…Коли ми після отримання Ігорем Калинцем звання Почесний доктор ЛНУ
імені Івана Франка бесідували у затишній обстановці Міжнародного інституту
освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська
політехніка», де поет обіймає посаду заступника директора, я поцікавився: як я
маю його представити читачам, Ігор Миронович відповів: «Як біографа Антонича. І
не більше. Інколи реагую на певні суспільні події, підписую ту чи іншу заяву».
Отже, саме про творчість Богдана-Ігоря Антонича і розмовляємо ми з
Ігорем Калинцем.
«Я НАДПИСУВАВ, ПЕРЕКРЕСЛЮВАВ, ЗАГЛЯДАВ У СЛОВНИКИ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У статті «Сто червінців божевілля» (1935, газета «Діло») Богдан-Ігор
Антонич сказав досить таки метафорично: «Справжнім митцям дає на дорогу
найясніший бог Діоніс коли вже не «сто червінців божевілля», то бодай одного».
Скільки «червінців божевілля» відпустив «найясніший бог Діоніс» поетові Ігореві
Калинцю?
Я не можу сам себе оцінювати. Це
може давати оцінку посторонній – читач чи відповідний критик. Буду вважати, що
не аж стільки… Я давно перестав себе оцінювати. І тому мені дуже тяжко себе
визначити, в якому ряді в українській поезії (шістдесятників) я знаходжуся.
Тому на це запитання якось не відповідається. Якщо оцінювати «божевілля» в
Антонича як контрольоване натхнення, – мені завжди здавалось, що моє
«божевілля» було контрольоване розумом. І я не виходив поза межі цього. Моя
творчість доволі твереза. І я не можу закликати «на місяці горілку пити» (з
вірша Б.-І. Антонича «Запрошення». – Б.З.).
«… прийде смерть і сріблястим ключем / відімкне мені вічности двері».
Що для Вас означають ці рядки поета?
Ці рядки в буквальному розумінні
свідчать про Антонича як християнина, який сподівався, що смерть відкриє двері
в інший світ. А можна їх трактувати і як світ мистецький, як світ творчості,
який йому суджено залишити після себе. Є, отже, такі два ключики, щоб такі
моменти відкрити. Скажімо, бачення поета своєї післясмертної слави. Що, зрештою,
так і сталося з Антоничем.
«На дверях власної душі / я вішаю
зелений май»… Багато разів цитовані рядки. Мабуть, перше, що викликають ці
слова, – спогади про дитинство. Це, якщо говорити про перший, зовнішній план…
Якщо вдатися до споминів дитячих,
– то я понині завжди той май зелен вішаю. Я, малий, ходив рвати шувар, як ми
тут, в Галичині, кажемо, вистеляв ним подвір’я, замаював липою ворота. І тепер
– стараюся: замаюю помешкання. А можна тлумачити поетове і в іншому плані: він
цю народну традицію переносить в свою поезію. Переносить той настрій. Цю
«зелену Євангелію» поет демонструє весь час, бо живе в тому зеленому світі – і
рослин, і тої традиції зелених свят.
А яким перед Вами постає «весни розспіваної князь»?
Антонич мав на увазі в прямому
розумінні – традицію княжу. Знайшов собі іншу державу – державу весни, сонця, в
якій себе почував князем.
А «Коляда» («Ходить сонце у крисані, / спить слов’янськеє Дитя. / Їдуть
сани, плаче Пані, / снігом стелиться життя»)? Радісний прихід Різдва?
І Різдво. У Антонича взагалі
відчувається щось первісне, глибинне, яке було дотичне до християнського світу.
Вони не контрастують – той світ із цим. Навпаки, плавно переходять один у
другий: дохристиянський – у християнський.
А отут уже, здається глобально поставлена проблема: «Ні, суті світу ти
не схопиш, / не вирвеш віршем корінь зла»… Чи не так?
Це – усвідомлення, що поезія не
може змінити світ…
Хіба? Видається, що в декого душа й розмовляє – після прочитання
поезії, яка глибока чи просто створила певний настрій. Мені здається, це не
остаточний присуд – «не вирвеш віршем корінь зла».
Багато від настрою залежить. Хоча
я вважаю, що не може все ж таки «краса врятувати світ». Може порятувати окремих
людей, окремий час. Натомість бачимо, що мистецтво, філософія кореня, основи
суспільства перебудувати неспроможні. Просто ми тішимося, що маємо щось гарне,
що може принести душевну розкіш. Тішимося, що людина створює мистецтво. Цим
вона дуже наблизила людину до Бога. Але в масовості воно відбувається дуже
повільно, і не має якоїсь революційної сили. Є таке повільне, еволюційне
вдосконалення людини. Бачимо, вже скільки віків триває ця еволюція. І лише
частина суспільства доходить до тієї формули, що це – прекрасне – змінює душу,
світобачення. Але воно не діє як загальний якийсь закон, який мав би то все
змінити. З тим, власне, і пов’язана ота світоглядна позиція Антонича. Між
літераторами тоді, в тридцятих, виникали дискусії. Михайло Рудницький,
наприклад, вважав, що не треба для мистецтва світогляду, а християнський
філософ Микола Гнатишак відповідав: навпаки, мусить бути світогляд.
А все ж Антонич пише у статті «Як розуміти поезію» (1935): «Лірика
буває тоді найбезпосередніша й найсвіжіша, коли народжується в коротких,
емоційно сильно насичених проблисках… Або вірш буває вибухом, несподіваним
проривом якогось гнітучого почування… Значна частина моїх і то бодай найкращих
поезій повстала… напів у сні». Одне слово, йдеться про натхнення, а не про
світогляд.
Я вважаю, що Антонич, очевидно,
тримався середини. Творчість не може бути без снів. Але бачимо його світоглядні
позиції і в його житті. Він шукав друзів.
Знаходив їх у «ЛНВ», «Дажбозі», «Дзвонах».
Так. І дотримувався весь час тої
позиції, що світогляд мусить бути. Це дуже помітно у таких поезіях, як
«Шевченко», «Франко», «Слово про чорний полк», «Слово про полк піхоти», «Слово
до розстріляних», «Слово про золотий полк». Антонич не «витає в облаках» і не
живе у вежі зі слонової кості, але завжди вбачає свободу для вільної творчості,
фантазії, для марення. Кожна книжка має світоглядну концепцію, хоча окремі
образи можна вважати як заперечення чогось конкретного.
А як у Вас вірші поставали – як проблиски чи вибухи, за визнанням
Антонича, чи більше, як кажуть, від розуму?
То було так давно, що тепер важко
збагнути. З одного боку, на грані сну, фантазії. А пізніше, коли переносив на
папір фрази чи образи, йшла звичайна розумова робота, при певному настрої.
Чорновики мої були покреслені.
Як у Антонича?
Так. Антонич досить часто
надписував кілька слів над певним словом і радився потім з друзями. Я
надписував, перекреслював, заглядав у словники. Це народження поезії було.
Данило Струк назвав мою поезію церебральною, тобто – розумовою. Це термін не
дуже літературознавчий, а медичний. І, незважаючи на те, що моя поезія
знаходиться посередині – між світом звичайної, реальної праці і якогось
натхнення. Якогось несподіваного, рідкісного настрою.
Я, коли читаю вірш «Ніч на площі
Юра» («Дзвонить ніч на площі Юра. / Хрест, неначе ключ могутній. / І стає, мов
тінь похмура, / нерозгадане майбутнє»), думаю про всі ті жорстокі хвилі, які
котилися Україною, зокрема Галичиною, чи нас не поглине «русскій мір»…
Це дуже якийсь згущений містичний
вірш. Він для мене набирає політичного забарвлення. Це асоціація з надією
Антонича на перемогу українського світу – у поєднанні з церквою, з військовою
силою – теж.
«МЕНЕ ЦІКАВИЛА І ЦІКАВИТЬ ДОЛЯ РОДИНИ»
Перейшли до біографічного дискурсу?
Щось таке. Я поставив собі за
завдання подати біографію поета якнайширше. Найбільше даних є в Миколи
Ільницького (завідувач кафедри літератури і порівняльного літературознавства
ЛНУ імені Івана Франка, професор. – Б.З.). Онук його пішов далі і розширив один
пункт – «Антонич в університеті». Це – його дипломна робота.
Тобто він доповнив свого діда?
Власне. А я вибрав собі все решта.
Не вибирав, знаєте, усвідомлено: мовляв, от, я маю написати. Ні. То почалося
так: до 100-річчя Антонича я хотів дати невеличку статтю про могилу Антонича.
Чому не було хреста на могилі? Чому її ніхто не припильнував? Мене цікавила і
цікавить доля родини, нареченої, найближчих друзів. З того і почалося. Цей
розділ ще не є закінчений (йдеться про розділ «Могила» у книжці Ігоря Калинця
«Знане і незнане про Антонича». Матеріяли до біографії Богдана-Ігоря Антонича.
– Львів: Друкарські куншти, 2010. – Б.З.). Ми не знайшли жодних даних про тету
Антонича – Парасковію Волошинович, її сина – Романа, двоюрідного брата
Богдана-Ігоря. Вони пропали безвісти. А були ж найближчими до могили
Волошиновича (помер за 1,5 року від Антонича) і могили Антонича.
Одне слово, Ви почали розширювати й інші розділи.
Так. Я почав писати ще і про
дитинство поета, і гімназію, і гурток україністів. Тепер пишу ще кілька
розділів. Ще одну гілку виявив: гілку брата Василя Антонича – Івана. Маю ту
гілку розписану. Вивезли їх у Сибір, де вони й пропали. Ще один двоюрідний брат
Антонича був священиком – Андрій Кот – у монахах, василіанах. Засуджений. Був у
Сибіру. Двоюрідна його сестра померла в Братиславі – Тетяна Волошинович, яка
написала невеликий спогад. Таким чином починає обростати родина. Бо на Ігореві
скінчився рід від отця Василя.
Відчувається, що перший розділ буде істотно доповнений.
Має бути. Бо знаю навіть, хто
готував отця Василя у священики. До речі, маса дітей селянських з Чертіжа
(села, в якому народився батько Антонича. – Б.З.) пішла у священики.
«Антонич таж звіря сумне і кучеряве», – стверджував поет. Хочете щось
додати до трактування цього образу?
Вже стільки про нього трактовано,
як і про лиса. З тої ж серії.
Приємно, мабуть, що Антонич чув «барвінкову щирість»…
Це дещо фольклорний український
образ. З барвінку віночки плели, могилу засаджували.
Ще один цікавий образ – «І знову йде молебень плуга». Щось близьке до
святості – родючості землі.
Чисто така мирна селянська праця.
Орання назвав молебнем. Бо земля потребує теж молитви плуга чи іншого знаряддя
– коси чи борони. Земля окультурюється і приносить плоди. А це – закон природи:
жертвувати для когось. Може, тому в Антонича оцей молебень має церковний
відтінок. Для такого пошанування землі потрібно дійсно час спокою, миру,
злагоди.
Чи «ще вирівняє Бог могили колесами історії», – як вважав Антонич?
Не вирівняє, а, навпаки, для
історії він ці могили окреслить, піднесе. Я в кількох розділах підкреслюю ту
трагічну ситуацію, що була переважно з друзями Антонича. Усі найкращі його
друзі опинилися за кордоном. Бо знали, чим пахне «воз’єднання». Тому я вважаю,
що, очевидно, Антонич, якби дожив, також опинився б на еміграції. Бо, фактично,
ніхто не залишився. З його товаришів залишився, по суті, лиш один – Роман
Савицький, він вчителював, а ще – Ірина Вільде. А ті люди, які були до певної
міри зв’язані з Антоничем, закінчили життя в ГУЛАГу. Це – художник Іван
Іванець, людина, яка видала дві останні книжки поета, – Михайло Матчак, зникла
безвісті родина – Парасковія і Роман Волошиновичі, про що я вже говорив. Ще
один патріот, який видав за свої гроші книжку Антонича «Три перстені», – Богдан Дороцький загинув від рук польської
боївки – за зв’язок з ОУН.
Я хотів показати, яка тяжка доля
і оточення Антонича, і галицької суспільності взагалі.
І – на закінчення: чи Вас також «муза вдарила у груди… гострим
блискучим ножем», як Антонича?
Антонича муза так дуже вдарила,
тобто вторгнулася, різко в його життя. І завдала йому солодкої рани. Та рана
болюча, але людина прагне тої рани, того болю.
А тепер – щодо мене. Я вже в
кінці 60-х був теж на грані.
На якій?
На грані того, що я усвідомив, що
моя поезія – не просто забавка, а що вона є протестом. І що мені теж може бути
якась загроза. То я, власне, міг би потрактувати Антоничеві слова саме в такому
плані. Що я собі завдаю сам удар. Була в мене книжечка – «Верлібровий вирок».
Коли?
1971 року. Моя поезія мала свої
підтексти, за які мене судили, і за цих людей, яким присвячував ті підтексти.
Тут уже трохи інша ситуація, ніж у Антонича. Тобто я вже сам собі підписував
вирок.