Я маю всі книжки, котрі видала редакція «День». Не буде жодним перебільшенням сказати: поява кожної з них викликала відчутний інтелектуальний резонанс. Газета «День» не тільки інформує читача про поточний момент нашого існування, особливості політичного, соціального, культурного і морального клімату України, осмислює Україну як важливий шанс її народу створити справді успішну демократичну державу. «День» успішно намагається творити в Україні відповідне середовище. Усі ці матеріали, котрі опубліковані у збірниках «Дня» вперше були оприлюднені в газеті, котра єдина з усіх наших ЗМІ веде ще важливу просвітницьку діяльність, даючи дорогоцінну інтелектуальну поживу з питань історіософії, геополітики, геополітики й пошуків найоптимальніших варіантів геостратегії в найтурбулентніші моменти сучасності. Я робив кілька радіопередач про книги «Дня», пояснюючи стратегію редакції та дивовижну суголосність видань з тими проблемами, котрі постають перед нами на крутих віражах сучасної історії. Мені доводилося бути і на презентаціях кількох цих книг на Форумі видавців у Львові, котрі неодмінно супроводжували аншлаги. Там, як і на сторінках «Дня», були імена, імена, імена. Подробиця, котру не потребує коментарів. Ідея цього радіодіалогу з головним редактором «Дня», ідейним натхненником та архітектором» його видань виникла давно. Але все не складалося з її реалізацією.
І ось – нарешті! – ми з Ларисою Олексіївною в студії радіо Культура. Моя авторська прямоефірна передача «Прем’єра книги» присвячена саме цьому феномену – бібліотеці газети «День».
Готуючи нашу розмову для друку в газеті, ми не намагалися аж так пригладжувати її, щоб не втратилися живі інтонації й «усний жанр» переплавився в публіцистичну статтю.
Михайло Слабошпицький
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Доброго дня, шановне товариство! Сьогодні у нас в студії гостя, на яку я сподівався вже давно і яку сьогодні радий вітати тут. Це – Лариса Івшина. Я не розшифровую тут – хто це. І умовно я окреслив теми нашої передачі так: бібліотека газети «День», газета «День» і наше життя, що з нами відбувається і на що нам сподіватися? Шановне товариство, я дотримуюся принципу: читач, і пропагатор, і адоратор бібліотеки «Дня». Я навіть не долічився кількості цих томів. Мене збила з пантелику велика їхня кількість. Я це все знаю, читаю. Навіть якби не було газети, то вже ця бібліотека це прорив, явище в українському культурному просторі. Якби не було бібліотеки, то флагман українських масових засобів інформації і найрозумніша газета (вибачте, що я у вашій присутності так кажу, але нагоди іншої немає і я говорю це повсюдно. Це також прорив, також якийсь наш духовний якір у цьому розбурханому морі, в якому ми живемо.
ЛАРИСА ІВШИНА. Дякую за запрошення! Звичайно, кожен, хто вважає, що робить щось суттєве для суспільства, може говорити про свою справу дуже довго. І коли газета тільки виникла у 1996 році, то я мала би говорити про те, чому газета тоді відразу поставила собі за намір – сприяти розвитку громадянського суспільства, хоча тоді ще власне такими категоріями ніхто не оперував. Але це було очевидно, адже Україна виходила з тоталітарного світу і нам потрібно було зміцнювати все те живе, що Україна незважаючи на криваве 20-те століття, зберегла. І дуже обережно треба було ставитися до того, що можна було винести з того минулого. Я зовсім ніколи не поділяла думку, що все те, що творили люди в умовно маріонетковій державі УРСР, належить викинути з «парохода современности». Я вважала навпаки, що в той час люди в дуже складних умовах великою кількістю компромісів все ж намагалися протягти живу думку, живе слово, образ в кіно, і цим утримували український світ. А потім водночас треба було творчо об’єднати цю спадщину, звичайно, очистивши і переосмисливши її, з колосальним досвідом інтелектуальної еміграції. Я думаю, що загалом у нашому суспільстві і те, і те дуже складно розв’язувалося, а що стосується інтелектуальної еміграції, то, як ви знаєте, дуже багатьох людей ми ще не повернули, і пам’ять про них не повернули, і спадщину їхню не повернули. І центри інтелектуальні, якими, зокрема, опікується Тамара Скрипка у Нью-Йорку, потребують української уваги і державної уваги. І з огляду на ці проблеми 90-х ми не підготували належного рівня політиків, які могли б перехопити від діаспори клопіт займатися Україною, бо тоді, коли Плав’юк передав символи державної влади, мені здається, що це було сприйнято тільки частиною суспільства, а інші навіть не розуміли, на якому вони світі знаходяться. І через це внутрішні, хатні розмови про те, що нам треба зшивати Україну, об’єднати два береги – все це важливо, але це якісь задачі мікрорівня, а нам треба було об’єднати українство з інтелектом, де б він не був – у світі чи тут, бо насправді Україна позбулася своєї еліти напочатку 20-го століття . Вона була розгромлена, вбита, розстріляна – Розстріляне Відродження – і виштовхнута з країни, а вже на їхнє місце до сильної води, де було місце, хто був, той і став. Але ж це не означає, що це наша задача назавжди, тому, можливо, комусь здавалося, що вона непомірна для газети, але це – проектування майбутнього, і, власне, я відчувала потребу робити це засобом газети спочатку до 99-го року, а у 99-му році, який я вважаю поворотним пунктом нашої новітньої історії, коли кандидат, якого ми підтримували на президентських виборах, не здобув перемоги і переміг Леонід Кучма. Власне, для себе я зафіксувала, що саме в цій точці Україна розминулася зі своїм новим майбутнім і ми не пішли шляхом країн Балтії і Польщі, які вирвалися з радянської опіки. Звісно, багато хто пішов, але – шляхом трудової еміграції, трудових ресурсів. Багато людей взагалі не погоджуються з цією оцінкою. Можливо, з тих причин, що вони не хочуть визнати свою помилку. Або з якихось інших причин не хочуть звертатися до того, щоб оцінити цей шлях, а насправді вся сьогоднішня історія нам каже: послухайте, те, що відбувається сьогодні у Мінську, це не випадкове явище і вам доведеться навчитися мислити категоріями 20 років, 50 і 100. І контексти вивчати, і історичні паралелі, і звертатися до тих людей, які вміють далеко бачити і як би це не складно визнавати, що є люди, яким треба підкоритися, і якщо ви хочете визнати, що в нас у суспільстві є авторитети, неважливо моральні чи те, що для вас важливо, а йти за тим, що вони говорять. Бо любов до анархії, до безкінечної колотнечі, бажання постійно воювати з будь-якими паростками держави, прообразами держави – це теж дуже погано успадкована риса від тих часів, щоб ми не бачили, що появився якийсь лідер, якому саме в цей момент ми повинні надати йому всю суспільну підтримку! І так було в нас сто років тому… І цьому була присвячена наша окрема книга «Ave» – до століття Гетьманату гетьмана Скоропадського. Тут я переходжу до однієї з таких важливих особисто для мене тем, бо вона символізує цей столітній цикл української інерції, бо насправді сто років тому в нас був справжній лідер, продовжувач славних гетьманських традицій роду, який, звісно, в минулому був царським генералом…
М.С. Я читав спогади гетьмана Скоропадського. Читав і книгу його доньки Олени Отт-Скоропадської, з якою мав честь бути знайомим. Загалом маю уявлення про ті місяці, на котрі випало урядування Павла Скоропадського. Дивувався цьому позірному парадоксу: такий одіозний для наших соціалістів царський генерал, що, як їм та деяким нашим недалеким історикам повірити, тільки й марив про федерацію чи конфедерацію з Росією, устиг заснувати Українську академію наук, університети, відкривав українські гімназії і в тих украй несприятливих умовах продемонстрував справді серйозні державотворчі наміри. До речі, завдяки діаспорі я мав змогу ознайомитися і з мемуарами та історіософськими працями й політичною публіцистикою «мозкового центру» Гетьманату, представленого такими яскравими особистостями як В’ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко та інші активні політики й інтелектуали.
Наші соціалісти знищили державу, бо їм, бачте, дуже не подобалася соціальна фізіономія, статус і генеалогія Павла Скоропадського. Абсолютно відвертий більшовицький сидром в демагогічній інтерпретації а ля рівність, свобода, братерство і т.д. Хотілося б їх запитати: а Маннергейм ким був?..
Л.І. Маннергейм теж був у Фінляндії царським генералом і, до речі, вони були колегами, кавалергардами, і навіть на коронації останнього російського царя були присутні. І мали тепле листування один з одним. Але ж різниця ось у чому: народ Фінляндії був здатний, міг перегорнути цю сторінку і визнати Маннергейма лідером у той час, коли він їй був потрібний. І ось реальність – сьогоднішня Фінляндія, за індексом щасливих країн, – серед найуспішніших. І всі милуються на її бібліотеки, розквіт її технологій, культуру, ставлення до здоров’я, до всього того, що є суспільною цінністю. Не будемо себе довбати і казати, що ми – постійні невдахи. Але нам потрібно проводити ці паралелі і казати: а чому тоді українці спокусилися ідеями соціалістів? Чому, як писав Скоропадський у своїх мемуарах, увесь світ починає розуміти, якою проблемою є червона Москва, а Україна стала слабкою ланкою, яка, забувши і Переяславську Раду, і емські укази, і валуєвські циркуляри, подала підтримку більшовикам? Сто років пройшло. Зараз Білорусь проводить навчання з Британією, Грузія однією ногою – в НАТО. А українці через сто років після трьох голодоморів ще й досі намагаються вести переговори і підписувати якісь консультативні органи , а раптом ми помиримося.
М.С. Вірять у казки! Це, здається, якась особливість нашого національного характеру: нам так прагнеться, щоб нам казали те, що нам хочеться чути і тоді ми так беззастережно в те віримо. Прикро це казати, але ж…
Л.І. Це є велика проблема тієї незробленої роботи з нашим прекрасним населенням і потрібні знову ж таки дуже авторитетні голоси, і їх має бути дуже багато. Ми повинні бути безальтернативні щодо обговорення і власних помилок, і власних успіхів, щоб було відчуття чесної розмови. Після поразки на виборах 1999 року, звісно, редакція стала наполовину меншою, тому що дуже багато людей не можуть виносити стану поразки і шукають інших якихось теплих середовищ. Я в принципі нікого не засуджую, тому що у мене було відчуття обов’язку. Колись мене запитали (я зараз похвалю себе!): а яку рису ви вважаєте для себе важливою? Я думаю, що це – відповідальність. Причому це якась маніакальна надвідповідальність. Ніхто мене не зобов’язував, ніхто мене не уповноважував, але я це відчувала з дитинства. Причому тільки з однієї причини: я, коли не стало тата (на жаль, мені було тільки рік і три місяці, а мама мені завжди розповідала про те, як він любив мене завжди), відчувала те, що я тепер відповідаю за маму, і це мене супроводжувало все життя потім.
М.С. Я тут (в дужках): ми найбільше ностальгуємо за почуттям відповідальності в сучасній людині. Ти відповідальний за себе, за когось, за те, що відбувається. Це вже ніби якесь реліктове почуття. На жаль!
Л.І. Але знаєте, інколи буває такий хвіст відповідальності, що він не дає тобі легко жити. І я думаю, що він мені й не давав легко жити. Але, з іншого боку, мені завжди казали: ти така вимоглива, така категорична, така максималістська до всіх інших. Ти що не розумієш, що всі люди не такі і не можуть бути такими. Я кажу: не розумію! І я намагалася всіх переконати в тому, що ми маємо дуже мало часу для реставрації українського характеру, українського національного життя. Було абсолютно зрозуміло, що як тільки Росія впорається зі своїми якимись внутрішніми проблемами, вона знову візьметься за Україну. Це очевидно!
М.С. Вибачте, я маю ще раз нагадати нашим радіослухачам. У вас є можливість зателефонувати нам у студію. Хто читає газету «День» чи бібліотеку газети «День» , може поставити запитання нашій гості Ларисі Івшиній.
Л.І. Знаєте, я дуже хочу, аби люди читали ці книги. В електронному варіанті на сайті газети «День» можна побачити ті книги, які вже розкуплені. Перша книга «Україна інкогніта», яка вийшла в 2002 році… Знаєте, після 99-го я сказала: «Тепер ми будемо займатися суспільством!» Що означало займатися суспільством з моєї точки зору? Фотовиставки, книжкова бібліотека і літня школа журналістики газети «День»…
М.С. Вибачте, Ларисо Олексіївно, є три телефонні дзвінки… Наш режисер зараз з’єднає нас з радіослухачами. Візьмемо всі три дзвінки відразу, а тоді Ви відповідатимете на них.
РАДІОСЛУХАЧКА. Оляна. Полтавщина. Я рада, я пишаюся, що ви в нас є. Хоч одна така людина, яка розуміє, що таке Україна. Ми забули про це святе місце. Ми забули і не згадуємо про нього.
Л.І. Дякую.
РАДІОСЛУХАЧ. Добрый день! Это Константин. Киев. Я работал в Верховной раде в комитете по зарубежным справам и у меня был хороший депутат Саламатин Юрий Петрович
Л.І. Знаю!
РАДІОСЛУХАЧ. Он неоднократно обращался к вам. Тут говорят: гине Украина и тильки газета «День» рятує Украину. И всяческая работа газеты «День» была направлена на рятування Украины от Советской власти и от советской идеологии. Но понимаете, в чем дело. То, что мы получили, этот результат, это не говорит о том, что мы на самом деле получили Украину, мы получили территорию западных интересов. И у нас, по сути, территория западных интересов и не более того. Мы даже не производим сейчас ничего…
Л.І. Я маю що сказати… Я знаю всіх людей, які були в комуністичній фракції. Я ще цей час застала. Я працювала в газеті, яка контролювалася тоді комуністичною партією і один з важливих людей в компартії Георгій Крючков говорив, що газета «День» антикомуністична, пронатовська і антиросійська газета. І я теж прекрасно з ним була знайома, і Георгій Корнійович був таким ніби мозковим центром тієї занепадаючої компартії… І тут є дуже довга розмова, тому що насправді Україна отримала найбільш анахронічну компартію, дуже реакційну по своєму…
М.С. Банальний уламок КПСС з усією її «генетикою».
Л.І. А знаєте чому? Це було після розгрому тих суверенкомуністів, які тягнулися ще від Скрипника…
М.С. Шумського, Блакитного…
Л.І. Це були розстріли. Так, вони були в компартії, але там дуже багато було і пристойних людей. Я скажу, що при занепаді Радянського Союзу на той час там було багато комуністів, які почали потім і демплатформи створювати…
М.С. Фактично в одній партії було кілька партій, що ми виразно побачили на початках горбачовської перебудови. До речі, нагадаю тут дуже несподівану тезі Івана Багряного, котрою він дуже налякав політичну еміграцію: «Наші кадри в комсомолі!» Мав на увазі те, що за умов однопартійності в державі люди , які народжені для політичної діяльності, хочуть чи не хочуть того, мусять співпрацювати з цією однією партією. З єдиною дієвою особою в театрі політичного життя.
Л.І. Так там було багато всіх. Це якась колективна проблема і колективна розмова, але вже потім хто який шлях вибрав. Це вже зовсім інша ситуація. І ми ніколи не говорили, що Україна гине, ми намагалися розбиратися і допомагати тим, хто залишився живим і хто здатний підтримувати Україну в її новому житті. І тому в мене взагалі немає такої запеклої боротьби з кимось. Я утверджую своє бачення, а хто має якісь свої позитивні конструктивні ідеї, вони завжди знаходили в газеті вдумливих дискутантів, навіть в тому, що стосується Росії. Наша очевидна позиція. До речі, я тоді заперечувала, казала, що наша газета не антиросійська, а антиімперська. А чому важливе це уточнення? Тому що ми свого часу провели цілий ряд зустрічей. Це, звичайно, було ще задовго до війни. Ми писали в газеті цикли статей: яку Росію ми любимо? Тоді в російському посольстві звернули увагу на цю тему і запропонували обмінятися з урядовою газетою Росії такими подачами: ми готували їм статті про те, яку Росію ми любимо, а вони нам: яку Україну вони люблять. І дуже цікаво порівняти ці тексти, вони в архівах є. Про те, що ми любимо Росію Чаадаєва, Росію Сахарова…
М.С. Радіщева, Салтикова-Щедріна, майже українофіла Буніна, про якого так глибоко писав у «Дні» Володимир Панченко… Наших сучасників Юрія Афанасьєва, Валерії Новодворської, Бориса Нємцова…
Л.І. … раннього Солженіцина, ще табірного… Ми любимо Росію, яка розуміє цінність України. Ми розуміємо, що їм це тяжко, але такі люди є. І зараз ми продовжуємо. У нас в газеті друкуються такі московські автори, які ніде не можуть друкуватися в Росії. Тобто це інше розуміння нашого співжиття. І ніхто ніколи не може мене звинувачувати в тому, що ми були нечутливі до російської теми. Росія хвора Україною і це тяжко зрозуміти, бо наповнити свою ідентичність вона не зважується…
М.Ф. Фантомний біль Росії…
М.С. Так, не зважується. Ось зараз навіть голоси з Якутії, з Бурятії, з Татарстану свідчать про те, що ці народи не хочуть миритися «с общерусской государствообразующей идентичностью». Вони не хочуть відмовлятися від свого я, а Росія не може зважитися на справжню федерацію, а я би їм давно радила піти за принципом Сполучених Штатів на справжню конфедерацію і тоді вони вилікуються від хвороби Третього Риму.
М.С. Що породжує важку психічну хворобу, котру діагнозував Олександр Герцен: «Патріотичний сифіліс» . Оце виплекане імпершовіністами нафталінне євроазійство з усіма його варіаціями від панмонголізма й аж до Слов’янського Союзу та Новоросії
Л.І. А Оксана Пахльовська каже, що взагалі це скоріше Другий Сарай, а не Третій Рим, але насправді в цьому теж немає нічого поганого, просто вони не можуть і Азію визнати своєю, бо й Азія їх не визнає цілком, хіба що – довгою рукою Китаю, що насправді і є.
М.С. Є телефонний дзвінок.
СЛУХАЧ. Я з Кривого Рогу. До Лариси Івшиної запитання. Куди дівся Дмитро Шушарін?
Л.І. А, дуже цікаво! Це була дуже цікава сторінка нашої співпраці. Звісно, в кожного потім є свої плани, і він у фейсбуці присутній, але перестав співробітничати. Я можу сказати: є талановиті люди з «вредним» характером. Це той випадок. І я дуже цінувала нашу співпрацю. І ми навіть хотіли видати його книгу, але на етапі наших перемовин він публічно дозволив собі таку поведінку, яку я не вибачаю навіть талановитим людям. Навіть якби він був Пушкіним.
М.С. Шановні радіослухачі, ви маєте можливість поставити якісь дуже важливі запитання пані Ларисі Івшиній.
Л.І. Ми в світах знаходили союзників. Зокрема, для відродження України дуже багато зробив Джеймс Мейс і для мене особисто це було великою підтримкою, коли тодішні колеги в Україні займалися бозна чим, тільки не тим, що я вважала найголовнішим. А Джеймс привіз із собою зі Сполучених Штатів проблему для України, бо він нам казав: не будьте в образі жертви, бо ніхто не пожаліє і ніхто не підтримає, якщо ви не будете ставати сильними. Це була дуже вчасна наука, тому що треба було озброюватися новими знаннями, зміцнювати ідентичність, приносити її в Крим, приносити її в Донбас… І знаєте, тут просто море історій, як ми пробивалися і, зокрема, як мені для того, аби виступати в Донецькому університеті, який тепер носить ім’я Стуса, тоді треба було отримувати на самому верху дозвіл, щоб зустрітися зі студентами.
М.С. Ще маємо дзвінок…
СЛУХАЧ. Добрий день. Валерій Петрович. Київ. У мене запитання таке. А яку Україну люблять росіяни? От гостя казала, що обмінювалися враженнями.
Л.І. За невеликим винятком вони люблять Україну етнографічну. Таку Україну, яка не говорить про свою свободу, про свої претензії на місце у світі. Така Україна: дачі, город, красиві люди, приємні. Ще краще, коли говорять російською. Гарна кухня. Така дача…
М.І. І красиві жінки, – говорив мені Віктор Єрофєєв. Та ще українську кухню. Він повсюдно повторює: «Украина – самая вкусная страна!»
Л.І. Так всі говорять, але ми дуже часто не можемо самі показать себе в тій іншій якості, яка б змушувала нас поважати. Ну, а війна, звісно, показала надзвичайну хоробрість і мужність українців, які властиві нам у війні завжди. У нас є слабка риса: українці часто наївні в політиці, а беруться. І проблема державотворення вже не раз поставала перед українцями з давніх часів. Зараз ми готуємо нову книгу і я сподіваюся, що нарешті вона допоможе впорядкувати розрізнені уявлення про те, що було не так. Чому українці дуже часто вибирали подвійну лояльність, чому ми не могли зосередитися на будівництві власної держави, які особисті і національні риси нам у цьому заважають. Мені здається, що коли ми це подолаємо, то росіяни, не зважаючи на неприємні відчуття, будуть поважати Україну, а не просто милуватися, говорити якісь компліменти через таке собі ставлення. До речі, у нас з Євгеном Кисельовим була цікава розмова. З тим, що у нас живе і працює. Він каже: «Лариса, никогда в Москве не было украинофобии!» Це розмова було в часи Єльцина. Я кажу: «Я можу погодитися , тому що ми нічого не виявляли…»
М.С. І ніяких претензій не виявляли на самостійність…
Л.І. У нас не було ніяких амбіцій. Це ж у часи Єльцина була перша спроба забрати Крим.
М.С. Я знаю! Добре пам’ятаю той сюжет. Як Євген Кирилович Марчук кримську проблему однією вівісекцією владно і точно знищив, прибравши Мєшкова і взагалі цю міну уповільненої дії.
Л.І. Росія це «високо» оцінила, я думаю! Ну, але мова про те, що потім, коли Україна почала невпевнено діяти, заявляти про претензії на НАТО, ми самі собі створили дуже багато проблем, тому що, якщо ти витяг зброю, ти маєш нею скористатися. А якщо ти витяг кинджал, то що для того, щоб сало порізати? Це абсолютно неправильна поведінка! В той час, коли Євген Марчук проголосив, що Україна (до речі, проголосив це в Москві, не ховаючись) обирає курс на НАТО, то зробив тоді всі кроки для того, щоб це стало реальністю. Проекти законів були проведені через парламент…
М.С. І ПДЧ було… І нам здавалося, що ми вже буквально за крок від НАТО. Що вже завтра будемо там.
Л.І. ПДЧ було за півкроку. І навіть фракція регіонів проголосувала в парламенті за курс на НАТО. Що ж відбулося потім? Коли був розворот єврокурсу за Януковича, то це увінчалося Майданом. Скільки там було впливу, технологій російських? Ще не проаналізована вся історія… Ось зараз ми пожинаємо наслідки цього віроломства! В часи Леоніда Кучми Євген Марчук був звільнений. До речі, зовсім недавно відбулася неймовірно цікава історія, я ще про неї маю детальніше все дізнатися, щоб потім і написати, і розказати. В нашій Національній академії наук було проведено спеціальне слухання, національний звіт про наші євроатлантичні потуги. Там багато людей хорошої роботи зробили, інформаційно, аналітично. Все це таке товсте, солідне, але я перший розділ подивилася про державотворчі потуги наші в цьому напрямі і знаєте… Це – вчинок проти науки!
М.С. Все зрозуміло!
Л.І. Там немає справжньої фабули!
М.Ф. В кращих традиціях комуністичних часів! Виявляється, і в науці ми не позбулися кон’юнктурних підходів та цензури.
Л.І. А що – зараз катують? Пальці в двері вставляють вченим людям, щоб вони сказали, що це Марчук зробив. І що вони не знають, як цей курс був розвернутий? Такий переляк досі? До речі, 15 квітня будуть збори Національної академії наук. Ще є сили, які дуже хочуть, щоб Борис Патон залишився, а другі кажуть, що він сам не хоче. У нього величезний авторитет і величезні заслуги. І одна з найбільших заслуг, що він зберіг майно Академії. А зараз, звісно починаються нові хвилі, просувають своїх. І в цьому лобізмі, на жаль, авторитет науки може підупасти. Особливо оцей такий для нас болючий момент, що втративши шанс на ПДЧ, ми ще раз дали можливість Росії, розв’язали їй руки в нападі на Україну – беззахисну, без підтримки зовнішньої.
М.Ф. В шахах називається: фору дали!
Л.І. І зараз я не знаю, як без національної консолідації довкола таких серйозних речей може відбутися майбутній прорив. Я назвала його квантовим стрибком, бо вже такої повістки, яка в нас була раніше, не буде.
М.С. Не буде! І того ентузіазму теж! Ларисо Олексіївно, уявімо, що завтра вибори Президента і огляньмо політичний обрій наш, це ж вирок нам, суспільству, що ми не маємо 5-7-10 конкурентноздатних кандидатів.
Л.І. Ну, ні! Я думаю, достатньо було б мати одного і це було б добре! Навіщо Вами стільки аж! Тим не менше, я бачу такого непоганого, я не хочу говорити, хто це…Тому що в гарних традиціях можуть на ранньому етапі з’їсти. Але є люди, є! І я думаю, що ростуть! І війна при всіх жахах ставить таке безальтернативне питання, про яке колись говорила наша землячка Голда Мейер: «Вони хочуть, щоб ми не жили, а ми хочемо жити!» А між цим немає компромісу. І для нас важливо з’ясувати не тільки те, що ми хочемо жити, а й те, як ми хочемо жити. Чи можемо ми зважитися на те, щоб жити добре?
М.С. І усвідомити, що ми маємо на це право. І обов’язки захисту себе і нашого права…
Л.І. Ми маємо обов’язки. До речі, в одному ефірі, де ми були з Богданом Гаврилишиним, він продовжив і, здається, дуже влучно тему про права людини. Він сказав, що на певному етапі відбувся перекос і до прав людини тепер треба докласти цілий звіт обов’язків людини. Права – чудово і прекрасно, але не тільки! І обов’язки, без цього…
М.С. Без цього це суїцид! І суїцидальне існування!
Л.І. Бути розумною людиною і бути людиною відповідальною! До речі, коли ми починали свій шлях у форматі незалежної України, то саме це застереження нам баронеса Тетчер з трибуни парламенту казала: «Добре! Ви вирішили? Ідіть тоді, але ви повинні пам’ятати, що ви маєте бути дуже відповідальними, а це те, чого у вас так довго не було!»
Власне так! Вся відповідальність була на Москві. Тут могли відгризатися – Шелест трохи більше, Щербицький значно менше. Мені розповіли, як Щербицький (коли Євген Кирилович їхав погоджувати свою кандидатуру аж у Москві на полтавського керівника КДБ) йому сказав: «Ви там будете, – відкрив карту і показав «хімію» на сході, – то скажіть їм, що так не можна!» Маючи таку спадщину, не перефарбовуючись, зрозумівши, що нам потрібно наростити, пам’ятати про обов’язок перед минулим. Що казав нам Тарас Григорович? «І мертвим, і живим, і ненародженим…» Перед майбутнім обов’язок! Тому що в складні радянські часи репутація радянської України була високою в світі завдяки таким постатям, як Йосиф Сліпий, завдяки таким, як Скрипник…
М.С. Як Андрей Шептицький, Корольов…
Л.І. Корольов, до речі! Двоє хлопців із Житомира – Корольов і Короленко…
М.С. Повертаю нас до «Дня вдячності». Це ж резонансна, феноменальна книжка. Дуже педагогічна книжка, дуже високоморальна книжка, вона просто на серце лягає нормальній людині і докір тим, у кого ампутована душа.
Л.І. Ви знаєте, я переконана в тому, що українці, які кажуть слова вдячності один одному і тим, хто допомагав нам у світі у складні часи, рятують свою душу й репутацію України, тому що тоді її зберегли такі велетні. І нині ми повинні дбати, щоб репутація України була на високому рівні. І я думаю приклад мера Дніпра …
М.С. Філатова…
ІВШИНА. Так! Він, по-перше, справив враження на родину наших емігрантів, які довго шукали, кому тут в надійні руки можна вручити скарб своєї емігрантської бібліотеки, яку вони зберігали протягом життя і з якою їм складно було розстатися. Вони повірили і Борис Філатов перевіз її в Дніпро. Я зовсім недавно була гостею цієї бібліотеки. Наша газета висвітлювалася цю тему, і мені було приємно побачити, як стильно оформлена ця бібліотека, яка нині отримала ім’я сенатора Маккейна. І це не якесь загравання. Це абсолютна відданість і вдячність великому американцю, який допомагав в такі важкі часи Україні, який бачив її потенціал, який змагався в конгресі за військову підтримку для неї…
М.С. Ларисо Олексіївно, до кінця програми – мало часу. Уявіть, що ви на кафедрі в університеті і – перед розумними дітьми! Дві хвилини!
Л.І. Я часто буваю на кафедрах у п’яти університетах. Мені це справді приємно, тому що шлях в університети був вимушеною реакцією на нечутливість інформаційного простору. З цих кафедр я кажу: друзі, я не буду вас ні за що агітувати. Ви повинні зрозуміти, що зусилля для подолання інерції – це особистий вибір, а інакше – соціальне дно для себе і для своєї країни! І вибір за вами! Хочете приходьте до нас, в літню школу. Ми за місяць (я кажу: це метод швидкісної засолки огірків») зможемо вам допомогти зорієнтуватися в сьогоднішньому просторі, світі…
М.С. Ми завершуємо. Сьогодні нашою гостею була головний редактор газети «День» Лариса Івшина. Отже, читайте газету «День», читайте бібліотеку газети «День».
Л.І.. Читайте з олівцем! Дякую за запрошення, за увагу.