Григорій ШТОНЬ: «Пишу так, як пишу: без лементу і котурнів, без втеч у тінь класики і без права на помилку»

184

Розмова Михайла Сидоржевського з
Григорієм Штонем

М.С.: «П’єси» Григорія Штоня. Цю книжку ви мені подарували десь на
початку літа. Сів до її читання  не
зразу. Остерігався знайомої всім ситуації: ану ж середина не прийме, а сказати
щось треба.

Г.Ш. Я так розумію, прийняла? Чи
ви хочете, щоб ми вдвох про книжку поговорили, як про чергову авторську
забаганку? І розважили цією розмовою вашого читача. Головне, мовляв, не
результат, а участь. В літпроцесі, в суперечках про літерутуру, в бідканнях з
приводу і без приводу…  

 

Та ні. Вас це, я бачу, не стосується. 

Що саме?

 

Бідкання. Пишете, що хочете, як хочете. Ні на що особливо не жаліючись.
Це трохи незвично. Маю на увазі душевну атмосферу ваших п’єс, яка не
політизована, не драматизована. Надміру не драматизована, бо певні різновиди
душевного болю усе ж даються взнаки.  

Певні? Цікаво, які? Можете не
відповідати, бо опитуваним маю бути ніби один я. І все ж не всі знання про
написане належать авторові. Далеко не всі.

 

…Скажімо, «Його сіятельство поет». Читати я почав саме з цього
зазирання в життя і час Шевченка. Зважитись на це, певно, було важко?

Чому? Інфаркт хіба пришвидшив рік
і місяць безпосередньої роботи над текстом. А виговорювалася в мені ця п’єса
віддавна. Інша річ – дозволити собі письмо. Це приходить не одразу. Але
вернемось до болю. Якого болю? Тобто, що почули в п’єсі серединою саме ви?

 

Шевченкову приреченість на непорозуміння. Причому – тотальне: з тими,
хто ним захоплюється, хто не захоплюється. Ви натякаєте на довічну його
дитинність, його потребу любити і бути любленим, його (це я беру з розмов  із вами про речі інші) новоукраїнськість.
Крім того  –  загальномистецька насиченість його щоденного
мислення – це теж, як Ви не раз кажете, вилом з малоросійства. І це при тому,
що його визнало пророком і таким восславило саме малоросійство.

Де я про це кажу? А втім – нащо
лукавити: кажу. Але не так ясно і чітко, як кажете Ви. Любов – річ складна.
Звучить банально, проте відштовхнуся саме від цього. Ви мене схвилювали… Може,
й справді малоросійству приходить кінець? Як ментальному нашому спадкові. І
Шевченко, надто Шевченко молодий і, хай мене Бог простить, мистецьки
структурований найперше європейством, каже Шевченкові в кожусі і шапці:
«Пробач, друже. Дозволь дещо сказати і мені. Не про царат і його політику на
Кавказі, не про малого нашого брата, а про брата великого. Себто Людину в
людині, яка не в минулому, а тут. У тому числі й у моїй Україні як монаді
совісній…».

Чому всміхаєтеся? Зачувши слово
монада?  А що ми знаємо про Шевченка
мислячого? Не лише «Катериною» чи «Неофітами», а щодень. З книжкою в руках чи з
газетою, біля полотен голландців, в ложі (а не на гальорці, як замолоду)
Великого й Малого петербургських театрів… Писати про це він майже не писав.
Хіба зрідка, одним-двома реченнями. І знаєте, чому? Не було для кого. Кобзар як
образ його породив, і він же його заледве не вбив.

 

Цікаво, але… не дуже переконливо. Всенародне визнання не може бути аж
надто рафінованим.

А є ще якесь інше? Зрештою, я у
своїй п’єсі не полеміст, а всього лиш спостерігач. За Шевченком у фраці, серед
дворянства. І, розумію ваш нагадувальний жест, –  серед народу. Проте народу анітрохи не
ідеалізованого. Може, досить? П’єса є, колись її, вірю, поставлять. А Шевченко
живе й далі. У тому числі й в кожному з нас… Щоправда, беззастережно вірити у
це підстав немає. Один дуже знаний і звиклий до цієї знаності поет  після прочитання п’єси зателефонував мені і
сказав буквально таке: «Прочитав вашого «Поета». Не розумію, про що це?». Я
почав щось пояснювати, але мене перебили: «Все це ясно. Але про що ви пишете?»
Хотілося сказати: «Про Шевченка»,  –  проте я промовчав. І мовчав би досі, але,
дякуючи Вам, розговорився. Що там у вашому питальнику далі?   

 

Далі те саме – що вас навернуло саме до п’єс, а не жанрів, де ви вже
обжилися?

Навернуло життя. Моє внутрішнє
життя. Без загальників не обійтися, але митець у кожному з нас народжується, а
не вирощується в університетах, на відповідних кафедрах. Переконаність у цьому,
до речі, живить ініціативу не лише столичної професури письменству навчати.
Форм цього у світі існує безліч. Проте форм доволі стриманих –
дорадчо-семінарських. Україна ж хоче штампувати письменницькі дипломи. При тому
– не маючи або майже не маючи письменників високофахових, на роль яких
претендують, скажемо так, вчені чи навчені дилетанти. Я знаю, кого  цим словом ображаю, проте Література це
простить. Залежно, правда, яка, але тут зупинюся. Бо далі до слова рветься в
мені критик, якого можна й варто поставити на місце. Критика – це не
література, а прилітературне де подвижництво, де заробітчанство, а де й  шкідництво…  

То про що ми? Ага – про
драматургію як покликання. Чи ні? Згадав – 
чому я втік в драматургію? Щоб дати виговоритися. Не мені, а життю, яким
воно в мені і через мене екзистенціює. Здається, з вимовою впорався… То дивна,
загалом, річ… Оті голоси, речення, монологи, полілоги, від яких можна здуріти.
А можна й прийти до певної фахової тями, якщо оволодієш мистецтвом мовленнєвої
характерології. Зауважте – не розумного чи дурного базікання, а характерології.
Кожне слово – то людина. Приблизно так означу межовий бар’єр сценічності того
чи того вислову, сплеску емоції, думки. А вже опісля цього нагадаю, що життя
нами мислить. Може воно й мислить деревами, океаном, хмарами, але я про те, що
є людиною внутрішньою, яка носить в собі світ функціонуючий. Емоційно,
настроєво, філософськи. Або й шалапутськи. Власне, це і є тою  грою собою у себе, а з тим і у життя, котре
пульсує чи не в кожній сценічній репліці. Тільки собою на сцені є не ми, а всі
без винятку персонажі. Навіть ті, що виголошують одне-єдине: «Карету
подано».   

 

Так було не завжди. Класистичний театр чи й не всуціль тримався на
риториці, побутовий – на промовистому, але побуті, символічний – на грі і
перемовинах символів. Слово у мистецтві драматурга слуга, а не деміург. Тобто я
хочу сказати, що, крім слова, є ще й дія, ситуативні фейерверки, гра у естетику
або   дійсність естетизована. Я чому про
це нагадую: ваші драми з цим усім мало рахуються. Від чого це?

Соромитесь  поставити питання інакше: чому ви боїтеся, як
чорт ладана, традиції? Не важливо, якої. Тому й боюся, що вона підступна.
Один-два перегуки з Карпенком-Карим, Лесею Українкою, І.Франком, М.Кулішем,
В.Винниченком (світову класику смиренно залишу в спокої) – і ти вже не ти. Хоч
од родової сутності драматургічного вислову нікуди не дінешся. До того ж вона,
та сутність, тебе або сприймає, або ні. А коли сприймає – починає багато чого в
тобі підправляти, підтримувати. Поки ти не встанеш на «власні» ноги і  підеш далі самотужки. Коли це відбувається –
сказати важко. 

 

У вас відбулося?

Для мене – безперечно: я зараз
пишу тільки так, як пишу: без високоідейного лементу, без характерологічних
котурнів, без втеч у тінь класики, без права на помилку. Хто хоч раз стояв у
хорі, знає, що таке у стосилому багатоголоссі одна-однісінька фальшива нота.
Таким самим естетичним організмом є п’єса, де фальш розвалює все. Якщо, звісно,
це все само не є фальшю. Так от з першого й до останнього слова у написане
треба вслухатися, вслухатися, вслухатися. Себто безкінечне число разів його
продзвонювати. Поки не переконаєшся – п’єса звучить (чи просякнута) лише їй
властивою духомузикою. Уперше  я це
відчув десь на початку дев’яностих, у момент завершення «Адама і Хеви». Коли
Хева, не питаючись дозволу у мене, як автора, сказала Богові: «Мені тебе
шкода»,  – я заплакав. П’єса дописала
себе сама. При тому – віршем, який 
віршем не здавався і не здається. Іще раз подібне щастя судилося
пережити при «самонародженні» драматургічного 
канта «Біля ватри богів». І зовсім нещодавно, коли десь у межах тижня ми
з комп’ютером подарували життя  п’єсі
«Колискова для хмар».

 

Цієї штуки я не читав, а двом першим дивувався. Навіщо вони прийшли до
Вас у такий непоетичний, а в цілому – брутальний час? Ви ними кидаєте виклик?

Кому? І нащо? Я їм просто дав
відбутися. У тій якості, яка притаманна лише їм.

 

Я вас слухаю, намагаюся усьому вірити, проте, даруйте, не вірю. Отій от
повній відрубності від криміналітету, бруталітету, продажності, безсоромності.
Вони для вас є, чи їх нема?  

Нема. Я ж не краду, не рвуся (і
ніколи не рвався) до влади, не хочу нікого кудись вести. П’єси – це моє, а не
вседержавне життя. Можливе і зараз, і завжди. Гадаєте, у Давньому Римі Цезар чи
Калігула були чимось одиничним? Ні – тим самим, що й сучасні політики. До того
ж мистецтво себе адресує не їм, а… мистецтву. У тому числі й мистецтву духовної
екзистенції, щодо якої краще не розводитися… Ви б не хотіли бодай день пожити
так, як живуть наші з вами сучасники, приміром, в п’єсі «Осінній криз»? Вона
вам запам’яталася, чи теж видалася не злободенною? 

 

Не заганяйте мене в кут. Те, як ви пишете, про що пишете – не потребує
критики. Точніше – не передбачає глобального спротиву. Воно самодостатнє. І не
висмоктане з пальця. Проте зовсім інша справа – з ним історично погоджуватися.
Саме історично. Українська література… 

Давайте про літературу не будемо.
Як якусь розумнішу й поряднішу від нас пані. Історично вона, згоден, боролася.
А де наслідки? Ті, що передбачалися. Я нещодавно (ціле літо я хворів, нікуди не
виходив і нарешті жив, як і належить жити – тільки писав) почав і закінчив
п’єсу «На спаді літ». З Франком на ролі, як це зазвичай кажуть, головного
героя. Роки, про які там йдеться, трагедійно зламні – 1912-ий і почасти
1913-ий. І що ж, ви думаєте, в них робить Франко?  Залишається Франком. Інша  справа – яким саме Франком? Свою любов до
нього я цією п’єсою тільки поглибив. Але в ролі його, даруйте на слові, учня не
одержав права на лемент,  патетику,
фразову патріотику. Тільки дивився і слухав. І дещо діалогічно нотував.
Незрідка, з ледь чутним стогоном. Бо хто я такий, щоб стогнати прилюдно і
голосно? Хай стогне глядач. Або хоч дивується. Але – мовчки.

 

Вас послухати, сцена – то не свято, а буденність. Маю на увазі –
буденність відчуттєва. Погодьтеся, що Ви художньо своє прагнете зробити
всезагальним. Добро не лише має право голосу, а й має право бути голосним.
Почутим. Той же Франко в «Украденому шасті» брав щонайвищі трагедійні ноти. Це
я говорю не задля суперечки, а задля істини, яка проектується на драматургію
різну і з різними школами духовного вокалу. Не буду провокувати Вас запитанням:
«А як Ви ставитеся до доробку інших? І яких саме інших?».

Вже спровокували. Ніяк не
ставлюся. Бо нема поки що до чого. Хоч, певен, самодостатньо цікавих п’єс в
Україні є зараз чимало. Театри їх не беруть, посилаючись на відсутність коштів.
Проте для театрів як художніх організмів ці кошти є. Чому ж ці організми
уникають свіжої крові?

 

Ви свої п’єси комусь пропонували?

Пропоную. Ходив, для прикладу, в
Молодий театр, попросив аудієнції в тамтешнього завліта, яка взяла до рук цю
книжку і запитала: «Ви хочете, щоб я вам сказала про своє враження? Чи
претендуєте на постановку?». «Претендую на постановку», – сказав я, зрозумівши,
що ніхто цієї книжки читати не буде. У Тернополі, правда, прочитали. І мовчать.
І я мовчу. У цій справі існує якийсь закон прориву. Або особистих знайомств.
Але побачимо.

 

А скільки у Вас на сьогодні п’єс?

У книжці дев’ять. У комп’ютері ще
сім. Готових, вичитаних… Тільки не думайте, що бачите перед собою зневіреного
фаталіста. Навпаки. Цю, приміром, книжку криворізькі докторанти  Тетяна Вірченко і Роман  Козлов видали десь через два місяці після
прочитання  її рукопису. І бачите, як
видали – високопрофесійно. Гадаєте, чому? Бо вважали це своїм фаховим обов’язком.
Є якісь обов’язки і в театрів. До того ж серед моїх п’єс є багато дуже й дуже
економних сценічних структур. Для антреприз, беніфісів, гастролей в українську
нашу глибинку. Немає речей просто розважальних, але є речі з іскринками сміху.
І навіть окультуреного реготу.

 

Ви й далі пишете п’єси?

Поки що так. Хотілося б вернутися
до малярства. Щоб зголодніти на письмо. Але не ті вже сили. Фарби купуй, за
полотном, рамками бігай. І ще більше мучся.

 

А хіба п’єси мучать?

Це фрагменти життя. У мене – не
символізованого, не дуже балакучого. Дуже багато залишається у затексті. Не
під-,  а за-. Я ні з чим не ховаюся. Хіба
зі сльозами. Може й старечими, а може й 
з іншого якогось джерела. Дяки, приміром, Богові, що  сподобив до порозуміння з людьми. Фейєрично
різними. Кортить часом вмерти, але згадаєш, скільки тих людей чекають до себе
уваги – і мовчки працюєш…

Дякую за те, що розговорили.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!