“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Галина Пагутяк – лауреатка Шевченківської премії з літератури (2010) за книжку прози «Слуга з Добромиля». Народилася в селі Залокоть на Львівщині у сім’ї вчителів. В юності мріяла стати археологом, працювала на Бориславському фарфоровому заводі, але зрештою закінчила Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Авторка багатьох творів (фентезі, наукова фантастика, готичний роман). Одна з найсамобутніших українських письменниць, яка орієнтується не на успішних колег, а на класиків і переконана, що саме літери здатні передати настрій, адже кожна з них – неповторна, а натхнення приходить тоді, коли воно відчуває твою відданість праці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пані Галино, завдяки (чи всупереч) кому і чому Ви стали письменницею?
Я просто боролась за своє життя. Щоб мене цінували за те, що тільки я можу зробити, більш ніхто. Я почала писати тоді, коли опинилася в пастці і побачила, як мною намагаються маніпулювати. Тоді я відчинила вікно і вийшла. Бо двері були замкнені. Тому я терпіти не можу легковажного ставлення до слова. Зараз ми всі живемо на емоціях і враженнях, але з часом осмислимо ці події. Я ніколи не писала на гарячі теми, не збивалася з курсу, але не можу собі уявити, як це пихато казати: я вище всього цього, коли твій народ спливає кров’ю. Я дякую Господу, що він навчив мене ненавидіти і завжди обирати місце правди, а не місце комфорту. Я відчула, як добре, що моя думка збігається з думкою більшості, тобто думкою громадянського суспільства, яке в нас постало. З ним я буду боротися за майбутнє України.
Будуть книги по гарячих слідах, і будуть книги через десять – двадцять років.
Чи пригадуєте свою першу публікацію? Кому першому розповіли про неї, з ким поділилися радістю?
У мене був друг, поет Віктор Неборак, з яким ми разом поверталися з Криму й випадково зустрілися. Саме тоді вийшла моя повість «Діти» в журналі «Дніпро». Ми домовилися зустрітися у Львові і вешталися до пізнього вечора, доки не посварились. Віктор досі залишається другом, який ніколи мене не зраджував. Він завжди щиро радів за мене.
Коли Ви відчули, що письменницька праця — це «Ваше» і «на все життя»?
У 17 років. Я оцінила психотерапевтичний ефект творчості. Якби мені повелося добре з самого початку, я б не писала. Відтоді, як би не склалося моє життя, я б поверталася до цього діла все одно. Бо лише так я могла реалізувати себе, незалежно від того, чи хтось оцінив би це, чи ні. Якщо сказати образно, я бачила початок шляху Мартіна Ідена і згодна була з його кінцем – згинути безіменним в нічному океані. Але перед тим виконати своє призначення.
Чи Ви докоряли колись самі собі (а чи комусь) за оцей, обраний Вами, письменницький шлях у житті?
Цей шлях не дав розвинутися моєму іншому життю, але я не шкодую. Мені лише показали вівтар, на який доведеться покласти все, але я сама підійшла до нього. Тому я почуваю себе радше обраною, ніж банальною жертвою. Я була готова до цього ще в юності, як тільки побачила, що мене не приваблюють ні статус, ні гроші, ні ефемерні радощі життя. Я дивилась на людей і бачила їх типи, і знала, чого від них чекати. А це нудно жити серед таких людей, особливо, коли ти інша, либонь, від самого народження. І девіз я собі обрала ще у 18 років: «Єдиний шлях».
Як Ви пишете? Галина Пагутяк «дисциплінована» письменниця: має якийсь чітко визначений режим творчої праці?..
По-різному буває. Часом пишу щодень, але це виснажує десь через тиждень. Одна-дві сторінки в день. Три – то вже успіх. Я раніше любила писати ввечері, а тепер вдень. Натхнення приходить, коли воно бачить, що ти стараєшся. Це як налаштуватися на потрібну хвилю. Зосередилась, відчула імпульс – і пишеш.
Що, крім аркуша паперу, потрібно Вам для того, щоб розпочався творчий процес? Зрештою, де Ви пишете?
Де завгодно, тільки б не відволікали розмовою. У мене велика квартира, є кабінет, тобто моя кімната, але я пишу на кухні на колінах у антикварному кріслі, яке колись купила за 5 карбованців, і довкола товчуться п’ятеро котів. Бо в хаті достобіса холодно. Напевно мені б гарно писалося десь в санаторії, в окремому номері, але я не пробувала. І це дорого. Писала я і в гуртожитку. А кава, ясна річ, чи ж я не галичанка?
Зараз війна і нервова система геть розхитана, тому писати важко. Інтернет заважає. А що найкраще – це думати в дорозі, особливо, коли йдеш пішки. Це мій ритм, під час якого приходять дуже цікаві ідеї і рішення.
Чи довго оговтуєтеся після завершення однієї книжки, щоби перейти до написання наступної?
Треба пережити спершу ейфорію. Оскільки романи я пишу від руки, то на набирання тексту, тобто фактичну обробку чернетки, йде кілька місяців. Рідко буває, щоб я у цей час починала щось нове. Але обмірковую, бо маю вже тему. Я не знаю, що таке відпочинок в традиційному значенні. Ніколи не відпочиваю. Ніколи моя голова не порожніє. Це не дуже добре. Мандрувати я люблю, але це теж робота думки. Мої очі записують побачене. Я не знаю, що таке бездіяльність, і дуже її боюся.
Взагалі переміна діяльності – це вже відпочинок. Через те я ніколи не повторююсь, нова тема і її виклад дуже відрізняються від попередньої. Коли мені нудно писати про щось, я негайно припиняю і шукаю новий виклад.
Чи можете сказати, що нині писання дається Вам значно легше (чи важче), аніж, приміром, десять років тому?
Важче, коли йдеться про художню прозу, і легше, коли про есеїстику. Гадаю,зрозуміло чому. В есеїстиці я опанувала метод роботи з матеріалом, а в прозі мусить бути кожного разу інший метод. Це як вилазити на скелю. Кожного разу думаєш, годі, бо можеш зірватися, більше туди не піду. Але розумієш, що є ще сили і, отже, потрібно йти вгору. І посеред найбільшої втоми з’являється друге дихання. Розчарувати читачів я не боюсь, головне, щоб я не розчарувалась у собі. Важче ще й тому, що читацька аудиторія дуже деградувала і хоче тільки ковтати, а не жувати. Але свій десяток читачів я назбираю.
Чи закінчуються Ваші твори так, як Ви це задумували від самого початку?
Письменник не робот. Навіть ремісникам не вдається повністю контролювати цей процес. Аби щось мріяло на обрії, те, заради чого писалась книга. Цього вистачить. І навіть якщо фінал збігається з початковою візією, то він уже глибший і вагоміший, не до порівняння з маревом на обрії. Часом здається, що твоя книга вже створена в голові, однак вона там і залишається, а ти пишеш іншу.
Чи Ви ведете (вели) щоденник? Якого типу це є (був) щоденник? На Вашу думку, чи допомагає письменникові ведення щоденника?
Я не прихильниця щоденникового буття. Люди в щоденниках намагаються створити власний образ, дещо прикрашений, і можуть при цьому фальшивити немилосердно. Я писала щоденник у шістнадцять років. Потім вдалася до онлайнового щоденника, коли працювала над романом «Сни Юлі і Германа». Потім Василь Габор запропонував мені написати книжку у формі щоденника. Так з’явився «Кожен день – інший». Пригадую на презентації цієї книги розчаровані обличчя: люди думали, що це щось особисте. Оскільки я веду замкнутий спосіб життя, їм хотілось знати про мене більше. І нарешті, під час Майдану я писала щоденник, коли ми блокували військову частину на Стрийській у Львові. Це вже історичний документ. По суті, я його писала за всіх тих людей, які стояли зі мною на барикадах. І вони, звісно, його читали. Інші можуть обійтися. Щоденник варто вести у такі бурхливі, насичені подіями часи.
Від чого залежить «успішність сучасного письменника»?
Успіх – як популярність, чи успіх – як повна реалізація? Мені не загрожує, дякувати Богу, популярність. Успіх не можна ставити своєю метою, він коштує свободи як особистої, так творчої. Він стає наркотиком для письменника, який повинен підтримувати цю залежність. У нього бракує часу на зосередження, він активно веде публічне життя. Таких людей дуже шкода. Бо успіх – це ще не визнання. Наприклад, Валерій Шевчук – визнаний письменник, а Юрій Андрухович – успішний. Визнаний письменник може писати чи не писати, а успішний мусить всюди себе демонструвати, щоб його не забули.
Чи важко Вам «посадити» себе за письмовий стіл?
Важко, бо я не користуюсь письмовим столом.
Який вплив на Вашу літературну долю мало навчання на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка?
Я змушена була тікати зі Львова до Києва, бо зрозуміла, що мені просто не дадуть закінчити університет. Втім, і там, і там готували виключно вчителів української мови, а не філологів, не цікавлячись тим, чи людина придатна до педагогічної праці. Рівень викладання з безліччю непотрібних знань був приблизно той самий. Але я мала змогу прилучитись до літературного процесу. У Львові мені б цього не дозволили місцеві письменники. Там треба було «заслужити». А у Києві мене оцінили й підтримали просто так, хоча я мала нестерпну вдачу.
Чи маєте блокнот для запису щойно народжених думок, образів, чи покладаєтеся на пам’ять? Як зберігаєте «сирий матеріал»? Як назагал колекціонуєте матеріал до певного твору?
Пам’ять варто тренувати. Я часом роблю якісь записи, коли йдеться про історичну тематику. Роблю закладки інтернет-сторінок. Дуже рідко можу записати якусь думку, а потім не знаю де. Колись я купила собі диктофон, уявляла, як буду йти лісовою дорогою і наговорювати тексти. Але скінчилося тим, що я записала спів пташок і шум ріки. Важлива думка або згадається, або визріє, щоб врешті її записати. Треба довіряти своїй пам’яті. Я часом читаю не надто потрібні мені книги, щоб потім в разі потреби знати, де що шукати.
Що ще, окрім письменницької праці, Ви робили в житті? Досвід яких професій сприяв Вашій літературній праці?
Важливо щось уміти робити, щоб не стати заручником літературної праці. Я не раджу переходити на літературний хліб тим, хто хоче бути незалежним від гонорарів чи грантів. Особливо тим, хто має родину. Письменник не повинен бути на чиємусь утриманні. Я працювала в колгоспі, на заводі, вчителювала, двічі була музейним працівником, працювала в організації, що допомагає біженцям, доки її не закрили. Грошей було завжди обмаль, але я ніколи не просила престижнішої роботи. І я знаю різних людей, різних соціальних рівнів. По суті, оті всі мої роботи зробили мене з інтроверта екстравертом, навчили спілкуватись. Зараз я працюю не виходячи з дому, про що завжди мріяла, й відповідно пишу більше.
Нині живете у Львові. А ось адреси Вашого дитинства – села Залокоть та Уріж. Як часто відвідуєте свою «малу батьківщину»?
Про рідні місця я написала в книзі «Сентиментальні мандрівки Галичиною». Я могла б туди не їхати взагалі, Уріж і Залокоть завжди будуть на карті моєї свідомості, я будь-коли можу викликати їх образи. Мене як особистість сформував краєвид, а не оточення. Там моє коріння і там я завжди буду своя. Часом я приїжджаю і роблю екскурсії. Восени я поїхала в рідне село мого батька і видерлась на гору, яка мене завжди вабила. Піднімалась кілька годин по крутому слизькому схилу, потрапила під дощ. Якби я там загинула, мене б ніхто не знайшов. Але такі екстремальні вилазки дозволяють перевірити себе на міцність, я щороку собі це влаштовую. В дитинстві я про це мріяла, але не змогла здійснити.
Які технічні засоби використовуєте, коли пишете: комп’ютер, друкарську машинку чи віддаєте перевагу авторучці і аркушеві паперу?
Писане від руки – більш шляхетне, ніж наклацане на комп’ютері. Маю такі зошити формату А-4 і в них пишу. Це вже налаштовує на книгу. І писати так швидше, і тепло руки переходить на папір, літери фіксують настрій, кожна літера неповторна.
Чим захоплюєтеся у «позалітературний» час?
Люблю помандрувати кудись. Я мешкаю в районі, де всюди наштовхуєшся на людей, тому найкраще сісти в маршрутку і поїхати кудись на цілий день. Часом це маленьке містечко, а часом місце з гарним краєвидом. Біля Львова є печерні храми, каскади озер, чисті безлюдні ліси.
Важко без цього всього взимку.
Ну й іноді я читаю якусь цікаву книжку легкого жанру. У дуже важкі часи я брала якусь дитячу книжку і тим рятувалась.
Люблю часом поводити гостей по Львову. Або уявляю себе туристом і тоді до мене чіпляються гіди, пропонують провести екскурсію. Письменником не можна бути весь час. Це – нудно.
Як Ви, пані Галино, працюєте зі своїми текстами? Маєте якийсь власний спосіб удосконалення написаного?
Я просто викидаю все зайве з чернетки, оце і є вдосконалення. Ще стилістику поправлю. А зайвого буває багато. Я слухаю свій текст і прибираю фальшиві чи незграбні ноти. Для мене головне цілісність, потік, яким я пливу від початку до кінця. Коли я пишу в чернетці, мені може все здаватись кволим, недолугим, але в потоці все грає.
Нещодавно у львівській книгарні «Є» відбулася зустріч читачів з письменницею Галиною Пагутяк. Що для Вас такі-от зустрічі, презентації Ваших книжок?
Як авторові вони не дають нічого. Я свідома того, що можу зацікавити когось книжкою, хоча я волію розмовляти з людьми про життя, і мені байдуже, чи вони куплять мою книжку. Іноді хтось підкине цікаву ідею, то це взагалі щастя поспілкуватися з такою людиною.
Якось на книжковому Форумі ми мали спільну презентацію з Володимиром Даниленком і Василем Габором. Було дуже мало людей. Всіх уже втомили ці презентації, і раптом ми почали усі троє розповідати всілякі містичні історії, абсолютно спонтанно. Присутні були просто щасливі, і ми також, бо то були родинні історії, дуже дорогі для нас. То була якась магія, коли троє письменників раптом увійшли одне з одним в контакт, неформальне спілкування.
А іноді сидить якась одна людина в залі й від неї пре погана енергетика, і з тебе елементарно п’ють кров. Тому краще, щоб тих презентацій було менше.
Чи є якась метода праці над власним стилем? Чи це процес непомітний навіть для самого письменника, і стиль шліфується від сторінки до сторінки, від твору до твору, від рядка до рядка?
Мені здається, що я намагаюсь змінювати стиль від книжки до книжки, і те, що залишається незмінним, мабуть, і є стилем. А ще я думаю собі: тут не вийшло, наступного разу напишу краще. А невдалу річ переробляти не варто. Коли мені надсилають твори початківці, я їх застерігаю від мелодраматизму, патетики і кажу, що краще викинути. Ніколи не раджу переробляти. Стиль формується упродовж цілого життя. Був час, коли я майже не писала діалогів, рухалась як сновида. Тепер дуже уважно ставлюсь до діалогів, хоч і не надаю значення індивідуальній мові персонажів. У всьому має бути доцільність і міра. Тобто існує внутрішня цензура щодо стилю. Стиль для мене – це інтонація, ритм тексту. Якщо вони є, значить, є книга.
Як вам даються назви Ваших творів? Коли народжується назва твору: ще до початку праці над ним чи під час писання?
Не варто починати твір без назви, це я знаю напевне. Деякі назви до мене прийшли уві сні: «Писар Східних Воріт Притулку», «Слуга з Добромиля». Один час я вагалась, як назвати роман «Зачаровані музиканти» чи «Сліпе дерево». Мені радили змінити назву «Небесна кравчиня», але я сказала, що тільки через мій труп. Назва задає тон всій книзі і може навіть підсилити, якщо книга слабка.
Хто першим привітав Вас із присудженням високої державної відзнаки – Шевченківської премії?
Дочка. Мені подзвонили раз, я відмахнулась, не повіривши, потім другий. Тоді я сказала дочці. Вона дуже розчулилась, я навіть не сподівалась, що це для неї щось означає.
Ви – авторка низки відомих українському читачеві творів прози, серед них – «Писар Східних Воріт Притулку» (2003),«Захід сонця в Урожі» (2007), «Королівство» (2005), «Втеча звірів, або Новий бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007), романів «Писар Західних Воріт Притулку» та «Урізька готика»… А які твори і які автори свого часу справили на Вас найбільше враження?
Ось список: «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, «Олюнька» Андрія Чайківського, «Хмари» Нечуя-Левицького, «Доктор Фаустус» Томаса Манна, «Життя і час Михаеля К.» Дж. М. Кутзее, «Повість про Гендзі» Мурасакі Сікібу, «Спалення опирів у селі Нагуєвичі» Івана Франка, «Нарцис і Гольдмунд» Германа Гессе, «День мій суботній» Григора Тютюнника, «Дім на горі» Валерія Шевчука. І багато інших.
Яка Ваша книжка Вам найдорожча (звісно, не у матеріальному вимірі)?
«Писар Східних Воріт Притулку». Вона як подорожник на рану.
Що являє собою ваша книгозбірня і як вона допомагає Вам у письменницькій праці?
У мене багато книг з історії, вся найкраща світова література, книги з мистецтва, філософії, етнографії. Коли я щось пишу, то купую книжки, які можуть мені допомогти. Ніколи не витрачаю грошей на модні чи престижні видання. Зате у мене є все, що потрібно письменнику, в тому числі й словники.
Чи «болять» Вам невтілені задуми? Що (і через що) залишилося ненаписаним? Що найбільше заважає творчій праці?
Мені колись приснилось, ніби в мене у шафі є рукописи книжок. А виявилось, що я їх не написала. І згадати не можу. Ось за цим шкодую. А все, що я хочу написати, я ще напишу.
Заважають депресія, сумніви. То найбільші вороги творчості. Я боюсь, що можу втратити свій дар через хворобу, наприклад.
Чи можна навчити писати? Чи можна щось порадити тим, хто зробив лише перші кроки на літературній стезі, у кого є бажання стати письменником?
Ось реальні поради, які я давала початківцям.1) Талант вимагає жертв. Не думайте, що у вас все буде те, що і в інших людей. Чим більший талант, тим більше жертв він вимагає. 2) Орієнтуйтесь на рівень класиків, а не на успішних колег. 3) Творча праця потребує самотності. 4) Перший роман намагайтесь довести до фіналу, яким би поганим він не був, наступний вийде кращим. 5) Ніколи не дописуйте, тільки викреслюйте. 6) Подбайте про матеріальну незалежність, тоді ніхто вами не зможе маніпулювати.
Чи можете поділитися творчими планами?
Можу розповісти, я не забобонна. Це навіть краще, бо тоді я обов’язково це напишу. Зараз я пишу «Гербордіаду», суміш краєзнавства, історії і опису мандрівок по різних країнах, де залишили слід німецькі лицарі Герборди, що оселились ще у 14 ст. в Галичині. Це, по суті, підсумок моїх двадцятилітніх пошуків, починаючи з роману «Слуга з Добромиля». Задля цього я побувала в Німеччині, Австрії й Чехії, ну, і в Польщі, звісно. Чи знайду видавця, не знаю, але такі речі мене мало хвилюють.
Розпитував Сергій Козак,
науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.