ІНТЕРВ’Ю ДО РІЧНИЦІ СМЕРТІ ПИСЬМЕННИКА ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА З ЙОГО ДОНЬКОЮ – ЮЛІАНОЮ ШЕВЧУК, ЖУРНАЛІСТКОЮ
6 травня минув рік від дня, коли не стало Валерія Шевчука — одного з найглибших і найсамобутніших українських інтелектуалів. Його знають як автора десятків творів, дослідника української духовної традиції та представника покоління шістдесятників. Втім, поза публічним образом залишився інший, менш відомий вимір — повсякденне життя, звички, характер і людина в родинному колі.
У розмові з донькою письменника, журналісткою Юліаною Шевчук, намагаємося відтворити саме цей — приватний і людяний — портрет. Яким був Валерій Шевчук удома? Як жив, працював, жартував, що любив і як спілкувався з близькими? Це інтерв’ю — спроба побачити легенду української літератури очима доньки і зберегти пам’ять про нього не лише як про митця, а як про людину.
ПРО ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ТА ХАРАКТЕР
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
–Яким Валерій Шевчук був у повсякденному житті поза літературою? Чи відрізнявся він від свого публічного образу?
–Валерій Шевчук і поза літературою, у повсякденному житті, був увесь у літературі – у своїх творах, образах, десь у минулих століттях. Він вважав, що Бог його привів на цей світ для певної «місії», і він її виконує. А решта людей у цьому світі для нього розділялися на тих, хто сприяє йому у виконанні цієї «вищої» місії і хто заважає. Вочевидь, таким людям краще не заводити сім’ю, а жити десь відлюдником у лісі чи на острові, або в монастирі, у скиті. Але там мають бути люди, які забезпечуватимуть «тил», тобто побут такому «місіонеру». У мене є багато знайомих творчих людей – митці, актори, художники, танцівники… Всі творчі люди, оскільки мають від Бога особливий дар – талант, трохи, як би то делікатно висловитися, – дивні. Таким був і мій тато, письменник Валерій Шевчук. Особливо вражало, що він категорично не хотів опанувати і користуватися новітніми технологіями – інтернет, смартфон, менеджери, банкомат тощо. Навіть не хотів чути про це, що воно таке. Він користувався лише кнопочним мобільним телефоном. Це навіть не стільки дивацтво, як риса характеру.
– Чи можна назвати його суворим батьком, чи навпаки — м’яким і делікатним у родині?
– Суворим – ні. Хоча пам’ятаю, як він колись бив мене паском за якусь шкоду. М’який і делікатний – теж ні. Він був просто сам по собі й у собі. Інколи здавалось він жив так, як ніби нас усіх поряд не існує. Характер – авторитарний, так. Він не визнавав, що хтось може мати якусь іншу думку з того чи іншого питання, чи інші, власні бажання, уподобання. Скажімо, тато віддав мене в музичну школу на бандуру. Я обожнюю музику, в т.ч. і класичну, сприймаю і дуже серйозну музику, але бандура – не мій інструмент. Я різала пучки пальців лезом – щоб якийсь час не грати на бандурі. Мені більше подобалося грати на фортепіано. Але переводити мене в музичній школі з бандури на фортепіано батько не схотів. Сказав: «Закінчи бандуру, як захочеш, тоді ще й на фортепіано довчишся». Як довчилась, вже не хотілось більше. Або просилась в «піонерський табір», щоб влітку побути з дітьми, але мене на все літо відправляли в Житомир, до баби (татової мами). І це не підлягало обговоренню.
– Які риси характеру найбільше запам’яталися вам із дитинства?
– Принциповість – сказав, як відрізав. Певна злопам’ятність – хто його критикував, у т.ч. серед друзів-письменників, ставав ворогом. Педантичність у дрібницях, але розхристаність загалом. Не надавав значенню одягу, аксесуарам, зачісці – що було, те і одягав, стригтись регулярно не хотів. Проте голився сам. Їв і лягав спати за розкладом, але робочий стіл завжди був закиданий паперами, обрізками з паперу, які він вклеював у свої твори, коли правив, – бо не користувався комп’ютером. У його кабінетах вдома залишились рукописи – один твір, скажімо, «Стежка в траві» – варіант 1, 2, 3. Передруківки. Величезні папки на 400-500 сторінок. Щоб виправити кілька слів чи фраз, він наново передруковував на друкарській машинці увесь твір. А вчитися на комп’ютері не хоів. І це в ХХІ столітті! Мабуть, реально «останній з могікан». У мами залишилось ще кілька батькових друкарських машинок – передамо в будь-який музей, кого зацікавить. Але, з іншого боку, він написав стільки творів, провів наукових досліджень з історії України та української літератури, як кажуть, більше аніж цілий інститут. Всі риси його характеру були складні. З такими людьми дуже важко жити під одним дахом. Тому ще студенткою, з 3-го курсу, я пішла жити на чужу квартиру і працювати на півставки, щоб жити самостійно.
– Чи мав він відчуття гумору? Яким він був у неформальному спілкуванні?
–Жартувати любив. У Житомирі, коли збирались за родинним столом, він з братом Анатолієм (письменник-дисидент, мій хрещений) любили пригадувати якісь смішні моменти чи смішних людей. Але він про себе говорив, що він «гуморист третього сорту» – бо 1 сорту – сам не сміється, всі сміються, 2 сорту – сміється сам і всі сміються, а 3 сорту – лише сам гуморист сміється.
ПРО РЕЖИМ РОБОТИ І ДИСЦИПЛІНУ
– Як виглядав типовий день Валерія Шевчука? Чи мав він чіткий розпорядок?
– Він жив за чітким графіком і розкладом: о 7-й ранку підйом, о 8-й сніданок, потім зачинявся в кабінеті «працювати». Рівно 10-й виходив випити чашечку кави. О 13-й – денний сон 20-30 хв. О 22.00 відбій. Вважав, що його робота – це найголовніше. За моєї пам’яті в нашій сім’ї працювали у звичному сенсі слова, тобто «ходили на роботу» – тільки мама, котра працювала редактором у педагогічному журналі «Дошкільне виховання» і баба Таня (по мамі), вчителька української мови та літератури в школі, свого часу була і директором школи. І фактично всім сімейним побутом, всіма господарськими справами займалися виключно мама з бабою. Ремонт, викликати майстра, коли тече кран, придбання меблів тощо – тато ніколи не встрявав у ці справи, і не тому, що не мав часу. Його це не цікавило, і він вважав, що має якісь «вищі цілі». Уся його робота – це було лише власна творчість і книжки. Навіть просто читати чи гортати книжку, він вважав «роботою». А решта – щось дріб’язкове, не варте його уваги. Тато, за моєї пам’яті, ніколи не ходив на роботу, тобто на службу. Писав вдома. У нього навіть трудової книжки не було, як досяг пенсійного віку. Але пенсію отримував, оскільки був членом Спілки письменників України, мав державні нагороди.
– У який час доби він любив працювати найбільше – ранок, день чи ніч?
– Жайворонок. Відтак – писав чи щось друкував у першу половину дня. А у другій виходив пройтися, читав книжки чи дивився телевізор.
– Чи вимагав він тиші та ізоляції під час роботи?
– На дверях його «кабінету» висів замок, як на вхідних дверях. І працював завжди зачиненим. Ми з сестрою гулялись самі в іншій кімнаті. Хоч пальці в розетки можна було засовувати. Хіба уже дуже кричали – він виходив. Мама була на роботі, а ми вдома з татом. Ми з ним, але він – зі своїма книжками, у «собі». Я в дитинстві навіть сама по дахах лазила, пішла подивитись на пожежу в сусідньому будинку – а він стояв на балконі, палив люльку, і за цим мовчки спостерігав. Мені здається, що мама тільки зараз дізналась про це.
– Як він реагував, коли його відволікали від роботи?
– Дуже дратувався. Але у замкненій кімнаті, куди нас, дітей, не допускали під час його роботи, важко було «відволікти». Ми жили ніби паралельно. Ні, скоріше – у паралельних реальностях. Світ довкола змінювався, розвивався, дивував чимось новим. А тато залишався у своєму «старому світі» й «виконував свою місію». Ми здебільшого лише заважали в цьому йому. Немов реінкарнація. Немов прийшов з іншого часу, епохи, виміру – в своєму тілі.
ПРО РОБОЧИЙ ПРОСТІР
– Яким був його робочий кабінет? Чи була там особлива атмосфера?
– Уявіть – кімнатка в 3-кімнатній «брежнєвці» на останньому 9-му поверсі площею 10 кв м, де всі стіни, у т.ч. і де вікно – заставлені стелажами з книгами. Під вікном – робочий стіл з шухлядами. На ньому, як у Карлсона – «купа всілякого мотлоху та непотрібу». Він і сам так говорив про свій стіл. Біля одного стелажа – тапчан, де спав вдень. Біля стелажів навпроти – купа коробок з книгами. Багато старих книжок, ікон, фотографій. Купи рукописів у папках радянського типу «Дело» на шнурівці. Корзина для сміття. Він любив невеликий замкнутий простір. Атмосфера цього «кабінету» відтворювала його світ – де на першому місці завжди були книжки.
– Чи любив порядок чи, навпаки, працював серед «творчого безладу»?
– Творчий безлад – це була його природна атмосфера. Він часто і прибирати забороняв. Лише коли виїжджав до Житомира, тоді вже баба Таня прибирала всю квартиру, щось підфарбовувала, білила (тоді стелі білили крейдою). Але ще і строго наказував їй – встигнути це все зробити до його приїзду.
Ми виросли без телевізора – не тому, що не могли купити, а тому що тато категорично забороняв його дивитися. Він вважав, що з телевізором ми, діти, не читатимемо книжки. Телевізор появився у батьківській квартирі, коли мені виповнилося – 15. Баба Таня сама купила і притягла, поставила, підключила антену. І, як не дивно, тато вже не заперечував. А став сам його дивитися.
– Які речі були для нього обов’язковими під час роботи (книги, записи, певні предмети)?
– Він вів бібліографію. На столі завжди лежали якісь папери, записники. Ритися в них не дозволяв. Як і в шухлядах. Це було «табу». Ще був у тата такий листочок – «Оракул». Треба було кинути рисове зернятко, і на якій фразі впаде – то передбачення. Коли я інколи таки проривалась до його кабінету, він завжди витягав той «Оракул» і ми «гадали». Хоча це більше було як гра. Ніхто не вірив у ті передбачення, і він сам. Ми ж у сім’ї католики, римо-католики.
– Чи змінював він місце роботи, чи завжди писав в одному просторі?
– У нього було фактично два доми – квартира і дача. І там, і там – його «кабінет». Працював тільки там. Такого, щоб на кухні сидів писав чи на дивані – не було. Тільки за столом, за стільцем, коли холодно – міг обкутатися пледом, у теплій кофті. Випити каву чи чай – виходив на кухню і пив тільки там. За столом чи перед телевізором – ніколи. Стіл, стілець з дачі у Кончі-Озерній та багато особистих речей тата я передала до Житомирського краєзнавчого музею, Житомирський літературний музей. У серпні планується відкриття експозиції, присвяченої Валерію Шевчуку, меморіальної кімнати.
ПРО ПОБУТ І ЗВИЧКИ
Наскільки він був вибагливим у побуті?
– Не вибагливим. Як вже говорила – він взагалі не визнавав «блага цивілізації». Мама розповідала, що як вони отримали квартиру, він навіть холодильника не хотів купувати чи пралку. Казав, що то – «міщанство». Його мати теж жила певний час без холодильника, пральної машинки. А коли він їй нарешті купив – дякувала. У Житомирі взагалі дуже скромно жили баба з дідом. Баба моя польського шляхетського роду, а дід – простий робітник. Баба виросла у добробуті й любові, а дід – із багатодітної селянської родини. Але баба дуже рано залишилася одна, батьки померли, рано одружилася і статків не мали. Але до честі діда – він дуже її любив. Навіть коли вже бути старі й хворіли, він, вже немічний, просив: «Юзю, сядь коло мене, я буду дивитися, яка ти красива». Оця любов діда до баби, не награна, не показова, справжня, мені запам’яталася на все життя. Між моїми батьками, на жаль, таких почуттів не було. Останні кілька десятків років вони фактично жили окремо, кожен своїм життям.
– Чи дотримувався якихось принципів у харчуванні? Які страви любив?
– Він мав цукровий діабет, тож харчування мало бути дієтичним. Але міг сам собі посмажити яєчню чи пиріжки. Любив українські страви – борщ, вареники, холодці собі варив. А з випічки – штрудель з яблуками. Такий, як пекла йому його мама. Потім я йому пекла і приносила. Адже, як вже говорила, я не жила окремо з 19 років.
– Чи мав улюблені напої — чай, кава?
– Каву пив раз в день. О 10 ранку. Це був як своєрідний ритуал. Чай – більше чорний. Або фруктовий чи з гілочок.
– Як ставився до домашніх справ — чи долучався до них?
– Не долучався. Цим у нашій родині завжди займалися жінки. Він вважав, що його «місія» – вища.
ПРО ВІДПОЧИНОК І ХОБІ
– Чим він займався у вільний від роботи час?
– Палив люльку, гуляв – у Кончі-Озерній біля озера. Дивився новини, раз на день, увечері. Як був молодший – дивився фільми.
– Чи мав хобі, не пов’язані з літературою?
– Не пригадую таких. Все життя у нього було пов’язане тільки з літературою. Коли журналісти задавали це запитання – про хобі – говорив: «Я займаюся українською йогою. Це – лежання на канапочці».
– Як він відпочивав — активно чи, навпаки, у тиші та самотності?
–Любив ходити на озеро в Кончі-Озерній, у Пущі Водиці. Сідав там на лавочку, запалював люльку і думав про щось своє. Мав човен, на якому вудив рибу. Але не вудкою, а «сіточками», «заборчиками», як їх називали в Житомирі. Це ще діда Шури, його батька.
– Чи любив подорожувати, чи віддавав перевагу дому?
– Хіба в Житомир любив їздити. За кордоном був тільки в Польщі, Німеччині, Росії та Китаї. Поляки присвоїли Валерію Шевчуку звання «заслужений діяч польської культури», оскільки він провів багато досліджень україно-польських відносин, історії обох країн і мав польське коріння. До Москви їздив, коли вони з кінорежисером Віктором Гресем писали сценарії до художніх фільмів. До Китаю – це була поїздка групи радянських письменників ще за часів СРСР. Незадового до його розпаду. Чому обрали мого батька – адже він за Союзу був «в опалі», не знаю.
ПРО СТИЛЬ ЖИТТЯ
– Чи можна сказати, що він жив як «письменник-аскет», відмовляючись від багатьох побутових радощів?
– Можна. Він сам себе так називав. Але відмовлявся від «багатьох побутових радощів» не через те, що не міг їх собі дозволити. А тому що просто не хотів. Мені таке важко збагнути. Я пояснюю це певною специфікою психіки та тією ж «реінкарнацією»: коли він був поряд, було таке враження, що він ніби не тут, а десь в іншому вимірі, в іншому житті, часі.
ФІНАЛЬНЕ, УЗАГАЛЬНЮЮЧЕ
– Який найтепліший або найяскравіший спогад про нього ви могли б поділитися?
– Чомусь в голові один яскравий спогад: мені десь років до десяти. Ми вдома, тато зачинився в своєму «кабінеті» з кінорежисером Віктором Гресем. З-за дверей долунає голос Греся (з яким вони написали не один сценарій до фільму, він завжди говорив російською, тато українською): «Валера! Этого мы убъем, этого повесим, этот выпрыгнет из окна, а этот…». Далі незрозуміле татове «бу-бу-бу». І знову Гресеве: «Валера! Главное, чтобы было красочно!».
Кіно… У контексті творчої спадщини Валерія Шевчука повсякчас говорять лише про його книги. Моя мрія – не стільки перевидання татових книг, яких вже видано дуже багато, а дати його творам «друге життя» чи навіть «безсмертя» – щоб його творчість сприймало і молоде покоління, а барокові мотиви його творів «ожили» б у паралелях із сучасною епохою.
Генії переживають свій час. Художній фільм за мотивами творів чи серіал, трилер, детектив чи фентезі, театральна постановка чи навіть пластична драма або балет у постановці молодих режисерів, хореографів на музику українського композитора. І не українське поетичне кіно чи традиційна драма, що вже було. А щось нове, модерне, зі сміливими візуальними рішеннями, глибокими образами, алегоріями, асоціаціями, де сучасне перегукуватиметься з минулим, змушуючи задуматись над вічними цінностями та сьогоднішніми викликами, проводячи паралелі між гранями сучасного і минулого. Містичне, афористичне «Око прірви» з його прообразом тоталітарного режиму, боротьбою між світлом і темрявою, добром і злом. Драма-містерія «Вертеп» у формі старовинного вертепного дійства (театру), де закладено аналіз людської природи та суспільних процесів. «Привид мертвого дому», що розкриває трагедію людини на зламі епох, завершення певної історичної доби та певної моделі існування, розпад старих штучних цінностей. Хіба це не актуально нині, коли Україна знову в вирі боротьби з «північним сусідом», російським агресором і кров’ю виборює свою ідентичність?
Ці та інші твори Валерія Шевчука так і просяться на втілення на екрані та на сцені. Є вже певні задуми щодо екранізації «Ока прірви». Готова і до співпраці з режисерами, сценаристами та продюсерами, навіть маю певні власні ідеї. Я зараз завершую написання власного роману. Про що? Про сьогодення, сучасних людей, їхні почуття, інтернет, війну, характери.
Фото люб’язно надані донькою Валерія Шевчука Юліаною ШЕВЧУК