Розмова Михайла Сидоржевського з
Григорієм Штонем
М.С.: «П’єси» Григорія Штоня. Цю книжку ви мені подарували десь на
початку літа. Сів до її читання не
зразу. Остерігався знайомої всім ситуації: ану ж середина не прийме, а сказати
щось треба.
Г.Ш. Я так розумію, прийняла? Чи
ви хочете, щоб ми вдвох про книжку поговорили, як про чергову авторську
забаганку? І розважили цією розмовою вашого читача. Головне, мовляв, не
результат, а участь. В літпроцесі, в суперечках про літерутуру, в бідканнях з
приводу і без приводу…
Та ні. Вас це, я бачу, не стосується.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що саме?
Бідкання. Пишете, що хочете, як хочете. Ні на що особливо не жаліючись.
Це трохи незвично. Маю на увазі душевну атмосферу ваших п’єс, яка не
політизована, не драматизована. Надміру не драматизована, бо певні різновиди
душевного болю усе ж даються взнаки.
Певні? Цікаво, які? Можете не
відповідати, бо опитуваним маю бути ніби один я. І все ж не всі знання про
написане належать авторові. Далеко не всі.
…Скажімо, «Його сіятельство поет». Читати я почав саме з цього
зазирання в життя і час Шевченка. Зважитись на це, певно, було важко?
Чому? Інфаркт хіба пришвидшив рік
і місяць безпосередньої роботи над текстом. А виговорювалася в мені ця п’єса
віддавна. Інша річ – дозволити собі письмо. Це приходить не одразу. Але
вернемось до болю. Якого болю? Тобто, що почули в п’єсі серединою саме ви?
Шевченкову приреченість на непорозуміння. Причому – тотальне: з тими,
хто ним захоплюється, хто не захоплюється. Ви натякаєте на довічну його
дитинність, його потребу любити і бути любленим, його (це я беру з розмов із вами про речі інші) новоукраїнськість.
Крім того – загальномистецька насиченість його щоденного
мислення – це теж, як Ви не раз кажете, вилом з малоросійства. І це при тому,
що його визнало пророком і таким восславило саме малоросійство.
Де я про це кажу? А втім – нащо
лукавити: кажу. Але не так ясно і чітко, як кажете Ви. Любов – річ складна.
Звучить банально, проте відштовхнуся саме від цього. Ви мене схвилювали… Може,
й справді малоросійству приходить кінець? Як ментальному нашому спадкові. І
Шевченко, надто Шевченко молодий і, хай мене Бог простить, мистецьки
структурований найперше європейством, каже Шевченкові в кожусі і шапці:
«Пробач, друже. Дозволь дещо сказати і мені. Не про царат і його політику на
Кавказі, не про малого нашого брата, а про брата великого. Себто Людину в
людині, яка не в минулому, а тут. У тому числі й у моїй Україні як монаді
совісній…».
Чому всміхаєтеся? Зачувши слово
монада? А що ми знаємо про Шевченка
мислячого? Не лише «Катериною» чи «Неофітами», а щодень. З книжкою в руках чи з
газетою, біля полотен голландців, в ложі (а не на гальорці, як замолоду)
Великого й Малого петербургських театрів… Писати про це він майже не писав.
Хіба зрідка, одним-двома реченнями. І знаєте, чому? Не було для кого. Кобзар як
образ його породив, і він же його заледве не вбив.
Цікаво, але… не дуже переконливо. Всенародне визнання не може бути аж
надто рафінованим.
А є ще якесь інше? Зрештою, я у
своїй п’єсі не полеміст, а всього лиш спостерігач. За Шевченком у фраці, серед
дворянства. І, розумію ваш нагадувальний жест, – серед народу. Проте народу анітрохи не
ідеалізованого. Може, досить? П’єса є, колись її, вірю, поставлять. А Шевченко
живе й далі. У тому числі й в кожному з нас… Щоправда, беззастережно вірити у
це підстав немає. Один дуже знаний і звиклий до цієї знаності поет після прочитання п’єси зателефонував мені і
сказав буквально таке: «Прочитав вашого «Поета». Не розумію, про що це?». Я
почав щось пояснювати, але мене перебили: «Все це ясно. Але про що ви пишете?»
Хотілося сказати: «Про Шевченка», – проте я промовчав. І мовчав би досі, але,
дякуючи Вам, розговорився. Що там у вашому питальнику далі?
Далі те саме – що вас навернуло саме до п’єс, а не жанрів, де ви вже
обжилися?
Навернуло життя. Моє внутрішнє
життя. Без загальників не обійтися, але митець у кожному з нас народжується, а
не вирощується в університетах, на відповідних кафедрах. Переконаність у цьому,
до речі, живить ініціативу не лише столичної професури письменству навчати.
Форм цього у світі існує безліч. Проте форм доволі стриманих –
дорадчо-семінарських. Україна ж хоче штампувати письменницькі дипломи. При тому
– не маючи або майже не маючи письменників високофахових, на роль яких
претендують, скажемо так, вчені чи навчені дилетанти. Я знаю, кого цим словом ображаю, проте Література це
простить. Залежно, правда, яка, але тут зупинюся. Бо далі до слова рветься в
мені критик, якого можна й варто поставити на місце. Критика – це не
література, а прилітературне де подвижництво, де заробітчанство, а де й шкідництво…
То про що ми? Ага – про
драматургію як покликання. Чи ні? Згадав –
чому я втік в драматургію? Щоб дати виговоритися. Не мені, а життю, яким
воно в мені і через мене екзистенціює. Здається, з вимовою впорався… То дивна,
загалом, річ… Оті голоси, речення, монологи, полілоги, від яких можна здуріти.
А можна й прийти до певної фахової тями, якщо оволодієш мистецтвом мовленнєвої
характерології. Зауважте – не розумного чи дурного базікання, а характерології.
Кожне слово – то людина. Приблизно так означу межовий бар’єр сценічності того
чи того вислову, сплеску емоції, думки. А вже опісля цього нагадаю, що життя
нами мислить. Може воно й мислить деревами, океаном, хмарами, але я про те, що
є людиною внутрішньою, яка носить в собі світ функціонуючий. Емоційно,
настроєво, філософськи. Або й шалапутськи. Власне, це і є тою грою собою у себе, а з тим і у життя, котре
пульсує чи не в кожній сценічній репліці. Тільки собою на сцені є не ми, а всі
без винятку персонажі. Навіть ті, що виголошують одне-єдине: «Карету
подано».
Так було не завжди. Класистичний театр чи й не всуціль тримався на
риториці, побутовий – на промовистому, але побуті, символічний – на грі і
перемовинах символів. Слово у мистецтві драматурга слуга, а не деміург. Тобто я
хочу сказати, що, крім слова, є ще й дія, ситуативні фейерверки, гра у естетику
або дійсність естетизована. Я чому про
це нагадую: ваші драми з цим усім мало рахуються. Від чого це?
Соромитесь поставити питання інакше: чому ви боїтеся, як
чорт ладана, традиції? Не важливо, якої. Тому й боюся, що вона підступна.
Один-два перегуки з Карпенком-Карим, Лесею Українкою, І.Франком, М.Кулішем,
В.Винниченком (світову класику смиренно залишу в спокої) – і ти вже не ти. Хоч
од родової сутності драматургічного вислову нікуди не дінешся. До того ж вона,
та сутність, тебе або сприймає, або ні. А коли сприймає – починає багато чого в
тобі підправляти, підтримувати. Поки ти не встанеш на «власні» ноги і підеш далі самотужки. Коли це відбувається –
сказати важко.
У вас відбулося?
Для мене – безперечно: я зараз
пишу тільки так, як пишу: без високоідейного лементу, без характерологічних
котурнів, без втеч у тінь класики, без права на помилку. Хто хоч раз стояв у
хорі, знає, що таке у стосилому багатоголоссі одна-однісінька фальшива нота.
Таким самим естетичним організмом є п’єса, де фальш розвалює все. Якщо, звісно,
це все само не є фальшю. Так от з першого й до останнього слова у написане
треба вслухатися, вслухатися, вслухатися. Себто безкінечне число разів його
продзвонювати. Поки не переконаєшся – п’єса звучить (чи просякнута) лише їй
властивою духомузикою. Уперше я це
відчув десь на початку дев’яностих, у момент завершення «Адама і Хеви». Коли
Хева, не питаючись дозволу у мене, як автора, сказала Богові: «Мені тебе
шкода», – я заплакав. П’єса дописала
себе сама. При тому – віршем, який
віршем не здавався і не здається. Іще раз подібне щастя судилося
пережити при «самонародженні» драматургічного
канта «Біля ватри богів». І зовсім нещодавно, коли десь у межах тижня ми
з комп’ютером подарували життя п’єсі
«Колискова для хмар».
Цієї штуки я не читав, а двом першим дивувався. Навіщо вони прийшли до
Вас у такий непоетичний, а в цілому – брутальний час? Ви ними кидаєте виклик?
Кому? І нащо? Я їм просто дав
відбутися. У тій якості, яка притаманна лише їм.
Я вас слухаю, намагаюся усьому вірити, проте, даруйте, не вірю. Отій от
повній відрубності від криміналітету, бруталітету, продажності, безсоромності.
Вони для вас є, чи їх нема?
Нема. Я ж не краду, не рвуся (і
ніколи не рвався) до влади, не хочу нікого кудись вести. П’єси – це моє, а не
вседержавне життя. Можливе і зараз, і завжди. Гадаєте, у Давньому Римі Цезар чи
Калігула були чимось одиничним? Ні – тим самим, що й сучасні політики. До того
ж мистецтво себе адресує не їм, а… мистецтву. У тому числі й мистецтву духовної
екзистенції, щодо якої краще не розводитися… Ви б не хотіли бодай день пожити
так, як живуть наші з вами сучасники, приміром, в п’єсі «Осінній криз»? Вона
вам запам’яталася, чи теж видалася не злободенною?
Не заганяйте мене в кут. Те, як ви пишете, про що пишете – не потребує
критики. Точніше – не передбачає глобального спротиву. Воно самодостатнє. І не
висмоктане з пальця. Проте зовсім інша справа – з ним історично погоджуватися.
Саме історично. Українська література…
Давайте про літературу не будемо.
Як якусь розумнішу й поряднішу від нас пані. Історично вона, згоден, боролася.
А де наслідки? Ті, що передбачалися. Я нещодавно (ціле літо я хворів, нікуди не
виходив і нарешті жив, як і належить жити – тільки писав) почав і закінчив
п’єсу «На спаді літ». З Франком на ролі, як це зазвичай кажуть, головного
героя. Роки, про які там йдеться, трагедійно зламні – 1912-ий і почасти
1913-ий. І що ж, ви думаєте, в них робить Франко? Залишається Франком. Інша справа – яким саме Франком? Свою любов до
нього я цією п’єсою тільки поглибив. Але в ролі його, даруйте на слові, учня не
одержав права на лемент, патетику,
фразову патріотику. Тільки дивився і слухав. І дещо діалогічно нотував.
Незрідка, з ледь чутним стогоном. Бо хто я такий, щоб стогнати прилюдно і
голосно? Хай стогне глядач. Або хоч дивується. Але – мовчки.
Вас послухати, сцена – то не свято, а буденність. Маю на увазі –
буденність відчуттєва. Погодьтеся, що Ви художньо своє прагнете зробити
всезагальним. Добро не лише має право голосу, а й має право бути голосним.
Почутим. Той же Франко в «Украденому шасті» брав щонайвищі трагедійні ноти. Це
я говорю не задля суперечки, а задля істини, яка проектується на драматургію
різну і з різними школами духовного вокалу. Не буду провокувати Вас запитанням:
«А як Ви ставитеся до доробку інших? І яких саме інших?».
Вже спровокували. Ніяк не
ставлюся. Бо нема поки що до чого. Хоч, певен, самодостатньо цікавих п’єс в
Україні є зараз чимало. Театри їх не беруть, посилаючись на відсутність коштів.
Проте для театрів як художніх організмів ці кошти є. Чому ж ці організми
уникають свіжої крові?
Ви свої п’єси комусь пропонували?
Пропоную. Ходив, для прикладу, в
Молодий театр, попросив аудієнції в тамтешнього завліта, яка взяла до рук цю
книжку і запитала: «Ви хочете, щоб я вам сказала про своє враження? Чи
претендуєте на постановку?». «Претендую на постановку», – сказав я, зрозумівши,
що ніхто цієї книжки читати не буде. У Тернополі, правда, прочитали. І мовчать.
І я мовчу. У цій справі існує якийсь закон прориву. Або особистих знайомств.
Але побачимо.
А скільки у Вас на сьогодні п’єс?
У книжці дев’ять. У комп’ютері ще
сім. Готових, вичитаних… Тільки не думайте, що бачите перед собою зневіреного
фаталіста. Навпаки. Цю, приміром, книжку криворізькі докторанти Тетяна Вірченко і Роман Козлов видали десь через два місяці після
прочитання її рукопису. І бачите, як
видали – високопрофесійно. Гадаєте, чому? Бо вважали це своїм фаховим обов’язком.
Є якісь обов’язки і в театрів. До того ж серед моїх п’єс є багато дуже й дуже
економних сценічних структур. Для антреприз, беніфісів, гастролей в українську
нашу глибинку. Немає речей просто розважальних, але є речі з іскринками сміху.
І навіть окультуреного реготу.
Ви й далі пишете п’єси?
Поки що так. Хотілося б вернутися
до малярства. Щоб зголодніти на письмо. Але не ті вже сили. Фарби купуй, за
полотном, рамками бігай. І ще більше мучся.
А хіба п’єси мучать?
Це фрагменти життя. У мене – не
символізованого, не дуже балакучого. Дуже багато залишається у затексті. Не
під-, а за-. Я ні з чим не ховаюся. Хіба
зі сльозами. Може й старечими, а може й
з іншого якогось джерела. Дяки, приміром, Богові, що сподобив до порозуміння з людьми. Фейєрично
різними. Кортить часом вмерти, але згадаєш, скільки тих людей чекають до себе
уваги – і мовчки працюєш…
Дякую за те, що розговорили.