“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
ВІДВЕРТА РОЗПОВІДЬ ПИСЬМЕННИКА ЄВГЕНА СПІРІНА ПРО ПОШУКИ ТІЛ ВБИТИХ ОКУПАНТАМИ ЦИВІЛЬНИХ, ДЕПРЕСІЮ ТА АРМІЮ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Військовий, письменник та ексжурналіст Євген Спірін пригадав для NV свою важку роботу навесні 2022-го у звільненій від росіян Бучі, та пояснив, як той час і ті емоції змінили його життя.
Квітень для мешканців півночі Київської області чомусь завжди несе важкі спогади. Перші тягнуться з 1986 року, моменту аварії на ЧАЄС. Другі – з 2022-го, коли ЗСУ звільнила окуповані містечка — Ірпінь, Бучу та інші, і Україна почала дізнаватись про злочини російських військових та знаходити й ховати своїх загиблих цивільних громадян.
Євген Спірін, письменник та журналіст, був одним із тих, хто тоді добровільно шукав, доправляв до моргів та встановлював імена загиблих у Бучі. Паралельно він багато розповідав у ФБ та ЗМІ про тих, чиїм могилам давав імена, і про складнощі такої роботи.
Пізніше українські офіційні органи підрахували, що за п’ять місяців окупації Бучі загинули 554 жителі громади.
Минуло чотири роки. Спірін вже давно долучився до українського війська, проте у спогади 2022-го він повертається швидко.
Про свою місію в Бучі та те, як ексгумація тіл померлих позначилась на його особистому здоров’ї, мобілізацію до ЗСУ та трохи про письменництво і алкоголь Спірін відверто розповів NV. Редакція подає це інтерв’ю у формі монологу.
Я солдат, молодша медична сестра бригади «Рейд».
Мобілізувався тоді, коли ми поховали усіх людей, кого росіяни вбили в Бучі. Для мене це було важливо, – щоб кожне ім’я та прізвище було поховане з почестями і мало місце, куди до нього можуть прийти рідні.
Армія для мене – це бюрократичний механізм. Я не знаю як ми досі воюємо та існуємо. Це місце незрозуміло як, але в ньому все функціонує.
Нещодавно мені подзвонили дівчата, які роблять театральну виставу про події у Бучі після деокупації. І вони запитали: як я справлявся зі стресом?
Як? Приходиш і п’єш.
До подій у Бучі усі ми щось колись випивали.
Я зрозумів, що після Бучі мене зламало. Це була п’ята ранку наступного дня після деокупації Київщини. Я випив пів пляшки віскі і мені стало якось нормально. Не фізично, – морально. Фізично ти і так себе постійно погано почуваєш.
Вторгнення, росіяни і Буча мене зламали.
Я п’ять років працював в морзі і я готовий до всього. Але не до такого.
Чотири місяці ми просто трималися на алкоголі. Який пили кожен раз, коли чули наступну історію [вбитих у Бучі].
Я тоді помилився. Я вдягнув маску на всіх, але не на себе. Що з цим робити, я не знаю.
Я кажу психологу: як з цим боротись?
Рідні вбитих мені досі дзвонять. Ми з ними говоримо – чи сходили вони на Пасху на могилки, чи привітались, чи поклали квіти?
Коли я завершив усі справи, які потрібно було зробити з похованнями в Бучі, я мобілізувався до лав ЗСУ.
А армії пити доволі дорого. Перший раз, коли ти попався, ти платиш 17 тис грн, вдруге – 37 тис грн, і далі ще більше.
Чи почуваюсь я самотнім? Постійно.
Я ходжу до психолога раз на тиждень.
У мене їх вже було 7. Одна з них була дуже кумедна, бо ми з нею поговорили 40 хв і вона після цього зникла. Мене втомлює кожному новому психологу розповідати все з початку.
Зараз у мене дуже класна психотерапевтка. Ми вже спілкуємось три місяці і ніхто ні від кого не втік.
Також у мене є психіатр. Після трьох контузій, останнього разу – в Дружківці, мене дуже емоційно трясло. Наприклад, йду в метро, дивлюся на людей і наступає повна дисоціація. Я починаю мацати щось в руках, щоб зрозуміти, що я все ще тут. Але накриває дуже.
Останній раз психологиня сказала купити розмальовку. Тепер у мене є олівці, зебра на папері і мені треба помалювати до наступної сесії.
Мені не вистачає людини, яка б мене обіймала і казала, що я такий хороший, я такий вродливий, я багато зробив, і ця людина мене любить.
Мені не вистачає мами, яка б мені сказала, що я молодець. І це мені робить дуже боляче. Бо я щось роблю, стараюсь, а мене за це взагалі ніхто не хвалить.
І у мене є біль комусь щось сказати. Як я можу комусь пояснити, що коли я розмотувати кишки солдата на війні, він в руках тримав фото своєї дружини?
Я розумію, що в інших людей може бути такий самий досвід. Але я не розумію, чому я все це роблю? І у мене немає відповіді на це питання. Коли я щось роблю – я роблю це не для себе.
Коли я почав ходити до психіатра, мені виписали антидепресанти. Але в них є дві побічні дії: перша – ти набираєш вагу, а друга – перестаєш цікавитися жінками. Після перших я набрав 11 кг. І я їх кинув.
До того ж у мене були страхи перед їхнім вживанням. Один із цих страхів, що я не зможу писати.
Бо перед тим, як почати приймати антидепресанти, я багато років вживав алкоголь. І все, що я писав, це було написано в стані алкогольного сп’яніння.
Але я вже майже рік не п’ю і спокійно собі пишу. Цей страх пішов.
Мені не можна пити. Бо тоді я стаю неврівноваженим. Бо якщо я п’ю, то п’ю, щоб зовсім забутися. Я вирішив для себе, що це руйнує мене і людей навколо мене.
У шість років я зробив свою першу газету для себе та сусідів. Вона називалась Рука Таймс. Така назва пішла від газети, яку виписував мій батько – Ракурс. Із слова «ракурс» можна скласти не багато інших назв. Я придумав Рука і дописав маркером Таймс.
У газеті були гороскопи, які я щедро вигадував, для себе, мами та тата – Терези, Скорпіон та Лев. Ще там були анекдоти, які я малим підслухав. І аналітичні статті.
Я дуже чесно випускав цю газету один рік, кожного місяця робив Руку Таймс.
Моя рольова модель – це [американський письменник] Чарльз Буковскі. Бо він алкоголік, дурень та кретин.
Хоча я перечитав все, що можна, від Керуака до Велша, але всі ці їхні «кислотні тріпи» мене не вражають. Розумію, що вони це писали в 1960-х, а тоді саме відкрили ЛСД.
Мені дуже подобається гіпер-реалізм, бо всі, коли це читають, кажуть: «Який жах. Продовжуйте». Я не думаю, що це якась хвиля в письменництві, проте для мене важливо показати життя, як воно є. Але так, що воно може бути жахливе чи блювотне. Чим гірше, напевно, тим для мене і краще.
Для мене дуже важливо, аби люди трохи повертались на землю, коли вони щось читають. І Буковскі з цим дуже гарно справляється.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.