українського добровільного батальйону «Айдар» – як вони розповіли,
нарвалися на підступну засідку російського спецназу.

 

Скажи, будь
ласка, от вас навіжено обстрілювали з російського боку. А ви не стріляли у
відповідь – в їхній бік?

Ні, жодного разу – це ж територія іншої
держави. Це вони – агресори, а не ми! Ми, українці, – мирні люди, нам не
потрібні чужі території. Все, чого ми прагнемо, – бути господарями в своїй
незалежній країні. Але шовіністам це не подобається. Пригадуєш, вони й раніше
не раз погрожували нам, а тепер віроломно вдерлися в Україну й окупували наші
землі в Криму та на Донбасі!

 

Проте
господін Путін, попри тисячі російських десантників, загиблих і поранених на
Донбасі, досі стверджує, що Росія начебто зовсім непричетна до цієї бійні!

Начебно…

 

Ігорю, тобі –
49 років. Все-таки для бійця, який вирушає на війну, – це вже певний вік. Як
трапилося, що тебе мобілізували одним із перших?

Просто я за радянських часів закінчив
військове училище в Таллінні. Думаю, це й стало вирішальним. Хоч я давно, ще на
початку незалежності, облишив військову справу. Мене чимдалі, тим більше
приваблювала робота в музеї Михайла Коцюбинського, в якому я фактично виріс. Я
щиро мріяв продовжити справу свого батька – Юлія Романовича Коцюбинського. І ця
мрія здійснилася – я поринув у музейну роботу, відкрив для себе немало нового,
тато багато чого мене навчив. Тож коли він відійшов у вічність, у мене навіть
жодного сумніву не було, – робив усе можливе, щоб музей жив, щоб велася
справжня наукова робота, видавалися нові важливі й дійсно цікаві книжки, постійно
проводилися презентації, творчі зустрічі, наукові конференції, організовувалися
мистецькі виставки…

 

І тобі дуже
багато чого вдалося зробити. Думаю, шляхетний і водночас надзвичайно
вимогливий, працелюбний Юлій Романович Коцюбинський був би неабияк задоволений
і щиро пишався б таким сином!

Дякую. Я, справді, цим жив, і був
по-справжньому щасливим, коли, наприклад, вдалося втілити заповітну мрію тата –
видати чотиритомник листів до Михайла Коцюбинського. Це була така колосальна
праця!

 

Але почалася
війна…

17 березня, увечері, мені прийшла повістка.
Треба була наступного дня о восьмій, прийти до військкомату.

 

З речами?

Так. Я – людина законослухняна, патріотична,
тож швидко зібрався й рівно о восьмій з’явився до військкомату. Відверто
кажучи, спочатку думав, що мене забирають днів на десять – на перепідготовку.
Тоді ж іще російська військова агресія тільки-но розпочалася, ми навіть не
уявляли її масштабів.

 

Була якась
медкомісія?

Ні, та я й не звик скаржитися. Треба – отже,
треба! Десять днів минуло, далі вже йшлося про сорокап’ятиденну підготовку.
Потім сказали, що все це триватиме днів шістдесят… Так і досі служу, майже
півроку.

 

Зараз ти – на
Луганщині?

Авжеж, у Новоайдарському районі. І про
завершення служби поки що можна лише мріяти – ситуація дуже складна…

 

У тебе є
каска, бронежилет?

Були, допомогли земляки. Як дізналися, що я
вирушаю на війну, колеги-музейники оперативно зібрали кошти на каску,
бронежилет, каремат, медикаменти… Користуючись нагодою, хочу щиро подякувати за
таку дружню й своєчасну допомогу директору київського Літературно-меморіального
музею-квартири Павла Тичини Тетяні Сосновській, відомій громадській діячці з
Чернігова Тетяна Жогалко, всім небайдужим людям. Але під час останнього
обстрілу все згоріло… 

 

Ти був
офіцером запасу. А яка зараз у тебе військова посада?

Я – в танковій бригаді, заступник командира
по роботі з особовим складом.

 

 Уявляю, як стривожилися твої рідні, почувши,
що ти вирушаєш на фронт! Твоєму татові, Юлію Романовичу Коцюбинському, також
судилася нелегка доля: він дуже рано втратив свого батька, твого дідуся, –
Романа Михайловича Коцюбинського (сина видатного українського письменника),
якого розстріляли енкаведисти; тривалий час мусив жити із тавром сина «ворога
народу»; мужньо витримав страшні лихоліття Другої світової війни, отримавши
поранення (дивом залишився живим!); мешкав у колоніях та інтернатах, щоразу
пориваючись на свободу; а коли пішов до війська, то саме на його танковій
дивізії випробовували атомну бомбу… А тепер ти, його син, воюєш!

Без сумніву, тато б усе зрозумів правильно –
він був великим патріотом України, дуже вболівав за незалежність нашої держави.
Та й рідні мене не відмовляли. Усвідомлювали – настав час боронити свою
Батьківщину від загарбників, не на словах, а на ділі підтверджувати власний патріотизм!
І зараз вони мене дуже підтримують, розраджують. Хоч я розумію, як тепер важко
Наталі, адже вона, по суті, працює за двох. А роботи – багато, зокрема потрібно
належно відзначити ювілей Михайла Коцюбинського. Та й нашому музею виповнюється
вісімдесят років…

 

А як у вас
там із харчуванням? Бо дехто з бійців АТО нарікає на консерви…

Ну, консерви – вже, звісно, в печінках
сидять. А так про нас дбають земляки. Привозять гуманітарну допомогу, зокрема,
й продукти з Чернігова, Ніжина, Прилук, Варвинського, Талалаївського та інших
районів. Ми знаємо, що голова нашої обласної ради Микола Звєрєв тричі особисто
привозив багатотонні фури для чернігівських батальйонів. Це – дуже важливо, і
ми щиро вдячні жителям Чернігівщини за таку велику підтримку! Взагалі, ця війна
довела, що наша молодь готова самовіддано захищати свою Вітчизну; що ми,
українці, здатні об’єднатися й нарешті відчути себе нацією. Раніше багато
говорили про національну ідею, але такого патріотичного піднесення, яке
відбувається зараз, ніколи не було. Тому ми неодмінно переможемо в цій боротьбі
за свою свободу –  вступимо в НАТО й
створимо українську армію, яка стане однією з найсильніших у Європі. Натомість
Росію чекають важкі часи – майбутнього у тоталітарної шовіністичної імперії
немає.

 

Ми чекаємо
на тебе, Ігорю. Повертайся живим і здоровим!

Так і буде.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!