Ярослав Мельник: “Росіяни людей поки що не їдять, але вже десь близько”

77

В інфопростір Литви й Франції досі проникають російські наративи, які просуває кремлівська пропаганда. Проте культ Росії на Заході не лише ослабився, а певною мірою зруйнувався. Російське суспільство зараз отруєне брехнею і не прозріє, поки не припиняться щоденні ін’єкції держпропаганди.

Про це розповів письменник-фантаст Ярослав МельникGazeta.ua розпитала автора про те, як сприймають війну Росії проти України у Литві та Франції. Як перегукуються події сьогодення із сюжетом його антиутопії “Маша, або Постфашизм”. Та які випробування чекають Україну після перемоги.

З початком повномасштабної війни активізувався культурний фронт. Якою бачите роль митця у боротьбі проти ворога?

Не подобається, коли митці починають говорити як політологи, експерти, журналісти. Кожному своє. Зараз на першому місці – актуальна, щоденна інформація та коментарі експертів. Однак саме митець може подати більш загальний погляд на ситуацію, з дистанції інтелекту, використовуючи силу метафори, образу. Цього не дано коментаторам подій, бо це тільки зашкодило б їхній важливій роботі.

У ситуації біди, випробування, болю, страху виникає нагальна потреба для людської психіки вийти з травматичної ситуації. Однак реальність тримає людину в залізних лещатах, фізично вирватися з неї неможливо. Залишається єдиний вихід: піднятися над нею, подивитися з висоти думки, часу, зрозуміти, що відбувається, побачити кінець і світле майбутнє, і так звільнитися. Це доступне уяві, це доступне інтелекту.

Осмислити травму – це вже великою мірою ослабити її, а то і вилікуватися. Так лікують людей з проблемами психіки. Завдяки своєму дару образного, метафоричного мислення, таким “психоаналітиком” може стати митець. І цим допомогти читачеві, глядачеві, слухачеві піднятися над самим собою травмованим. Фактично звільнитися духовно від задухи “тут і тепер”.

Чи спостерігаєте зміни в українському суспільстві?

Люди стали нервові, бо травмовані. Велика кількість українців потребує навіть допомоги психологів, а то і психіатрів. У суспільстві щоденна тривога. Перманентний стрес. Оскільки війна затягується, треба відключатися, механічно виконуючи все можливе для перемоги. Не обов’язково кожен ранок починати з новин з фронту. Хай це буде ранок з птахами, благо зараз літо і зелень навколо.

Не йдеться про те, щоб егоїстично “забути про війну”, насолоджуючись життям десь в Буковелі чи в Ніцці. Йдеться про збереження нервової системи і психіки тих, хто переживає і робить все можливе для перемоги. Бо це також вклад у перемогу. Що ви можете дати перемозі, якщо втратите психічне здоров’я, адекватність, виснажите себе?

Які побоювання щодо України є зараз?

На політичному фронті найбільше мене тривожить можливість зради, зупинка і домовленість з ворогом в момент, коли можна буде різким контрнаступом покінчити з окупантами. Інша справа, пауза для підготовки такого рішучого, вже гарантованого наступу.

Як сприймають агресію Росії проти України в Литві? Їхнє суспільство не втомилось нас підтримувати?

Не втомилося. Уся Литва в українських прапорах. У Вільнюсі в громадському транспорті українською постійно транслюють інформацію, що українці мають право безкоштовного проїзду за наявності документу, що підтверджує громадянство. Маленька трьохмільйонна Литва першою за кілька днів зібрала більше п’яти мільйонів євро на Bayraktar для України. Існують десятки організацій, які допомагають українцям.

Чи відрізняється ситуація у Франції? Там населення розуміє масштаби зла, яке чинить Росія?

Так, як це розуміє литовське населення, – ні. Французи це великою мірою “буржуа”. Люди, які звикли жити в комфорті, під опікою держави. Для них комфорт життя – кисень. Франція – не межує з Україною чи Росією. Весь цей жах відбувається десь аж “за Німеччиною”, “Польщею”, це далеко.

Окрім того, Франція традиційно була русофільською. Там росіяни з часів царя попрацювали настільки добре, що в головах французів до останнього часу Росія – це була якась “сибірська казка”: сніги, ведмеді, Толстой, Достоєвський, Чехов, Чайковський, Дягілєв, матрьошки. Ну, ідеал.

Тепер багато що змінилося. Культ Росії і росіян не лише зменшився, але великою мірою зруйнувався. Знайомі французи-перекладачі з російської жаліються, що не мають роботи, бо видавництва не хочуть публікувати росіян. Але це не означає, що русофіли і російські агенти впливу зникли. Кремль продовжує їх підкормлювати через фінансування різних організацій прикриття та і прямо, як от партію Марін Ле Пен.

В інфопростір Литви та Франції проникають російські наративи?

Щодо Литви, то навряд чи, хіба що в деяких фейсбучних групах, але це незначна меншість. У Франції наративи відчуваються більше. Наприклад, так звані “пацифісти”, які “взагалі проти війни”. Вразило таке явище: у групах, які виступали раніше проти втручання в людське тіло держави, коли людям нав’язувалася до кінця не провірена вакцина, тепер пропагується думка, що “держава завжди зло, вона проти індивідуума, війна потрібна урядам, а простим людям вона не потрібна”. Виходить, українському уряду війна так само потрібна, як і російському. Жертва і агресор зрівнюються. То тут бачимо тонку гру російських політтехнологів.

У книзі “Маша, або Постфашизм”, яка стала фіналістом BBC Книги року, ви створили альтернативну реальність, коли до влади прийшли фашисти. На момент написання антиутопії у світі наче не було явних передумов порушувати таку тему, чому взялись за неї?

Завжди писав про людину як таку. Мене цікавлять екзистенційні питання: що є людина, у чому сенс її життя, що таке зло і звідки воно береться. “Маша, або Постфашизм” присвячена проблемі зла, суть якого полягає в тому, що людське “я” може формуватися за рахунок возвишення над ближнім. Це і є фашизм: зведення ближнього до об’єкта, яким можна маніпулювати. Фашизм це: “інший – це щось нижче, ніж я”. Я можу його експлуатувати, не поважати, ним помикати, штовхнути. Це вже витоки фашизму. Будь-який грабіжник ставиться до вас як до об’єкта пограбування. Для будь-якого убивці ви – лише об’єкт, порожнє місце, не людина.

У своєму романі я доводжу до екстриму цю логіку нелюдського ставлення до іншого як до “ніщо”. Чому “фашисти”, чому “Третій Рейх”? Тому що нацисти в гітлерівській Німеччині дійшли в озвірінні до того, що травили людей газами, як тарганів. А потім спалювали в печах, використовуючи частини їхніх тіл для потреб “вищої” раси. Волоссям набивали подушки, кістки перемелювали для добрив тощо. То за такою логікою після тисячі років існування Третього Рейху, вже в Четвертому Рейху, хіба не логічним було би допустити, що мораль деградувала до людоїдства? У моєму романі постфашисти спокійнісінько не лише експлуатують людей, але і вживають у їжу. Бо не вважають, що це люди – для них це “стори”, тварини з людським тілом, які живуть у хлівах, відмежовані з народження від культури, не вміють навіть говорити.

Ваша книга може стати своєрідним попередженням світу про неприпустимість “відродження” фашизму вже в обличчі Росії?

Так, мені вже не один знайомий казав, що я “накаркав” своїм романом події в Україні. Але пояснення збігів більш просте: так зване передбачення майбутнього є нічим іншим, як здатністю інтелекту побачити тенденції і протягнути розвиток тенденцій у майбутнє. У цьому суть жанру антиутопії. Антиутопії ставлять питання; що може статися, якщо ті чи інші тенденції далі розвиватимуться, причому у пришвидшеному темпі? Відродження фашизму в Росії – закономірне з точки зору розвитку тенденцій, які були помітні задовго як фашизм проявився. Уже “ми самиє вєлікіє” є фашизмом, бо передбачає, що інші “нє вєлікіє”, нижчі. Це та сама теорія “вищої раси”, що у Гітлера.

Чи можна провести якісь паралелі із сюжету вашої антиутопії і того, що відбувається зараз? Який висновок має зробити читач?

Вони вже самі собою напрошуються. Росіяни людей поки що не їдять, але вже десь близько. Вони їх бездушно вбивають, як у моєму романі вбивають сторів, що їх вважають за тварин. Чи останні вісім років росіянам пропагандисти Кремля не вселяли, що українці це не люди? Так, вони не називали їх “сторами”, але без жодних підстав називали “нацистами”, а до того “украми”, “укропами”. А хіба нацистів не треба вбивати як тарганів? Адже це вони під час Другої світової вбивали російських дітей і жінок, спалювали в Освенцімах.

Знавці масової психології знають, як керувати масами. Для цього треба їх зомбувати фейками і викликати з підсвідомості травматичні почуття з далекого минулого, пробуджувати історичний біль Другої світової. Тобто експлуатувати травми колективної історичної пам’яті. Так формують ненависть. Сьогодні ті росіяни, які виправдовують “спецоперацію”, аргументують це ненавистю до “нацистів”, яких нема і не було в Україні.

Головний герой вашої книги в якийсь момент “прозріває” і розуміє увесь жах ситуації. До речі, в іншому вашому фантастичному романі “Далекий простір”, який став “BBC Книгою року”, а віднедавна є в обов’язковій програмі українських шкіл, також йдеться про суспільство незрячих і прозрілого героя. Чи можливе таке прозріння у росіян?

Мій герой закохується в стора-самицю Машу. Почуття відкриває йому очі, що перед ним людина. Але якщо стори – це люди, то тоді всі постфашисти є просто моральними виродками, людоїдами. Це шок для героя, шок від істини, який кардинально змінює його свідомість, його “я”.

Щодо “Далекого простору”, то люди там живуть також у моторошній реальності, жаху якої не розуміють: серед бруду, в коробках без вікон. Вони не знають, що існують істина, світло, природа, краса, Бог. Коли мій герой Габр починає бачити, то намагається розказати про реальність навколишнім. Але навіть його близькі вважають, що він зійшов з розуму. Тоталітарна держава хоче вилікувати його від “галюцинацій”, тобто від зору.

Цей роман став Книгою року і у Франції. Там сприйняли його як продовження легенди Платона, де істина – це факел, який проносять за плечима людей, що сидять обличчям до стіни печери. Вони бачать лише тіні від вогню. Щоби побачити істину, треба повернутися.

Справа в тому, що доки ви повернуті спиною до факелу істини, ви її не пізнаєте. Повертаючись до метафори “Далекого простору”: поки очі не бачать – правду про реальність сприймати неможливо. Як сліпим можна розповісти про істину, якщо у них нема зору? Але щойно очі починають бачити, як свідомість різко змінюється, як у Габра. Чи це не про нинішню ситуацію в Росії?

З початку війни в Росії заборонені навіть лояльні до режиму ЗМІ, що дозволяли собі говорити хоча б крихту правди. На відміну від мого роману, в Росії люди фізично зрячі і якби їм показували те, що транслюють українські та світові ЗМІ, їх свідомість протверезіла б за короткий час. За умови, якщо були би припинені щоденні ін’єкції отрутою брехливої держпропаганди.

Ситуацію можна порівняти з виведенням з алкогольного оп’яніння. Якщо людині постійно вливати бичачі дози алкоголю, хоч яку картину реальності ви не показуйте, вона не буде її сприймати. Залишатиметься п’яною і маритиме наяву. Потрібно припинити ін’єкції і посадити людину перед потоком правдивих кадрів. Росіяни зараз – це люди в стані оп’яніння.

Мій прогноз щодо масового прозріння росіян в умовах сьогоднішнього режиму – песимістичний. Ви не можете вилікувати наркомана, постійно вприскуючи йому в кров наркотики.

А як щодо окремих росіян, які бачать правду? Як вони прозріли?

Такі росіяни є. Але нема сенсу про них говорити, бо вони “не роблять погоди”. Таких режим переслідує, то одні давно виїхали з країни, а інші пішли у внутрішнє підпілля, мовчать. А прозріли ті росіяни, бо дивилися, на відміну від мас, альтернативні джерела.

Але ж такі джерела в епоху Інтернету, в принципі доступні в Росії кожному. Навіть якщо зважити, що мережа там блокується.

Так, існують VPN та інші обходи заборон. Але тут кремлівські зомбувальники попрацювали на славу. Це не соловйови зі скабєєвами придумали такі форми зомбопередач, методи, які буквально формують психіку мільйонів. Над цим працювали спеціалісти з масової психології, навіть психіатри, які прекрасно розбираються в механізмах людської психіки та впливу на неї. Перекрити доступ до правди, можна не лише фізичним закриттям ЗМІ, перекриттям каналів інформації, а і шляхом встановлення бар’єрів усередині психіки людини. Треба зробити так, щоби коли перед людиною виникнуть правдиві кадри, вона сказала: так це ж фейк! Треба шляхом десятків і сотень ін’єкцій брехні виробити у людини недовіру до ЗМІ, які говорять правду. До світу, якому належать ці ЗМІ.

Кремлівським зомбувальникам це диво вдалося. Кожен стикався з росіянами, які на наведені факти видають автоматичну відповідь: Буча – це постановка. Розгромлений пологовий – це кіно з підставними вагітними. А Маріуполь, звичайно, знищили самі ЗСУ. Ми віримо лише нашій пропаганді, а Захід та Україна як його служниця все брешуть.

З такою установкою можна бути певним, що правда не приведе до прозріння, бо її сприймають, завдяки постійним ін’єкціям, як брехню. Має бути знищена система, яка ці ін’єкції впроваджує, людина має вийти з в’язниці, де їй вливають щодня алкоголь, колють наркотики.

Маємо зараз великий процес дерусифікації. Зможемо повністю витіснити російську книгу з нашого ринку?

Не розділяю думки, що в російській культурі все нікчемне, бо, мовляв, це культура країни-агресора. Це те саме, що сказати, що Гете і Баха треба викинути на смітник історії, бо в Німеччини був Гітлер. Але вважаю, що та крайня дерусифікація в Україні, яка проходить зараз, необхідна. Інакше ми ніколи не звільнимося від нав’язаної нам русифікації. Від того, щоби вважати російську культуру чимось надзвичайним, як це було нам нав’язано в часи СРСР, коли поруч з Толстим тьмяніли всякі там Томаси Манни і Гессе.

Спочатку треба вичистити поле, а потім те, що має загальнолюдську цінність і що здатне нас збагатити духовно – чи то новими образами, звуками, чи то новими думками – повернеться само собою.

Треба якомога швидше звільнити сьогоднішній ринок від російськомовної книги. Тим більше, що новітня російська література не є нічим особливим. Навіть якщо говоритимемо про письменників-опозиціонерів режиму. Народ, який допустив геноцид в Україні, має бути покараний культурною ізоляцією.

Які найбільші виклики постануть перед Україною після перемоги?

Перш за все, це вибори нової влади. Хотілося б вірити, що українці зроблять висновки зі своїх помилок, коли голосували “для приколу” і “в піку” іншому кандидату, не думаючи про те, що від верховної влади та влади на місцях залежить дуже багато, аж до допущення чи не допущення війни. Думатимуть про те, щоби влада належала патріотам. Чому б не довірити керування Україною військовим, які жертвували життям ради своєї держави і довели, що їм можна довіряти. Не треба боятися незалежних, самостійно діючих генералів при владі. Принаймні на першому післявоєнному етапі: президент де Голь був генералом. Президент США Ейзенхауер був генералом. Чим не президент – генерал Залужний? На цьому етапі забезпечення миру шляхом створення могутньої армії – буде одним з основних завдань.

Друга проблема – олігархи та корупція. Якщо це не буде викорінено, Україна не матиме майбутнього. Зараз унікальний шанс стати однією з провідних країн Заходу, ЄС. У нас буде наймогутніша армія Європи, оснащена західною зброєю, з навченим за західними зразками особовим складом. Плюс досвід війни, якого не має жодна армія світу.

Має бути збережена і підсилена демократія. Без неї також все буде втрачено. Але не можна дозволити ворожим силам використовувати демократію для пропаганди і захоплення влади, як це вже мало місце.

Опираючись на величезні природні багатства, і перш за все на одні з найбільших у світі запасів чорнозему, Україна може стати житницею планети. В пору, коли наступає продовольча криза, їжа стане набагато більшим багатством, ніж нафта, якою не наїсишся. А який рівень життя громадян Саудовської Аравії чи Еміратів ми знаємо. Але, повторюю, якщо буде влада олігархату і корупції, все розкрадуть.

Якою буде українська література?

Європейською. Із збереженням українського колориту, а, основне, української ментальності. Може, менш провінційною. Досвід глибоких переживань, викликаних війною, мав би породити письменників, які залізуть в ті глибини і відкриють те в людській душі, що буде близьке будь-кому у світі. Але для цього треба творити не на рівні актуальності газет, а на рівні архетипів.

Інша справа, що завжди буде потрібна масова література, що відображає актуальність на доступному масам поверхневому рівні фактів і газетних подій. Однак певні сегменти тієї маси, знайомлячись з більш “високочолою” літературою, яка стоїть на захованих інтелектуальних метафорах, символах, архетипах, здатні збагачуватися інтелектуально і духовно, піднімаючи таким чином загальний рівень нації до висот високоосвіченої культурної нації. Український народ вже продемонстрував той ступінь духовної зрілості, душевної чутливості та мудрості, людяності, який забезпечує стрімкий культурний його ріст за умови нової масивної культурної політики в післявоєнний час. Коли замість бюджетних крихт, що їх досі виділяли, в культуру хлинуть великі фінансові потоки. Нація без культури – це безсила юрба, натовп обивателів.

Записала Василина КОПИТКО

gazeta.ua

 

 

Ярослав Мельник – сюрреаліст, фантаст, інтелектуал, один з найвідоміших в Україні та на Заході українських письменників. Випускник Львівскього університету за спеціальністю українська філологія, закінчив аспірантуру Літературного інституту. Живе між Литвою та Францією. Його роман-антиутопія «Далекий простір» вийшов багатьма мовами, включаючи французьку та німецьку. Отримав премію «Книга року BBC», а у 2018 р. став кращою Книгою року у Франції. Роман також увійшов в обов’язкову програму 11 класу середніх шкіл України. Книжка «Маша, або постфашизм» – фіналіст BBC Книги року, увійшла у Франції у ТОП-5 кращих романів за версією газети Lіberation. Провідні західні ЗМІ порівнюють творчість Мельника з романами Орвелла, Бредбері, Сарамаго, Кафки. Провідне французьке видання LE NOUVEL OBSERVATEUR про роман «Маша, або постфашизм»: “Твір, від якого наскільки стигне кров у жилах, настільки він вражає”. Книга «Телефонуй мені, говори зі мною», фіналіст BBC Книги року, видана англійською (“The Last Day”), стала фіналістом престижної міжнародної англійської премії International Rubery Book Award.