“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
Виходом сигнальних примірників нових книжок відзначив свій 65-літній ювілей український письменник Ярослав ТКАЧІВСЬКИЙ, з яким бесідує наш позаштатний кореспондент:
– 65 – це вже вік не просто життєвої і творчої зрілості, а й мудрості, філософського підходу до життя. На жаль, знакова дата Вашої, Ярославе Васильовичу, біографії, припала на жорстокий час широкомасштабного рашистського вторгнення на Україну. Які думки й почуття викликає у Вас цей фатальний збіг?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Певен, що Вам і більшості читачів популярної «Української літературної газети» відомий вислів давньогрецького філософа Сократа «Я знаю, що нічого не знаю…» Втім, дуже приємно, що мене Творець у день приходу на світ Божий не лише поцілував у тім’я, тобто, як і кожну людину, наділив талантом, який витає в душі з часу мого народження і теплом якого зігріваю серця шанувальників красного письменства. Господь водночас наділив мене і незбагненним даром передчуття. Не можу пояснити, звідки відаю, що чекає на мене і яким видасться нинішній та наступні дні, місяць, рік… Як Ви знаєте, миряни щороку в серпні відзначають три Спаси – Медовий, Яблучний і Горіховий, або Хлібний. Саме Перший Спас, іменований в народі також Маковеєм, став 65 років тому для мене знаменним – 14 серпня вже далекого 1957 року, в день Медового Спаса, на безмежному небокраї засяяла зірка мого життя, а моє в тугому сповитку грішне єство відчуло перші ніжні мамині обійми у пологовому будинку давнього міста Галича. Тут уперше глянув я на волошковий Божий світ.
Моя колиска – поміж двох річок,
між Луквицею й Луквою місцина.
Тут вперше погляд мамин зустрічав,
і мама вперше обіймала сина…
Тож я народився на Медового Спаса, а старша сестра – на Яблучного… Моя покійна мама щаслива в Бога, що Він подарував їй обох дітей на Спаса, й нещасна, бо недовгим був її земний вік – лише 65 літ, його я вже досяг. Бо не натішилася ненька дітьми й онуками. Тому щодня у молитві доземно вклоняюся Творцеві й дякую матері за своє благословенне Господом життя, котре, як у всіх людей, і медове, й гірке… То вже через гони літ моє серце наспіває двострофову поетичну оду Першому Спасові, в якій виражено піднесене душевне почуття, викликане важливою для мене історичною реальністю:
Медовий Спас… Медовий Спас –
він моїй долі дав початок.
Спочатку був іконостас,
батьки, Вкраїна і Тарас…
І святість в погляді дівчати.
Медовий Спас… Медовий Спас –
оберігав мене у герці –
це з Неба мій дороговказ:
йти з вірою (не на показ!),
зі світлом Господа у серці.
Саме тому я майже щоденно проказую ці строфи немовби молитву та й під час творчих зустрічей доволі часто цитую їх, а ще – таку коротеньку поезію-присвяту як подяку Творцеві за дар життя, за Божу іскру та за чуття Слова:
ВОЛОДАР ДУМ
Усе добро своє залишу ближньому,
бо все, що маю, – сотворив не я.
І слово це у мене від Всевишнього,
нехай святиться лиш Творця ім’я…
Добірні зерна – думки траєкторія.
Ще зріє лан, не скоро ще жнива.
…Поезія – то волі територія,
у ній людина духом ожива.
Ювілейна дата – це чергова життєва віха, до котрої маєш не просто прийти, а будь-коли повинен бути готовим до Звіту перед Всевишнім, бо кожен день і навіть найближча мить можуть виявитися останніми. Отож засвічена Господом іскорка обдарованості повинна в людині не скніти, не просто тліти, а завдяки наполегливій, ба навіть каторжній праці вона має стати незгасним полум’ям та сяяти в Слові, в якому – любов до ближніх, до Бога, Який і сам є любов’ю.
Тепер відповім конкретніше щодо, як Ви сказали, «знакової дати» й російсько-української війни, котрі не вважаю «фатальним збігом», бо з 2020 року в моїй душі клекотав якийсь неспокій, про що я розказував своїм рідним. Гадав, що це тривожне передчуття є відчуттям чогось гіркого в особистому житті, яке чекає мене. Проте, як виявилося, це була трагедія не тільки приватна, а сталося загальнолюдське горе. Маю на увазі світову пошесть – коронавірус, яким у тій чи іншій мірі вже перехворіла більшість землян, і я в тому числі. Але навіть після мого одужання душевний неспокій не зникав, бо, як стверджує народна мудрість, біда йде й за собою біду веде: це я вже про відчуття майбутнього початку повномасштабного наступу московських ординців на Україну по восьми роках російсько-української війни на Донбасі, а можливо, не дай Боже, початку і Третьої світової…
Пригадуєте, в одному з останніх номерів «УЛГ» на першій і другій сторінках як анонс і заголовок до інтерв’ю з Поетесою, котра є ключовою фігурою української літератури ХХ століття, – Ліною Костенко були наведені її слова: «Я всі 30 років Незалежності знала, що росіяни на нас нападуть». Ці слова вразили до глибини серця, бо в моїй душі також ніколи не було довіри до росії, котра ще колись навіть у моїй дитячій уяві чомусь асоціювалася з вічною холоднечею. Можливо, тому, що в далекому Сибіру загубився слід мого роду ткачів і безлічі галичан – борців за волю України. Як син ткача (мій батько Василь згорбатів за ткацьким верстатом, який досі зберігається в родинній хатині), а також як далекий нащадок мужніх і розумних князів (свідомо повторю, що я, грішний, народився в місті Галичі – колишній столиці Галицько-Волинського князівства) від предків перейняв працьовитість, непокірність і вболівання за рідну землю, яку українці недарма називають Вітцівщиною.
Аналізуючи історичні факти, я всім своїм єством відчував неминучість збройного конфлікту між москвою і Києвом, особливо ж після захоплення росією Криму. Хоч я далеко не ясновидець, ніякий не класик літератури і не діяч державний чи політик, а звичайний патріот, смертний і ревний працелюб, закоханий у Слово, я так само, як і значна частина національно свідомих громадян, обурювався відмовою України від власного ядерного арсеналу, передачею москалям наших бойових кораблів (свого часу служив на Чорноморському флоті). Обурювався відсутністю будь-якого захисту державних кордонів України, через що і стала можливою спланована(?) змовна чи замовна анексія – без жодного пострілу – Кримського півострова «зеленими чоловічками», себто російськими окупаційними військовими підрозділами тощо. Але, як мовлять, не моє мелеться, тому тепер, на жаль, маємо те, що маємо, як казав Леонід Кравчук, причетний до роззброєння молодої незалежної держави з чималим ядерним потенціалом, що залишився на території України після розпаду СРСР… Російсько-українська війна триває вже дев’ятий рік, і вона, не доведи Господи, може перерости у нову світову…
Гадаю, тут доречно повторити вже мовлені мною слова молитви до Господа, щоби, не дай Боже, цього Армагеддону не сталося. Хоч усім зрозуміло, що нині, в час воєнного стану на всій території нашої держави, самих лише молитов явно недостатньо – потрібен особистий внесок кожного з нас і світової спільноти у відвернення катастрофи, яка дамокловим (чит.: кремлівським) мечем нависла над Україною, Європою та всім білим світом. Як тут не згадати пророчі слова Кобзаря: «Борітеся – поборете! // Вам Бог помагає! // За вас правда, за вас слава // І воля святая!».
Я твердо переконаний в тому, що людство повинно об’єднатися супроти новоявленого сучасного ірода в особі проклятого путіна, котрий залякує світ ядерною війною.
– То якою Вам бачиться творча і громадянська місія українських письменників задля внеску кожного із них у боротьбу проти нашого одвічного ворога, в оборону нашої державності і збереження нашої нації? Чи у цей період примітні для Вас зміни в українській літературі, які спричинила війна, і чи багато серед Ваших знайомих таких поетів і прозаїків (їх теж можна по-своєму зрозуміти), у кого вона зумовила психологічний дискомфорт для творчості і їм тепер просто не пишеться? А якими були майже вісім місяців великої російсько-української війни особисто для Вас?
– Спробую на це розлоге запитання відповісти конкретно, не упустивши жодного з підпитань. Отож, найперше нагадаю, що бути письменником – це дуже й дуже відповідально, бо треба своїм словом достукатися до серця читача й переказати йому те, що діється в твоєму віртуальному світі, який є плодом авторської думки чи думок головних героїв твоїх творів (це якщо говорити про епічні полотна), а чи мислей Співця та Музи, котрі в парі раюють у ліричному слові (зрозуміло, тут маю на увазі Її Величність Поезію). У те середовище, яке називають творчою робітнею, обдаровані талантом люди приходять різними шляхами, у кожного – своя дорога, не завжди встелена пелюстками троянд (ідеться про славу та визнання), а часто-густо всіяна колючками, себто словами не літературних критиків, а завидющих критиканів…
До розумних літературознавців – можна і, звісно, й треба дослуховуватися, а до заздрісників, які самі за життя не створили нічого помітного в літературі, належить, вважаю, ставитися байдуже й не витрачати дорогоцінні час та енергію на якісь там доводи чи роз’яснення. Бо покликання і важка праця письменника над/зі словом – це не одне й те саме: творчу активність, приміром, поета чи пісняра (або назвімо його народним співцем) засвідчує вагома кількість вдалих поезій, віршів, що стали піснями. Презентації поетичних збірок відбуваються значно частіше, ніж представлення нового роману або повісті того чи іншого письменника. Тут я, як кажуть, винесу за дужки борзописців чи горе-писак, які приходять до читача не з вартісними художніми творами, не із задушевними віршами, що мали б окрилювати композиторів на написання музики до них, а множать так звані тексти чи порнографічну маячню, себто продукують бездарну словесну мізерію. І в результаті оцей графоманський непотріб засмічує, скаламучує чисту криницю для спраглих власне красного письменства – витонченої української художньої літератури, що в моєму розумінні і є місією кожного літератора, відповідального за своє слово перед читачем, для якого автор заочно мав би стати другом, а написане ним – усі зацікавлені мали б узяти на озброєння.
Тут я мимохіть підвів до істини, яку всі добре знають: слово – найпотужніша в світі зброя, котра завжди, а нині особливо, стоїть на сторожі української державності, є оберегом нашої Незалежності, чинником єднання нації.
…Рідне всемогутнє Слово –
стяг народу, дух й свіча…
Запримітив, що саме з часу широкомасштабного вторгнення військ рф на Україну активізувався процес творчості як багатьох письменників, так і тих, хто досі не виносив своїх творів на загал. Але вони як у перших, так і в других сповнені болю і страждань, віри й упевненості в Перемозі над московськими ординцями у нашій Визвольній війні, бо ми – на своїй священній землі, котру захищаємо і словом-збооєю, і справжньою зброєю. Так званий літературний фронт бачу всюди: спеціальні випуски газети письменників «Літературна Україна», кожне число «Української літературної газети», творчі заходи, які проводить НСПУ, сайт Міністерства культури та інформаційної політики України «Поезія Вільних», видання антологій воєнної лірики, як-от «Весна озброєна» (упорядник і редактор – голова НСПУ Михайло Сидоржевський), та інших книжок, що вийшли друком за кошти народних пожертвувань.
У перелічених й інших виданнях та в соціальних мережах брав безпосередню участь і Ваш співрозмовник, який уже впродовж понад пів року пише щоденникову та поетичну історію кривавої епохи під особисто створеною рубрикою «Воєнні строфи». Крім того, аж із п’ятої спроби мені, вже 65-річному офіцерові запасу ЗСУ, який замолоду служив на флоті, таки вдалося у військкоматі м. Івано-Франківська записатися добровольцем, щоби своїм журналістським, письменницьким і життєвим досвідом сприяти в наближенні української звитяги над рашистами. А ще – наскільки дозволяють стан здоров’я та наші можливості, я разом з іншими громадянами, небайдужими до українських проблем теперішнього воєнного часу, регулярно робимо ті справи, які, впевнений, не варто тут афішувати й акцентувати на них увагу читачів, котрі, я певен, так само жертвують що можуть і допомагають чим можуть Збройним силам України. Бо ж нині кожна чесна людина, військовий чи цивільний, робить свій посильний внесок задля такої жаданої для всіх нас Перемоги.
– Що живить потік Вашої творчості навіть у цей важкий для України час?
– Гадаю, у самому Вашому запитанні вже й міститься відповідь. Бо власне у письменницькій творчості, себто в художній літературі, в кожному реченні, ба навіть у кожному слові зафіксовано час – і не важливо, чи це реальна епоха, доба, навіть мить, а чи пора віртуально-збірного часоплину. Крім того, у створеному автором ліричному вірші або прозовому полотні живуть люди – реальні чи вигадані, проте і перші, і другі, назвемо їх персонажами, мають серця й душі, в яких вирують якісь почуття – святі та вічні, миттєві й нескінченні, себто такі, що за життя є незбагненними або нерозгаданими впродовж усього проминання на землі конкретної людини чи всіх людей, створених на подобу Божу.
Повірте, колись я й гадки не мав, що писатиму про війну, бо моя творчість виливається в духовну, любовну й громадянську лірику, пісні й романси, закорінена в історичні та християнські мотиви – це якщо визначати теми прозових творів… Але наприкінці минулої зими та з її відходом до нас навідалася не чарівна, квітуча весна, а пора року на ймення «Весна озброєна», про котру я вже згадував. Тут ідеться не про мирні почуття, не про медові ночі закоханих – антологію воєнної лірики під такою назвою створили різні автори протягом цьогорічної грізної весни нашого лихоліття. У поетичних творах закарбовано час, у якому ми живемо, любимо, боремося й перемагаємо, відображено місію кожного захисника України, будь то воїн ЗСУ чи волонтерка, їхні характери, нездоланність і героїзм. І, звісно, глибокі почуття – християнської віри, любові й кохання… Адже будь-якої пори року в душі творчої особи буяє весна, тому навіть у час війни, повірте окриленим духом творчості літераторам, пишуться й інтимна лірика, і романи про кохання, з якого народжуються нескорені українці. Як колись молодим я написав, що на перехресті двох доль народжується нове життя. То як нам жити без почуттів? Отож час, люди й почуття – триєдине джерело моєї творчості.
– П’ять років тому в інтерв’ю івано-франківським журналістам до свого 60-літнього ювілею під час Вашого творчого бенефісу, що відбувся в Івано-Франківській обласній філармонії під ліричною назвою «Пригадай собі волошки…», Ви сказали буквально таку фразу: «У глибинному сенсі слова творчість письменника – це те, що надиктовує йому з Неба наш Творець, письменник записує, а література, себто книжка, зберігає».
З кожним прожитим роком нам усе ближче до того порога, за яким складатимемо життєвий Звіт перед Господом. Наскільки нині відчуваєте присутність Бога у своєму житті і творчій праці? Маю на увазі і Вашу творчість загалом, і зосібна духовну лірику, цілі збірки якої теж є у Вашому доробку.
– Щойно Ви прорекли істину, котрої я впродовж свого творчого життя не зрікаюся: немає літератури без Творця небесного і творця земного – перший сіє-шле епістоли згори в душу того, котрий іскри Божої в серці не занедбав, а розклав вогнище і його тепло та сяєво зігрівають душі ближніх й освітлюють їм шлях у дорозі до Бога. І я далі ревно підтримую той вогонь, щоб, ідучи до свого життєвого Звіту, міг перед Всевишнім стати на коліна, незважаючи на те, що в житті, образно кажучи, я –
ВЕРШНИК
Не хочу феєрверків ювілейних,
не треба штучних і нещирих тостів.
Я – вершник долі, маю привілеї –
мій вік й літа, що промайнули досі.
А кінь мій мчить… Роки нестримні з нами.
На мить спиняю гін прудкий з досади
в час ювілею скромного – без мами…
Лишень ренети з маминого саду.
(…)
Жену коня, і так – аж вітер свище,
лиш мерехтять літа і круглі дати.
…Я з кожним роком піднімаюсь вище,
щоб перед Словом на коліна стати.
Зазначу, в останньому рядку поезії це не просто пафос – тут задекларовано своєрідне кредо мого життя (не лише творчого), в якому я ні перед ким на коліна не ставав і вже, повірте, не стану, окрім Бога та Слова, бо в ньому присутній сам Творець. Як фаховий журналіст і редактор на своєму творчому шляху я прагнув дотримуватися двох правил давньоримського філософа та літератора Цицерона: «Не казати неправди і Не замовчувати правду». Щоправда (цим словом я свідомо підсилюю свою думку), сповідування таких настанов ой як не подобається сильним світу цього, через що не раз у житті мене спіткали, м’яко кажучи, певні випробування, були й гірші оказії. Але я завжди був до них готовий. У моєму розумінні та образному порівнянні доля журналіста й письменника – мов доля жолудя: невідомо, яким вітром тебе здує та невідь яка дика свиня захоче тебе зжерти… Смію так заявляти з висоти пережитого. На щастя, моя планида не повторила долю жолудя – я виявився міцним горішком… (Усміхається). Радий ще й з того, що від рідного дерева далеко не відкотилося моє «яблучко»: дочка Вікторія також стала професійною журналісткою. А в мене іще внучка росте… Сподіваюся, й Ангеліна обере шлях започаткованої мною журналістсько-письменницької династії Ткачівських, як на те буде воля Божа.
А про значення книжки в людському житті, про читачів і бібліотечних працівників – Берегинь книжкового моря, без яких письменники були б маловідомі, – скажу Вам ось цим коротеньким віршем лише на одну строфу:
А книжка – вічна, мов любов.
Письменники та Берегині –
тандем, який потрібний нині,
бо так велів землянам Бог…
Бог присутній у серці кожного ревного християнина, в душі цієї людини вірою створений храм Господній, де постійно перебувають любов, молитва й осанна Творцю, Який і сам є любов’ю та Словом. Звісно, Ви пам’ятаєте, що спочатку було Слово… Та щойно, бесідуючи з Вами, пригадав одну зі своїх перших книжок на духовні теми – це я про збірку «Вервиця», що вийшла друком ще 1996 року в столичному видавництві «Український письменник». На її авантитулі були такі рядки: «На святій і грішній землі люди – гості цього світу – не завжди вершать справи в ім’я вічності. Та, пам’ятаймо, ніколи не пізно скинути сатанинські пута і почати сповідувати добро. Тож допоки наше тіло не стало прахом, сотворімо в своєму серці храм Господній, де б щомиті витала молитва». Уже в наступній книжці духовної тематики «Володар дум» я як автор звернувся до читачів: «Увійдіть до храму мого серця з чистими помислами, твердою вірою в Слово, котре було споконвіку людям Світлом і Богом». Повірте, я далеко не святий, але з молитвою починаю й завершую кожен свій день, з молитвою творю, тож і сам не відаю, чи це написані мною вірші, а чи сповіді-молитви мого серця.
МОЛИТВА
Помолюся над ланом паперу,
серед слів я вишукую перли
Кришталеве збираю намисто –
у Творця прошу сили і хисту.
Неодмінно молитва поможе:
«Думку світлу дай, Господи Боже,
подаруй мудре слово мені,
щоб творилися вірші й пісні…».
Ні спокою не маю, ні сну –
зерна літер кладу в борозну.
Біле поле засіє перо –
родить Правда, Любов і Добро.
Отак із молитвою «на білому полі» насіваю літери – зерна свого серця, вони протягом мого творчого життя посходили щедрим і вагомим жнивом. Це поетичні збірки на духовні теми «Воскресіння» (1995 р.), «Вервиця» (1996), «Володар дум» (2005), «Сльоза блаженства» (2010, перевидана 2011-го), «Ковчег пливе до пристані» (2013), «Ренети з маминого саду» (2012), «Під Зіркою Різдва» (2021 р.) тощо. Чесно кажучи, мені аж не віриться, що всі вони записані мною під диктовку Творця.
Гадаю, тут буде доречним згадати і видання моєї прози, назви яких розкривають сутність написаного серцем:
книжки новел та оповідань «Неділя всепрощення» (2011 р.), «Пісня на порозі Раю» (2011), «Дикий голуб» (2012), романи «Жертовний вогонь», «Навія» і «Монахиня» (2017, перевидано всі три романи 2018-го і 2019-го), які відзначені декількома престижними літературними нагородами, а ще – збірники створених у співавторстві з відомими композиторами пісень і романсів так само духовної тематики: «Предвічна суть» (2016), «Живімо для добра» (2017 р.) й інші нотні видання.
– Судячи з тематики і змісту Ваших, Ярославе Васильовичу, поетичних та прозових творів (а їх, наскільки знаю, побачило світ уже близько пів сотні та ще 11 збірників пісень і романсів на Ваші вірші), духовно-естетичні координати Вашого художнього світу визначаються передовсім живлющими джерелами рідного для Вас княжого Галича, який власне заходив на терени нинішнього села Викторова, де пройшли Ваші дитинство й шкільні роки, як і невичерпними джерелами всього отчого краю на ймення Галичина. Одним із його адміністративних і культурно-духовних центрів є місто Івано-Франківськ, де живете вже понад пів століття. А чи Ви часто буваєте на своїй малій батьківщині? З якими враженнями повертаєтесь додому із таких поїздок?
Як вічний пілігрим, я постійно в дорозі – до Слова, до… себе і до Творця. За власним означенням,
Слово – суще, вічне й незбагненне,
ніби тінь і світло, ніч і день.
…Дай мені у поміч слово, нене,
щоби йти з ним в парі до людей.
Мабуть, це вже така вікова ностальгія – останніми роками мене все більше манить до витоків мого земного буття – до Княжої Криниці, на вулицю Ярослава Осмомисла, до рідного Галича, до родинного гнізда, що нині стоїть пусткою, до могил моїх батьків і пращурів, перед якими в час відвідин святих для мене місць подумки сповідаюся, яко грішний. Які враження, запитуєте, – вони у моїх поезіях. То процитую ще деякі вірші:
ГАЛИЧ
Коли не тлієш, а гориш –
любов долає далеч…
Ні Рим, ні Прага, ні Париж –
благословив нас Галич.
Благословив на почуття,
що найцінніше в світі.
Ми з Богом на шляху життя,
зорею – Галич світить.
Постав святинею з руїн,
щоб ми не знемагали.
Нам найдорожчою з країн
є Україна… – й Галич.
Бо тут вітцівське джерело
й козацький дух іскриться.
Всіх Галич ставив на крило:
у леті й слово – криця.
Тож згиньте, кляті вороги,
ми зайд перемагали –
нам рідний Галич дорогий,
непереможний Галич!..
Як славні пращури на прю,
ми в стрій стаємо спільно.
…Я тут не тлію, а горю,
я з Галичем – всесильний!
Згадаю перші рядки і з «Пісні про Викторів»:
Пахнуть чорнобривці і любисток,
а черемха біла відцвіла…
Я село покинув не навмисно,
і тому вертаюсь до села.
Йду гостинцем з Гори Лисої,
наші предки тут бились списами,
не одну орду перемагали.
Внуки прадідів у неспокої
йдуть із помислами високими,
де стояв славетний княжий Галич.
Ну й не можу не процитувати вірш «Івано-Франківськ», присвячений місту, з яким я давно зріднився:
Мій маленький Париж – рідне місто Івано-Франківськ,
у відлунні віків чую кроки минулі й грядущі…
Тут ми Духу Пани, а не просто потомки якісь,
бо в єднанні сердець і в любові стаємо ще дужчі.
Мій маленький Париж – рідне місто, старий Станіслав*,
славних предків мета розірвала колишні окови.
Нам Всевишній давно вічну мудрість усім надіслав
і тепер знає світ, що франківці – нащадки Франкові. (…)
____________________
*Станіслав – перша назва м. Івано-Франківська
А ще у мене є вірші про Львів і Галичину, Київ та Україну. Проте всього в нашій бесіді, звісно, не перекажеш.
– Схоже на те, що, всупереч поширеним уявленням про пригасання з віком у поетів творчого запалу для творення якраз чуттєвої лірики, у Вас, Ярославе Васильовичу, останніми роками виходить навпаки – поезія дещо відсунула на задній план прозу. Чи, можливо, працюєте над новими оповіданнями, повістями, а то й романом, але ми про це наразі не знаємо?
– Я вже, як кажуть, битий і старий пес. Отож говорити про свої плани – то все одно, що розсмішити Бога (й аж самому смішно від цього стає). Пригадуєте приповідку: «Хлоп планує, а Бог креслить»?.. От наведу недавній приклад: у харківському видавництві «Майдан» була вже майже готова до друку книжка любовної лірики, проте війна перекреслила всі мої плани. Тому краще для мене буде, якщо на це Ваше запитання відповім не конкретно, а загальною фразою: я продовжую працювати в поезії, прозі та піснетворенні. А ще, прагнучи сповідувати в житті християнську мораль, коротко відзвітую про вже зроблене в рік мого ювілею: вийшли сигнальні примірники книжки інтимної лірики «Де ж ти, Веснонько моя?» та роману у віршах про кохання «Перлини для Музи». І, як кажуть споконвіків, наперед – більше, сподіваюся…
– Ви автор відомої пісні «Волошки», що стала народною. Чи й далі співпрацюєте з композиторами, щоби потішити слухачів новими піснеспівами – духовними, патріотичними, на теми кохання? У цьому разі від поета залежить, щоб вірш був глибокий за своїм змістом і водночас за своєю формою, стилем – доступний для сприйняття слухацьким загалом уже як пісня. Вона матиме успіх, якщо рядки поезії «проситимуться», щоб їх хтось поклав на гарну мелодію…
– Повірте, я не шукаю композиторів, які б написали музику до моїх віршів. Здебільшого самі поезії, прочитані чи почуті на творчих заходах, окрилювали митців – і відомих композиторів, і незнаних пісенних самородків та музикантів, й отак зринали в українське піднебесся спільні наші пісні… Певна річ, серце моє зігріває усвідомлення, що написані мною твори дістають музичне життя – їх виконують імениті колективи, заслужені й народні артисти, а головне те, що народ їх співає, як-от згадані Вами «Волошки». Ця співанка вже стала народною, тобто вона належить уже не тільки мені, як і чимало інших творів. У виданих моїх одинадцятьох збірниках пісень і романсів налічується понад 150 піснеспівів. Якщо бодай десяту частку їх співають, то, значить, я вже немарно жив… Але ще й далі моє «Перо співає – і цвітуть слова».
– Як Вам вдається і на сьомому десятку літ підтримувати, скажу так, інтимний струмінь – один із найпотужніших у річищі Вашої поетичної творчості? Володієте якимось секретом, як не дати зміліти й вичерпатись цьому струменю кохання і любові?
– Та який секрет… Немає жодної таємниці. Це все – Її Величність Любов: до Бога, до ближнього і до Музи. Просто потрібно їх усім серцем любити, як і ту справу, покликанням до якої наділив тебе Творець. Гадаєте, пане-брате, це легко? Час – злодій, так кажуть люди. А я скажу Вам і всім дещо по-іншому: краду сам у себе і в родини особистий час, аби все увібране фібрами душі від спілкування з людьми, думки і враження від побаченого й почутого вилити на папір, себто написати серцем у Вічність свою епістолу – вірш, повість, роман чи пісню… І це, Ви знаєте, каторжна праця:
…Ночами мережу,
не сплю, мов сова,
й собі не належу –
словам.
– Що б Ви, Ярославе Васильовичу, хотіли побажати самому собі з нагоди 65-річчя – ювілейної (чи, як дехто каже у цьому разі, напів’ювілейної) дати у своєму життєплині часом і простором?
– Відповім Вам знову ж таки віршем:
Доленько, ще хочу довго жити
й обіймати Музу не у снах.
Мрію все задумане звершити
й щоб цвіли цілунки на устах.
Хочу, щоб колись в останню пору,
в мить оту, як мав би відійти,
пригорнути міцно ту, що поруч,
щоб відчула, що у серці Ти.
Пісне моя, мріє, вільна пташко,
вередлива доле, не втікай,
бо мені в житті без тебе тяжко,
хоч була солодка та гірка.
Вибач за нездійснені бажання,
за гріхи земні також прости.
Знай одне: ти – перша і остання,
і навік зі мною тільки ти.
Сріблом заблищить сльоза на віях,
в ній – уся моя любов бринить.
Жінко-доле, вір: весь вік був твій я,
твій і в цю невідворотну мить.
Ще живу, і довго жити хочу,
ну, а негаразди – хай їм грець…
Я сприйму душею в мить пророчу
те, що написав мені Творець.
Знаю, що не повірите, але то не я відповідав на Ваші запитання – я лишень озвучував те, що мені небо й Муза у вухо прошептали. Кажете, для Вас дивно те чути від мене?.. Саме так, друже, отака-то дивина чи це просто дивовижно.
Користуючись нагодою, хочу зі сторінок письменницької «Української літературної газети» подякувати керівництву НСПУ та всім друзям, які привітали мене з ювілеєм, організовували книжкові виставки і провели чимало творчих зустрічей зі мною. Моє творче й свято-грішне життя триває, та я разом з тим повсякчас пам’ятаю ніким і нічим ще не спростоване твердження – напис на персні премудрого царя Соломона, що «І це мине». До його напису від себе додав би: «лиш Слово не минає…». Тому, поволі проминаючи, я в щоденній творчій праці переношуся в інший вимір і залишаю для Вічності часточки своєї душі та великої любові до світу в моєму Зореслові.
Веслую ще… Та й це мине –
прийдешньому дивлюсь у вічі,
народжую під сонцем вірші…
Мережу… Слово, ти мене
чи я тебе несу у Вічність?
Окрім Творця, міркую так собі, ніхто не годен дати відповідь на поставлене в наведених поетичних рядках запитання. Зрештою, це не так важливо. Головним для мене впродовж мого буття під сонцем є чесно служити Божому та рідному Слову.
Бесідував Іван ГАВРИЛОВИЧ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/