Григорій Цимбалюк: «Моє найсильніше враження – те, що я залишився живий»

328

Нині в зоні АТО служать члени Національної спілки письменників України – київський поет, прозаїк Борис Гуменюк і житомирський прозаїк Григорій Цимбалюк. Нещодавно обидва отримали відзнаки від Міжнародної академії рейтингових технологій і соціології «Золота фортуна»: Борис Гуменюк став лауреатом у номінації «Людина року», а Григорій Цимбалюк отримав почесну відзнаку «Трудова слава». Крім того, Григорій Цимбалюк у цьому році виборов кілька літературних нагород за упорядковану ним книжку спогадів про дисидента, письменника Євгена Концевича «Лицар нескореного духу». Він – лауреат номінацій «Гран-прі» й «Мистецтво друку» щорічного регіонального конкурсу «Краща книга року» та премії імені Василя Юхимовича. Нещодавно побачила світ нова книжка письменника – роман «Сага про камінь», віддрукована за кошти обласного бюджету в рамках випуску соціально значимої літератури місцевих авторів.
У вересні Григорій Миколайович як рядовий солдат у складі 50-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону відправився у сектор «М», тобто до Маріуполя. Нині він перераховує назви населених пунктів, які знаходяться навколо Маріуполя й називає їх рідними. Адже попри важкі бойові умови до цієї місцевості він відчуває прив’язаність. І в цьому полягає якийсь нез’ясований парадокс, бо саме під Маріуполем Григорій Цимбалюк мало не загинув.
 
Григорію Миколайовичу, ви повернулися до Житомира у відпустку й перед цим майже три місяці відслужили в зоні АТО. Розкажіть, будь ласка, про найсильніші враження…
Моє найсильніше враження – те, що я залишився живий. А війна – це завжди сильні враження. Тим більше, коли ти з мирного життя потрапляєш на фронт, на передову. Не скажу, що це якийсь стрес, але це зовсім інший світ, інші поняття. Те, що дотепер важило, стає неважливим, і ти мусиш дуже швидко вживатися в нове життя, бо інакше біда.
 
Як забезпечені бійці?
На перших порах, коли прибули в Маріуполь, а це був початок вересня, картина була жахлива, особливо на фронтах. Скажу, що я майже всі фронти обійшов, у силу специфіки своїх військових занять. Те, що я побачив – жахало: на сім кілометрів фронту 42 чоловіки тримали оборону, з дев’яти танків тільки два стріляли, люди по дві години на добу спали, не було техніки, щоб вирити окопи, бо легше граніт, ніж ті чорноземи вдовбати. Але люди мусили, стояли й витримали. Нині вже дуже багато військ туди зайшло. Є інженерна техніка, яка вирила окопи, завели піхоту. Бувало, приїжджаєш на якусь віддалену точку, де сепаратистів видно неозброєним оком, а там одне БМП стоїть і три бійця. По суті – смертники. Запитую їх: «Де піхота?». А вони відповідають: «Сепаратисти кілька разів стрельнули й піхота втекла». На жаль, такі випадки теж були. Я був свідком того, як ввели морську піхоту, ті люди нормально воюють, хоч і в них без втрат не обійшлося. Місцева влада Маріуполя дала метал – накрили бліндажі, а також модулі. Це контейнери, перероблені для проживання 12-16 осіб. Модулі заривають у землю, накривають бронею. Спочатку в тих невеличких окопчиках, які вдалося вирити, солдати спали з мишвою. Мишей там дуже багато, бо чорноземи. Солома, яка лежала в окопах, шурхотіла від сотень, тисяч мишей. Води не було, суха погода стояла, зате були дуже кусючі мухи – невеличкі, але страшні. Видно, сепаратистські (сміється – прим. Авт.). Нині Маріуполь – достатньо сильно укріплений район, який взяти з ходу, з бою, навряд чи вдасться. Хоча на початку була в сепаратистів тактика – то там, то сям скубнути, але отримали по зубах і втихомирилися. Навіть маріупольський аеропорт, який був більш-менш укріплений, разів чотири мали брати, ми бувало чекали на штурм по кілька днів. Але штурму не було. У них є розвідка – безпілотники. Перші два місяці майже щодня лупили зенітні установки. Тож сепаратисти побачили, що голими руками нас не візьмеш. Ось така обстановка. У місто зайшли диверсійні групи. За час мого перебування на блок-посту неподалік нас теракт був і дві машини підірвалися – серед міста. Практично на тих місцях, де ми постійно їздили. Швидше за все, це спрацювали радіокеровані бомби чи фугаси, бо машини були дуже сильно посічені. Є, на жаль, і втрати. Останній випадок – міст зірвали. Гадаю, що в цій ситуації є місце для звичайної байдужості: бачили чорний автомобіль, який дві доби стояв під тим мостом, чому ж не перевірили? Нині скрізь на ключові дороги вивели блок-пости, спочатку їх не було. І ми їхали на завдання, по суті смертники, бо ніякого супроводу з нами не було. Ситуація нині краща, це втішає, бо так звані сепари з місцевих – це алкоголіки і наркомани. Навіть російські регулярні війська, які ввели, це та ж сама радянська армія. Але зайшли чеченці й осетини – професіонали. З ними важко воювати, вони підступні, розумні, тверезі, що важить на фронті. Хоча й наша розвідка не дрімає. Наші вчаться вже воювати, тому що багато людей завели на фронт непотрібних, зайвих. Військкоматам і командирам частин варто серйозніше до цього питання ставитися. Війна, на жаль, не прощає людині того, що вона не готова.
На передовій озброєння вистачає: ящики гранат, патронів, «мухи», РПГ. Потрібно – клади в машину. Хороші бронежилети, трохи з амуніції нам дали.
 
Прогнозують, що конфлікт затягнеться на роки. А ви як думаєте?
У мене чомусь таке відчуття, що ця війна закінчиться швидко. Не знаю, чим це підтверджується. Мабуть, нічим. Оптимізму те, що я бачив, не додає. Але тим не менше в мене таке відчуття, що війна має закінчитися, бо вона – безглузда. Росія вже давно програла – в усіх планах. А воювати тільки для того, щоб тримати в напрузі Україну, щоб знекровлювати її економіку, це дуже дрібна мета. Людський ресурс Росії теж не безмежний. Чеченців, осетинів їм, можливо, не жаль, але ті люди, які приходять із війни, морально скалічені. Можновладці прекрасно розуміють, яка йде загроза від таких людей.
 
У житомирській літературній тусовці говорили: «Ось повернеться Григорій Цимбалюк і як напише!» Які у вас літературні плани?
Я думав про це, в мене є пропозиції з Києва. Поки що нічого не писатиму. Я все згадував «окопну правду» Віктора Некрасова. На жаль, не читав «В окопах Сталинграда». Війна – занадто жахлива і брудна річ, щоб про неї всю правду казати. Думаю, я теж не скажу всю правду. Хіба, можливо, це художньо осмислити. Це згодом буде. В мене багато записано, є фактаж. Враження від побаченого вже нікуди не дінуться, бо ця війна мені сниться постійно. Чи житомирська літературна тусовка помилилася – я ще не знаю цього.
 
Чи змінила вас війна?
Війна змінила мене, як і будь-яку людину. Жодна людина, яка побувала в межових ситуація, коли грань між життям і смертю практично стерта й пояснити, чому ти залишився живий, з фізичних причин неможливо, коли ти розумієш, що це – містика, не залишиться тією, якою була раніше. Уже потім, аналізуючи, розумію, що надто багато людей за мене молилося. І я молився. Саме це дозволило вижити. Зрозуміло, що такі речі просто так не минаються. Для будь-якої людини. Одна – божеволіє, інша – впадає в депресію, починає вживати алкоголь. Нічого з цього зі мною не сталося і не станеться, гадаю. Психіка в мене нормальна, сплю я добре. Але єдине – війна сниться, це правда. Я зараз на життя дивлюся зовсім по-іншому. Не так довго перебував у зоні АТО, але відчуваю: мимоволі щось ввійшло в душу, засіло там глибоко, його звідки не викинеш. Але разом із тим воно мені дороге.
 
Про себе ви можете сказати, що ви – герой війни?
Боже збав! Я можу тільки про себе сказати словами свого командира: «Я піду всім скажу, що ти не боявся!». Ми усвідомлювали цілком, що отримуючи те чи інше завдання, ми є смертниками. Шансів вижити майже не було. Машина не броньована, нас ніхто не супроводжує. Тим не менше, що мене втішає, ніхто з нашої групи з чотирьох чоловіків не боявся. Можливо, боялися десь глибоко в душі. Ніхто жодного разу не відмовився виїхати на передову. Хоча з кадрового, офіцерського складу чоловіки часто відмовлялися. Ці люди деморалізовані. Якщо боїться – це овоч, а не солдат. Ми не боялися. Було якесь чітке усвідомлення, що не варто про такі речі навіть і думати, всі ми ходимо під Богом, і той бронежилет чи каска не врятує. То лише мала втіха. Тим не менше ми одягали бронежилет і каску, брали зброю і їхали. Героєм я себе не вважав і не вважаю – це без всяких, бо в цьому є й нездоровий момент. Небоязнь – можливо, це мій плюс. Я пройшов цю дорогу.
 
Де ви служили?
Базувалися в Маріупольському аеропорту, а маршрут пролягав на Кальчик, Гнутове, Талаківку мою рідну…
 
Чому ж рідну?
Там найбільше війна велася, ми туди найбільше їздили. Там – 17-та танкова бригада, вона для мене настільки рідна! Далі: Сартина, Новосетівка, Кирилівка. Ці гарячі точки – околиці Маріуполя. Крім того, блок-пости: 13, 13-А, 14, де практично ми не мали залишитися живими, 15. Це все місця, які я обійшов або як спеціаліст, або ж звичайним бійцем супроводу. Наша група називалася «Ремонтно-евакуаційна». Втрат зазнали, в одного – контузія.
 
Довелося рятувати життя?
Мені – ніхто не рятував. А той солдат залишився живий, але, мабуть, інвалідом буде. В нас двоє бійців постраждало, але всі повернулися живими. Правда, не всі на виїздах бували. Ось ми – постійно. Тобто війну я трошки побачив.
 
Можна сказати, що віра в Бога допомогла вам вистояти?
Так. Це був найголовніший чинник, який допоміг вистояти. Тому що багато людей покладається на везіння, хтось горілкою рятується… А все ж більшість, гадаю, покладається на Бога. Це не те що «Надійся на Бога, але й сам не гальмуй». Цей вислів – дурниці. Звісно, й сам мусиш діяти, нікуди не дітися, але все-таки ця рулетка смерті, яка запустилася, крутиться і тільки Божа воля тебе рятує. Бо фізичними чинниками пояснити, чому ти залишися живий, неможливо. На те є лише вища воля. Для цього є молитва і таке інше. Звісно, мені допомогла віра. Це – найголовніше.
 
Вас морально підтримала звістка про ті літературні відзнаки, які ви отримали?
Чесно кажучи, це було настільки далеко… Звичайно, отримувати нагороди – приємно. Коли вже приїжджаєш звідти живий, раптом – певна премія. Але не скажеш, що це дуже зачіпає. Бо ти зовсім іншим живеш. Ось, наприклад, передова – там відразу зовсім інша атмосфера. Кожен звук напружує. Від того, наскільки ти правильно зреагуєш на будь-який звук, залежить твоє життя. Можливо, це «гради» вдарили, можливо, міномет «ожив». Особливо неприємно, коли ти на передовій біля танків ввихаєшся, а на цій території працює ворожий снайпер. Завжди таке враження, що снайпер працює по тобі. Під Павлополем працювала високопрофесійна снайперка. Її ніяк не могли вирахувати. Розвідка збилася з ніг. За мого перебування її так і не вирахували. Відчуття завжди дуже неприємне. Хоча й попереджають, що там працює снайпер.
Узагалі, як людина поведе себе в нестандартних ситуаціях – не передбачити. Ті бійці, які хвалилися, що сімох – одним ударом, у військовій ситуації так трусилися! Було бридко на них дивитися. Звісно, я їм – не суддя. Скажу про себе, що в бойовій ситуації на мене нападає вселенський спокій. Уже потім приходило розуміння того, що це вже все, гаплик. А в той момент цей спокій – жахливий. На свято Другої Пречистої ми залишилися живими дивом, завдяки мені, я так думаю. Бо потім деякі «стратеги» знайшлися: «Це я скомандував!». Треба було рішення приймати в долі секунди. Міни падали вже зовсім близько. Я сказав: «Бігом у машини!». Це  було єдино правильне рішення на той момент. Йшла хвиля. Був корегувальник. Поруч – дев’ятиповерхівка, звідки сепари все бачили. Ти – як на долоні. А корегувальник – як снайпер. Якщо він грамотний – може дуже точно на тебе вогонь навести. Деякі «герої» так рвонули з того місця! Це вже потім говорили: «Ми такого ще не бачили!». А згодом: «Та, то таке…». Кожна людина чимось рятується: чи бравадою, чи ще чимсь. Або просто мовчить і все. Осколки з міни на 200 метрів розлітаються. А вони в той день біля нас поруч лягали. Я не знаю, чому ми залишилися живими. Але залишилися. Тільки ми скочили в машину й на кілька метрів від’їхали – в це місце упала міна. До речі, в мене є фотографія – біля знаку «Маріуполь». Нині він геть осколками посічений. На передовій в мене були дуже дивні зустрічі з неймовірними людьми. Наприклад, один розвідник мені сповідався, йому – 40 років і він приїхав на війну, щоб вмерти. Він плакав. Ми з ним зо дві години говорили.
 
Тяжко знову повертатися на війну?
Мені туди легше повернутися, ніж сюди, в Житомир. Мене туди вже тягне. В мене великі проблеми зі здоров’ям. У минулому році я не ходив, був калікою. Я – інвалід. Саме зі спиною в мене величезні проблеми. Тим не менше тягав бронежилет, який важить щонайменше пуд. Три запасні ріжки патронів, автомат із повним ріжком. Ще дві гранати мав би носити, але я натомість носив фотоапарат. До речі, до фотоапарата на передовій упереджене ставлення. Люди не люблять фотографуватися. Є забобон, що це – недобрий знак. Спочатку я остерігався, що буду тягарем. Про свою болячку я нікому не сказав. Нічого, гасав по окопах і танках у своєму обмундируванні. Хоча лікарі казали, що можу не більше восьми кілограмів підіймати у дві руки, але тягав ще радіостанцію з акумулятором, важкі блоки. І жодного разу це мене не зачепило. Тому всім, хто жаліється на здоров’я, хочу приписати «війнотерапію».
 
Чи всі бійці морально готові до війни?
Знайомий командир танкової роти говорив, що 70 відсотків може хоч зараз відправити додому і буде легше воювати. Це страшні речі насправді. Більшість втрат на війні з нашого боку – це людський фактор саме з нашого боку.
 
А що місцеве населення?
Із мирного населення майже всі залишилися на місці. Хоча в самому Маріуполі дуже багато оголошень: «Продам…». У Талаківці укріпрайон проходить за селом. Чим огидна поведінка сепарів – вони вдарять по позиціях, а потім – углиб села. Хоча потреби в цьому немає. А потім піп збирає хресний хід і йде з вимогою забрати українські війська. Я був свідком у Кирилівці – зібрався схід села, в основному жінки, з вимогою забрати танки, а вони прямо за городами стояли. Комбат їм пояснив: іде зима, а в полі – вітри, холодно. В селі хоч погрітися можна, їдальню організувати. І чому ваші чоловіки ховаються на спинами жінок?  А розвідка нам розповіла, що 28 чоловіків із Кирилівки воювали у сепарів. Хоча є й нормальні люди, які нас підтримують. Кілька приємних моментів було. Стояв біля машини неподалік магазину – мені місцевий дав 100 гривень на сигарети (я їх віддав іншому солдату, бо не курю). Інший раз джип зупинився біля мене й чоловік дав пакет із курками гриль, мовляв, поїжте, хлопці. Загалом солдат застерігають не брати нічого в місцевих. Особливо спиртне. В нього додають психотропні речовини й людина потім дуріє.
 
Чи приїжджали волонтери?
Так. Нам волонтери дуже допомагали. Привезли теплу білизну. З танкістами на фронті вони тісно співпрацювали.
 
Що б ви хотіли побажати тим бійцям, які нині перебувають на передовій, у засніжених полях?
У мене там залишилося багато друзів, дуже дорогих, як тепер бачиться, для мене людей. Нехай вертаються живими, хай їх Бог береже.
 
Фото з архіву Григорія Цимбалюка
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!