Голова Інституту нацпам’яті Антон Дробович: Ми не маємо займатися душевною терапією росіян. Досить, наїлися вже

“У перемоги можуть бути різні модальності та відтінки, – каже Антон Дробович, голова Інституту національної пам’яті, а зараз військовий 112-ої бригади тероборони Києва. – Для когось повернення рідної людини з фронту – вже перемога. Для інших – повернення у домівку, яку покинув після 24 лютого”.

У глобальному сенсі перемога для Дробовича – це не лише відновлення територіальної цілісності України в кордонах 1991 року. Це й хоча б мінімізація подальшої загрози від РФ.

“А ще дуже важливо зберегти після завершення війни санітарні параметри адекватності нашого суспільства”, – визначає він три складові кращого майбутнього.

Антон Дробович, 36-річний кандидат філософських наук та магістр правознавства, до повномасштабного вторгнення готувався давно. Він очікував його одразу після анексії Криму. Тоді пішов у один зі столичних військкоматів та мобілізувався, а у 2019 році очолив Інститут нацпам’яті.

Після нападу РФ 24 лютого Дробович вступив до лав тероборони столиці.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

В інтерв’ю УП він розповів, як раціональній людині знайти своє місце в армії. Чим відрізняється російський фашизм від італійського чи від німецького нацизму. Чому пам’ять про цю війну має бути без прикрас. Та які найкращі архетипи українського суспільства проявили себе в останні пів року.

Далі – пряма мова.

 

ВIН

Моя друга вчителька в початкових класах була україномовна, патріотична і неймовірно добра жінка, в яку я закохався. А разом з нею й в українську мову, з якою в мене, в принципі, ніколи не було проблем.

Я народився в Києві, на Борщагівці, у 1986-му, коли якраз бахнув Чорнобиль. Борщагівка була не дуже престижним, пролетарським у всіх сенсах райончиком (сміється).

В моєму оточенні, в дитсадочку, а потім і в школі, були переважно російськомовні. Або україномовні, які дуже старалися відповідати чужим очікуванням, “правильно” говорити, “правильно” думати. Чи взагалі не думати.

Мій свідомий вік припав на 90-ті, коли в школі я чітко знав: ми – незалежна країна. Це розуміли й учителі. Але більшість із них – не тому що любили Україну, усвідомлювали свою ідентичність. А тому, що звикли виконувати вказівки зверху.

Ідентичність формується в двох площинах. Перша: ким ми є по суті з урахуванням нашої історії. Друга: ким ми не є. Ідентичність – це завжди “ми” та “інші”.

Питання “хто ми?” постало в університеті. Спочатку через ось це розрізнення “ми” та “вони”. Вже потім через вивчення історичних, літературних та філософських текстів.

Окремішність нашого шляху стала мені зрозумілою, коли я закохався в дівчину з Москви (посміхається). Студентом їздив на конференції в МГУ. Там спілкування показало різницю між українським та російським світоглядами.

Думаю, на мене дуже вплинуло те, що моя родина була антирадянська. Батько, за освітою друкар, робив все, що завгодно, аби тільки уникнути зв’яків із владою СРСР. Джинсами, наприклад, торгував. У нього офіційного стажу всього два роки (сміється).

Батько, син вчительки та дрібного чиновника, був бунтарем. Він страшно не любив радянську державу. Казав, що вона брехлива.

У 90-х на нас з друзями сильно вплинула поява українського культурного продукту: музика, серіали “Сімпсони”, “Альф”, “Баффі” в нашій озвучці. А ще гра “Козаки”.

Ми постійно ходили в комп’ютерний клуб. Хтось грав за Польщу, хтось за Росію, хтось за Україну. Тоді це був культовий продукт. Україна в “Козаках” була однією з найсильніших, і грати за неї було круто.

 

МИ

Найсильніша річ у феномені української спільноти, політичної нації – неймовірна цінність свободи. Вона завжди була – в княжі, в козацькі часи, в період становлення УНР.

Про цінність свободи більшість населення лише теоретично міркувала, починаючи з 1991 року. Але навіть вже під час Революції на граніті стало зрозуміло, що цей народ так легко не здолати.

Свобода завжди була в нашому культурному коді. Війна це остаточно показала.

Гостре відчуття несправедливості – це друге, що проявилося після 24 лютого серед найбільш для нас архетипного. Навіть багатьох абсолютно проросійських людей, які росли в Україні, в цьому заповіднику свободи, обурило нехтування людським, коли вони зіштовхнулися з військовим чоботом РФ.

Обурення було настільки великим, що відчуття гідності спалахнуло неймовірно.

Третє, чим ми відповіли на повномасштабне вторгнення РФ – надзвичайна креативність. У війську, у волонтерстві, в бізнесі. І це теж тісно пов’язано зі свободою.

Раб не може бути креативним. Так, всупереч системі можна, але здебільшого для творчості потрібна свобода.

Багато хто не розуміє, що таке свобода і навіщо вона потрібна. Дехто в Україні вагається навіть зараз. Тому що ракета не забрала саме його дім, рідних. Тому що конкретно він не опинився у фільтраційному москальському таборі.

Свобода – дуже складна філософська категорія. Вона потребує як мінімум дисципліни розуму та певного налаштування, щоб зрозуміти її суть.

 

При певній розхлябаності інститутів наша країна вільна, демократична, тому гострого відчуття свободи часто у людини не буває, поки вона її не втрачає.

Для тих, хто народився в СРСР та звик до кайданів, до тих лабіринтів великої соціальної тюрми, свобода – це безлад та хаос. Раб краще буде отримувати свої гарантовані 150 рублів та трохи менше пенсії.

Таким людям можу тільки поспівчувати. Їхній час минув. Попереду в них велика біда або велике відкриття. Біда – якщо вони залишаться такими ж. Вони будуть до кінця життя нещасними, бо сучасний світ маніфестує свободу.

Але є другий варіант – відкрити для себе цінність свободи. Радість робити, що хочеш. Любити, кого хочеш. Працювати, де хочеш, або ніде не працювати. Творити.

Щасливими стануть ті, хто відкриє для себе свободу, яку вони не знали.

 

ВОНИ

Щоб охарактеризувати сучасну РФ, не треба вигадувати нові терміни. Росія – фашистська неоімперська держава.

Є базовий текст для того, щоб зрозуміти, хто такі росіяни та що з ними буде, коли вони програють. Це книга “Питання про провину” Карла Ясперса, яку він написав у 1946 році після Нюрнберзького процесу. Потім, звісно, треба прочитати Ханну Арендт, яка міркує про витоки тоталітаризму.

Росія – те ж саме зло. Нацизм, фашизм імперського типу, але з однією поправкою. Про неї каже доктор історичних наук Лариса Якубова, яка родом з Донеччини, досліджує національні питання, а тепер і ось цей “рашизм”.

Поправка полягає в тому, що російський фашизм, на відміну від німецького, італійського, розвивався у декілька етапів. Він не був закінченим та засудженим.

Російський фашизм – складна традиція, яка триває багато десятиліть. Тому він потужніший за італійський чи німецький.

У чому така проблема з російською культурою? У тому, що великою мірою вона є імперською з фашистськими елементами. В різних народах ці елементи, ці гілочки з’являлись у соціальній практиці, але потім їх обрубали як неприйнятні. Їх засуджували та фактично ставили на них крапку.

Культура очищалася через індивідуальний катарсис або через колективні засудження та спокути, як це відбулося в Німеччині після Другої світової. А в Росії – ні.

Воно все росло, накопичувалося і – бінго! Ми отримали величезний будяк, який своїм корінням уходить у неймовірну глибину. Тепер він хапає людей, народи. І ось до України дістався.

Так вийшло, що садівником, який викорчує цей будяк, маємо стати ми. На жаль… На жаль, тому що це відбувається нашою кров’ю. Чи вистачить її, щоб вони нарешті щось зрозуміли? (Пауза). Не знаю. Німцям вистачило, але німці – трохи інша спільнота.

Що стосується росіян, мені насправді байдуже… Хай вони горять у пеклі! Нас має хвилювати тільки Україна. Ми маємо відбитися від цього руйнівного будяка, викинути його з нашої землі. Ідеально було б, щоб він там у себе розпався, дефрагментувався. І хай там собі хоч гопки скачуть! (Сміється).

Ми не маємо займатися душевною терапією росіян. У нас своє життя. Досить! Наїлися вже російського!

Спокута, рефлексії, осмислення – це проблема росіян. Вони мають самі через них пройти, якщо хочуть жити як спільнота у майбутньому. Якщо ні – підуть шляхом вічного повторення та самознищення. Але на той час ми маємо бути настільки сильними та захищеними, щоб їх міазми нас більше не торкалися.

 

Я

Зараз у мене, як у гуманітарія, дуже багато матеріалу для роздумів. Багато людських, антропологічних, культурологічних спостережень.

На війні стикаєшся з викликами в логіці (сміється). Я людина раціональна, іноді настільки, що це мені шкодить. Дуже часто те, що відбувається в армії, конфліктує з моїм раціо. Але, в принципі, є інструменти для подолання будь-яких непорозумінь. Головне – читати статут та говорити по-людськи (посміхається).

Не поспішати з висновками, один із моїх світоглядних принципів, став золотим правилом за останні шість місяців. Не поспішай засуджувати, таврувати або, навпаки, підношувати на п’єдестал.

І ще важливе та цінне правило – комунікуй. Не мовчи! Говори з командирами, побратимами, з родиною. Обговорюй речі, які тебе хвилюють. Навіть якщо соромно, неприємно – кажи!

Щось не влаштовує – запитуй. Хочеш щось порадити – пропонуй! Не чують – пропонуй вдруге, втретє. Відмовляють? Не ображайся, ти зробив максимум.

Річ, яка мене зараз дуже надихає – я ще раз перевідкрив для себе наш народ, перезакохався в наших людей, абсолютно різних. Від побратима, з яким раніше перетинався у звичайному житті, до мера Харкова Терехова, з яким публічно дискутував на телебаченні в прайм-тайм. Всі – круті.

Мені здається, що ми вийшли на новий рівень здібності, прокачали свій скіл у створенні громади, яка може не тільки пересваритися та розсипатися. В якій конструктив переважає деструктив і чвари.

Мені сподобався огляд Джонатана Літтелла про Україну для “Le Monde”. Там він, зокрема, переповідає розмову з Миколою Давидюком (політолог – УП) та Севгіль Мусаєвою. Вони порівнюють Україну з вуликом, де українці – “бджоли”, а їхня “королева” – Україна. Ця метафора, як на мене, дуже вдала.

Нерв бути громадою завжди в нас був, але в усі часи програвав. Нам не вдавалося його сублімувати, зробити есенційним. Він завжди починався як добрий намір, всі його відчували, розуміли.

Але як тільки приходили якісь червоні комісари у село, люди переважно думали: “Да ну його, з ними воювати! Краще поступитися, погодитися на те, що обіцяють”.

Думаю, що після 70 років радянського досвіду вбивства свободи ми нарешті знаходимося в процесі кристалізації цієї нашої суперсили – бути громадою. Адекватною, вдумливою, з розумінням того, що ми всі не ідеальні.

Але це ще не завершений шлях. Це зілля ще вариться. Наша з вами розмова зараз є теж інгредієнтом в цьому казані.

Але до чого воно дійде? Чи хтось переборщить? Чи хтось розіллє це варево?

 

ТИ

Зараз ми тільки проходимо шлях становлення культури пам’яті (про війну, розпочату РФ у 2014 році – УП). Якийсь великий символ цієї війни ще попереду. Можливо, він вже є, але не стався загально.

У масових практиці та культурі ми часто переживаємо ці трагічні події через гумор та іронію. Це пов’язано не тільки з нашою культурною самобутністю, але й із неймовірною кількістю зла.

Десятки тисяч загиблих, сотні вбитих дітей, мільйони поїхали з країни і частина з них, ми маємо чесно собі сказати, ніколи вже не повернуться. Це – катастрофа.

А наші полонені діти в РФ?! Якщо ми не переможемо найближчим часом, уявіть: ті, кому зараз по два-три роки, поки імпотентські міжнародні організації хлопають крилами, будуть пропитані ненавистю та ще можуть стати катами для майбутніх українських поколінь.

Ми переживаємо цей жах і морок у стародавній звичці, у козацькому бурлеску, іронії. Вона – неймовірно нищівна для ворога, просто рве їхню пропаганду.

Чому так сталося в Росії? Цензура знищила щиру, правдиву пам’ять про Другу світову.

Зараз і потім нам буде потрібна правда про вже цю нашу війну. Ті, хо повернеться з фронту, обов’язково розкаже, як воно було. У соцмережах, у вільних мемуарах. У кіно, книгах, коміксах, піснях. Про всі наші зальоти та перемоги (посміхається).

Війна – завжди час цензури і самоцензури. Поки що, мені здається, українське суспільство витримує в цьому баланс.

Головне, щоб ті, хто мають повноваження, розуміли: не можна зловживати та надто обмежувати. Ми не маємо скотитися в псевдопам’ять та патріотизм, які є в РФ.

Я вірю, що після війни у нас вистачить сил, щоб цього не було.

Вистачить голосів не тільки політичної опозиції, яка захоче у парламент, а й звичайних українців, бійців, вчителів та творчих людей.

 

Євген Руденко, pravda.com.ua