Головний редактор «Литературной газеты» Юрій ПОЛЯКОВ: «Літпроцес будується на ідеології, на зіткненні думок»

126

Один із найбільш читаних російських письменників іще
з радянських часів Юрій Поляков нині провів у Криму не один тиждень. До того ж
не на Чорному, а на Азовському морі. Його статечну фігуру мені випало
спостерігати не лише у журі Першого міжнародного літературного фестивалю
«Слов’янські традиції», а й під час його годинних запливів далеко в море. Хоча
й цим наше спілкування не обмежувалось: «шашлик від Полякова», зроблений на
моїх очах у затишному пансіонаті на мисі Казантип, не гірший за традиційний
кавказький. Адже коли людина талановита, то дійсно вже талановита у всьому. Та,
зрозуміло, говорили ми з головним редактором «Литературной газеты» зовсім не про
гастрономічні перемоги. А принагідно і з’ясовували: чому в газеті, яку він
очолює, чимало недобрих щодо України матеріалів?

 

КОЛИ ПРОКИНУВСЯ ЗНАМЕНИТИМ…

Юрію Михайловичу, хотілося б почати з Вашої особистої
творчості й зануритись у той час, коли в 30-річного поета Полякова раптом
«вискочили» одна за одною повісті «ЧП районного масштаба» й «Сто дней до
приказа». І на Вас ліг нелегкий тягар всесоюзної слави, а з іншого боку,
мабуть, виливались і відра критики та заздрості від колег?

У тому була
своєрідна поступовість, так би мовити, все проходило в декілька етапів: спершу
я став відомим у своєму поколінні поетом, продовжуючи традиційну лінію, багато
виступав на радіо й телебаченні, вже мав і перші літературні премії – імені
Горького та імені Маяковського, а також імені Московського комсомолу. Звичайно,
після «ЧП» почався інший рівень популярності, і я буквально прокинувся
знаменитим. Читала вся країна, бо у журналу «Юність» були більш ніж
тримільйонні наклади. Скрізь проводилися збори й обговорення – хто «за», хто –
«проти». В деяких з них мені доводилося брати участь. Взагалі література – річ
досить загадкова: відносно недавно мені довелося відпочивати за кордоном, де я
познайомився з одним дуже багатим чоловіком, котрий був нашим співвітчизником,
але давно виїхав та страшенно розбагатів. У нього вже міжнародний бізнес. І ось
він говорить: «Я вам не можу пробачити того, як ви неправильно зобразили
завідуючого оргвідділом райкому комсомолу Чеснокова. Запевняю вас, що в житті
все було не так. Я сам завідував оргвідділом райкому». Мене вразило, що пройшло
чверть століття з моменту публікації «ЧП», та вже немає і самого комсомолу, а
чоловік (давно мільйонер і громадянин іншої країни) і дотепер пам’ятає особисту
образу, пов’язану з його комсомольською діяльністю.

А от щодо заздрості
колег, то, принаймні відкрито, вона не звучала -– нічого такого я, мабуть, і не
пригадаю. Скоріше, пам’ятаю моменти подиву, висловлені десь так: «Я ніяк не
можу зрозуміти – ну от, припустимо, один раз ти міг вгадати з «ЧП», -– казав
один мій знайомий, -– але другий випадок зі «Ста днями»?! Отже, ти прорахував!
Як ти міг це зробити?» Що я міг відповісти? Річ у тім, що я нічого не
прораховував. Писав про те, що мене хвилювало. Потім виявилося, що це хвилює
всіх. Якщо й виникало у когось якесь роздратування, то воно було, можна
сказати, двох планів: одні – люди ортодоксального радянського спрямування –
говорили, що, мовляв, це наклеп на країну і наш устрій; інші ж – кухонні
дисиденти-максима­ліс­ти, навпаки говорили: хіба це критика, от якщо б я
написав про армію, то не втаїв би, як ґвалтують в казармах, як процвітає
гомосексуалізм, а те, що в Полякова, – лише радянський морс…

Наскільки пам’ятаю, у Вас були проблеми з військовою
цензурою у зв’язку з повістю «Сто дней до приказа»: зізнайтеся, чи довелося йти
на компроміс, щось правити?

Ну, аналогічні
проблеми були й із «ЧП». Можу сказати, що на якісь розумні мінімальні зміни я
погоджувався. Щоправда, часом доходило й до смішного. Скажімо, з приводу «ЧП»
викликає мене якось секретар ЦК комсомолу й говорить: «Ну як це у вас у повісті
у першого секретаря, одруженої людини, є коханка? Такого просто не може бути!».
А я знаю, що якраз у нього тільки-но був скандал, пов’язаний із коханкою, і
його викликали до ЦК партії на «розмову». На це я йому відповів: «Добре, якщо я
зроблю, що цей секретар-коханець зі своєю дружиною буде розлучений, вас це
влаштує?». Той відповів, що влаштує. Тож був такий компроміс. Але справа в
тому, що ще за радянського періоду я виробив таку систему вибудовування тексту,
де одне настільки чіпляється за інше, що коли мені пропонували якесь місце
скоротити, я спокійно відповідав: «Скорочуйте!». Але тут-таки з’ясовувалось, що
за подібних спроб сюжет провалюється. Я розводив руками, кажучи, що, мовляв,
так вже придумалося – що ж я можу зробити? І ось коли нещодавно видавали мій
п’ятитомник, то я відновив хіба що окремі вислови: наприклад, повернув слово
«мат», яке раніше було замінено на «лайка», й подібні дрібниці.

А от цікаво, як тоді реагували на «Сто дней до
приказа» вищі чини, генерали й політпрацівники?

Якраз гірше за всіх
відреагували останні. Стройові офіцери поставилися доброзичливо, а серед
генералів думки розділилися. Деякі з них мене підтримували, у 1983-му була
навіть ідея опублікувати повість у журналі «Советский воин». І вже готувалася
публікація, але цю справу поламав, хоч як дивно, відомий військовий історик
Волкогонов, сказавши, що це буде неприпустимий скандал. Власне, він тільки
через два роки по тому став прогресивним і сміливим. Взагалі ж, мене справді
довго тягали кабінетами Главпуру (Головне політуправління МО СРСР). Наскільки
мені відомо, ідею публікації, яка, щоправда, так і не відбулася, підтримував не
лише генерал Стефановський, а й шеф ПУРу Єпішев, розуміючи, що коли проблеми в
армії є і роз’їдають її зсередини, то не варто робити з них «секрет
полішинеля».

Був цікавий випадок
на з’їзді комсомолу, коли мене чихвостили, а за те ще й довелося аплодувати їм,
стоячи – вимагала дисципліна делегації. Вийшов на трибуну з’їзду такий собі
лідер від «афганців» і каже, що той наклепник-письменник Поляков «армейской
жизни не знает». От якби він потрапив до них, його б повчили по-спражньому
воювати й розуміти правду, ну, і «кузькину мать» показали б! Усім це так
сподобалось, що весь зал піднявся, аплодуючи. Голова нашої делегації мені
говорить: «А ти чого сидиш, дисципліну делегації порушуєш?!». Не дивлячись на
ідіотизм ситуації, довелося встати й поплескати своєму кривдникові. Цікаво, що
пізніше печально відомий генерал Язов сказав мені, що це я розвалив Союз своїми
повістями, на що я відповів: «Це ви, скоріше, його розібрали до гвинтика своєю
бездіяльністю та недолугими діями».

 

ЛІБЕРАЛИ ПОДРУЖИЛИСЯ ІЗ ДРАКОНОМ

Останніми роками Ви наблизилися до драматургії: Ваші
п’єси йдуть у різних театрах різних країн. А чого зараз можуть боятися в
театрі?

Розумієте, здавалося
б, тепер усе можна, але зараз зник із літератури жорсткий соціально-етичний
аналіз, і, перш за все, – з театру. Але ж у театрі це найголовніше. Чому театр
завжди мав таку вагу і впливав на людей: саме там виносився діагноз
суспільству. А зараз цього бояться. Чому? Тому що діагноз надто вже болючий,
невтішний. Ризикну стверджувати, що радянський театр був набагато сміливішим і
вільнішим, ніж нинішній.

Є такий важливий
момент. За всієї, здавалося б, формальної свободи, нині панує уявлення про
камільфо сучасної творчої інтелігенції з декількома табу: по-перше, соромно
виглядати патріотом, по-друге – соромно бути соціально стурбованою людиною, яка
переживає за ображених і бідних. І третє табу: соромно бути реалістом. Я вже не
кажу про озирання на олігархів-спонсорів, але й без того ці три табу відкинули
наш театр від радянського, і нині він скоріше нагадує ворону, яка потрапила до
турбіни літака.

А якби виникла альтернатива щодо наступного Вашого
твору – або сцена, або екран, то що б Ви обрали?

У мене практично все
екранізовано, і зараз запускається шестисерійний фільм за моїм «Грибним царем».
Можливо тому мені зараз цікавіший театр. Скажімо, побувавши на своїх прем’єрах
у Владикавказі й Тобольську, я на власні очі переконався, як «Однокласники» й
інші мої п’єси впливають на людей та як це їх розбурхує. Цікаво мені ще й тому,
що в театрі мало соціальних моментів. У кіно все-таки частіше зустрічаються
гостросоціальні ідеї, щоправда, такі фільми потім кудись провалюються, зникають
з мережі. Це тому, що у нас тепер така культурна політика – вона по суті своїй
абсолютно класова. Скажімо, для західного інтелектуала слово «буржуазний»
звучить як образа, а наші кіно й особливо театр так швидко «обуржуазились»,
навіть із відчуттям якогось щастя при цьому. І коли я дивлюся на
сумно-буржуазного Марка Захарова, постає запитання: «Навіщо ж ти тоді боровся з
Драконом, щоб сісти тепер із ним за один стіл і разом, чавкаючи, трапезувати?».

Здається, що після роботи в журі фестивалю
«Слов’янські традиції» Ви не тільки відпочивали на пляжі, а й працювали над
черговим твором: якщо не таємниця, то що це?

Вгадали, і тут немає
ніякого секрету. Цей роман називається «Гипсовый трубач». Перша частина його
вже вийшла книжкою минулого листопада, причому коли мої видавці звернулися щодо
публікації, я спочатку відмовився, пояснивши, що написана лише половина роману.
Вони, проте, стали умовляти публікувати книгою першу частину, і я, поміркувавши
і пригадавши, що багато колег вдавалися до подібних речей, друкуючи романи
частинами із різницею в декілька років, погодився. Особливо коли ще раз
переглянув текст і побачив, що він чітко й безболісно членується. І ось перша,
досить велика частина роману вийшла, і повинен вам сказати, що книга стала
однією з тих, що найкраще продаються. Декілька тижнів вона займала перше місце
в рейтингах продажів у Росії, обійшовши навіть комерційну літературу. І
сьогодні вона дуже добре розходиться: продано вже більше 150-ти тисяч примірників.
І от зараз тут, на азовському узбережжі, я закінчую другу частину роману. А ще
буде й третя. Працюється на кримській землі легко й продуктивно. Хоча сам роман
досить складний за структурою – напевно, найскладніший з усіх попередніх. Він
про сучасне життя, що для мене, як реаліста, є звичною темою. Разом із головною
лінією, там є вставні новели, соціальна сатира, елементи детективу та любовні
історії.

Пам’ятається, ще років тридцять тому в Україні
відбувалась якась літературна подія за Вашої участі, що це було? І взагалі, що
Вас пов’язує з Україною?

Тоді це називалося
фестивалем молодих поетів братських республік, щоправда, республіки ці
виявилися потім не дуже братськими, як показала історія. Якщо не помиляюсь, то
був 1979-й рік. І подія відбувалась у Полтаві. Пам’ятаю ще вашого тодішнього
першого секретаря Полтавського обкому Моргуна, який, крім іншого, ще й писав
книжки. Цікавий був дядько й міцний господарник. Наскільки пам’ятаю, він потім
розбився в автокатастрофі. Саме ж тодішнє спілкування в Полтаві було досить
симпатичним. А ще мене з Україною пов’язує, щоб далеко не ходити, близька
спорідненість, адже моя дружина Наталія родом із Борисполя, тому можу сказати,
що український національний характер -– з його перевагами й недоліками –
вивчав, навіть не виходячи з дому, і знаю не з чуток. Щоправда, ми зустрілися в
Москві, коли вона здобувала економічну освіту: річ у тім, що її батько був
досить відомим льотчи­ком-випробувачем, а льотчики загалом кочували тоді по
всій великій країні.

Пам’ятається, в радянські роки для цього держава
влаштовувала декади братських літератур із взаємними виїздами письменників,
активно заохочувалися переклади, регулярно виходили книги авторів із різних
республік. Зараз контакти помітно послабшали. Можливо, потрібно шукати якісь
нові форми співпраці?

Бачите, тоді це була
цілеспрямована державна політика, завдяки якій Гамзатов або Кулієв, Драч або
Вінграновський для всього Союзу ставали майже однаково відомими. На чолі цього
стояла могутня, добре змащена державна машина. При цьому нагадаю, що російські
письменники не тягнули ковдру на себе, як багатьом тепер здається. Багато
колег, які писали мовами національних республік, активно видавалися,
заохочувалися і швидко ставали членами Спілки письменників СРСР. Тобто була
політика, спрямована на підтримку національних мовних кадрів. Тому ті, хто
зараз намагається говорити про тодішню посилену русифікацію, м’яко кажучи, не
зовсім мають рацію. А що стосується нових можливостей зближення літератур, то,
гадаю, поступово все налагодиться. Не в останню чергу завдяки створеним фондам,
як, наприклад, «Русский мир», який підтримує письменників, які живуть поза
Росією і пишуть російською (щоправда, поки він більше зайнятий організацією
фуршетів, аніж важливою справою), або Євразійський фонд гуманітарної співпраці.

 

СКІЛЬКИ РОКІВ ВИКРЕСЛЮВАЛИ РАСПУТІНА?

Якось чув від Вас, ніби слово «патріот» в Росії майже
лайливе, хоча ніби ж ваша влада патріотична?..

Так і є. Слово
«патріот», а тим більше – слово «націоналіст» у багатьох викликає несхвалення.
Багато хто про це забув, але російського націоналіста ще за часів імперії
просто вирізали з жахливою силою. Російський націоналізм – у високому
європейському розумінні цього слова. Скажімо, український націоналіст
Грушевський благополучно закінчив своє життя радянським академіком, а назвіть мені хоч одного російського
націоналіста, який спокійно жив в червоній Москві та закінчив академіком?
Таких, по суті, немає – вціліли з російської інтелігенції лише
інтернаціоналісти, марксисти та їм подібні.

На жаль, зараз в
Росії є цілий загін досить впливових письменників, які абсолютно
денаціоналізовані й «роздержавлені». Тобто вони не тільки не відчувають себе
росіянами, а й взагалі громадянами країни себе не відчувають. Я не кажу про
необхідність якоїсь примусової самоідентифікації – питання це справді складне,
як говорив Маяковський, «натиснув і зламав», -– відчувай себе хоч поляком, якщо
у тебе бабуся полька. Але погодьтеся, повна денаціоналізація – теж явище
неприродне й шкідливе. Завдяки саме таким людям слово «патріотизм» і стало
лайливим. Проте, за моїми спостереженнями, на відміну від початку 1990-х, зараз
стало формуватися молоде покоління із загостреною державною свідомістю. Думаю,
спрацьовують якісь таємні механізми самозбереження етносу.

А скажіть, будь ласка, в Україні багато кому
здається, що свободи слова в Росії набагато менше, ніж у нас. А як це бачиться
очима головного редактора «Литературной газеты»?

Можу сказати так:
найбільша свобода слова в Росії була тоді, коли билися між собою спочатку
Єльцин із Горбачовим, а потім Єльцин із Верховною Радою. Спершу билися на
словах, а потім – із застосуванням танків. Так от, у період двовладдя якраз
найбільша свобода слова, і перш за все – політичного. А як тільки закінчується
«махалово» між двома центрами влади, свобода політичного слова, так би мовити,
входить у береги. У нас вона вже ввійшла. Напевно, скоро це відбудеться й у
вас.

Що стосується
свободи слова письменницького, то як редактор газети я не відчуваю ніякого
тиску, ніколи мені не дзвонили ні з Адміністрації Президента, ні з будь-якої
іншої держструктури з претензіями або вимогами. Дзвонили з Посольства України,
сердилися, що ми друкуємо «на Україні», а не «в Україні». Хоча все це не
означає, що я готовий ідеалізувати владу сучасної Росії, серед якої чимало дуже
далеких від російської культури людей.

До речі, коли Ви вісім років тому очолили
«Літературку», вона була доволі однобокою. Як Вам вдалося підняти її та в
чотири рази підвищити наклад?

Справді, коли я
прийшов у газету, у ній років сім навіть не згадувалося, наприклад, прізвище
далеко не останнього письменника Валентина Распутіна чи інших знаних колег
патріотичного спрямування. Друкувалися виключно ліберали-західники. З тих пір
ми дотримуємося принципу дбайливого ставлення до всіх, чи то «почвенники» чи
«західники». Думаю, це й стало серйозною причиною того, що вдалося істотно
підняти наклад. Нерідко ми друкуємо й тих письменників, до яких я особисто
ставлюся досить скептично, але вони – помітні фігури в літпроцесі, й у них є свої
прихильники, тому для них теж немає обмежень.

І взагалі, можливо
ви помітили, що я як письменник на сторінках нашої газети виступаю досить
рідко, своєю думкою не тисну й загалом засуджую тих колег-редакторів, які
перетворюють очолювані ними видання в літописи власного життя й творчості.
Упевнений: коли якомога менше головний редактор культивує свої особисті
симпатії й антипатії, то краще й корисніше для видання. Треба пам’ятати, що всі
письменники – егоцентристи, необ’єктивні – така вже професія, але якщо егоцентризм
реалізовуватимеш у своєму виданні, то воно буде менш цікавим читачеві, якому,
перш за все, хочеться об’єктивності. Тому я прагну стежити, щоб не виходило,
як, припустимо, в деяких журналах, де друкуються тільки ліберали, а в інших –
тільки патріоти. Коли читач одержує інформацію з журналу «Наш современник», то
це одна література, а якщо із часопису «Знамя» – то зовсім інша. І ці
літератури ніде не перетинаються, тобто у читача створюється неповне, хибне
уявлення про літературу. Літературна боротьба була завжди, вона й повинна бути,
але при цьому була й літературна полеміка, коли ідейні суперники чули один
одного й варилися в одному казані. А зараз вони один одного не помічають.
Більше того, ті, що друкуються в одних журналах, не знають про інших, їх не
згадують в інших виданнях, ніби цих письменників і немає. І це доходить до
маразму: напиши людина з протилежного табору навіть щось зовсім геніальне, його
все одно наполегливо не помічатимуть. Не знаю, чи є такий ступінь поляризації
літератури в Україні, але в Росії – це велика проблема. Погодьтеся,
літературний процес будується на ідеології, на зіткненні думок. А що читачеві
доброго від того, що відомих письменників видання не помічають? Та і яка може
бути дискусія між однодумцями -– відмінності тут хіба що в нюансах. Набагато
важливіше почути широкий письменницький спектр і пізнати всю повноту думок і
досягнень.

А чому на сторінках Вашої газети нерідко з’являються
антиукраїнські матеріали?

Про таке можна
шкодувати, але, напевне, це відображення думок більшості наших сучасних
авторів, які боляче переживають розділення наших народів зусиллями політиків.
Можливо, автори не зовсім об’єктивні, не позбавлені імперських поглядів, але
більшості просто болісно, що Україна, забуваючи нашу спорідненість та спільність
долі, заглядає «під хвіст» Заходу й США. Мабуть, треба, щоб і ми, і ви
перелаштувалися на пошук позитиву й духовного зв’язку, бо ми маємо не лише
спільних князів…

Взагалі ж, ми хотіли
б налагодити тісніші зв’язки з читачами й письменниками України. Поки що з
економічних причин ми не можемо дозволити собі корпункт у Києві, як це було за
радянських часів, але я сподіваюся на добру волю українських колег, потенційних
авторів, у тому числі й на особисто Вашу – як людини, заглибленої в українську
та російську літератури.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!