Григір Тютюнник – Володимир Білоус – Лубни

497

Лубенського
фотохудожника Володимира Білоуса можна назвати й літературознавцем, хоча
відповідних публікацій у нього немає, та при розмові він вражає своєю
обізнаністю в царині літератури. Особливе місце в його   творчості займає спілкування з Григором
Тютюнником. Створивши епохальний фотоальбом про письменника і презентувавши
свої роботи у НСПУ, у виставкових залах Києво-Могилянської академії,
Полтавського будинку профспілок, музеях Миргорода, Лохвиці, Лубен, найближчим
часом він планував ще одну  зустріч
Григора Тютюнника із столицею, та після довгих безрезультатних перемов
виставку, присвячену 80-річчю від дня народження письменника-новеліста, було
відкрито в Лубенській художній галереї.

 

Володимире Федоровичу,
у Лубнах знають, що коло Ваших знайомих 
– це такий собі   пантеон відомих
імен. Як і коли Ви познайомилися з  
незабутнім Григором 
Тютюнником,   про   якого створили   неповторний  
фотоальбом?

Літературою я цікавився завжди, і були такі часи, коли трохи
писав –  це переважно    невеликі оповідання. У 60-х роках минулого
століття літературне об’єднання 
Лубенщини відвідувало дуже багато цікавих і талановитих людей, я теж
ходив на зібрання.  У розквіті
соцреалізму, в чіткому спрямуванні комуністичних ідей непросто було знайти в
творах сучасників щось близьке мені по духу. І тому, коли   вперше 
1961 року прочитав у журналі „Дніпро” оповідання Григора  „У сутінки”, був вражений,    почав стежити за творчістю письменника,
вишукувати в газетах та журналах його ім’я. Якраз тоді його почали активно
друкувати в „Літературній Україні” та журналах, хоча „доброзичливців”
вистачало, і в газетах можна було прочитати критику на вражаюче правдиву
літературу Тютюнника.   1966 року вийшла
друком перша книга Тютюнника „Зав’язь”. Я дуже хотів придбати її, попросив
знайомого, щоб він узяв у Спілці письменників адресу Григора і написав листа
письменникові – це був перший крок до знайомства. У Лубнах обдзвонив усі
бібліотеки міста і таки знайшов ту, в якій була книжка. Коли взяв видання до
рук, чесно сказав бібліотекареві Раїсі Корнет, що назад не поверну і готовий
заплатити одразу в десятикратному розмірі, як за загублену, бо інакше
вкраду.  Згодом Григір напише на тій
книжці „Хай вічно живуть злодії, які крадуть книги!” Потім відбулася наша перша
зустріч у Києві. Ми довго спілкувалися  в
кав’ярні, після чого письменник запросив мене до себе додому, де я вперше
зробив фото не тільки автора відомих новел, а і його рукопису. Не знаю, чому
він повірив мені з першої зустрічі, але це було саме так. Я це відчув.

 

Ви знаєте творчість
Тютюнника як мало хто. Яка із сучасних книжок про творчість письменника імпонує
Вам? Що можете порекомендувати читачеві, який хоче знати правду?

Дуже складне запитання. Думаю, жодна з тих книжок, які я
читав, не дасть справжнього уявлення про Григора. Напевно, в кожній   можна знайти щось достовірне й достойне
уваги, але поряд в тій же книзі будуть і вражаючі  неточності, про які я не можу й не хочу
мовчати. Особливо це засмучує, коли книга текстологічна, а автор, здається, не
чує й не бачить, що радянська цензура зробила з Григорових творів. Ми з
Тамарою, дружиною, дуже часто першими 
слухали твори Григора і пам’ятаємо й такі, яких  ніколи не бачили надрукованими. Був у нього
такий великий чорний зошит, який пропав безслідно. А ми зберегли  машинописні сторінки,  п’ять новел і магнітні записи, де  Григір читає свої твори.  Він  
не був впевнений, що ті оповідання колись надрукують. Душа боліла й
тоді, коли я вперше читав, як  
„облагородили” справжні, сильні твори, і зараз – коли хочу своїм друзям
і знайомим   довести, що у Григора було
не так написано, що ще є автентичні речі і треба, перевидаючи або
використовуючи твори Тютюнника, повертати їм справжність, а вони не чують мене.
Я запрошував Олексія Неживого перед виданням  
монографії до себе, щоб показати оригінали й порівняти їх з покручами,
після яких зникає з текстів Григорів гострий сарказм, іронія, глибока й в
чомусь трагічна суть… Не зайшов поважний доцент кафедри української
літератури до такої простої людини як я. І вийшла в нього книга, що тобі
постріл з гаубиці по горобцях. І мій давній, дорогий друг Петро Засенко теж не
зреагував на  уточнення, передрукувавши
твори, рецензовані радянськими редакторами, а я ж давав рукописи й фотокопії
Григорових творів. То ж нічого не залишається, як процитувати Тютюнника, це він
мені колись писав у листі, а той лист було опубліковано у  книзі „Вічна загадка любові”: „Устима в
„Л.У.” дуже коротили. Пам’ятаєш байку про „Охрімову свитку”?  То ото за цим принципом. Збоку воно, може, й
не помітно, а мені болить: наче безпалий ходив днів зо два, потім за іншою
роботою забув, махнув безпалою рукою і „вп’єть”, як кажуть у Шилівці, за роботу
сів, бо що ж.”

І мені болить, та щоб не бути голослівним, наведу кілька
прикладів єзуїтської роботи редактора Н. Марченка. Читаємо новелу „Три зозулі з
поклоном”, лист із ГУЛАГу .  У Григора
було: „Зразу подумав: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув
долонею – ні, не іній.” А   редактор
править: „…(це надворі було)…”. Або ж : „Сусіда мій по нарах молиться уві
сні…” – це за Тютюнником, а після редагування: „Сусіда мій по землянці
молиться…”  Чи ось таке: „…інструмент
не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута –  не жалій. Він мені, мабуть, уже не
пригодиться. Не так-то далеко я зайшов, та далеко вертатися.”  А після „облагородження” „… буде скрута –
не жалій. Коли повернуся, на новий розживемося”. Немає нар, бараку, отієї
страшної безнадії – то, може, тато пише не з тюрми, а з великої радянської
новобудови, яких тоді вистачало. Знищивши слово, редактор знищував суть.

А ось новела „Син приїхав”. В оригіналі було:

„ – Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? –
питав сина Никифор.

– Уся зміна. Чотири вантажники й два шофери.”  

Після редагування:

„…

– Уся зміна. Двадцять сім чоловік.”

Іронія й сарказм, які заклав у ці фрази автор, зникли так
само, як після правки слова у прямій мові героя новели „полкомзводом” на
„помком­зводом”. З творів викидалися цілі епізоди. Так, у „Батьківських
порогах” немає сцени хрещення, бо ж… Та що там казати!  Михайло Конончук  за голову схопився, коли я співставив
тексти  із „Живиці” з оригіналом, який
дозволила друкувати дружина автора.

   З усіх виданих
книг   я б порадив читачеві „Вибрані
твори” Григір Тютюнник, видавництво „Дніпро”, 1981рік. Цю книжку видали вже
посмертно за підтримки Олеся Гончара та Бориса Олійника. А всім авторам, які
пишуть про Тютюнника, хочеться порадити уважного прочитання не кастрованих
цензурою творів письменника.

 

Що поєднувало Вас із
Тютюнником ?

Скільки пам’ятаю себе як фотографа, стільки й творив серію
знімків під назвою „Життя без ретуші”. Колись мене мало з комсомолу не  виключили. Працюючи на заводі
„Комсомол”,   подав на фотоконкурс  знімки робітників ливарного цеху без
фальшивих посмішок, без награного героїзму, а із сумом і мукою в очах.  Фотографував жінок-робітниць, селян, зморених
працею, – життя тієї епохи таким, яким воно було без прикрас. І тут мені
потрапляють до рук новели Григора, в яких 
така ж  правдивість, такий же біль
за просту людину. Оце нас найбільше  й
поєднало, мабуть.

 

Пригадайте  яскравий епізод, який закарбувався в пам’яті.

Говорив Григір смачно: образно й детально, те все легко було
уявити.

Колись моя дружина поїхала на курси, а Григір приїхав до
мене трохи розвіятись. Ми пішли на річку, порибалили,  ввечері вдома готуємо собі вечерю, коли це
приходить знайомий капітан артилерист, він брав у мене книжки. Я кажу:

– Проходь, Сашо. Зараз пригощатимемо, тільки горілка в нас
настояна на гадючих голівках.

– А как ето? – перелякано питає гість.

І тут миттєво реагує Григір :

   – Та дуже просто.
Береш три гадючі голівки, висушуєш їх, тільки ж, дивись, на сонці сушити не
можна, в холодочку треба або на горищі. Потім перетираєш все те на порошок,
висипаєш в полотняний ворочок, зав’язуєш, і опускаєш в трилітровку, ставиш  у 
холодне й темне місце на два тижні, а потім береш і ось так випиваєш.

І з цими словами наливає собі чарку і одним махом випиває
її.  У Сашка щелепа відвисла. І лише коли
ми з Григором пирснули, а потім зайшлися сміхом, він збагнув розіграш.

 

Чи можливо, хоча б
приблизно, порахувати кількість знімків з Григором, зроблених Вами? На яких
фото вдалося піймати більше, ніж зовнішню схожість?

Фотографій близько трьохсот. Було безліч пошкоджених, але
сучасною апаратурою можна відновити багато чого. У фотоальбомі 150 знімків.
Щоправда, не всі з Григором, але так було задумано. Хотілось зберегти уявлення
про ту епоху, в якій жив і писав письменник. Є й такі, які можна вважати  ілюстраціями до   творів письменника. Ніхто ніколи не бачив, як
працює Григір. Він розказував друзям про задуми, прочитував по пам’яті
заготовки, не боячись, що хтось вкраде ідею чи епізод, а потім сідав і за ніч
писав новелу. Є у мене знімок 1974 року „Мить натхнення”, на якому можна
побачити, як, присівши навпочіпки, письменник щось занотовує прямо на вулиці, а
ще – Григір за письмовим столом прикурює цигарку, відірвавшись на мить від
роботи. Ці і 56 інших знімків шанувальники творчості Григора Тютюнника змогли
побачити на фотовиставці в Лубенській художній галереї, бо  столичні виставкові зали надаються або ж на
три дні, або ж за такі кошти, яких у мене немає.

 

На фото: В. Білоус (ліворуч) і Григір Тютюнник. Фото з архіву В. Білоуса

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!