Роман Киселюк. Гіркий присмак гуцульських приповідок: людський аспект

294

Роман Киселюк – 73-річний письменник з селища Делятин Надвірнянського району. Історик за фахом (Яворівське училище художніх ремесел (1966) та історичний факультет Львівського університету ім.І.Франка (1974). Неперевершений краєзнавець-екскурсовод у трудовому життю (м. Яремче), невгамовний український патріот і правдолюб у душі, поет і новеліст за покликанням – багатогранна особистість, котрий після тринадцятої, підсумовуючої творче надбання, книги «Горлице моя гірська»(2018) підготував до видання вагоме зібрання автентичних гуцульських приповідок, примівок і прокльонів.

 Роман Киселюк – лауреат літературних премій ім. Марійки Підгірянки та ім. Юрія Шкрумеляка, член Національної спілки письменників України.

З письменником Романом КИСЕЛЮКОМ розмовляє літератор Василь ШКУРГАН.

 

Перш за все, Романе, вітаю з цьогорічним присудженням обласної премії в галузі краєзнавства імені Володимира Полєка і жідаю чути від тебе про це декілька слів, або, як каже наш спілчанський колега Євген Баран, «дві слові»…

…Насправді ця новина стала для мене повною несподіванкою, за що велике спасибі висуванцеві моєї кандидатури. А це – Івано-Франківський обласний державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді в особі директора Косила Михайла Юрійовича. Вдячний і тій комісії, котра гідно зуважила на мою багаторічну працю.

Володимир Полєк для мене особисто відомий науковець, щира людина, що легко входила в довіру і вміла щиро, по-батьківськи, підійти й видобути з тебе хто ти, в значенні на що здатний. А ще він був великим схимником-самітником, книжником. В ньому було щось велике, аж сакральне. Тішуся з того, що доля зводила мене з ним, таким, на перший погляд, мало примітним, але дуже ерудованим науковцем. …Бо ми, Василю, усі стоїмо перед вічністю, усі без винятку: і ті, хто творить добро, і ті, хто коїть зло. І лише те, що залишимо – свідомо «написаний» заповіт з епохи нашої бутності.

 

Романе, що не говорім, а таки школа виокремлює певні схильності. Інша справа хто і як реалізовує ті зачатки… Чи варто згадати твоє навчання у Делятинській школі?

Більш знаковим прецендентом стали вчительки з східної України, зокрема з Харківської області, котрих у той час направляли «піднімати освіту серед западенців”. Саме вони заклали фундамент знань на мові Київсько-Полтавського діалекту, повністю ігноруючи місцеву колоритну мову, з якої й самі подивовувалися. Так, саме з її багатства! Та й самі, аби не виділятися, з часом розмовляли й послуговувалися нею в побуті. То які до них могли бути претензії? …Правда, були й більш затяті, то на них, з їхніх слів, переконливо впливали лісові хлопці. І такі виїжджали «на родіну». А більшість були лояльними до місцевого населення, як от Анастасія Тимофіївна Штаєр, Ніна Макарівна Неільчук (директорка школи і класна керівничка) та й немало інших. Вони повиходили заміж за місцевих хлопців, взяли прізвища західняків. І велика їм дяка, вони стали істинними українцями, патріотами. …Пізніше, у 2014 році, я мав змогу відвідати Харківщину і, будучи на батьківщині моїх вчителів-наставників, переконався, що мова рідна превалює над мовою «старшого брата».

 

 …Смію питати про назву майбутньої книги, тираж, художнє оформлення і тому подібне – хоча розумію, що це має обнародуватися після видання.

Секрету нема. Робоча назва «Гуцульські приповідки, примівки, прокльони», може вона й залишиться. А решта залежить не лише від мене…

 

Усвідомлюю твою багаторічну наполегливість у збиранні народної мудрості, внутрішньо відчуваю твоє захоплення «цюкати словом, як сокирою»… Ти як «голодний, що й патика не боїться» затято виконував велику роботу. Певно не раз відчував піднесення від виловлених у людському морі свіжих висловів-перлів… Так? До речі, за Домашевським, Сеньківим та й іншими істориками по повітовому містечку Делятин йшло помежів’я (це прослідковується в зазнимкованій століття тому одежі, в діалекті). Тобто ти на межі Гуцульщини з Покуттям зібрав цінний мовно-ментальний матеріал, котрий більше приналежний гуцулам?

…Делєтин. Правильно називати «Делєтин», це радянщина поправила назву і її варто відновити. А про помежів’я скажу так, як казав славний історик-краєзнавець Михайло Миколайович Клапчук, котрий відносив Делятинщину до Гуцульщини: за всіма ознаками ми у більшій мірі є гуцулами. І я в цьому багаторазово переконався.

 …Колись, у 60-70-х роках минулого століття, у моїй присутності Михайло Миколайович вів бесіди зі старенькими микуличинськими жіночками… про столи, скрині, креденси, праники, кочерги тощо, тобто про речі ужиткового характеру… А я за тим же заходом записував їх короткі прижартунки. Так ось, він, Клапчук, визначав майстрів за солярними знаками на тих дерев’яних виробах. Практично він рятував ті старі речі – збирав, зберігав. Так продовжувалося їх «життя», вони продовжували служити, «промовляючи» до нового покоління від старих людей через себе. І, коли ми поверталися додому, він мов-би ненавмисно кинув фразу: «Пане Ромку, вам життя не стане, аби по одному-двох рядках написати книжку…» …Аж тепер ця книга готується до друку, лише перша, а за нею, сподіваюся, буде друга і, навіть, третя: так багато я встиг записати.

Найцікавіше, найцінніше, що гуцул ніколи (до приходу совітів у 39-му) не використовував нецензурну лексику! Треба визнати – це одна з граней честолюбного гуцула. А життя, як на мене, було не легким, ой нелегким, аби не сказати «важким!». За приповідками, цими найкоротшими новелами, чітко вгадується не лиш ментальність горянина – тепер видно як жилося колись і як велося тоді місцевому жителю. При всій волелюбності та творчій залюбленості у світ, практичності й життєвому оптимізмі – наскрізь відчутний гіркий присмак присутності чогось обтяжуючого… Я душевно вдячний гірському люду за розмаїття таланту, котрий витворив себе, свою мовну культуру, лексику та фраземіку. В дійсності я повертаю те, чого у нього навчився. І поки буде хоч одна сім’я на цій, освяченій кров’ю дідами-батьками, землі зі святим іменням Гуцульщина – докіль буде затребуване їхнє вагоме слово.

 

Файно сказав-єс. Тисну руку!.. Мені ще до вподоби приповідка «ціп криво махає, але рівно б’є». Вона таки оптимістична! Як мислиш, Романе, чи штимує вона до державного сьогодення, бо, наразі «лиш махаємо і то доста криво»?..

Філософія державотворення й самої державности не має меж-границь і тут є стільки чинників та й уже готових рецептів, що легше записати ще 3-5 книжок приповідок, аніж дати однозначну відповідь… Єк каже мудрий гуцул: «не розхитуй єблінку, на котрій сидиш і зриваєш єбличка, бо можеш впасти й голову вломити». Ая-ая, брєччіку Василю!

“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!