Закінчення. Початок у ч.ч. 17, 18.
Переведемо стрілки
знову на літературне. Українське письменство дуже конфліктне. І в суспільстві і
між собою. Так склалося історично: раніше літератори творили під ковпаком КДБ.
Нині молодь конфліктує на ґрунті піару: хто кого перекричить, хто кого
перескандалить. На вашу думку, ця конфліктність руйнівна-деструктивна чи в ній
є позитиви, викресання іскор істин?
Ця конфліктність і не будує, і не руйнує, вона просто є
станом письменницької свідомості на сьогодні. Тут треба зазирати в природу цієї
свідомості. Вона орієнтована на народ і на владу. А якби вона була орієнтована
на жанри, на Небо, тобто на поняття набагато ширші, і на попит, коли б такий
існував, ми б не сварилися між собою. Я продавав би свої книжки на Полтавщині,
а колега – на Сумщині. Потім помінялися б. Інколи говориш письменникам: «Друзі
мої, місця в літературі, як у небі, вистачить всім».
Та наше життя письменницьке зациклене на частковостях:
видатися можна тільки в державному видавництві.
Або у приватному, яке реагує на піар. Коли ми зв’язані по руках і ногах,
звичайно, ми сварливі люди. У нас нема волі істинної, немає свободи творчості, в
тому числі свободи від самих себе.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Людина не є чимось взірцевим. Але коли сідає за стіл, коли
розпишеться і творить цікавий роман, вона стає людиною хорошою. Проте ця людина
нікому не потрібна. Вона виходить на вулицю, приходить на письменницьке
зібрання і бачить: одному поталанило, другому – ні.
А як за кордоном?
У нас літератури, якою та побутує, скажімо, у Фінляндії,
Швеції чи Британії, нема. Втім, думаєте, там всі читають? Ні. Просто багатші
держави вважають, що кожен, хто довів своє право на письменницьку працю, має
одержувати стипендію. Скажімо, тисячу доларів. Тоді літератор їде в Афіни і ці
гроші пропиває. Це нікого не цікавить. Бо інший пише. І ніхто ні з ким не
дереться за блага, славу. А у нас? Одним держава роздає звання і когось робить
героєм України, а інших тримає у чорному тілі.
Маємо тотальну одержавленість, загнузданість, безправність…
Хоча свобода ніби є. За критику Януковича нас ніхто не заарештує. Чому? Тому що
ми раби, які своєю критикою нічого не можуть змінити.
А ще наша література попалася в капкан недорозвинутості.
Чижевський колись говорив, що у нас література неповна. Це значить, що вона не
здатна відповідати на всі можливі запити читача. Ми тільки підгодовуємо його
якимись патріотичними речами, історичні підручники заміняємо своїми романами і
таке інше.
З розвитком
демократії все «устаканиться».
Варто знати, що демократія є фікцією. Ми цим словом спекулюємо. Я не можу мати такий самий доступ
до лекторської роботи, як люди, що не
вміють навіть розмовляти. Градація, нерівність існують.
Демократія потрібна для плебсу, для сволоти, для
бездарностей. А з тим і для влади, яка нею маніпулює. Всі демократичні установи напрочуд слухняні.
Ілюзія про демократію мусить випаруватися, на її місце
прийде щось інше. Отара не може бути колективом, колектив не може бути
індивідуумом. Взагалі, література – це не «про щось», а про себе.
Контрольованого Культурою, Наукою. І, звісно, Правом, тиранія якого в царині
естетичній теж доконечно потрібна. Про Дух говорити не буду. Він говорить про
себе сам. Або мовчить. Недемократично.
Залежна від Розуму й
Духу література у нас ще не прижилася, її майже немає. Як і немає державного
життя, зорієнтованого на цінності найвищого морального кшталту…
Здатна контролюватися вимогами совісті дійсність теж ілюзія.
Це, правда, не поширюється на дійсність
художню. Вона мусить стреміти до ідеалу. Без нього літератури не існує. Тільки
маскульт.
Якщо у наших театрах
нема вистав українських авторів, це означає, що нема української драматургії. А
я зараз сиджу перед українським драматургом, у якого вийшло два ошатних томики
п’єс. Ваша реакція на цю репліку.
Всі ми мріємо про театр, який здатен мати свою творчу
платформу, потребує власної театральної мови. Про театр, не заспокоєний на
якихось традиціях, хоча традиції треба поважати, а який потребує безперервного
творчого зросту.
Український театр зазвичай обходиться старим багажем, він є
ветхозаповітним. Театр корифеїв був вражаючим у своєму часі найперше тому, що
там зібралися геніальні актори, згадаймо Садовського, Саксаганського,
Заньковецьку та інших. Це могутні люди. Вони компенсували засилля
традиційності.
Взагалі, театр не є чимось таким, що змушує глядача в межах
двох годин ставати кардинально кращим. Потім глядач вернеться до себе
вчорашнього, але віч-на-віч зі сценою він стає іншим. На Неві я бачив позначки
висоти паводкової води. Так само з
позначками театрального збурення. Вони
не зникають безслідно. Пам’ять про висоту, куди дохлюпнула душа глядача,
залишає зарубку.
Незрозуміло, чому ми зациклилися на манері Миколи
Куліша. А вона державницька, ті ж самі
проблеми творення України, нема гамлетівського «Бути чи не бути», нема
шекспірівських пристрастей. Знову таки традиційний театр, тільки в іншому
різновиді.
А новації Леся
Курбаса?
Вважають, що він стоїть обіч тих шляхів, якими ходив і
ходить наш театр. Я би не сказав, що так уже обіч. Курбас, скажімо, у
Шевченкові акцентував (наскільки я зрозумів з того, що прочитав), натовпність,
шум, масовість, колотнечу. А театр може бути зовсім іншим, я мрію колись в
такому посидіти. Зайшла людина на сцену, сіла, замовкла – і глядач теж
напружено розпружився. Бо в цей час стільки відбувається душевних порухів,
борінь… Театр, закладений у моїх п’єсах, не крикливий, він не такий, як театр
імені Франка чи імені Заньковецької. Не той.
Я хочу, щоб форми
життя, в яких вільно почувається мова, психологія, добро нашої землі, і
крайнощі, творені злом, існували непедальовано, без крику, щоб все відбувалося
так, як приходить до нас сум, навіть розпач. Потім він десь дівається.
Колись Олексій Коломієць мені сказав: «А знаєш, чого по
всьому світі ставлять Чехова? Чого його люблять? Бо усі скрізь відчувають: у
нього кожен говорить, що думає. Бачив старовинні лики святих? Те саме в Чехова.
В нього є очі душі. Їх бачиш і відчуваєш. Душа ними говорить».
Я внутрішньо тяжію саме до такого театру. Взагалі, хочу, щоб
Україна своїм мистецтвом могла показати творчу дулю всім країнам Європи,
сказати: «Я країна театральна, маю свою естетику, яка зважає на вашу естетику,
з нею діалогізує, але моє життя – цікавіше, ви побачите, що воно не крикливе,
не потребує обов’язкових смертей і трагедій».
Зрозуміймо: на який біс Україна бореться за державу, якщо
вона не вміє говорити про щастя і не вміє бути щасливою.
Режисери й директори українських театрів скажуть: «Який
наївний романтик цей Григорій Штонь». Бо нині український театр – це що? Це
вистави австрійських, французьких, англійських польських, чеських, італійських
й інших іноземних авторів, постановки яких спонсорують культурні центри
відповідних країн.
Мої п’єси кращі!
А появу постановок
диктують іноземні фінанси. Наш Мінкульт грошей не дає, він, певно, зайнятий
більш важливими справами.
Не тільки. Мінкульт знає про мою п’єсу з Шевченком. Гряде
двісті років з дня його народження. Режисер, що першим прочитав цю п’єсу, дуже
обережно сказав, що для такого Шевченка у нього немає публіки. А для чужинства
є…
Все це свідчить, що загальнодержавна біда робить бідними і
багатих. Тобто театр, який має гроші, щоб за п’єсу заплатити і її поставити,
все одно веде себе, як жебрак – він не сміє бути самостійною творчою одиницею,
яка на свій страх і ризик замовляє п’єси. Їм приносиш їх цілий десяток, а
завліт в Молодому театрі питає: «Нащо? Ви хочете, щоб я прочитала і оцінила?».
«Ні – кажу, – щоб прочитали і
поставили». «Хм», – сказала ця цінителька, взяла томик і пішла. І на тому
кінець. Я до чого веду? Треба сто років говорити, щоб договоритися до
конкретної причини наших всіх бід. А причина в тому, що нам самостійність не
потрібна, ми до неї не готові. Нам культура не потрібна, ми до неї не готові.
Нам правова держава не потрібна, ми до неї не готові. Ми до всього цього не
готові. Нам треба всім, всім повмирати, щоб на наше місце прийшли невідомі нам
діти, які зараз ще ходять в садочки. От вони може й здивуються: «Як? Є п’єса,
її можна ставити, а ми запрошуємо автора з Австрії, а режисера з Лондона.
Навіщо?»
Бог до нас суворий знаєте чому? Тому що ми жодного разу не
подякували своїм мистецтвом йому за життя. Ми весь час дорікали. В тому числі й
словом Шевченка. Але ж ми живемо. Хтось когось сьогодні цілує. Хтось дивиться в
полі на підрослі пшениці, які вихитуються під вітром. Хтось про щось мріє. Де
все це в нашому мистецтві? Ми що, всі такі нещасні? Та це ж брехня. Немає в полі Януковича. Він є і
його немає. Якщо ми наше мистецтво побудуємо так, що в ньому на головних ролях
буде Сонце, воно зійде в кожній сприймацькій душі. Розумієте, культура живе
поза тою політикою, яка тіпає Україною. Скажімо, композитор Євген Станкович
закінчує десь зараз оперу чи симфонію. Оце і є завтра нас усіх. Сущих і ще не
народжених. А ми лише лементуємо.
Хто винен?
У Федьковича є вірш про те, як хлопцеві моргає дружина його
дядька. Вона молода, той – старий. Він забрав у свого племінника його любаску.
І все-таки молодість бере своє: тітка горнеться до племінника. Письменник
насамкінець каже: «А хто винен? Тітка винна, бо моргати не повинна».
Але моргає.
Ми хочемо мати хорошу українську оперу? Я про це не чув.
Коли йду у філармонію, там російськомовна професура подивовано запитує: «А вы
что здесь делаете?» Або якось, коли зронив, що був учора на змаганнях з легкої
атлетики, почув: «Ви?». Не повинно бути українців, які ходять на спортивні
змагання. Ми тільки годні кричати «Геть!» і «Ганьба!». Бо цивілізаційно
повносилого життя не потребуємо. Як і воно нас…
Але по Ваших очах я
бачу, що Ви великий хитрун, тобто не такий вже песиміст і скептик, як хочете
здатися. Яким є Ваше творче завтра?
Кожен день треба написати кілька сторінок. Кожен день треба
зробити те, про що вчора навіть не
думалося. Кожен день повинен бути несподіванкою. Як і той невідомий я, з яким
познайомлюся в процесі роботи.
Я літератор, і крім літератури у мене більше нікого й нічого
немає. Це по-перше. По-друге, чому я песиміст? З якого дива? Всі бачили мене
таким, яким хотіли бачити. Всім, всім, від друзів до ворогів, я всукав дулю: я
був і залишився Штонем. Чого ж я песиміст? Інша річ, що певну суму духовних
потреб я не розповсюдив на більше число людей. Хіба що на моїх синів. Вони
ніякі не начальники, не хотіли їхати до Канади чи ще кудись. Виховувалися у
гарних радянських традиціях, які не відповідали дійсності, але проголошувалися
в школі, в літературі. У певному сенсі я зробив синів нещасними: вони не є
багатими і успішними. Винен.
Та мене більше хвилює, чи для Бога (або для богів
різноступеневих) все ясно щодо майбутнього не одної лише України? Чи тим шляхом
людство пішло? Довкола цікавляться лише тим, скільки люди купують. І б’ють на
сполох, коли купують мало. А якщо вони зовсім не купуватимуть?.. Виходить, світ
тримається на тому, що зосереджено в
потребі тратити. А у тих, хто продає – в умінні торгувати. І все ж є
якась нездоланна частина людства, яка, заробивши достатньо грошей, їде
знайомиться з Афінами чи Парижем, ходить в оперу…
І вкладає гроші в
екологію.
Авжеж, є й люди такі. Ми ж зі своєю демократією в Україні
досі товчемося на майдані, все за Тичиною: «На майдані коло церкви революція
іде». Я ненавиджу майдан. Я ненавиджу колгосп. Я ненавиджу спільну ідею! Я
хочу, щоб всі ми мали свою Божу ідею і в сумі своїй це буде та ідея, за якою наша земля, і не тільки наша, буде
рухатися до світла. А нині – жах. Подивіться телевізор: без кінця убивають,
убивають, убивають. Ну що це таке? Державники, політики говорять про якусь
гуманізацію. Яка ж це гуманізація? Добро
може бути добром тільки тоді, коли воно є диктатом добра. Чуєте – ди-к-та-том.