Продовження. Початок в ч.17
В
ЦІЛОМУ НАМ НІЧОГО ДОДАТИ СВІТОВІ
Виникає запитання: чи
література хвора, чи, може, неправий гонористий Штонь? І взагалі, що то за звір
такий – сучасна українська література?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Річ у тім, що на єство письменника
тисне та модель літератури, яка нині найуспішніша, найпотужніша. Якщо хочеш
писати не так, повинен перейти в модель іншу. У Франції це легко зробити, там
проза чи драматургія багатомодельна. А в нас література йде табуном, де з
більшими, де з меншими успіхами. Критерій майже один і той самий. Треба писати
як Гончар, Стельмах або як Тютюнник. Чи Андрухович з Жаданом. А я не хочу. І,
очевидно, не можу.
Наша література
тисне своєю одноплощинністю. Хоч люди думають, що у нас дуже багато
індивідуальностей.
Та й читача у нас
майже немає. Той, що існує, тішить себе традиційними формами художнього письма.
Йому хочеться, щоб ми своїми творами повоювали з вороженьками, дурне назвали
дурним. А як же бути з кардинальним запитанням: «Нащо жити?» У нас немає
незалежного художнього інтелекту, розмаїтого, потужного, який пробував би
ставити питання Богові, Небу чи самому собі. І на ці питання давав ті чи ті
відповіді.
Отже, можна сказати, що
література винна?
Вона не винна. Я ж не можу
звинувачувати жінку за те, що в неї, скажімо, гарна постава, але трошки не
такого малюнку, як мені подобається. Вона жива. Література наша теж жива, але
самоскалічена! Я зумисно не вживаю прізвищ
людей, які нібито виражають її обличчя.
А чому б не назвати?
Навіщо? З моєї точки зору це давно вже
не література. Хоч її автура часто на слуху. А молоді хлопці ще не література.
Попри те, що вони вже знають запити своїх однолітків, свого покоління, знають,
що модне, що користується попитом… Проте письменником зараз є не той, хто
пропонує книжку, а хто виступає на естраді, десь говорить про себе, бере участь
у дійствах, презентаціях, у балаканині, всіляких бульках.
Перший читач
письменника – він сам. Як читач він повинен бути людиною достатньо розвинутою,
мати багато вчителів.
А хто ваші вчителі?
Камю, американські, німецькі романісти,
російські письменники. У нас, якщо скажеш, що Астаф’єв, Распутін або Шукшин для
тебе цікаві, то ніби грішиш проти України. Так не повинно бути. Попри те, що
російська культура шовіністична, держава – шовіністична, Пушкін – шовініст. Але
ж він геніальний поет, це треба в ньому шанувати. І на шовіністові Солженіцині
ми обпеклися. На багатьох. Але все одно це крупні постаті. У нас таких мало.
Немає смаку до крупності. Є смак до слави і визнаності. А цією визнаністю
десятиліттями керувала партія, зараз – мас-медіа. Тобто працювали й працюють не
літературні, а сторонні чинники й важелі. Я в цьому кагалі маю вигляд білої
ворони. Мене на жодні книжкові й славогонні базари не запрошують. А якби
запросили, скажімо, до аудиторії, перед якою виступає кілька наших гарних
балакунів, ще не відомо, чи дав би їм Штонь чутися цікавими.
Кожен, хто виступає
перед аудиторією, хто пише, першими же реченнями переробляє публіку під себе.
Перелаштовує. А потім починає накачувати якимись змістами. Так раніше було.
Нині мало хто зацікавлений в тому, щоб накачуватися думаннями. Літературою
розважаються, в тому числі тою, яка розмахує шаблею чи воює за світле майбутнє.
Чому наша література не
присутня у світі?
Хтось можете сказати, що Шевченка знає
весь світ. Як саме знає? Так, як знаю його я, ви, наші колеги, допитливі
студенти? Ні. Наше знання світові поки що
не потрібне.
Є Вінграновський.
Геніальний поет. Та для того, щоб його
проштовхнути, наприклад, в Іспанію, потрібно конгеніального перекладача, якого
дуже важко знайти. Тож Вінграновський буде відомим колись, а не зараз.
В цілому нам нічого
додати світові. Те, що ми вважаємо нашим інтелектуальним та художнім набутком,
у Європи давно уже є і спожито. Я не бачив дурнішого письменника за пишучого
українця. Мені доводилося подорожувати на грецькому пароплаві, де зібрали десь
шістсот європейських літераторів. Наш брат мав вигляд ніякий. По-перше, ми не
знаємо мов. А по-друге, якби і знали, то нема що цими мовами повідомляти. Хоча
кілька яскравих моментів з українською делегацією було. Зокрема Василь Герасим’юк
прочитав вірш, яким привів весь пароплав у захват. Ніхто не розумів змісту, але
Василь надто оригінально скандував. Вийшов горянський аркан, є такий танок. Я,
до речі, колись танцював, тому цей вірш міг би станцювати. Якби не боліла нога.
Літературна публіка слухала Герасим’юка із захватом.
Дехто з наших
авторів свою літературу хитро обставляє нібито своєю європейськістю,
потрібністю у Польщі, Франції, Канаді, США. Так роблять Забужко, Андрухович. У
них це виходить не зовсім коректно. Скажімо, Андрухович увійшов у всі ради по
європейських культурах, і коли його запитують: «Хто в Україні письменник?», –
він каже: «Андрухович, Жадан, Іздрик…». А решту просто в ці списки не пускає.
Люди, які могли б дати в Україну гроші, через те не мають до нас доступу. Саме
тому я вважаю подібну поведінку ганебною. Говорю це з цілковитою
відповідальністю за сказане.
Проте не в тому річ.
Якби ж то ми були різнокультурними. Не варилися в спільному художньому казані.
Тому й нема з чим йти у Європу і пропонувати їй те, що у нас вважається високим
мистецтвом. Якби я був французом, то був би вельми відомим письменником.
Розвинуті держави лобіюють
власних письменників, фінансують переклади. А хто за «бугром» знає, що рівень
української поезії дивовижний?
У Європі на сьогодні він найвищий.
З приводу держави
дозволю собі сказати таке. Ми дуже поспішили назвати територію, на якій всі
живемо (а це різні люди з різними культурами і ментальностями) Україною. Є ще
багато Малоросії, не знатуралізованих росіян, мадяр, євреїв. Перетворитися з
етносу на народ зі спільним духовним знаменником нам не вдалося.
Тим паче в націю.
І з різних причин. Найбільшого
винуватця ми знаємо. До речі, єдиною порядною державою-сусідом була
Австро-Угорщина. Вона дала після 1846 року той різновид конституційної
демократії, яка дозволила мати в Галичині україномовні гімназії, пресу й
видавництва. А великоімперська Росія щодо української культури поводилася і
далі поводиться по-свинськи: наступально й нищівно нещадно. Викорінювана
українська культура так і не встигла зачепитися за землю і небо змістовніше,
ніж це маємо нині. Для нас небо – це наша обрядовість. Щастя – це бути ситим. А
якісь інші інтереси не прищепилися, нації ж немає. Нація – це той конгломерат
розмаїтої людності, яка виробляє, грубо кажучи, свої фізико-математичні,
медичні й інші знання. Вона черпає і з сусідів, але може на всі питання
людського буття відповісти своєю мовою. А ми своєю мовою можемо розповісти
тільки про наше подвір’я і нужник за ним. Ми ще не вилізли з нужників. І
вважаємо себе мудрими, культурними тощо. Нам не вистачає жорсткого критицизму.
Лінь себе критикувати і лінь ставати інакшими. І цим користується всяка
мерзота, яка називається політиками. Це нелюди. Істоти, які не мають ні честі,
ні совісті. До них байдуже звертатися. Вони одержали змогу багатіти. І
багатіють. А мислити якимись категоріями культури, тобто прокидати цю теперішню
землю на двісті років вперед – не здатні.
Найбільшим ворогом
України упродовж двадцяти років самостійного існування став її «герой» Ющенко. Нарцисоїдний
балакун, політичне ніщо. Якщо він не
заступив дорогу тим, хто сьогодні при владі, то звинувачувати тих владців
даремна справа. Їх від влади вже відірвеш не скоро.
Узагалі Україна
стане на ноги тоді, коли перестане бути політизованою. Є гасло або
звинувачення, що кожен українець хоче жити в хаті скраю. Я колись казав певним
політикам: «Що ви, дурні, нарікаєте на хату скраю. Дайте кожному українцю хату
скраю і матимете Україну. Ви хочете тримати нас на вигоні? Хочете, щоб ми весь
час кричали «Ганьба!»?
Якщо ми індивідуали,
то це наша ментальність, ми такими хочемо бути. Політики не чують. Хочуть
соборності, крику…
ВІДДАЛИ
НАЙГОЛОВНІШЕ: ВСІ МОНАСТИРІ УКРАЇНСЬКІ – РОСІЙСЬКІЙ ЦЕРКВІ
Проте наодинці жити важче.
Тож мусиш набратися розуму. У тиші,
самоті, відрубності. А коли тебе вже покличе держава і скаже: треба якийсь
закон обміркувати, ну що ж, я прийду. Головне, що держава Україна, яка бажана
на цій землі, в мені вже є. В моїй хаті скраю. Україна – вимір одиничний,
індивідуалізований. Колгоспна Україна – неможлива. Можлива колгоспна Росія,
тому що вона общинна. Так її формували, так вона може існувати. Немає жодної
відповідальності за кожним окремо взятим індивідуумом, там достатньо мати
імператора, короля, Путіна чи когось іншого, хто на це місце прийде.
А у нас Україна має
бути в кожній квартирі. Бути або не бути. Поки що ми йдемо шляхом найменшого
спротиву. Приймаємо реальність, якою вона є. На стадіоні України не існує, в
оперному театрі України не існує, на академічних і естрадних концертах України
нема, на спортивних тренуваннях і змаганнях немає жодної української команди …
Зрозумійте, весь спектр людського життя на українській землі відданий іншій
мові. І ніхто з цим не воює. Бо ті, хто при владі, інтуїтивно, як звірі,
знають, що поки українство здригує, його кров можна смоктати. Але рано чи пізно
ця енергія передсмертних здригів і народного
хропіння перейде у смерть. Все йде саме до того. Всі політичні діячі,
супротивні Україні, а також ті, які ніби з ними борються, поки що беруть участь
в політиці смертодійній. А дядьки й тітоньки, які десь живуть у своїх хатах або
будують нові хороші хати, обходяться без жодної книжки. Якщо вони й далі хочуть
називатися українцями, хай…
Я колись кричав у
Національній філармонії нардепу Мовчану, який розбазікував про те, що таке
українець: «Тоді, Павле, я не українець!». Він знав – чому. Нинішні хлопці, які
ступили у політику і взяли на себе уповноваження речників українства, багатьма
вчинками, хабарництвом скомпрометували поняття ще не сформованої нашої нації.
Яким принципом Ви
користуєтеся в оцінці людей?
Він приблизно такий. Кажуть: «Я
познайомлю тебе з гарною людиною» (виходить, що той, хто знайомить, теж
гарний). Добре. Познайомив. Але я повинен знати: від чого в житті ця людина
відмовилася. Від посади не відмовилася. Від хабара не відмовилася. Від липових
дипломів і організованих нагород і пільг не відмовилася. То в якій якості вона
хоче зі мною розмовляти. Як діяч, котрий прийняв всі паскудства, що йшли до
нього, котрому мерзотники казали: будь з нами. А він це прийняв і після цього
ще хоче грати в моїх очах роль порядного.
Немає політики без
жертовності. Чим жертвують наші офіційні патріоти? Навіть дисиденти, які
вернулися з таборів. За те, що їм далі волю самовислову, вони, власне кажучи,
подарували Кучмі і його челяді право бути такими, якими ті є. А треба було
після таборів організувати партію, яка б крицево, активно протистояла
несправедливості. Я знаю серед цих людей багатьох, які справді щось зробили. Це
Ірина Калинець, Мирослав Маринович…
Одиниці. Але більше було балакунів. Вони виступають у Будинку вчителя, ходять у
пророках, героях. Тоді як на місці партії Тягнибока давно мала бути могутня й
непоступлива партія національного вибору.
Може, щось
зміниться. Але поки що вимогливої, безгрішної, жертовної потреби в Україні,
немає. Ця потреба не дебатується.
Ви пробували піти в
політику?
Мені колись пропонували від
Тернопільщини балотуватися у Верховну Раду. Я пояснив, що це буде зрадою моєму
дотеперішньому життю. Я не політик. Не хочу, навіть якби був молодший,
засідати, не хочу бути людиною телевізора, не хочу за правилами зграї красти.
Але що таке моє «не хочу»? Таких повинно бути дві третини.
Можна ігнорувати
щось, можна щось не купувати і на щось не купуватись. Можна повстати проти
Інтернету, де половина новин і програм є російськими. Я не хочу їх читати і
дивитися. От з’явився український євро-ньюс, його дивлюсь. Більшістю своєю ми
могли б керувати життям. Міська община, скажімо, в Сумах, Вінниці чи Луцьку
спокійно здатна зреагувати на антинаціональні бігборди, без крику їх прибрати.
А що маємо? Віддали
найголовніше: всі монастирі українські – російській церкві. Я, син священика
російської церкви (тоді іншої не було), не можу цього пробачити. Їздити в
Почаїв у мій монастир, як монастир російський, це мука.
А уніати?
Греко-католики здавна тримаються
українськості в церкві, але для недалеких людей, які вважають, що вони знають,
що таке віра, що вони є християнами, уніати заледве не вороги. Чому? Ворожа
сила – це імперська Росія. Навіть її церква налаштована на боротьбу проти
всього світу. Навіщо нам бути знаряддям цієї боротьби? От я був у містечку
Вадовице недалеко від Кракова, де народився Папа Римський Павло Іван II, був у
церкві, де його хрестили. Коли я переступив поріг католицького храму, мені
стало напрочуд спокійно. Павло II для мене значуща фігура, чого не можу сказати
про Філарета, хоч він ніби стоїть на українській позиції. Втім, мене не
цікавлять міжконфесійні сварки, найприкріше, що церква у нас не є спільним
храмом для нашого духу, а є торжищем, де вирішуються якісь громадські проблеми,
вирують пристрасті низового порядку.
Зазначу, що й іслам
на сьогодні переживає велику драму. Коріння цієї драми ми прочитуємо не там, де
воно насправді є. Воно в так званій західній демократії, котра якимось побитом
прийшла в Ірак чи Іран. А там була жорстка ієрархія. Імам був людиною, до якої
так просто не дістанешся. Особливо босоті-голоті, яка нині ходить з автоматами
Калашнікова. Хто думав, що ненавчені, непосвячені вояки можуть керувати
розпруженням віри. Ні. Вони повинні слухняно впасти, почувши муедзина,
проговорити молитву, далі виконувати свої обов’язки на цій землі. А тепер всі
стали причетними до релігійної філософії, до релігійної щоденності. Причетними
чим? Недорозвинутою душею, яка скаженіє від будь-якого заперечення чи спротиву,
яка хапається за зброю. Хоча мусульманські навчителі говорять, що їхня релігія
засадниче толерантна. Я з цим не зовсім згоден, бо вивчав історію ісламу. Була
все-таки у нього спершу своєрідна суто військова організація…
Хоч коли згадати
іспанську Кордову, її культуру, архітектуру, побутову естетику, грішити на
іслам як державну релігію не випадає. Не те що тепер? В єдиновірців стріляють.
Яка ж це віра? У нас теж точиться боротьба не за душі, а за церкви. Якщо ми
християни, то коли і де? Тоді, коли стелемо на могилах рушники і ставимо
тарілку з крашанками? Чи щокрок і щодень? Моральні імперативи християнства
надзвичайно місткі. Тривалий час людство було лякане гнівом Божим. Прочитайте
Ветхий заповіт: «Біжи до них і скажи їм, якщо вони не зроблять те то і те, то будуть
вбиті». «Убий їх, убий їхніх жон, убий їхніх дітей, убий їхніх тварин…» і таке
інше. Вбий, вбий, вбий… Страх Божий був для ветхозаповітного світу аналогом
моралі. Христос прийшов і нагадав людям, що в них є зародки такої субстанції,
як совість. І судити щодень людину повинна совість.
Чи траплялось щось містичне
у Вашому житті?
В ірпінському Будинку творчості
письменників я дописував роман «Затіння». До моєї кімнати постукали і
сказали, що у мене помер батько. Я ніч пробув у ступорі. Вранці полетів до
Новосибірська, звідти – в Новокузнецьк. Але вже заспокоєний, бо в літаку, коли
спав, батько сів поруч. Я придивився до нього й кажу: «Тато, нащо було це
робити?». У батька почався перитоніт, прооперували, лікар, вважаючи, що він
помре, дозволив дати телеграму синові в Україну, щоб я приїхав. А батько, слава
Богу, ожив. Потім мені розповів: «Я через пару днів виліз із ліжка, сів і
дивлюся телевізор. Заходить хірург, який мене списав, дивиться і наївно питає:
«Батя, а ты что здесь делаешь?».
Отже, провідницький
сон у мене був. І не один.
За
нами хтось дивиться, веде, опікується. Хто саме – не можу сказати. От сиджу я
за письмовим столом, пишу, весь час позираю на телефон, потім відкладаю все і
набираю Кемеровську область, селище Малиновка. І ніби чую-бачу як сигнал летить через Європу,
Азію… «Алло, вітаю…» Сестра відгукується: «То ти, Грішо…» І в цю мить чую
передсмертний скрик мами. Мама вмирає. Так я почув її востаннє. Сидячи у Києві,
у своїй квартирі.
Хтось
же змусив мене набрати саме в цю мить номер її телефону.
Закінчення в наступному
числі.