Наш співрозмовник –
відомий український письменник, кінодраматург,
професор, лауреат Шевченківської премії Григорій Штонь. Г.М.Штонь
народився в с. Вербовець на Тернопільщині. Батьки подалися за кращим життям до
далекого Сибіру. Та це не завадило йому повернутися на батьківщину, де він
буквально проріс рідною мовою, якою володіє, здається, досконало.
В різних жанрах –
критика, поезія, романістика, п’єси, есеї, оповідання, сценарії – принциповий
(руба правду в очі) Григорій Максимович створює непересічні твори і
вирізняється вражаючою стилістичною розмаїтістю в царинах лірики,
документалістики, психологічно-філософського реалізму і фантасмагорій.
ПИСАТИ ТАК, ЯК ВСІ, Я
НЕ ЗБИРАВСЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Григорію Максимовичу,
розкажіть про Вашу творчу еволюцію.
Колись я сказав щодо одного поета – він людина без хати, живе тільки у своїх
віршах. Приблизно те саме у мене, якщо говорити про внутрішній стан. Попри
благополучну сім’ю з двома синами, які мають пристойну роботу (дружина померла
– Царство їй Небесне), попри хорошу хату, роботу і платню, відносно непогане
здоров’я, я самітник.
Даються взнаки й печалі, пов’язані з віком. (Всміхається).
Скажімо, дівчата, які подобаються, на
товариське зближення вже автоматично не йдуть. Сімдесят два роки не жарт. Та
все одно нема спасу від роботи. Вранці (якщо не йду на лекції) – сиджу з шостої
за комп’ютером. Продовжую те, що писав допіру, розганяю нове. До одинадцятої
встигаю виконати денну норму. Потім – відпочинок. І знов за старе. Отже, як поет, над яким колись іронізував, гибію
в текстах. Втім, маю машину,
«літаю» убік Карпат чи на море. Але
наїздив за чотири роки тільки 36 тисяч кілометрів. Моє життя кабінетне, я
дитина книжки.
Певно, батьки
прищепили любов до читання?
Я жив практично без батьків. Після того, як тато став
священиком, вони з мамою трималися великих сибірських міст. А я, поки виходило,
жив у тітки. Не міг без України.
До армії теж пішов з Тернопільщини. До Львівського
університету опісля не вступив, але взяли в Дрогобицький педінститут. Закінчив,
трохи працював у школі, потім перебрався до Києва, в аспірантуру. І з України
вже нікуди не потикався. Хоч у Новосибірську, коли там жив, мене навіть
збиралися «зробити» російським письменником. Мав у новосибірському літоб’єднанні щось на зразок творчого вечора.
Отже, нинішнє Ваше
життя – це книжки, книжки, книжки.
Так. Найголовніше заняття – компонувати різні тексти. Не як
щось апріорно модерне, з витребеньками. Ні, сума слів має між собою
порозумітися, впрягтися в певну думку, не прямо висловлену, а опосередковано. І
почати рухатися, отак, як у Рєпіна йшли бурлаки берегом Волги. Йти, йти і
раптом відчути, що ритм знайдено, ти хитаєшся, баржа пливе, мотузка не натирає
плечі… Рано чи пізно дописуєшся до фіналу. Точніше, стаття, п’єса, роман
закінчують самі себе. Хіба часу на роман йде більше. При моїй нетерплячій
натурі це мало б вимучувати, але нічого – витримую.
Я завжди міняв заняття. Поезія. Драматургія. Романістика.
Літературознавство. Критика. Жінки. Малював.
Певно, щось
відсіваєте, є жанрові пріоритети?
До п’ятдесяти років я вважався критиком і якимось там
літературознавцем. Інші жанри до часу не тривожив.
Колись навіть збирався стати актором, не знаючи про те, що є
професія режисера. Саме вона мене найбільше влаштувала б. Але в шахтарському селищі
неподалік Новокузнецька, де закінчив десятий клас, мрії були такими ж
невиразними, як тамтешнє життя.
Вбився у пір’я літературного критика я досить швидко. Довго
недооцінював те, що роблю, хоч траплялося чути й бачити, що мою писанину
цінують як щось цілком професійне. Проте сам я на цьому не зациклювався.
Полюбляв епатажі, наскоки на сановитих.
Приміром, Микола Олійник чи Юрій Бедзик як члени якихось
парткомів вважали себе чи й не класиками, вели себе пихато. А я про них писав,
як про дуже й дуже плохеньких середнячків… Декому з керівництва Спілки це
подобалося. Наприклад, другий секретар СПУ Загребельний мої публікації в
«Літературній Україні» від редактора рятував.
Ворогів, напевно,
нажили чимало?
Не без того. Прийняли мене в СПУ за третім чи четвертим
разом. А багато хто й досі мстиво говорить: «Це наш критик Штонь». Тобто той,
що їх чи когось іншого обслуговує. А цей Штонь вже давно чим тільки не
займається. Побував навіть живописцем. Колись я справді набив руку на
тлумаченні прочитаного. З бійкою з усім, що підлягало визначенню «псевдо». Не
писав статей, де цитувалися рішення партії чи виступи комуністичних керманичів,
хоч ними незрідка прикривався. Писав про те, що мені подобалося, про все
високопорядне в літературі, скажімо, про Анатолія Дімарова, Віктора Міняйла,
про обох Тютюнників, Леоніда Первомайського…
Але писати так, як всі вони, я не збирався, бо інтуїтивно відчував, що традиційний
український письменник з мене ніякий. Як, для прикладу, Стельмах, Гончар. (Я
про них теж багато писав). Вони є, і цього досить.
Коли ж мій світ на рівні інтуїції почав мінятися і з моєї
середини почав виборсуватися невідомий мені Хтось, я взяв і вродив кілька
повістей. Паралельно – десяток
оповідань. Ще за радянського часу випустив книжку «Пастораль». Внутрішню
рецензію написав Яворівський, який тоді був у фаворі. Він з подивом зазначив,
що критик Штонь, який живе нібито раціо, може займатися ще й характерологією, з
психологічними вивертами, що мій інтелектуальний «набряк» практично не затуляє
поліфонію почуттів, рельєфність натур, конкретику подій.
Практично я кинув виклик деяким стереотипам української
сільської прози, хоч його не помітили. Чи вдали, що не помітили.
А за кінематограф
коли взялися?
Коли захитався Радянський Союз. Я взяв у роботу кілька
кіносценаріїв. За одним з них зняли фільм «Страчені світанки». Такий собі.
Разом з тим це одна з перших стрічок про УПА, без ура-патріотичних перехнябів.
Потім зняли «Чорну раду». Говорили, що з Кулішевого твору не можна зробити
сценарій. Я з Миколою Мащенком навіть на пляшку коньяку посперечався. Перед
новим роком (ще за радянського часу) приніс йому сценарій «Чорної ради». Його
віддали чоловікові, який не знав вітчизняної історії, але скомпонував дев’ять
серій, навіть вписав себе автором сценарію (я – другий), хоча насправді все це
знято виключно на основі мойого тексту.
І хто ж цей
«співавтор»?
Микола Засєєв. До речі, його донька була (а може і
залишається) за сином Марчука, і Засєєв звабив керівників кіностудії тим,
що Марчук (тоді, здається, прем’єр)
дасть доста грошей на кінофільм. Коли я передивився дев’ять серій, сказав:
«Миколо, вийшло неподобство». Написав в газету «Слово Просвіти» статтю, в якій
просив зняти моє прізвище з титрів. Гра в народ, розмахування шаблями,
славлення чи гудження гетьманів Сомка й Брюховецького не вимагають від митця
достатньо високого інтелекту. Тим паче, що сам Куліш був амбітним холериком, не
цурався крайнощів. «Чорна рада» писана спочатку російською мовою, потім
перекладена нашою. Твір вважають першим українським історичним романом. З
приводу цього думають різне. Та попри все версію «Чорної ради» можна було б
поставити у підмурівок нового українського історичного кіно. Проте так не
сталося. А Галичина в той час почала знімати патріотичні бойовички про УПА.
І де тепер вони?
Мистецтво має бути мистецтвом. Не можна зловживати риторикою
там, де має постати твір, який входить в людину не через вуха і очі, а через
єство, стає частиною крові. Твір має бути «заразливим». Таке кіно я збирався
творити як сценарист. Займав призові місця у всіляких конкурсах. А потім
зрозумів, що роману з кіноіндустрією не вийде. І навіть жорстко пояснив
кіношникам, чому. За це роль, яку мав у
«Страчених світанках», порізали вщент. У всіх є самолюбство, режисери – не
виняток.
Почав писати романи. Досі
майже не читані, бо розраховані на мистецьку Україну, якої ще немає.
Скажімо, роман «Форум вічноживих». Збираються люди, серед них два філософи,
київський і львівський, разом вчилися. У філософії існує дві дороги: більш
раціональна – від Аристотеля, більш одуховнена – від Платона. Мої герої радше
платоністи. Розумні чоловіки. Виникає інтелектуальна дуель. Спроектована на
життя як монаду…
Була журнальна публікація. Нині твір вивчає один грамотний
видавець, каже, що цей роман буде цікавий кантіанцям…
Дивує, що Ваші романи
не видані окремими книжками.
Може й видадуть.
Поки що вони оприлюднені в журналах «Кур’єр Кривбасу»,
«Київ», «Дніпро». Я збагнув, що дуже важливо публікувати все у своїй редакції,
щоби потім ніхто не робив з тебе якогось іншого писаку.
Є у світовій літературі кілька романних версій про
Атлантиду. І є україномовна «Атлантида», перед вами її автор.
Про Ісуса Христа написано не так вже й багато саме художніх
творів. Я маю роман з Ісусом Христом, де він говорить від імені свого «Я».
Спочатку на мене було накинулися. Один колега з Німеччини дорікнув: «Ну що ти
себе ставиш на одну дошку з Христом». Я йому щось пояснив. Але ж і пояснене
треба тямити.
Був здивований дзвінком невідомої мені людини. «Ви Григорій
Штонь? Автор роману про Ісуса Христа?» – «Так». – «А можна з вами зустрітися?»
– «Можна». – «Де?» Домовилися – біля університету імені Шевченка. Для чого був
потрібен цій людині, я не знав. Приходжу. Такий собі невиразний чоловік.
Стоїть, дивиться. Привіталися. Кількома словами обмовилися, і він уже
збирається йти. Я дивуюся: «А нащо ви мене викликали?». Я вже знав, що приїхав він додому після півторарічного
перебування в Афінах. Прочитав мій «Суд», надрукований в журналі «Київ». Тоді
пролунала дуже дивна фраза: «Хотів переконатися, чи справді існує жива людина,
яка написала цю річ». Справді, не сам же Ісус Христос її нам подарував. Це дуже
істотний зачерп для кожного, хто знає українську літературу, історію, наше
мистецтво. У нас для такої теми просто не було ні стартової площини, ні
традицій. А я це зробив.
Третій вже рік валяється роман «Всього лиш люди». Земна
спільнота послала в іншу галактику гурт людей, якому належало започаткувати там
цивілізацію. Цих людей впродовж багатьох років доводили до абсолютної
взірцевості. Коли їх навідали через п’ятдесят років, виявили: попри те, що це
були бездоганні гомо сапієнс, вони все одно вернулися до традиційної земної
моделі буття: хтось став богошукачем,
хтось – п’яницею, хтось – добрим господарем. А дещиця жінок – повіями. На наш,
правда, розмисел. Тобто всі зайняли ніші, звичні для людського гуртожитку. Один
недурний кіношник від захвату і сміху просто підскакував, коли я пропонував цю
колізію для ймовірного фільму. Проте коли я вже взявся до написання твору про
нашу планету 2600-го якогось там року, то все вийшло трошки складніше,
розумніше. Аж такого реготу це не викликає.
Отже, йдеться про кілька
Ваших філософських романів.
Замахнувся я і на мелодраму. Якось послав дружину і дітей
відпочивати, а сам сиджу в хаті. І думаю про Підгір’я, звідки до Києва приїхав.
Згадав Східницю, після неї річечку, при погляді на яку мені щось колись в
середині сказало: «Це тут». Що тут?
З цього запитання й почалися «Нічні сонця». Мені здавалося,
що цим романом я хоч трішечки зацікавлю собою видавців. Надрукував лише журнал
«Київська Русь». Десь в інтернеті бачив, як дівчата переписуються: «Ти читала
Штоня? «Нічні сонця». – «Ні, але чула. Де його дістати?» – «Там-то». – «А я
Штоня знаю, він мій викладач». От і вся цікавість.
Її обмежує
малодоступність.
Коли приїжджаю на Західну Україну, кажу видавцям: «Хлопці,
видайте кілька романів. Ви ж заробите на них гроші». Ні. Видають «кавового» Винничука,
перевидають Андруховича. Я не знаю, чи міг би чутися комфортно у їхньому колі.
Але цілком свідомий того, що багато людей, в тому числі і київських прозаїків,
знають: «Якщо друкуватимуть Штоня і про нього писатимуть, тоді нас не буде.
Краще, щоб були ми. Якомога довше». І ці хлопці тихесенько чекають моєї смерті.
Після якої можна буде записатися в мої друзі. Втім, не думаю, що скочу дуже
далеко своїми романами, тому що українська література пішла шляхом, де вони не
потрібні. Якщо вона піде шляхом іншим, поетико-філософським, з космологічними
засадами письма, тоді, може, з’являться хлопці, які напишуть краще. А поки що
дев’ять моїх романів нікому не потрібні.
Я ЗАСТРЯГ У П’ЯТДЕСЯТИ РОКАХ ДУХОВНОГО МОГО
ВІКУ
Зате у Вас вийшли два
томи драматургії.
То допоміг Кривий Ріг. А передісторія така. У мене стався
інфаркт, я сидів цілу ніч, не міг рухатися, дружина ще була жива, я не хотів її
будити, і в темряві дуже озленно думав про те, що деякі речі не позакінчував.
П’єси не зібрав, не видав.
Після цього зрозумів: ще не помру. Померти – то дуже складна
штука. Мають відбутися певні пертурбації задля того, щоб тебе турнули з тіла. Я
відчув, як задерев’яніле єство, налякане збунтованим серцем, все одно не збирається гаснути. Думалося про
друзів-письменників, зокрема про Григора Тютюнника і Віктора Близнеця, які
пішли з життя самовільно. Вони долали могутні енергетичні спротиви тому, що
надягало на їхні шиї зашморг.
Урешті-решт втямив – мене для чогось залишають.
А перед тим була автокатастрофа. Теж кілька днів ходив і
питав сам себе: нащо мене залишили? Було незручно. Невідомо перед ким. Бо знаю точно, що чогось такого
екстраординарного я не зробив і вже не зроблю. Проте… Якась жінка телефонує на
роботу, каже, що пише докторську, що їй хотілося б прочитати мою чорнобильську
п’єсу, про яку десь чула. Це справді
пристойна штука, мені за неї гарно заплатило міністерство культури, але жодний
театр її не використав. Та я все одно тренував мізки діалогічним мисленням. І виявилося,
що у мене вже набралося аж дев’ять п’єс. Тетяна Вірченко переписала їх на
флешку, повезла в Кривий Ріг, прочитала разом зі своїм товаришем Романом
Козловим. А через два місяці повідомила, що вони видають мою книжку. Ще через
місяць ці даровані Богом двісті
примірників приїхали до Києва.
Фантастика.
Я теж був ошелешений. Потім з’ясувалося, що Тетяна ще й
вписала ці п’єси у свою докторську. Я був на її захисті. У якості (це теж
комусь не сподобалося) опонента. Звичайно, сторінки про мене були тактично
зайвими. Проте консультантом докторської був не я, захист відбувся… Чув, що
Тетяну тепер перепровіряють. Сірість у цьому світі незмірно злютованіша…
Коли вернувся зі Львова, перейшов на становище бранця
хвороби. Клято боліли суглоби. Після першої операції з дому виходив рідко.
Обернулося це якимось творчим шалом – за рік я скомпонував десять п’єс.
Компенсував, видно, цим підрадянську душевну й духовну яловість.
Після цього й
з’явився другий драматургійний том. У
перший увійшли п’єси, написані здебільшого у дев’яності. Там є цікаві сюжети. А
п’єсами «Адам і Хева» і «Біля ватри
богів» я пишаюся. Це віршовані твори, де вірш не лізе у вухо, написано
розмовно, розхитано. Я покликав до себе еллінство і воно справно мені
послужило. Для чого? Щоб розширити свій життєпростір або духопростір до трьох
тисяч років і в ньому зі своїм словом почуватися, як вдома. Це і є бути слугою
української літератури. Письменники, особливо такі, як Франко, Винниченко,
Коцюбинський, вихитувалися з українськості а-ля Шевченко на якісь інші овиди.
Найбільше дивує те, що маю п’єсу з Франком. Це маленьке
чудо. Франко – людина надто крупна, щоби до неї кожен міг підступитися як до
чоловіка, про якого можна говорити не пафосно, а спокійно. Моя п’єса дуже
спокійна. І цим, вочевидь, несподівана. Ті, хто читали, кажуть, що вона не для
нашого театру. Наш театр не вміє ставити такі речі. В ній нема нічого
складного, просто треба інакше на сцені жити. Не кричати. Треба почути життя й
існувати в ньому. Особливо тоді, коли художні ваги починають хитатися і все
вище й вище здіймається певний інтелектуальний посил.
Я показую персонажів без подієвого й риторичного форсажу.
Людей міста й села, столичних тіток, які збираються під будинком на Оболоні, де
живе на енному поверсі колишній працівник посольства Японії. Ці прості тітки з тим
старим «японцем» таке порозуміння находять, що я чманію.
Таких вистав у наших театрах нема. Про всі українські землі: Прикарпаття, Волинь, Поділля, південь
України. Кожен регіон має в мене по п’єсі, отже, може спокійно розраховувати на
драматургію, яку я смію назвати новою.
Та нема куди з нею йти. Треба вмирати (сміється). Проте
відчуваю: мені це робити чомусь заборонено. Я
застряг у п’ятдесяти роках духовного мого віку. Не вироблений, не
виписаний, не зреалізований чоловік, що знайшов порозуміння з мовою, жанрами.
Хіба що з поезії вже вибув. Останнього разу на поетичну збірку накрутив себе на
сімдесятиліття.
Я нічого не повторюю. Продукую щось таке, чого не робив я і
ніхто. Я міг би створити альянс з якимсь театром або кіностудією. Скажіть мені,
що вам треба – я зроблю. Хочете про
льотчиків? Я поняття не маю, що вони роблять. Але заглиблюсь, розкручу колізію
і матимете п’єсу про льотчиків. Це не заробітчанство. Це просто нав’язування
себе літературі таким, яким я є. А література каже: «Пішов до біса! Мені добре
бути й такою». Ну й будь. Я до неї не в претензії. Живіть собі, люди добрі,
пишіть, як пишете. А я писатиму так, як пишу я.
Спілкувався Володимир
КОСКІН
Продовження в наступному числі.