Під час нашої розмови молодий поет Олег Романенко пив свіжий лимонний
фреш… без цукру, часом примружуючи очі від кислючого напою. На столі лежала
його свіжа прозова збірка «Калейдоскоп», про яку, власне, зібралися поговорити,
й Олег часом теж примружував очі, дивлячись на неї, – здебільшого іронічно.
Один із найпомітніших серед двотисячного красного письменства, лавреат
конкурсів і фестивалів «Орфей», «Привітання життя», «Молоде вино», «Смолоскип»,
«Культреванш», ініціатор створення мистецької збірної м. Суми «Творче збіговисько
«Паркан», директор молодого незвичайного видавництва, що друкує молодих авторів
«Маузер» («Дві тонни» саме його рук антологія). А ще автор збірок віршів
«Абстиненція» (2003), «Злочин Ікара» (2004), «Речовини» (2008), тому, здавалось
би, наскрізь поетичний. Але ж ні. І в Олега Романенка стався перехід від
поетичної приреченості до прозової гри, іронії, хочете, сарказму. І такий
перехід, його причини й витоки завжди цікаві, як і свіжі книжки.
Олег Романенко –
поет-двотисячник. Це відома у літературних колах істина. Аж раптом у нього
виходить нова збірка не віршів, а новел. Як так сталось?
Необхідне творче зростання. Це не
те, що усім обов’язково треба переходити з віршів на прозу. Просто у мене
особисто є певне бажання – писати прозу замість віршів, і я відчуваю, що це
особистий прогрес. Крім того, вірші стали набагато менше мене цікавити. Пишу їх
значно рідше – десь раз за три місяці. А ось проза була в мене й раніше. Це ті
самі новели, які наразі вийшли під однією обкладинкою. Але їх писав не систематично,
просто для задоволення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тобто вміст «Калейдоскопа» –
речі давні і перевірені часом?
Відносно так. Все старе, що є в
книжці, було вже надруковане. Але друкувалося воно не відразу, а згодом, через
певний час. Там є твори десятирічної давнини. А є й зовсім іще гарячі, не
зовсім навіть вичитані, бо видавничі дедлайни підганяли. Щодо структури, то все
в книзі згруповано хаотично. Це ж калейдоскоп.
Чому «Калейдоскоп» (до речі, саме таку назву має перша новела збірки)?
Чому не інша назва?
Саме слово «Калейдоскоп» –
містке. Воно створює певний хаос. Новела давня, з серії «Скелет у шафі» про
минуле, що може нагрянути кожного моменту в теперішнє, і це може спричинити
щонайменше якісь неприємності. Здавалося б, рідкісний сюжет, не властивий для
життя переважної більшості людей, та в реальному житті все насправді набагато
жахливіше: минуле присутнє в ньому постійно, а в нашому суспільстві це
переважно погане, обтяжливе минуле, яке тисне на людину і визначає її думки й
поведінку, а отже, і долю.
У цій новелі йдеться про іграшку
калейдоскоп, яку начебто вчасно не повернули. І настав час розплати – через
багато років її все-таки довелось повернути. У тебе не було історій у
дитинстві, пов’язаних із неповернутими іграшками?
Коли я написав «Калейдоскоп», то
мені почало здаватися, що в мене був саме калейдоскоп у дитинстві. Але я не
пам’ятаю. Немає у мене травм, пов’язаних із іграшками.
Зацікавила новела про величезний комп’ютерний код людини з різних
знаків. Звідки така ідея?
Ідея – не знаю. Цілком може бути,
що в мене немає жодної оригінальної новели. Можливо, це все, що десь я почув чи
прочитав. Стосовно комп’ютерного коду – це як наслідок якогось механістичного
мислення, коли людська свідомість описується комп’ютерними термінами. Метафора
комп’ютера і людини – досить містка і, як на мене, непогано відтворює
об’єктивність, її можна розвивати й розвивати. І це як елемент цієї складної
метафори.
А новела, у якій пропонується у разі невиконання передвиборчих програм
нагодувати депутата, перепрошую, продуктом життєдіяльності людини, чи стрибнути
з десятого поверху, чи побити… Це з огляду на політичні сьогоднішні реалії?
Суспільні норми часто
деструктивні для самої людини, яка їх прийняла. Я знаю чимало людей у
літературній тусівці, які постійно депресують. Я й сам такий був. Вони
обговорюють політичне життя, критикують владу. Це все одно, що в тебе пожежа в
хаті, а ти телефонуєш владі і звинувачуєш її — але навіть не в своїй пожежі, а
в тому, що, наприклад, у Китаї пресують буддистів. Є якісь базові рівні
життєдіяльності людини – забезпеч спочатку собі нормальне, спокійне
самопочуття, забезпеч здоров’я. Живи, як закладено Богом, в радість. Саме
такого рівня завдання я зараз вирішую для себе. І політики мені поки що не
заважають. Тому ця новела написана з повною байдужістю до політичної кухні. Для
мене це просто гра.
А як влаштувати собі нормальне самопочуття?
Старатись правильно мислити. А
правильно мислити — це приблизно так (цитуючи Уїтмена): «Я кохав одну людину,
але моє кохання не мало відповіді – і тоді я написав оці пісні». А неправильно
мислити: «Я кохав одну людину, і моє кохання не мало відповіді» – і крапка — це
неправильно мислити. Іншими словами, в усьому можна побачити позитив, і все, що
відбувається — відбувається найкращим можливим чином.
Саме тому ти так відверто
критикуєш Ніцше?
Я його не чіпаю, якщо не
спитають. Зараз інформація розповсюджується дуже швидко – зараз багато геніїв.
Навіть пророків. Реально. Зараз будь-який НЛП-консультант розуміється на житті
та людині значно більше і якісніше, ніж Фрідріх Ніцше. Ніцше демонстрував повне
нерозуміння себе, бо страшенно страждав усе своє життя. Ні в якому разі не
можна вчитися у тих, хто страждає. Страждання — відповідь самого життя на ваші
якісь неправильні дії. А правильні дії супроводжуються спокійною радістю і
відчуттям гармонії. Ніцше я читав ще в школі, тоді це була нова думка, і мені
зносило дах. На жаль, його несло не туди.
Яскравий персонаж твоїх замальовок – Лариса Ґадіна? Це типовий образ?
Збірне поняття?
Колись письменник і
культорганізатор Артем Захарченко у мене з цього приводу риторично запитав: «Ти
теж помітив, що всі Лариси — редиски?». Правда, він замість редиски вжив якесь
інше слово, з більш чітким значенням. Хоча не думаю, що ім’я має сильний вплив
на якість людини, це, знову ж таки, прикол, гра, забавка. А сама Лариса Ґадіна
— це така суміш дурнуватих якостей людини в одній особі. Не негативних, а саме
дурнуватих.
Ще одна річ, що поєднує твої новели, це сюжетність. А як же ліричні
відступи на кілька сторінок?
Я люблю сюжет. І ті ліричні
відступи покликані лише розкрити його. Вони не є власне ліричними відступами,
що не мають безпосереднього стосунку до оповіді. Як мені здається, вони цілком на місці, і нормально вписуються в
сюжетну оповідь. Принаймні настільки нормально, наскільки я міг це зробити.
Якщо говорити про наслідування чи то пак продовження традицій. Ти не
продовжуєш своїми новелами традиції майстрів української новели – Стефаника,
Тютюнника, Винниченка?
Думаю, я продовжую традицію Едгарда По,
О’Генрі, Мопассана… Точніше, я їх сильно люблю. Особливо По. Він прекрасний.
А більші речі писати не збираєшся?
Обов’язково. Новели — це теж
розминка. Якщо вірші — це тренування на мишках, новели — на кроликах, то вже
зараз я тренуюсь на свинях — пишу повісті, а згодом, сподіваюсь, куплю слона.
«Калейдоскоп» вийшов під маркою видавничого проекту «Маузер»,
засновниками якого є Олег Романенко, себто ти, і Юлія Бурковська. Чи тяжко
продовжувати видавничу діяльність наразі?
Зараз дуже тяжко, бо це ж практично хобі для
нас, приємна розвага, а податки платити все одно треба. Зараз податки збільшили
у п’ять разів, це великі гроші, які треба платити щомісяця, а враховуючи те, що
грошових надходжень практично немає, то чим платити — не знаю. Тому і про нові
видання, які ми планували, складно щось говорити. Якщо вдасться знайти гроші,
то, звісно, зробимо. Ідеї у нас є, і немало.
Щодо символіки обкладинки – хто працював над нею? Чи задоволений
оформленням?
Оформлення просте, але чудове.
Моя подруга і поетеса Софія Сітало сказала, що обкладинка «Калейдоскопа» не
викликає підозр у людей — наприклад, якщо їхати в поїзді чи метро і читати цю книжку,
то ніхто косо поглядати не буде, на відміну від того випадку, якби хтось читав
книжку, скажімо, сучасної поезії. Тобто «Калейдоскоп» виглядає комерційно — а
значить, дизайнеру вдалося впоратися з поставленим творчим завданням. Це крутий
дизайнер, він оформляв книги Коельо.