Нова книга житомирського прозаїка Григорія Цимбалюка «Акорд»,
безумовно, містить у собі все те, що називається справжньою літературою:
оригінальні сюжети творів, вишукану мову і чудовий стиль. Автор традиційно вже
продовжує відверту розмову з читачем про найпосутніші в нашому житті речі –
віру, любов, дружбу і вірність… Невтомно дошукується істинного сенсу буття. А
ще охоче ділиться своїм багатющим досвідом та не залишає поза увагою
найзлободенніші теми сьогодення.
Отже, знайомимось з Григорієм Цимбалюком.
Чому саме «Акорд»? Мабуть, щось музичне?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ні, до музики це має побіжний
стосунок. Хоча в книзі замість епіграфа
й акорд стоїть, проте, в даному випадку найголовніший мотив назви – «акордні»
роботи, що виконуються людьми, які мають іти в запас з військової строкової
служби. В мене це флот. Акордні роботи були заведені для того, щоб раніше піти
додому. Якщо, наприклад, людина мала звільнятися весною, але виконувала ці
роботи, то мала шанс «дембельнутися», приміром, в кінці квітня чи на початку
травня. «Акордні» роботи я принципово не виконував: мені не хотілося покидати
свій рідний корабель, я звикся з ним. Він не відпускав мене ні у звільнення, ні
у відпустку, то й востаннє зійшов по трапу з борту аж у кінці червня. Звідси й
назва «Акорд».
У такому разі, пане Григорію, що то є? Ви служили вже давненько, і Вас
раптом «потягнуло» на флотські спогади, чи, можливо, цей розділ книги був
написаний ще тоді і лише зараз з’явилась можливість його надрукувати?
Справа в тому, що свого часу я
всі свої архіви знищив, спалив. А ці фрагменти вціліли якимось дивом. Вони –
достовірний відгомін того часу, без всякого літературного вимислу. І чомусь
саме зараз впали мені в око. А пройшло ж уже більше тридцяти років. З якої
радості? Важко сказати. Зовсім немає вмотивованого пояснення, але той досвід,
той матер’ял, про який вже, здавалось, давно забув, десь в тобі сидить,
виявляється, і не дає спокою. Аж приходить такий час, коли його неодмінно треба
занести в аннали і донести до широкого загалу. Мабуть, це саме звідти й
пішло.
Окрім морської теми, у книзі ми бачимо і Ваші роздуми, мініатюри про
дружбу, кар’єру, любов. Тобто флот – це один із розділів, можливо, основний. Чи
не так?
Я не знаю, що тут основне.
Взагалі книга має чотири розділи.Умовні розділи, тому що вони ніяк не
позначаються. Єдиний останній розділ – це вже мій традиційний «Слова…Слова…
Слова…» Що тут головне, що другорядне – я навіть не знаю. Для мене все головне.
Я над кожним працюю досить серйозно, викладаюся, наскільки можу. А вже читачу
судити, що там головне.
Навряд чи хто стане заперечувати, що сьогодні українська книга
переживає далеко не найкращі часи. Проте письменники пишуть, твори виходять і
виходять не завдяки, а швидше всупереч тому, що відбувається в галузі
книговидання. Звідси й запитання. Пане Григорію, якою є Ваша особиста думка
щодо сучасного літературного процесу в Україні?
Літературний процес, хоч якими б
були зовнішні умови, йде своїм порядком і, дасть Бог, надалі розвиватиметься.
Правда, сьогодні є свої особливості: талановитий твір, талановитий письменник в
жодному випадку суспільству не потрібні. Я не відкриваю Америку. Це абсолютно
усталена істина.
А пояснення дуже просте:
твори-одноденки, як правило, мають комерційний успіх. Талановита ж література,
за деяким винятком, нікого не цікавить. Взяти б того ж Маріо П’юзо. Це був один
із найкращих стилістів Америки, але поки він не написав «Хрещеного батька»,
його мало хто й знав. Саме через масову культуру він увійшов у світову
літературу. На жаль, це дуже рідкісний випадок. А взагалі нині домінує масова
література, масова культура, яка живиться моментними, тобто якимись «коритними»
інтересами. Щось посутнє, важливе в цьому житті її не цікавить. Зірвати «куш»
на хвилі тимчасового успіху, щоб завтра цей твір забули практично назавжди. Це
для неї нормальне явище. Я намагаюся в такому ключі не працювати. Успіх, як
такий, мене не цікавить, хоч Роман Іваничук говорить, якщо письменник не прагне
успіху, йому краще взагалі кинути писати. Не знаю. Романа Іваничука я дуже
поважаю, але в даному випадку, думаю, він помиляється. Це не християнський
підхід. Християнське світобачення каже зовсім про інше, але то тема зовсім
іншої розмови. Єдине, що можу зараз сказати про сучасний стан літератури: вона
живе і потужно розвивається, хай і всупереч, як ви правильно зауважили,
зовнішнім обставинам і внутрішнім потребам суспільства.
Але людина, яка сідає за
письмовий стіл, має відкинути всі проблеми і жити тим текстом, над яким працює.
Коли ти не можеш створити собі таких умов, тоді від тебе вимагається тільки
одне: надзвичайно сконцентруватися у часі і мобілізувати всі сили. Звичайно, це
виснажує, але тільки на такому підйомі можна чогось досягти в літературі. Зараз
я не можу собі дозволити писати великі твори, бо для того потрібно мати
достатню матеріальну незалежність і час. Найбільше мені до снаги зараз –
мініатюри. А що мене рятує в даному випадку, це, мабуть, спортивне минуле. Я
багато років займався спортом і нині підтримую форму, щоб не дійти до межі
виснаження.
До речі, Ви дотримуєтесь принципу: «жити текстом»? Тобто коли пишете
твір – пропадаєте для всіх: друзів, рідних, а тільки працюєте, чи так не завжди
виходить?
Ще чого? Ніде я не пропадаю: живу
в сім’ї, з великим задоволенням спілкуюся з друзями. Слава Богу, в нас ще існує
така розкіш і ми можемо її собі дозволити. Захід давно вже вперся лобом в глуху
стіну і криком кричить, що в тому стовпиську не має з ким навіть поговорити.
Так ось, якщо вже є якийсь задум
твору і він мене захоплює, тоді я беру той текст і потихеньку працюю, працюю,
працюю… Головне, щоб тема захопила, вона повинна пройти через моє серце, через
душу, вона має мене хвилювати. Найбільше мені подобається писати маленькі,
короткі речі. Я навіть хотів назвати розділ книги «Театр мініатюр». Але такі
речі вимагають надзвичайно великої концентрації. В той текст не можеш «налити
води», він повинен бути максимально насиченим. Це, практично, якийсь згусток
болю, якщо так сказати. Хоч і не обов’язково то біль має буде, можливо якісь
інші почуття, але вони повинні там бути. В іншому випадку я просто не доб’юсь
того наповнення, яке мені хотілося б бачити.
Між іншим про біль. Пане Григорію, а що сьогодні Вам найбільше болить
як письменнику?
Ви знаєте, я відчуваю свою
відповідальність за духовне здоров’я нації. Саме так. Хай і хтось, можливо,
засміється і скаже: «О! Ще один вболівальник знайшовся!» Але мені дійсно болить
духовний стан нашого суспільства. Я скрізь спостерігаю, що сьогодні йде підміна
понять: культ успіху заміняє культ особистості. Успіх культивується за будь-яку
ціну, і не важливо, що за особистість стоїть за цим успіхом, здебільшого там
абсолютна порожнеча. Візьмемо того ж Поплавського: має величезний успіх, а що ж
насправді криється за тим фурором? Пшик.
За великим рахунком, у житті
завжди було так: люди, які можуть самостійно мислити, без нав’язування їм
якихось стереотипів, суспільству були не потрібні. Примітивними завжди легше
управляти. Влада зацікавлена саме в культивуванні примітивних уявлень, щоб
ніхто особливо не виділявся, крокував у ногу з усіма. Це ідеал для будь-якої
держави. І так було завжди. Але сьогодні ми бачимо, що йде масове, ба тотальне
забамбулення людей. Особливо молодого покоління. Воно сприймає якісь поверхневі
лозунги, за якими, якщо вдуматись, стоїть одне жлобство і більш нічого. Досягни
успіху будь-якою ціною! Це жахливо. Іде масове вихолощення всього:
національного почуття, почуття гордості за цю землю, відповідальності за цю
землю. Мене це страшить, тому що я тут живу і не збираюсь звідси нікуди
виїжджати і я мушу про це думати.
І знову вічні питання: що робити і хто винен?
Якби я почав роздавати рецепти,
моє місце було б на «гуйві» («народна» назва психлікарні в Житомирі. – Ред.),
тому що в нас було багато «діагностів», які заявляли: «Ми знаємо, що робити!» А
потім цілі народи заходили в такі глухі кути, що далі просто нікуди. Ми й досі
відшкрібаємося від корости комунізму саме завдячуючи тим «геніям» людства, які
знали, що робити їм і що робити наступним поколінням, як вирішити всі проблеми,
причому в один момент.
Та немає ніяких рецептів! А якщо
й є, то вони вічні: Біблія, релігія, церква, школа врешті-решт. Якщо я зараз
буду щось там оригінальне видумувати – це буде брехня і лицемірство. Інших
рецептів просто не існує. Є традиційні, віками напрацьовані рецепти. Саме за
ними треба працювати, щоб одужувало суспільство. А те, що воно хворе, то ми всі
це бачимо.
Пане Григорію, знаючи Вашу неспокійну натуру, наївно думати, що збірка
прози «Акорд» стане межевою, тобто якимось творчим підсумком. Адже зупинятися
Ви не збираєтеся, і, напевне, вже є нові твори, а, можливо, й готові книги, які
просто ще не видали. Розкажіть, будь ласка, трішки про свої задуми.
Звичайно є. Якось я заніс Євгену
Концевичу роздруковані нові твори. Думка цієї людини для мене надзвичайно
багато важила. А щодо рукописів, то в мене їх просто немає, оскільки пишу
виключно на комп’ютері. Це пояснюється гіркою долею моїх попередніх архівів,
які я знищив. Усе життя десь тягав за собою, а потім був такий момент… Оце
зателефонував Михайло Сидоржевський з Києва і попросив дати для своєї
літературної газети якісь мої нові речі. З задоволенням дав. Хоч я щойно видав
нову книгу, проте свіжі речі в мене вже є. Працюю. Є письменники, у яких
зовнішнє життя було дуже бідне. Візьмімо того ж Кафку. Практично, ідеальне
існування, а не життя. Інші письменники свій вік прожили доволі насичено,
повноцінно. Та, мабуть, це взагалі не те слово – «повноцінно», адже кожен має
сам обирати для себе, як пройти цей земний відрізок шляху. Тож, скажімо так,
вони жили в іншому ключі. Так ось, я належу до других. За моєю спиною
військовий флот, рибні промисли Атлантики і Північ, де я бичував, тобто виживав
у неймовірно важких, нелюдських умовах. А потім інститут, бізнес – та всього
було в моєму житті… Мені є що сказати людям, у мене є власний погляд на
багато-багато речей. А наскільки він оригінальний, не про те мова. Кожен
осібний погляд на це життя будь-якої людини вже є оригінальним. За однієї
умови, якщо ми не мавпуємо когось, а живемо за власним сумлінням, власними
рефлексіями. В цьому плані у мене немає проблем із сюжетами: у мене їх сотні й
тисячі. Ставало б тільки сил і часу для того, щоб зафіксувати все на папері.
Добре, сюжети є, але ж їх потрібно ще зробити, довести, як кажуть, до
пуття. От, скажімо, зачепив Вас якийсь із сюжетів. Що далі, коли приходить
відчуття, що саме його і саме зараз потрібно зробити? Іншими словами, як і коли
найкраще працюється?
Такого відчуття, що треба сісти і
зараз ось видати на-гора якусь «нєтлєнку», в мене немає. А є сюжети, які я
поволі записую. У мене безліч папок з робочими помітками. Працюю ж я тоді, коли
в мене є час. Про настрій не говориться. Якщо чекати настрою і натхнення, то,
певне, на десять сторінок у рік і вистачить тієї ефемерної субстанції. Працюю
я, знову-таки, не те що з примусу, просто з якоїсь внутрішньої необхідності:
треба сісти й писати. Пишу і вранці, і в обід, і ввечері, і ночами, коли є час.
Щодо того, що сюжет тримає мене за горлянку, ось він вже прийшов і взяв мене.
Такого теж немає. Я працюю одночасно над кількома творами. А потім раптом
приходить якийсь момент, коли ти бачиш, що ось ця річ – вона вже твоя! Вона вже
тебе «взяла», повністю захопила і тоді ти доводиш її до кінця. Хоча кожну річ я
десятки разів переписую. Книжка готова, а я все продовжую «шліфувати» її. В цьому
плані мені дуже важко видаватися. Мабуть, потрібно так: «скинув» книгу у
видавництво і більше до неї не повертатися. Але так чомусь не виходить в мене,
адже я сам собі й редактор, ось і маю безкінечний процес.
Можливо, це тому, що у Вас досить високі вимоги до самого себе. А чи не
краще було б дати комусь на редагування свої твори, адже в Житомирі є прекрасні
літературні редактори, той же Володимир Білобровець, чи Михайло Лєцкін.
Залюбки пристав би на таку
пропозицію, якби хтось взявся за цю справу. Свого часу я віддав Михайлу
Олександровичу Лєцкіну свою першу книжку, і коли він з нею ознайомився, тому що
робив передмову, і повернув мені рукопис, то я взявся за голову. Вона вся була
помережена правками, не в плані орфографічної грамотності, а літературними
правками. Повторюся, я б і зараз із задоволенням віддав на вичитку книгу, якби
хтось взявся. Але мій життєвий принцип – нікого не турбувати, не навантажувати
власними проблемами. Візьмемо той же журнал «Світло спілкування», який я
редагую. Він виходить з безліччю помилок. Але коли дошукатися основи, чому так?
То виявиться, що вичитка йде абсолютно повна, там не повинно було б жодної
помилки бути, але вони є. А щодо своїх книжок, я з задоволенням дав би
грамотному літератору, хай би він правив, але, на жаль, можливо, ситуативно так
складається, поки що цього в мене не було. Крім, повторюся, першої книжки.
Щодо комп’ютерних «гріхів», пригадується колись поет і перекладач, наш
земляк Андрій Савенець жартома сказав: «Нехай уже поети п’ють, а набирачам таке
прощати – занадто». Якщо ж серйозно, тут може бути лише один вихід, коли
набірник разом із редактором сідають і вносять в комп’ютер правки текстів після
вичитки. Таким чином досягається досить пристойна чистота книги. Чи не
пробували так працювати?
В мене інша ситуація, хоч тут є
раціональне зерно. Я згоден. Набираю я сам. Вичитати з монітора не можу.
Роздруковую, бо тільки на письмі можу внести правки. Правлю і сам же й вношу ці
правки. Звичайно, десятки разів вичитуєш одну й ту саму річ, потім раптом бачиш,
що є огріхи, навіть грубі граматичні помилки. Це трапляється. Просто вже йде
механічне читання. В цьому плані я був би дуже радий, якби хтось ще взявся за
вичитку.
Пане Григорію, ті, хто знайомий з Вашою творчістю, безперечно, вже
давно відчули складність і вагомість Вашого художнього слова. Цікаво, а для
кого Ви пишете і як собі уявляєте свого читача?
В мене є свій читач. Дуже
хотілося б якнайменше його засмучувати, тому що й сам помічаю у своїх творах
багато тужливого моменту. Певно, це відгомін нашого часу. Він не дає підстав
для бездумної радості. Але ж і Святе Письмо теж каже, а я віруюча людина, що
«серце дурня в домі радості, серце мудрого в домі печалі».
Я намагаюся писати дуже відверто.
Навіть доводиться чути, що ступінь моєї відвертості когось дивує. Проте тільки
таке письмо, щире й відверте, має право на існування. Все решта – пуста порода.
Я розумію, що теперішній час вимагає легковажного ставлення до письма: по
верхах пробігся, куди треба і не треба плюнув, і все нормально. Такого письма в
мене немає і, я думаю, що й не буде. А взагалі я люблю свого читача. Намагаюсь
до нього з повагою ставитись. Тому я своєму читачеві бажаю не те що приємного
чи легкого читання, а небайдужого читання. Мій читач, я так думаю, вдумлива,
розумна й освічена людина. Та разом із тим, багато книжок я роздаю в селі, коли
буваю там, простим сільським людям, і вони теж щось цікаве знаходять для себе.
Але в основному мій читач із письменницької нашої братії, з інтелігенції. До
певної міри він має бути підготовленим, бо для багатьох моє письмо є важким. Я
це розумію, але, на жаль, висновків уже не зроблю. Я уже не вернуся до простого
письма, хоч мені іноді цього й хочеться: легкого, простого письма.
А чому «на жаль», адже метою літератури завжди було підняти читача до
рівня письменника, а не навпаки?
Зараз ми спостерігаємо зворотній
процес. Сьогодні завдання маси літераторів є розважати читача. Піднімати? Ну,
дай Бог, нехай би моє письмо піднімало. Хоч я не вельми втішаюся своїм рівнем,
але що є, те є. Я над словом працюю і цього не приховую. Як посмітюха, збираю
слова, лелію їх, зігріваю, вдихаю життя в них… Взагалі вважаю, що література
– це в першу чергу, слово. Це – слово, слово і ще раз слово. Люди, які цього не
зрозуміли, або не хочуть цього зрозуміти не відбудуться як письменники. Тому що
тільки слово, наповнене своїм світовідчуттям, власним болем і неспокоєм,
починає звучати без фальші, і я думаю, що воно не одноденне. Воно не заглохне
напівдорозі, обов’язково знайде свого читача.
Дякую, пане Григорію, за цікаву і змістовну розмову й щиро зичу
всіляких гараздів та успіхів як Вам особисто, так і «Світлові спілкування»,
яке, сподіваюся, ще довго світитиме всім українцям під Вашим керівництвом.