Сьогодні після тяжкої хвороби відійшов у засвіти Олександр Смик – відомий у письменницьких і мистецьких колах письменник і бард, учасник першого фестивалю «Червоної рути» в 1989 році.
Нижче пропонуємо передрук інтерв’ю, записаного з Олександром восени 2019 року.
30 років тому, восени 1989 року, в Чернівцях відбувся перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута». Свято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав заборонений ще тоді Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори, яких не можна було проносити на велелюддя. Фестиваль «Червона рута» став пісенним вибухом, потужною культурною революцією.
Так цей мистецький форум назвав начальник управління культури і мистецтв Тернопільської МТ, очільник обласної Спілки письменників України, поет, драматург, бард, публіцист Олександр Смик. Тоді кілька вокалістів і гуртів, серед них «Еней», «Незаймана земля» виконували його пісні. Із дев’яти творів, які взяли в репертуар співаки, вісім одержали нагороди. Тоді в Чернівцях він був слухачем і організатором. Це вже в наступних фестивалях, які проводили раз на два роки в різних містах, Олександр Іванович брав участь, як бард, як поет еротичної поезії, навіть виступав у розділі «емігранти». Розповідає і сміється, що напевне, думали, що виїхав за кордон після першого фестивалю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Неймовірний дух людської віри у те, що Україна відбудеться, що вона вже є, що вона благословляє своїми блакитно-жовтими кольорами всіх присутніх на фестивалі, – захоплено розповідає поет.
Мова, що треба створити музичний конкурс, присвячений композиторові Володимирові Івасюкові, який написав слова і музику пісні “Червона рута” тривала кілька років.
– Нам вдалося вже організувати фестиваль патріотичної прісні «Оберіг». Але у 1989 виповнювалося 40 років з дня народження і 10 років із дня страти зачинателя української естради. Проведенням фестивалю вирішили вшанувати пам’ять автора «Червоної рути» і популяризувати твори композиторів будь-якого рівня професійності, – згадує учасник фестивалю.
Олександр Іванович, каже, що ніде правди діти, ідею схвалив центральний комітет комсомолу і багато музикантів прибуло на концерти за комсомольськими путівками, одержавши відрядження. А в робочий комітет увійшли музиканти – люди з багажем музичних енциклопедій, професіонали найвищого штибу – Тарас Мельник, Кирило Стеценко, Анатолій Калениченко та поет Іван Малкович. Вони розробили концепцію та правила фестивалю.
В усіх областях, в обласних центрах і маленьких містечках провели відбіркові тури. На перший фестиваль приїхали близько 50 вокально-інструментальних ансамблів, понад 40 поп-музикантів, 30 рок-гуртів, майже 50 бардів. Загалом було понад 500 виконавців із України, Канади, Аргентини, США, Польщі, тодішніх Югославії і Чехословаччини.
У повітрі цього мистецького заходу жила надія, що справжню україномовну пісню почують не лише в Україні, але й світі, що фестиваль стане новим віянням в українській культурі. Головною метою було – щоб українська популярна музика почала розвиватись, відкрити нові імена і щоб звучали українські пісні. На той час їх було негусто. Олександр Смик яскраво пам’ятає, як добирався до Чернівців. Саме в той час, а мешкав він в Рівному і працював завлітом у місцевому театрі, у Києві йшли зйомки його вистави «Шлях на Берестечко». Директор категорично рекомендував йому не відлучатися. Але серце і душа митця були в ці дні в Чернівцях. Без грошей і, зрозуміло, уже без роботи, завліт поїхав на фестиваль.
– Ні до того, ні після того, я не переживав такого катарсису, як там на стадіоні, – розповідає поет. – Я плакав, коли співали мою пісню «Мені потрібно зовсім небагато» і Тараса Петриненка «Україно, Україно» під тупіт беркутівців, які хотіли заглушити їх звучання. А дівчата з львівських товариств»Лев», «Кіш» виходили наперед них із синьо-жовтими прапорами, які проносили у білизні. Такий витав над головами дух переможності, сили нації і єднання, що годі й передати. Ми відкривали новітній пласт творчості – музичної, поетичної. Було багато концертних локацій переповнених глядачами, багато пісень співали всі разом. Конкурсні програми у жанрах поп- та рок-музики проходили у Літньому театрі, а конкурс авторської пісні та співаної поезії винесли далеко від центру міста. Рок-групи взагалі виступали за дротяною сіткою на стадіоні. Із великим захопленням глядачі сприймали співану поезію, яка продовжувала традицію лірників, кобзарів, дуже чітко передавала атмосферу і настрої українців наприкінці 80-х років.
Це був свіжий ковток повітря в українській культурі – українська пісня не просто зажила, вона зазвучала з новою силою. Гурти «ВВ», «Кому вниз»,«Брати Гадюкіни», «Тризубий Стас», «Гуцули», виконавці Віка Врадій, Марічка Бурмака, Тарас Чубай, Андрій Миколайчук, Едуард Драч, Віктор Морозов, Василь Жданкін, Андрій Панчишин і багато-багато інших збирали шквал оплесків. Це було піднесення і розуміння того, що народжується нова українська музика, яка була дуже оригінальна і цікава, що народжується своя вільна країна. Про це всі думали і очікували. А ще з’явилася впевненість, що ці пісні, настрої знищили оте одвічне відчуття меншовартості, комплекс національної неповноцінності. Здавалося, все під силу. Хоч і міліція перетрушувала всіх на підході, спецслужби фіксували, не криючись, на плівки і дійство, і учасників, – захоплено розповідає митець.
Гран-прі дістався барду Василю Жданкіну. А одержавши його, несподівано для всіх Василь Жданкін почав співати «Ще не вмерла України і слава, і воля», до нього долучилися співаки Віктор Морозов і Едуард Драч. Це було за два роки до оголошення нашої незалежності. Це було перше публічне виконання Гімну України.
– Отже, призначення своє – відкрити Україну українцям і світові «Червона рута» виконала? – перепитую Олександра Івановича.
– Певно, що саме це вдалося. Співаки зізнавалися у любові до рідної землі. Багато людей – старих і молодих – плакали, слухаючи й дивлячись ці виступи.
А ще фестиваль «Червона рута» у 1989 році об’єднав однодумців: талановитих музикантів, поетів, мислячу молодь. Ми мали цікаві знайомства і спілкування, насолоду мандрівної і музичної атмосфери. Це була велика радість, ми відчули свободу, висоту. На основі цього організували братство «блакитно-жовтих шаликів». За ними ми ідентифікували один одного в Україні. Це був початок нашого відродження. Я б назвав цей захід фестивалем духу і особистостей, які потім розійшлися країною, запалюючи інших духом свободи. Згодом ці люди стали активними учасниками Революції на граніті, загалом протестного руху в Україні, людьми, які формували громадську думку і творили українську культуру на початку 90-х років. Це була перша і єдина «Червона рута», де зійшлися емоції, бажання, мрії про свою країну. Були і наступні фестивалі. Але вони були інші. Після п’ятого, Кримського, я припинив їздити на це дійство, перестало бути цікаво. Це вже був шоу-бізнес з інститутом продюсерів.
Ми ще поговорили з Олександром Смиком і про тридцятий фестиваль «Червона рута», який нещодавно відбувся у Чернівцях. Хто не слідкував за подією, скажу, що мало лишилося пороху в порохівницях. У конкурсній програмі фестивалю — вокалісти, рокери, фольклорники та інші. Всіх їх оцінює журі. Хто переможе — отримає нагороди та виступатиме на заключному гала-концерті. Здавалося б, усе так, як і було тоді у 1989-му. Однак зали порожні, учасники — переважно діти, та й на стадіоні «Буковина» вже не проводять концерти. Прикро, що ювілейного свята в Чернівцях не відбулося. Час змінився? Люди? Відчуття українськості? Напевне, все разом узяте.
Людмила ОСТРОВСЬКА