Роман Киселюк – 73-річний письменник з селища Делятин Надвірнянського району. Історик за фахом (Яворівське училище художніх ремесел (1966) та історичний факультет Львівського університету ім.І.Франка (1974). Неперевершений краєзнавець-екскурсовод у трудовому життю (м. Яремче), невгамовний український патріот і правдолюб у душі, поет і новеліст за покликанням – багатогранна особистість, котрий після тринадцятої, підсумовуючої творче надбання, книги «Горлице моя гірська»(2018) підготував до видання вагоме зібрання автентичних гуцульських приповідок, примівок і прокльонів.
Роман Киселюк – лауреат літературних премій ім. Марійки Підгірянки та ім. Юрія Шкрумеляка, член Національної спілки письменників України.
З письменником Романом КИСЕЛЮКОМ розмовляє літератор Василь ШКУРГАН.
Перш за все, Романе, вітаю з цьогорічним присудженням обласної премії в галузі краєзнавства імені Володимира Полєка і жідаю чути від тебе про це декілька слів, або, як каже наш спілчанський колега Євген Баран, «дві слові»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Насправді ця новина стала для мене повною несподіванкою, за що велике спасибі висуванцеві моєї кандидатури. А це – Івано-Франківський обласний державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді в особі директора Косила Михайла Юрійовича. Вдячний і тій комісії, котра гідно зуважила на мою багаторічну працю.
Володимир Полєк для мене особисто відомий науковець, щира людина, що легко входила в довіру і вміла щиро, по-батьківськи, підійти й видобути з тебе хто ти, в значенні на що здатний. А ще він був великим схимником-самітником, книжником. В ньому було щось велике, аж сакральне. Тішуся з того, що доля зводила мене з ним, таким, на перший погляд, мало примітним, але дуже ерудованим науковцем. …Бо ми, Василю, усі стоїмо перед вічністю, усі без винятку: і ті, хто творить добро, і ті, хто коїть зло. І лише те, що залишимо – свідомо «написаний» заповіт з епохи нашої бутності.
Романе, що не говорім, а таки школа виокремлює певні схильності. Інша справа хто і як реалізовує ті зачатки… Чи варто згадати твоє навчання у Делятинській школі?
Більш знаковим прецендентом стали вчительки з східної України, зокрема з Харківської області, котрих у той час направляли «піднімати освіту серед западенців”. Саме вони заклали фундамент знань на мові Київсько-Полтавського діалекту, повністю ігноруючи місцеву колоритну мову, з якої й самі подивовувалися. Так, саме з її багатства! Та й самі, аби не виділятися, з часом розмовляли й послуговувалися нею в побуті. То які до них могли бути претензії? …Правда, були й більш затяті, то на них, з їхніх слів, переконливо впливали лісові хлопці. І такі виїжджали «на родіну». А більшість були лояльними до місцевого населення, як от Анастасія Тимофіївна Штаєр, Ніна Макарівна Неільчук (директорка школи і класна керівничка) та й немало інших. Вони повиходили заміж за місцевих хлопців, взяли прізвища західняків. І велика їм дяка, вони стали істинними українцями, патріотами. …Пізніше, у 2014 році, я мав змогу відвідати Харківщину і, будучи на батьківщині моїх вчителів-наставників, переконався, що мова рідна превалює над мовою «старшого брата».
…Смію питати про назву майбутньої книги, тираж, художнє оформлення і тому подібне – хоча розумію, що це має обнародуватися після видання.
Секрету нема. Робоча назва «Гуцульські приповідки, примівки, прокльони», може вона й залишиться. А решта залежить не лише від мене…
Усвідомлюю твою багаторічну наполегливість у збиранні народної мудрості, внутрішньо відчуваю твоє захоплення «цюкати словом, як сокирою»… Ти як «голодний, що й патика не боїться» затято виконував велику роботу. Певно не раз відчував піднесення від виловлених у людському морі свіжих висловів-перлів… Так? До речі, за Домашевським, Сеньківим та й іншими істориками по повітовому містечку Делятин йшло помежів’я (це прослідковується в зазнимкованій століття тому одежі, в діалекті). Тобто ти на межі Гуцульщини з Покуттям зібрав цінний мовно-ментальний матеріал, котрий більше приналежний гуцулам?
…Делєтин. Правильно називати «Делєтин», це радянщина поправила назву і її варто відновити. А про помежів’я скажу так, як казав славний історик-краєзнавець Михайло Миколайович Клапчук, котрий відносив Делятинщину до Гуцульщини: за всіма ознаками ми у більшій мірі є гуцулами. І я в цьому багаторазово переконався.
…Колись, у 60-70-х роках минулого століття, у моїй присутності Михайло Миколайович вів бесіди зі старенькими микуличинськими жіночками… про столи, скрині, креденси, праники, кочерги тощо, тобто про речі ужиткового характеру… А я за тим же заходом записував їх короткі прижартунки. Так ось, він, Клапчук, визначав майстрів за солярними знаками на тих дерев’яних виробах. Практично він рятував ті старі речі – збирав, зберігав. Так продовжувалося їх «життя», вони продовжували служити, «промовляючи» до нового покоління від старих людей через себе. І, коли ми поверталися додому, він мов-би ненавмисно кинув фразу: «Пане Ромку, вам життя не стане, аби по одному-двох рядках написати книжку…» …Аж тепер ця книга готується до друку, лише перша, а за нею, сподіваюся, буде друга і, навіть, третя: так багато я встиг записати.
Найцікавіше, найцінніше, що гуцул ніколи (до приходу совітів у 39-му) не використовував нецензурну лексику! Треба визнати – це одна з граней честолюбного гуцула. А життя, як на мене, було не легким, ой нелегким, аби не сказати «важким!». За приповідками, цими найкоротшими новелами, чітко вгадується не лиш ментальність горянина – тепер видно як жилося колись і як велося тоді місцевому жителю. При всій волелюбності та творчій залюбленості у світ, практичності й життєвому оптимізмі – наскрізь відчутний гіркий присмак присутності чогось обтяжуючого… Я душевно вдячний гірському люду за розмаїття таланту, котрий витворив себе, свою мовну культуру, лексику та фраземіку. В дійсності я повертаю те, чого у нього навчився. І поки буде хоч одна сім’я на цій, освяченій кров’ю дідами-батьками, землі зі святим іменням Гуцульщина – докіль буде затребуване їхнє вагоме слово.
Файно сказав-єс. Тисну руку!.. Мені ще до вподоби приповідка «ціп криво махає, але рівно б’є». Вона таки оптимістична! Як мислиш, Романе, чи штимує вона до державного сьогодення, бо, наразі «лиш махаємо і то доста криво»?..
Філософія державотворення й самої державности не має меж-границь і тут є стільки чинників та й уже готових рецептів, що легше записати ще 3-5 книжок приповідок, аніж дати однозначну відповідь… Єк каже мудрий гуцул: «не розхитуй єблінку, на котрій сидиш і зриваєш єбличка, бо можеш впасти й голову вломити». Ая-ая, брєччіку Василю!
“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.