Григорій Фалькович: «Чому б саме дитячій поезії не бути камертоном справжності, щирості, незрадливості?»

«Mirvam» – з такими словами поет Григорій Фалькович звертається до своїх адресатів. Що ховається у логіні електронної пошти Григорія Аврамовича? І побажання миру, так потрібного сьогодні нам усім. І спонукання побачити і відчути світ навколо себе. І прийняття потреби кожної людини, щоб інші розуміли її внутрішній світ… А також запрошення до власного Всесвіту – у вигляді поезії для дорослих та дітей.
 Яким би сьогодні міг бути віршований автопортрет Григорія Фальковича? 
Пані Олено, ми знайомі з Вами не від сьогодні. Може, Ви самі знайдете у моїй поезії відповідь на своє запитання? /посміхається/
 
Хмм… Ну, можливо, ось цей, з Ваших останніх, – він співзвучний і моїй душі зараз:
 Колись куштуватиму вишні
В родиннім саду осяйнім.
Ти де? – запитає Всевишній.
Ну, що я йому відповім…
Я змовчу. А голос від Бога
Лунатиме й далі, між віт:
Ти де, ти є хто, ти для чого?
Собі – не мені – дай одвіт…
Цікаво… Стосовно цього вірша моя дочка сказала, що такі запитання собі врешті-решт ставить кожна нормальна людина… А один літературознавець якось зауважив, що моїм «ліричним герєм» є Душа, яка «мігрує» з одного вірша до іншого. Він обіцяв навіть написати дослідження на цю тему. Чекаю /сміється/… Але дочекався, натомість, двох пісень від чарівної Інни Труфанової, для яких вона обрала саме вірші, де «живуть» різні іпостасі моєї душі: «Коли червневої пори» та «На світанку, коли повертаються душі». Друзі-музиканти чоловічої статі обирають для пісень іншу тематику. Мабуть, душа – переважно жіноча субстанція.
 
Пане Григорію, певний час я працювала на підприємстві, яке реалізує, зокрема, дитячі книжки. Коли покупець запитував про гарну книжку для дитини, я читала йому кілька віршів з Ваших книжок. Бо для мене – це «філологічний екстаз». І вісім людей з десяти купували Фальковича: «Жабка Гапка», «Засинає ліва ніжка», «Сумна історія», «Фікулі». Чи спостерігаєте Ви за тим, як продаються Ваші книжки?
Моїх «недитячих» зараз уже немає у продажу… то Вам пощастило (посміхається – я отримала книжку «На перетині форми і змісту» в  подарунок – О.Х.). А направду, той процес майже закритий для автора і неврегульований. Певні видавництва повідомляють про нові наклади, і тоді ти отримуєш додаткові кошти. Така чесна позиція імпонує. Інші просто звітують, що все продано, і, відповідно до угоди, роблять кінцевий розрахунок. А дехто може сплатити частиною тиражу. Але ж я книжок не продаю – тож доводиться їх просто дарувати. На загал автори у нас упосліджені у взаєминах з видавцем. Хоча зараз і видавцям не позаздриш.
 
Наклади дитячих книжок великі?
Дві тисячі вважаються великим накладом. Моя перша доросла поетична збірка, ще за радянських часів, вийшла набагато більшим тиражем. А це ж дитяча аудиторія, для якої література це – не забавка, а натуральна їжа, мовно-материнське молоко, якщо хочете…
 
… радість з пролонгацією, як Ви говорили…
Для мене важливіші не показники тиражів, а те, люблять мої книжки чи ні. І коли мені кажуть, що десь в Америці чийсь онук без «Жабки Гапки» не засинає, мені приємно. От зібрати б усі відгуки на мої вірші!
 
До речі, як Ви отримуєте відгуки?
Електронкою, телефоном, у Мережі, на творчих вечорах та на зустрічах з читачами. І, звичайно, під час прямих радіоефірів. Зізнаюся, для мене це дуже важливо. Пригадую фантастичну зустріч у київській бібліотеці імені П.Усенка на Березняках із школяриками 2-А гімназії № 30. Вчителька Світлана Степанівна Зубашевська так добре підготувала учнів! Геть усі повиучували мої віршики напам’ять, надарували мені купу малюнків до них. А дівчатка підходили близенько-близенько і довірливо торкалися рукавів моєї сорочки. Уявляєте, як це зворушує…
 
Свою серію книжок «Для дотепного віку», яку Ви адресуєте одночасно дітям і дорослим, я би назвала керівництвом до дії. Адже у кожному вірші є певний конфлікт і несподіваний, неординарний вихід з нього. На що сьогодні, як на Вашу думку, потрібно звертати увагу у вихованні і навчанні малюків, юні, а також батькам у самоосвіті?
Гадаю, для кожного конче потрібно відчути себе особистістю, яка вже доросла до того, щоб мати суто людську преференцію – когось шанувати, поважати і демонструвати це. За відгуками, в моїх дитячих віршах, справді, присутня певна драматургія і мораль. Художник Женько Мусієнко, який ілюстрував книжку «Хвацькі вірші», помітив це, і зміг відобразити у малюнках. Маленькі читачі кажуть, що в цих ілюстраціях можна весело жити разом із персонажами. Отже, я як батько і дідусь хочу, щоб оті спільні радощі, смуток, сміх – все, що дорослі і малеча знайдуть у моїх віршах – і були б ненудним навчанням для всіх членів родини. Мамі-татові важливо вміти поставити запитання до віршика, почути відповідь дитини, здивуватися їй: «Ти диви!», уточнити щось…
На жаль, з нашого щоденного словника і вжитку випадають надважливі слова і поняття, такі, наприклад, як «честь», «порядність», «сумління» тощо. Варто їх повертати. Шукати, знаходити і доносити до дітей слова із правдивим, шляхетним, позитивним значенням.
 
Скільки років сьогодні Вашій онучці Мішель, заради якої Ви почали писати вірші для дітей, і чи вважаєте Ви її співавторкою?
Мішельці вже дев’ятнадцять. Так, так, вона співавтор! Спочатку, коли вона була маленькою, вірші, насамперед, складалися для її мами: потрібен подарунок – ось вам віршик! Потім Мішелька стала, так би мовити, «індикатором якості продукції». Скажімо, читаю віршик «Шалахмонеси»:
…Тим, хто щирий, негнівливий –
Насилають сон щасливий.
А тому, хто любить зранку
Галас, примху, забаганку,
Хто брехливий, хто жаднючий –
Насилають сон страшнючий, –
вона страхається і ховається під стіл. Тобто, я бачу: «О, спрацьовує!».
А потім був навіть час, коли я віддав на рецензію їй та її одноліткам-дев’ятикласникам проект цілої книжки, розрахованої саме на тінейджерський вік, під назвою «Негуманітарний ліцей». У бібліографічному описі  вони були означені як «громадська редакційна колегія».
На жаль, сьогодні в суспільстві відбувається девальвація поезії як жанру. Зокрема, ніхто не вчить учителів та батьків призвичаювати дітей до поезії, розповідати, яка це корисна штука. Адже чим більше гарних віршів знатиме дитина, тим вона буде сприйнятливіша, чутливіша до довкілля, матиме більше можливостей для радості. Вміння радіти – це надважливий людський потенціал, підвалини нашого «запасу міцності» перед життєвими випробуваннями. А нерідко наші діти не вміють і не знають, чому можна радіти. Наприклад, квітці, сонцю, повітрю, посмішці рідних або й незнайомих людей… Це страшно – ми не вчимо їх радіти…
 
У книжці для дітей «Сумна історія» Ви піднімаєте недитячу проблему – що відчуває малюк у неповній сім’ї. Чи відлуниться у Ваших майбутніх віршах для дітей війна на сході України, проблеми біженців, загибель батьків маленьких читачів?
Гадаю, що ні. Нещодавно художника Бориса Єгіазаряна запитали: «Чому ви не пишете актуальних, злободенних речей? Скажімо, як Матвій Вайсберг, що зробив відому «Стіну»?» Він відповів: «Боюсь, щоб у мене не з’явився внутрішній негатив. Я й досі відчуваю себе позитивною людиною». Це справедливо. Тим паче, коли працюєш для дітей, в тобі не повинно бути негативу. Все має бути  чистим, щирим, оптимістичним, але правдивим. Хоча, на жаль, зараз дуже багато приводів та спонукань для негативу… А з мене досить й того, що у моїй дорослій поезії вистачає і смутку, і трагізму, і не дуже веселих роздумів.
Не певен, що дітям, які лишилися без батьків, зазнали фізичних ушкоджень, або стали жертвами інформаційного травматизму чи колективного психозу, варто пропонувати вірші про війну. Їм корисніша здорова поезія, щоб поняття норми не зміщувалося, не викривлялося. Щоб діти не вважали за прийнятне і звичне постріли, вибухи, знущання, кров та каліцтво. Ні, норма – це, коли йдеться про «волохату синю гусінь, що весь день була не в дусі», або коли «соловей співає в лісі соло власній солов’їсі». Прикладів можна наводити багато. І не лише з моїх рядків.
Головне – що у суспільстві мають існувати еталони, так би мовити, камертони суспільної справжності, щирості, незрадливості. Чому б саме дитячій поезії не бути одним з таких камертонів?
 
А як бути з тим, що після Другої світової війни з’явилося багато віршів на військову тематику, які були також у шкільній програмі? І я досі пам’ятаю деякі з них, скажімо, Костянтина Симонова:
 Майор привез мальчишку на лафете.
Погибла мать. Сын не простился с ней.
За десять лет на том и этом свете
Ему зачтутся эти десять дней…
 
А не про війну пам’ятаєте?
 
Ще про Леніна…
А про бджілку, про метелика?
 
Ні… Я, здається, зрозуміла: Ви маєте на увазі  пропаганду.
Не тільки. Зараз тематика і герої творів радянської шкільної програми переосмислюються: скажімо, чи насправді відбувалися певні події, хто в кого стріляв – герой у ворога чи навпаки і т.д. Тоді було оптимально вибудовано модель агітації-пропаганди-виховання, спрямовану на те, що й потрібно було виховати в дитині.
Довгий час я просто не замислювався над тим, що для виховання конче потрібна  патріотична література. Не примітивна, не ура-патріотична, а та, що навчає синівської любові до Батьківщини, зокрема, через любов до свого міста чи села, до річечки попід будинком, дерева та квітки у дворі, до сусідів, до братів наших менших. Із літературної точки зору радянська дитяча поезія була, здебільшого, прекрасна, тому і досягала виховної мети. Сподіваюсь, що сучасні українські дитячі поети (а серед них чимало суперталановитих) впораються із завданням, що ставить перед літературою сьогоднішнє життя.
 
Напевне, буде саме так. Але мене збентежило Ваше запитання: я справді відразу не згадаю жодного вірша зі свого шкільного життя, який би радував… З дитячих теж пригадуються щемливі:
Плачет гусь, как маленький,
Отморозив лапки….
 А сьогодні я мимоволі запам’ятовую вірші з книжочок Фальковича! І вони стають частиною мене:
 Бачить сонце з високості
Жовтий пензлик і берет:
Жук до жабки йшов у гості –
Малювать її портрет….
Дякую, мені приємно. Але треба визнати, що найкращі твори радянської дитячої літератури були чудовими і далеко не завжди  заполітизованими: Корній Чуковський, Самуїл Маршак, Овсій Дриз, Агнія Барто, Наталя Забіла і багато інших. Створювалися вірші і навіть поеми про сонце, сміх, море, звіряток, батьків, друзів – просто про звичайне дитяче щастя. У моїй сім’ї й досі з радістю згадуються дитячі вірші, і часто, не мої (посміхається), а з доччиного дитинства.
 
Я думаю, що діти і дорослі так само Ваші вірші «розтягують» на цитати. І виникає «дитяча мова», зрозуміла тільки членам родини, якою вони спілкуються між собою…
…і це стає родинним кодом, і відбуватиметься взаємопроникнення, взаємозбагачення між дітьми і дорослими. Важливо навчити батьків, щоб вони, у свою чергу, привчали свою дитину розуміти строфу, рядочок, образ – і тоді вони з дітьми будуть ще більшими друзями.
 
…Пане Григорію, Ви пишете вірші українською і російською мовами,  вони перекладаються ідішем, івритом, англійською та польською. Єврейський народ розсипаний по всьому світу і при цьому зберіг свою самобутність. Чому, як Ви вважаєте, частина людей в Україні так переймаються тим, що поряд з українською мовою буде російська? І що нам усім потрібно робити, щоб мовне питання в Україні перестало бути маніпулятивним?
 
…Шукаю хоч стежиночку – не трасу.
Східсонце знов тривогою горить:
Мойсею, Маккавеям і Тарасу
Сьогодні є про що поговорить…
 
До цих імен можна додати і Пушкіна, і Блока, і ще декого… Можливо, побоювання, про які ви запитуєте, то певний прояв меншовартості чи зневіра у потенційних можливостях цілого Всесвіту під назвою «Україна»? Є процеси збагачення і збіднення, засвоєння і віддавання, заохочення і відлякування. Треба приєднувати до себе, а не від’єднувати, не віддавати свого. Все російськомовне, народжене в Україні – українське. Гоголь наш, Віктор Некрасов – наш, Чичибабін, Бердяєв, Бортнянський, донецькі, луганські… Для чого, наприклад, шкільного Шолом-Алейхема вивчати в межах курсу зарубіжної літератури? Який він зарубіжник?! Він, плоть від плоті, наш: його варто вивчати у підрозділі «Українська література іншими мовами».
Якби саме так ставилося це питання ще від самого початку незалежності, хоча б від Ющенка… В Україні – все українське:  різнобарвне, різномовне, різновелике. Україна все прийме і все сприйме. Нам – як державі, як культурі, як спільноті – треба розширюватися – засвоювати, а не віддавати.
Як Ви зауважили, Фалькович  пише російською мовою також, але він український поет, а не російський. Просто в кожному з нас живе не одна людина, а декілька. І, дай Боже, щоб вони мали змогу позитивно проявитися.
 
Пане Григорію, часто-густо ми приписуємо Богові людські риси, хороші і не дуже. Наприклад, Всевишній може помилятися, як людина… Бог поводиться делікатно – майже не втручається в життя людини… Правила для людини і Бога – єдині… Про що говорять уявлення людини про Бога?
Неможливо довести існування Бога, але неможливо довести і протилежного. Прийняття ідеї Бога робить осмисленим життя людське, вибудовує певну систему координат: що добре, що погано. Дає орієнтири для особистісного зростання. Здається, Кант сказав: «Бога може і не бути, але поводитися треба так, наче він є». Є до кого звернутися за авторитетною відповіддю у разі моральних сумнівів. І, якщо
Всевишній ставиться до нас,
Як ми до нього,
то й буде тобі за діями твоїми. Навіть не за думками, а за діями: як ти вчиняєш у цьому світі. І, може, правду сказано, що  Людиною бути інколи важче, ніж Богом. Ми не знаємо, чи важко Йому бути собою чи ні. А нам дуже непросто виконувати і Господні заповіти, і відповідати певним людським вимогам, правилам, нормам…
 
Усі літературні премії, які Ви отримували, мають «різне походження»: українська – імені Павла Тичини, російська – Леоніда Вишеславського, єврейська – Шолом-Алейхема, міжнародна – Володимира Винниченка і, дитяча – Лесі Українки. Тобто, спектр визнання Вас як людини, особистості, поета – найширший. Який у Вас стимул рости над собою? Яка премія може бути наступною?
Премії не мають бути метою чи стимулом для творчості:
Що нам до ваших чвар, грошей і влади,
До ваших титуляцій та імен…
Вірші у мене «трапляються», неначебто, самі – і дитячі, і дорослі, бо я: «Приговоренный говорить». Готові вірші складаються у книжки – іноді. А за книжки, трапляється, дають премії. Скажімо, книжку «Хвацькі вірші», за яку я й отримав премію імені Лесі Українки, уклав сам видавець, Іван Малкович, і, бачите, не помилився (сміється). Тобто, премії не плануються.
Теоретично, як про наступну, хтось міг би говорити й про Шевченківську премію, але є певні обмеження. За весь час її існування не було жодного неукраїнця, який би дістав цю найвищу нашу нагороду. Згадаймо, принагідно, що в Грузії Державну премію імені Шота Руставелі отримав свого часу українець Микола Бажан, не кажучи вже про когорту славетних російських літераторів. Можемо продовжити грузинську тему щодо наших реалій. Рауль Шавлович Чілачава – відома в Україні постать, український дипломат, поет, перекладач, літературознавець, професор. Автор понад 60 книжок поезій, зокрема, перекладів – з української на грузинську і навпаки, публіцистичних творів. Він неодноразово і безуспішно подавався на здобуття Шевченківської премії, якої, безумовно, гідний – і поетично, і, так би мовити, політично і дипломатично.
Я ж – звичайна людина, тому від премій не відмовляюсь, але спеціально для премії нічого не пишу.
 
Ви якось розповідали про діалог Чуковського і Маршака, які намагалися визначити свій справжній біологічний вік. З’ясували, що Самуїлу Яковичу повних шість років, а Корнію Івановичу – вісім. Ви зізналися, що відчуваєте в різний час себе чотири-, восьми-, десятирічною дитиною… А «скільки» Вам сьогодні? І яку книжку нині пише дитина, яка живе у Вас всередині?
Може, сьогодні я й не дитина… Якось після творчого діалогу з Ігорем Жуком «Шляхами Біблії пройшла моя душа» у Будинку актора одна з присутніх там жінок зауважила, що від моїх віршів на неї війнуло «чотирьохтисячолітньою мудрістю віків». Звичайно, це суто суб’єктивне. Але іноді я, насправді, відчуваю, що мені чотири тисячі років, ну, принаймні, три з половиною… Щоправда, останнім часом з’явився дивний потяг до дитячої прози. Буквально днями почав писати про двох нетипових симпатичних віслючків, які зустрілися на перетині стежок, у неприродний спосіб злетіли в повітря і помандрували до сучасного міста-мільйонника… От, коли допишу це оповіданнячко, тоді, може, знову стану дитиною…
 Записала Олена Холоденко, журналіст.
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал