Григорій ШТОНЬ:«Джерельно живильною силою літератури є Добро, яке Господь передовірив нам»

130

Григорію Максимовичу,
насамперед — вітаю Вас із ювілеєм. Здоров’я Вам і творчої наснаги. Як Ви себе
почуваєте?

Хреново. Але терпимо.

Цікаво інше – учора я
остаточно переконався, що письменницька поліклініка таки справді продана. Я
прийшов туди, щоб стати на облік у якості випущеного з реанімації інфарктника,
якому  належить право на кількамісячний
лікарняний. А мені сказали, що це поліклініка приватна і лікарняних вона не
видає. Вигуку: «Ви приватна лавочка, а не медичний заклад»  спілчанські торгаші, звісно, не почули. А
коли б і почули – що змінилося б? Їм за всіх часів і президентів було й буде
добре.   

 

Поки Ви заварювали чай,
я роздивлявся Вашу бібліотеку. Дещо, як книголюб, упізнав, дечому позаздрив…

У більшості своїй це
книжки-репрезентанти певних філософських та літературознавчих течій. Зібрань
творів окрім, хіба, більш-менш повних видань Флобера, Блока, Паустовського,
Стельмаха, Марселя Пруста, Гамсуна, Лесі Українки, Стуса, Шевченка, я не маю і
вважаю це нормою. Кожна книжка тут фокусує сенс того, про що колись думалося,
робило тебе минуще щасливим.  Але є й
багато позапихуваного в усі хатні «порожнини» непотребу. Все, як у житті, де
клято любленого обмаль, дорогого – ще менше, а істинно потрібного й поготів.
Проте хто ми без книжки? Всього лиш соціумний планктон. Без власного у собі
житла, де ніхто не товчеться. Крім Слова й тиші, у якій те Слово бесідує не
лише з тобою, а й з вічністю…

 

Це, напевно, в ідеалі.
Бо на практиці книжками маніпулюють. Або й обходяться без них, як то поспіль
робиться у телерозмовах і на сторінках преси, якій, складається враження,
досить імен Андруховича, Забужко, Матіос, Шкляра, Жадана. Останнім часом до
цього ряду розкручених брендів долучили Ліну Василівну Костенко. Не як давно
знаного і багатьма любленого поета, а як автора прозового бестселера. Як Ви
вважаєте, чим отака миттєва канонізація літературного твору спричинюється?
Якістю написаного й належно виданого, чи причинами й спонуками
позалітературного кшталту? 

Як де, як коли і як щодо
кого. Хоч існує, безперечно, й загальна якась змістова домінанта газетної
одностайності при імітації уваги й поваги до літератури. Про цю одностайність
можна говорити багато, а можна й взагалі не говорити. Як не говорять про речі
відразні й такі, що не містять в собі жодного естетичного критерію. Крім, зрозуміло,
самої відразності.

 

А чому відразності?

А як іще назвеш ту
балаганщину, що має місце на довколалітературному просторі, де порядкують
естетично безкритеріальні смаки й 
навички мас-медія? Споріднена з всеїдністю преси розбалакувальна
«розумність» у розмовах про ту чи ту книжку, може, й виглядає для когось
аналогом критичного судження, проте про сам твір як певну художню монаду у цих
судженнях  не   йдеться. 
І  знамо   чому: 
газетяр  і  газета 
оперують  логікою  сехвилинної (і  зчаста суто «товарної») цікавості того, про
що пишуть на замовлення загримованої під ті чи ті ідеали суєтності. При цьому
найголовніше для митця – його самобутність – не береться до уваги зовсім. Та й
звідки, якою мовою про неї може судити нелітератор? Тільки мовою «знань», позичених
у ширужиткового постмодерну або тусовочного трьопу, позаяк поцінувальний
мистецький фах здобувається лише одиницями і здобувається роками. Варто не
забувати й про те, що сучасний український читач – це, на жаль, віртуальна
химера, його критично мало навіть серед студентів-філологів. Усі сьогодні  так чи так пожиткуються суто інформаційними
дайджестами, тобто годуються продукцією макулатурних кіосків. Та ж літературна
меншина, яка перекладає, читає і творить, існує чи й не у підпіллі, оскільки
навіть на літературних сайтах її тіснить комп’ютеризований плебс. Сама ж
літературна преса (її загалом-то не існує, бо замість повноцінно духовно жити
ми те тільки й робимо, що бідкаємося і цим біду підгодовуємо) давно і надовго
підтоплена графоманськими сльозами. Це, зрозуміло, не означає, що ці сльози
зловорожі, але й живодайними їх не назвеш.  

 

Тобто Ви стоїте на тому,
що чи не вся наша проблемна проза, поезія, драматургія художньо неякісні?

Задля чіткішого бачення
вами заторкнутої болячки скажу однозначно й рішуче: «Так!». Якщо художнє й
публіцистичне мислення скидаються на двійнят, якщо вони дзеркально взаємосхожі,
маємо не літературу, а ерзац. З переважанням у ньому т.зв. «прямого вислову»,
тобто ширужиткових звинувачувально-закликальних побудов. Хоч є публіцистика і
публіцистика. Але мова наразі йде про більш-менш добротні духовно-естетичні
організми, зчитування яких очима звиклого до газетних балачок реципієнта
абсолютно безперспективне. Він шукає у книжці не автора, а себе. Розбещеного
постмодерністською риторикою, цитатами з Еко, Крістєвої, Тодорова, чиї
мислительні матриці не повинні стосуватися того, що намагається виразити своїми
прозополотнами С.Процюк. А якщо стосується – то нащо тоді Процюк? 

 

Стривайте, а сучасний
загальноєвропейський контекст? Зрозуміло – літературний. Діалогізувати з ним
теж гріх?

Діалогізувати, а не
мавпувати. Хоч грань між тим і тим надто тонка. Я пригадую часи, коли кількох у
нас хлопців не порівнювали, а на повному серйозі вважали українськими
Фолкнером, Маркесом, Айтматовим, Бондарєвим. Зрозуміло, від вкоріненої у нашу
підсвідомість меншовартості, де важко приживається цілком природна й спасенно
необхідна потреба бути передовсім собою. Але ми втекли від цікавлячої Вас (і
хіба лише Вас?) теми: звідки беруться узаконені пресою творці неіснуючих
українських бестселерів? Їхні прізвища уже прозвучали, і я зупинюсь лише на
одному – С.Жадана. Нещодавно газетно-інтернетна 
критична  хор-ланка  проспівала йому чергову осанну за роман
«Ворошиловград». Удостоєний, нагадаю, якоїсь там премії Бі-Бі-Сі. Себто – чи й
не самої Англії та англійської культури, хоч насправді  це звичайна піарна булька: премію присудили
кілька наших пань, до літератури причетних тою самою мірою, як сам Жадан – до
художньо-проблемних переваг і залюблень англомовного світу. Позери серед
романістів там теж, можливо,  водяться,
але поетизуванням братанів і комсомолистого державного ілюзіону вони не
займаються. Це заняття для початківців, нездатних сукати дулі соціуму добротно
прописаними художніми характерами. Лайка, роздирання на грудях сорочок,
ностальгійна в ліризованих  дуплах
прозовикладу балаканина  – оце все, чим
Жадан любий нашому псевдоандеграунду, перебування у якому ні до чого не зобов’язує.
Але дивіденди приносить,
позаяк тримає його й тих, хто про нього пише, на видноті. Разом з А.Кокотюхою, Л.Дерешем, гіперпорожнім Ю.Іздриком. Долучення до піарного
цього бомонду Ліни Василівни Костенко тим і природне, що  її роман теж є продуктом фразового сурогату,
насмиканого з масмедійного шумовиння. 
Глибинних течій людського буття воно не означує, тим самим натякаючи, що
їх в сучасному світі не існує. Але ж це 
неправда. Політика і все до неї причетне – це справді хвороба, проте для
її художнього тестування існує жанр політичного, а не цитатного й рецитатного
роману, яким урівноправлюється 
прес-реліз з високофаховим літературним висловом… Іван Малкович над
окремими сторінками «Записок українського самашедшого», за його словами,
плакав. Переконаний – крокодиловими слізьми, хоч куш йому, як видавцю й
диригентові-піарнику, перепав такий собі, у чому не слід винуватити тих, хто цю
прозосічку критикував і критикує. Не можна вчити читацький загал, не вміючи
жити по-мистецьки повнокровно. Як не можна називати видатним те, що
тільки-тільки видалося. Тобто в літературі не відбулося.

 

Не кожне пояснення
гасить здивування. Важко, для прикладу, зрозуміти, чому так охоче піарять лише
окремих авторів? І чому серед них немає – якщо говорити, знову ж таки, про
прозу, — Валерія Шевчука, Любові Пономаренко, Галини Тарасюк, Галини Пагутяк,
Євгена Пашковського, В’ячеслава Медвідя, Володимира Даниленка, Мирослава
Дочинця?..

Кожному своє. Володимир
Даниленко піарні технології запроваджував у нас на догоду Василеві Шкляреві
одним із перших і цим самим залишав себе в тіні.  Медвідь з Пашковським швидкоплинної слави уже
зазнали. А Галина Пагутяк навпаки – саме зараз потрапила в обойми. І, здається,
робить усе, щоб з них не випасти. Що ж до Валерія Шевчука, то його прізвище у
науковій, зокрема, пресі має досить високий імідж. Почасти цілком заслужений,
хоч є у Шевчука-прозаїка багато повторень, імітації, стилізаторства. У тому
числі й стилізаторства, узгодженого з коцептологією тих, хто про нього
найбільше пише. Зараз з нього зробили екзистенціаліста. А в дев’яностих мали за
постомодерніста. Ким стане років через десять – важко уявити.  Для мене особисто  – 
сковородинцем   і  автором 
досі  улюбленого   роману 
«На  полі смиренному». Зрештою,
Шевчук – крупний письменник. Там, де він всього лиш підігріває бажану рецепцію,
його чекають цілком прогнозовані невдачі. А де прагне залишатися найперше
собою, а не вірогідним і теж пишучим читачем, 
– там  у нього є чому вчитися і
вчитися. Окрім того, він мужньо тримається осторонь базарного письменницького
люду. Це теж небесним нашим патронатом буде взято до уваги. Бо шлях уверх – це
шлях до себе…

 

Наша розмова прямує в
кількох напрямках. І на кожному з них хотілося б  з’ясувати багато чого детальніше. Зокрема, чи
має потенції сучасна література, зокрема українська, для того, щоб спрацювали
якісь запобіжники деформації суспільної свідомості? Адже складається враження,
що саме література, принаймні та, яка перебуває нагорі суспільної чи
масмедійної уваги, прошкує у напрямку подальшого оглуплення і експлуатації
якихось біологічних чи розважальних інстинктів, а не піднімає, як це було
завжди покликанням високої поезії чи прози, очі людини і її душу, образно
кажучи, до небес, не змушує людину співпереживати, любити і бути добрішою.

Багато чого могло б
змінитися, але за однієї умови: коли література спробує бути літературою, а не
служкою соціально-політичних процесів. Ці процеси минущі. Про сьогоднішнього
президента років через двадцять  напріч
забудуть. А от які книжки від ножа часу врятуються, які не змакулатуряться і не
перетворяться на сміття пообіч щопоколіннєвої дороги до пекла, сказати важко.
Хоч уже ясно видно, що за останні двадцять років внаслідок граничної
політизованості ми художньо й духовно безплідні. За окремими винятками. Є ж
люди, які почуваються й залишаються передовсім митцями… Я наполягаю на тому,
що художня свідомість – це не масмедійна свідомість. Вона не ворожа
соціальності. Але вираження цієї соціальності або вглиблення в соціальні
матерії художнім розумом йде зовсім з іншими завданнями і з іншими наслідками.
Кожна велика література, приміром, французька, ви­учнем якої себе вважаю,
англійська література меншою мірою, блискуча література ХХ сторіччя Америки…

 

…Латиноамериканська,
японська…

Так. Вони не чулися залежними від того, хто їхніми країнами керував.
Митцеві не можна підзаряджатися з тих самих розеток, куди пхає язика  Симоненко чи ще хтось з парламентських
брехунів. Ми з ними живемо в різних світах. Те саме стосується тисячі тисяч
співгромадян, які живуть у гарних хатах, мають гарний город, гарні меблі,
нічого не знають про голод, дивляться телевізор, страждають за Україну, люблять
Юлю і які не мають в ужитку жодної книжки… Це той матеріал, до якого
література може колись пробитися, але який насправді не є Україною. Тим більше,
Україною вічною. Нею, як на мене, стає кожна унезалежнена від усілякої, у тому
числі й високопатетичної, риторики людина. Ми хочемо незалежності? То будьмо
незалежними.    Не   стану  
ж    я   щоранку   
дивитися    на    звихнутого 
на сфальшивленій статистиці прем’єра. Мені байдуже, є він чи його вже
нема. І я не збираюся його своїм письмом оскаржувати… Колись мені довелося
закинути одному колезі, що його звертання до жанру есею є безпідставним, тому
що цей жанр передбачає певну організацію розуму, знань, природне вглиблення в
багатовікові надбання культури, зокрема європейської. Контекст есею – це,
власне кажучи, культура в її максимальному природному обсязі, а не якась
стилізована культя. Отож я сказав колезі, що він – своєрідний літературний
шулер, займається не своєю справою. А він мені у відповідь: «А ти напиши про
це». Я ж йому показав дулю. Зло любить увагу. Воно тоді почуває себе потрібним.
Звичайно, це можна заперечити. Але я переконаний, що книжка про політичних
маніпулянтів і книжка про звичайну жінку (тільки без шістдесятницьких  залюблень у народ), яка упродовж дня встигає
багато чого зробити, не раз і не два глянути на небо і ще більше разів
подивитись у себе,  – ці дві книжки не
просто різновартісні, а різнобожі. Страшенно кортить побачити бодай одну рідномовну
книжкову полицю, об’єднану потребою і вмінням виразити найпотрібніше нам усім
гасло: «Плюю на Банкову!». Вчімося жити у власному світі. Це не означає
вдавати, ніби все довкіл благополучно. Навпаки… Проте ми б тоді увіходили в
трагедійні простори людського буття, де владарює, страждає і час від часу  осонюється Дух, а не тварна лише задуха.
Досить скніти в світі, не співвідносному зі світом безмірно масштабнішим. Тобто
світом звичайним. Ми не знаємо цього світу. І література наша, оскільки вона увесь
час боролася… У Шевченка є на цю тему…   

 

«Доборолась Україна //
До самого краю…»

Так. Але ж є й «Садок
вишневий коло хати». Де і коли це написано? В казематі. Як ця скалка
гармонійного, всекосмічного буття співвідноситься з Миколою Першим? Ніяк. Це
поезія од Бога…

 

Або ж іще рядок. «Ми
восени такі похожі // хоч крапельку на образ Божий»…

А Леся Українка! Як вона
сахнулася від нібито конкретно існуючої соціальності до соціальності
загальнолюдського виміру!.. До цього часу ми повторюємо за Шекспіром: «Бути чи
не бути…» Назвіть мені хоч яку-небудь словосполуку українського походження,
яка б не сходила з уст людства. Ми любимо цитувати  Винниченкове, що українську історію не можна
читати без брому. Але ж самого Винниченка-політика сприйняти можна лише після
відра брому. Те, що вони з Грушевським зробили з практично готовою українською
армією, не підлягає виправданню жодним різновидом глузду. І разом з тим
Винниченко – великий письменник. Щоправда, за вимірами  іманентно літературними, які не годиться
присмачувати біографічними додатками. Звичайно, співпрацювати з  НКВД чи КДБ – паскудство. Проте не кожний
відомий дисидент, якщо він віршував чи 
писав прозу, вартує  звання «класик».
Багряний  класик, Самчук  класик, Світличний (на нього справді варто
молитися, але не в історико-літературних каплицях і храмах) класик.  За 
якими  і  чиїми 
критеріями? Хто ж тоді Коцюбинський? Вчепилися в його «Фату моргану», а
решту оповідань віддали на поталу доморощеному естетству. Для мене Коцюбинський
– людина, яка першою повела українське художнє 
слово до моря, в Крим, в Італію. Ось де наша всесвітськість. Кордони
українського життя –  фізичні, етнічні,
духовні – повинні постійно розширюватися. Але коли ми будемо весь час товктися
у видуманому історичному часі з таким, скажімо, героєм, як Богдан Хмельницький,  – на 
нас чекає світоглядний колапс. «Історія – це брехня, про яку домовилися
історики». Це Вольтер. Не можна зациклюватися на дневі учорашньому,
позавчорашньому. Та ще й при тому пхати у нього амбітне своє «я»… 

 

Але ж саме історична
наша романістика будить і формує націо­нальну свідомість.

Дозвольте з цим не
погодитися. Категорично. Нація – це те, що живе,  переживає і мучиться не десь і колись, а
сьогодні. При тому мучиться у процесі не відроджуваності, а народжуваності. Ні
Хмельницький, ні Гонта, ні навіть Загребельний з Ліною Костенко і Романом
Іваничуком мене нічому не навчать, якщо відштовхуються від знання, яким мені
належить бути. Шевченко тим від них і відрізняється, що він минулим
самоспізнавався. І пройшов  шлях від
«Гайдамаків» до «Марії» як шлях духовно паломницький, а не безпомильно
навчительський. До святих місць  йдуть не
просторікувати про святість, а молитися. Змістом себе сьогоднішнього. Чим,
гадаєте, найбільш страшний націоналізм для проімперських  владоможців? Упертим виборсуванням з
потопельного багна імперськості. І то не тим, що біологічно його боїться, а
тим, що його духовно не сприймає. При тому конструктивно, позаяк бути
націоналістом – це бути собою. Розумно і, якщо хочете, натхненно нинішнім.  Або – робітно… За радянського часу я вважався
критиком. Нічого свого практично не писав, бо кругом було життя не моє. І я був
не собою, а всього лиш матеріалом. Себе вільного. Багато хто досі дратівливо
вважає, що й зараз я залишаюся неприборканим. Але – націоналістом, тобто позаполітичною
особою, яка за Україну не бореться, а її в собі будує. Щоденно. І жодних
поразок на цьому шляху не визнає. Окрім хіба смерті, однак вимираємо ми всі не
гамузом. 

 

Вірите в незнищенність людини? Яка безнаціональною не буває…

Вірю, як і ви. Хоч довкіл
повно звичайного життєбаласту. Агресивного, згуртованого і, що найпечальніше,
брутально зросійщеного. Не в національному або загальнокультурному, а в
ужитковому сенсі. З блатним фольклором, розстрільним кінематографом,  поп-  і
пупцемузикою й співом… СРСР наплодив цього сміття на століття наперед. Хоч дбав
ніби про ідейність, духовність. Спробуйте їх нав’язати роботам. А обиватель
приймає все.   Крім   Культури,  
крім   Моралі й Етики, крім,
зрештою,  Совісті,  яка  є   феноменом поосібним і при ідейній табунності
нишкне. І до трибун не рветься.

 

А до письменницької
трибуни?

Як метафору це приймаю,
проте залишаюся  при глибокому
переконанні, що Франко, приміром, трибунний і Франко «Зів’ялого листя»  – то всього лиш однофамільці. Почуття при
геніальному хисті незмірно мудріші від «чистого» розуму. Скажете, що й
«Каменярі» – це почуття. Як сказати. Емоція, надто сильна емоція, на мент схожа
на щось більше від себе, проте опускається вона на землю, тоді як чоловік,
перейнятий сумом, той сум тліну чи так званій «матерії» не віддає, має його у
собі за крила. Для паріння у власних небесах… Хоч і Франко-громадянин,
Франко-політик, Франко-етнопоет, Франко-естет – явище не загальнонародне.
Точніше – не утилізоване життєплином, де щокрок чимось захоплюєшся, щось майже
ненавидиш. А Франко ще й аналізував. Не завше як суто митець, проте робив це не
в мистецьких чи політичних лавах, а усім собою. Де власний Розум і Дух
страждають і радіють у супрязі… Він мав при собі ангела-нашіптувача, до якого
здебільшого прислухався. Навіть у зізнаннях на кшталт: «Не люблю русинів…». Або
у статті «Поет зради». І русини, і поляки йому цього не простили. Як табун. Не
вельми вони зважали і на статті про Шевченка, де аналізувалася передовсім
поезія. Не Кобзаря, а Поета. Ми й досі бачимо в ньому або соціаліста і
позитивіста, або ідеаліста, тоді як його патріотизм природно увібгав і те, і
те… Або Франкове тямлення суті нашої незалежності. Що з нього взяли в
інтелектуальний і внутрішній ужиток наші праві? Ніц.

 

Франко ще нами
неспізнаний.

Більше того – навіть не
прочитаний. Не конгеніально, а бодай контекстуально.

 

У літературі, в
літературній критиці існують, виходячи за межі суто літературної критики і
проникаючи на певних зрізах у суспільну свідомість, дві версії, дві точки зору
стосовно рівня української літератури. Йдеться не лише про сучасну, а взагалі –
про українську літературу. Є скептики, песимісти, котрі кажуть, що нам у
світовій культурі, світовій літературі належить доволі мізерний сегмент. Інша
думка: наша література – велика література. Цікаво почути Вашу думку з цього
приводу.

Усе залежить від
вихідних критеріїв. Великою наша література не була і ніколи не стане без
літературності як норми, яка не потребує підтверджень царатом, сталінізмом чи
сучасним ординством. Окрім того, варто брати до уваги масштаб великості.
Література Англії була великою для Європи з кінця ХVІІІ до першої чверті ХІХ
ст. Її проза й поезія вели Європу  до
романтизму й реалізму. Опісля те саме робили розпорошена Німеччина,  потім 
Франція. Наостанок  (маю на увазі  ХІХ ст.)  
прийшла   черга   літератури  
російської, кілька (Л.Толстой, Ф.Достоєвський і
почасти драматург А.Чехов) майстрів якої навернули художню й громадську думку
до т.зв. «вічних питань». Далі міркувати не буду, а лише вкажу на міграційність
терміну «велика»: велика американська література ХХ ст., велика
латиноамериканська література ХХ ст. І ще нагадаю, з якої саме причини Байрон
пішов по світу. Тому що художня його мова, крім національно-культурної
означеності, містила  багато чого
загальнолюдського. 

 

Залишаючись при цьому
найперше національною.

Так. Що могутніший поет,
то глибше його Слово занурюється в історію 
рідноземного Духу, який, не забуваймо, Вітцем своїм має Космос. Чим
можна утвердити велич України? Нетривіально новаторським українським романом,
який буде перекладений світовими мовами, буде читатися на рівні з Гессе,
Томасом Манном, Фітцджеральдом, Сартром, Камю, Бйолем. І серед них і з ними –
ми. Але хто? Жадан? З чим? Андрухович? З чим? Я вже, здається, казав що за
останніх двадцять років ми не написали нічого свого. Все підробки під чуже.
Порятунок літератури – в літературі. Самобутньо чесній, тобто упаритетненій з
власними потугами перетворити річ життєподібну на річ високомистецьку. Бо
стандарт плодить стандарт. Письменник не знає, яким він буде явлений у книжці,
що стане найближчою до естетичних його вподобань, до його натури, до нурту його
творчої енергії. Якщо ж він знає, як догодити публіці й пише на догоду публіці…
Пригадую прочитане у вашій газеті зізнання одної пані, що вона знає свого
читача і той, мовляв, саме через це до неї прихильний. Тобто прихильний тому,
що ця талановита пані пише саме про нього. Вважаю, що це хибна думка. Читача
так само творять, як творять літературу. Якщо цього не відбувається – маємо
звичайний набалаканий текст, що не завдає реципієнту жодної роботи.  Крім, звісно, нарцисичної насолоди
собою.  

 

Хотів би ще одну грань
порушеної Вами теми заторкнути. Можливо, це надумано, можливо, не зовсім точно
в термінології, але… Як Ви вважаєте, чи поділ в українській літературі на т.
зв. постмодерн і традиціоналістів існує, чи він кимось спровокований?

Мистецькі конфесії,
безперечно, існують. Як і конфесійний фанатизм. Проте та чи та
загальномистецька доба чи й навіть течія – то продукт аж ніяк не зловорожий.
Постмодерн, пригадуєте, віднаходили навіть у середньовіччі, абсолютно не беручи
до уваги те, що він прийшов у літературу зі сторони. Це, звісно, приватна моя
думка, проте я переконаний, що маємо наразі справу із загальноцивілізаційним
феноменом. Причому не кризовим, а світоглядно революційним, хоч слово
«революція» тут веде думку чортзна до чого. А насправді йдеться про  принципово іншу якість духовно-філософського
рефлексування, котре базується не на позитивізмі чи ідеалізмі, а на відмові від
усіх дотеперішніх  схем  і 
стратегій  людського  мислення. 
Найперше  на думку спадає
логоцентризм і людиноцентризм; людина перестала бути мірою всіх речей і відчула
себе дитям Всесвіту, як його, Всесвіту, органічна похідна чи частка. Змінилося,
при тому кардинально, ставлення до культури, чий світ перестав сприйматися у
якості всього лиш форми самоатестації соціальної метареальності. Згідно з
вченням французького теолога й філософа П’єра де Шардена, на якомусь витку
самоорганізації матерія почала мислити. І явила «Веди» задовго до тих форм
соціального співжиття, які уможливили сучасний стан і розвиток науки. Ми не
називаємо наші технології спасенними. Ми, зрештою, не плутаємо Бога з
цивілізацією. Оті біблійні казочки про те, що сказав Бог на п’ятий чи сьомий
день творіння, є інтелектуальним  
варварством, котре й далі дозволяє церкві говорити замість  Бога. Наука і Віра не як ритуал, а як
онтогенетична якість людського мислення знову, як у прадавні часи, сполучилися.
І побраталися з Мистецтвом як одним із найголовніших речників Духу, мовою якого
висловлюється, здавалося б, невисловлюване. Читаймо і вчитуймось у
Вінграновського і бодай що-небудь втямимо в тому, чим є стихійно філософський і
художній постмодерн насправді. Ваша газета опублікувала нещодавно переклади
Сергія Борщевського з Уладзіміра Нєкляєва. Я їх читав у лікарні, де валявся
після інфаркту, тобто з притупленим світосприйняттям. І раптом напав на вірш,
який  мною струсонув.

Там є мисленнєвий образ зі змістом, що не піддається переказові. Про
те, що навіть коли перебуваєш над багаттям, чіпляйся за полум’я, чіпляйся за
дим, за іскри, але не падай на землю… До кого це звернено? До власного і в
такий спосіб матеріалізованого Духу, альтернативою якому виступає
деперсоналізована попса, що демонструє корчі знебожених розуму й плоті. Про це
переможно кричить телебачення, яке по першій своїй програмі транслює те, як
акордеоніст Табачник, маючи гроші, збирає до себе багатьох людей, що співають,
сміються, скачуть. Вони не є грішниками. Це просто люди з іншого світу, котрі,
живучи в Україні, її не знають і знати не хочуть. Тієї самої, де є схід і захід
сонця, де є поле, гори й узгір’я, життя, а не одні гроші…  Це навіть не 
попсовість, а сама мова пекла. Таким воно і є. Пекло, де людська душа не
замучена, а – усунена. Її немає. 
Безсовісність – так можна назвати стан світу, який є виключно тваринним.
Віра і перейняте нею Мистецтво – то апеляція до Совісті. Або й сама Совість,
котру постмодерн урівноправив з художнім висловом недогматичного й протестного
ґатунку. Що, втім, не натякає, що до постмодерну належить, приміром,
«Бу-ба-бу». Цей гурт його імітував. І хіба ж він один…     

 

Традиційне запитання:
про творчі плани. Що пишеться і що планується до друку?

Якби ж то це залежало від мене одного… Раптом закортіло сотворити п’єсу
про Шевченка. Тридцятилітнього, коли він був Україною майбутнього чи й не в
однині. Одухотвореним, шалапутним, покликаним до життя богом мистецтва. Хотів
би й Франка вивести з-під влади поцінувальних 
стандартів. В Україні є дуже багато анти­українського. У тім числі й
щиропатріотичного. Щодо прози, то я знесилився. Дев’ять видрукуваних романів –
це немало. Проте жоден з них належно не прочитаний, хоч сказано й виражено в
них чимало  несподіваного навіть для самого
себе. З поезією легше: її читають бодай студентки. Буквально сьогодні я мав би
одержати з ріднокрайового видавництва «Богдан» верстку збірки «Перга». Там же в
Тернополі готується портретно-есейна книжка «De visu» (на власні очі). Ви її,
до речі, теж поволі роздруковуєте. Чи народиться в мені ще хоч один твір –
важко сказати. Річ у тім, що я ступив у письменство лише після п’ятдесяти
років. За радянських часів моє мистецьке нутро навіть не думало пробуджуватися.
Мій час, моя молодість – це зараз. Але всяке може статися. Хоч останнього здригу
чимось збунтованого серця я не боюся. Може, встигну розповісти про те, як
совісна література мене рятувала. Від кар’єр, від натовпу, від слави. Як та ж
література вчила жити, не встидаючись за прожите. Говорю це без мсти. Але хай
ті, хто зараз всяк по-своєму розкошує, похваляться, що вони нічого, приміром, у
себе не вкрали. Вони знають, що багато паскудили і що вони є паскудами. Не
кажу, що всі, але багато хто… Не уявляю, як можна жити з вічно живими гріхами…
Хотілося б закінчити давно перерваний роман 
«Рік щезних світань». Мій у ньому не те що двійник, а цілком терпимий
герой захотів раптом померти. Все, здавалося б, у моїй волі: можна його лишити
жити і жити добре. Але добре як? І де? У межах риторики чи зараз і тут? На
не-Україні? 

Джерельно живильною силою літератури є Добро, яке Господь передовірив
нам. В українських потугах на постмодерн воно не при ділі. Те саме стосується
творів цілком традиційних. Тобто наступально плаксивих. А хто і коли
рідноземним Словом просто помолиться? І подякує долі за те, що бачить усміх
сонця, чує шерех дощу. Уперше й востаннє. Невже й це потребує кращого
президента? Щось не так в українському духовному домі. Програшно не так…

Пробачте, я втомився…

 

Дякую за розмову. І –
дай Вам, Боже, здоров’я.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!