Ґастон-Поль ЕФФА: «Сліпа віра означає тільки одне – злидні»

Це щастя і диво, коли
перетинаються континенти. В Африці є звичай: найстаршу дитину віддають.
Родичам, друзям, сусідам… Ґастону-Полю Еффа «пощастило» народитися старшим.
Його віддали єзуїтам. Так він опинився в самому серці Європи – у Страсбурзі –
став філософом і письменником. Пізніше з’ясував, що ім’я в нього єврейське. А
потім – на 40-річчя Франкофонії – приїхав до України, де, виявляється, навчався
його родич. 

Ґастон-Поль – людина
унікальна. В Європі у нього є ресторани, а в рідному Камеруні він будує
бібліотеки і школи. Він витончений єзуїт, але при цьому – справжнісінький
аніміст. Пише французькою, але стверджує, що то – не французька. А суміш усіх
його мов і знань. «Серце французької мови нині б’ється в іноземному тілі», –
стверджує страсбурзький камерунець з єврейським іменем Еффа. 

 

«ВИВЧЕННЯ
ДАВНЬОЄВРЕЙСЬКОЇ НЕ ЗРОБИЛО МЕНЕ ЄВРЕЄМ!»

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

Пане Еффа, під час
спілкування з франкомовною громадою в книгарні «Є» багато мовилося про мову,
про співіснування різних мов, про діалекти й державні  мови. Що для Вас мова? І яка її основна роль?

Мова – це сповиток, найперша вдяганка людини. Не мова
народжується з нас, а ми народжуємось із мови. Мова – земля, дух якої ми вдихаємо;
душа землі, яка дає нам життя. Українці і африканці мають спільну проблему.
Народи, які пережили окупацію – і навіть колонізацію! – безугавно повертаються
до сумного минулого. Але тепер і Україна, і Камерун – незалежні держави! Мови ж
нікуди не поділися. Робіть із ними все, що хочете! Ви можете відмовитися від
мови, можете її прийняти. Але прийматимете ви її тепер не як окупанти, а як
господарі. Французька мова в Камеруні не є мовою Франції, російська мова в
Україні не є мовою Росії. Це мова українців, які обрали її для себе. 

У Франції, говорячи зі своїми учнями французькою мовою, я
кажу їм, що це вже не та мова, яку вони чують удома. Бо більшість із них її не
розуміють. І я щасливий від того, що я, іноземець, дозволяю їм примиритися з
рідною мовою. Французька, яка колись була мовою імперії, стала тепер моєю – і
одночасно їхньою – мовою.

 

Як Ви гадаєте, чи є
більш агресивними мови колишніх окупантів – назвемо це так – англійська в
Індії, китайська в Тибеті, французька в Алжирі, російська в Білорусі..?

Я з цим не згоден. Окупації зазнали всі народи на Землі,
навіть Франція, де я живу і яка була центром колоніальної імперії. Проблема не
в мовах. Мова сама по собі агресивною бути не може. Мова – це насамперед
культура, кут зору на світ, спосіб життя в цьому світі. Кожна мова має власну
історію. Вивчаючи мову, розмовляючи мовою, ми входимо в цю історію. Але це не
робить нас іншими. Нещодавно я вивчив давньоєврейську – але ж від того я не
став євреєм! Ця мова збагатила мене.

 

Але ж Камерун
тривалий час був колонією! Ви говорите так, начебто цього не було! 

Я не застав колонізації, народився в незалежному Камеруні.
Тому колонізація мене не стосується, я хочу бути собою, а не жити минулим.
Кожне вжите мною слово, кожне написане речення, кожне послання до світу несуть
якийсь внесок до моєї Африки. Ізраїль – одна з найменших у світі держав, але й
одна з наймогутніших. Чому? Бо кожен єврей намагається зі своєї грудочки землі
зробити диво. Євреї – найвеличніший народ. Африка ж – найбільший, найбагатший
континент. І кожен африканець повинен усвідомлювати відповідальність перед
своєю землею. Але ми досі плачемося: рабство, колонізація… Скільки гнали
євреїв, скільки їх нищили? І все ж вони знайшли в собі сили і переступили через
це! І стали євреями нового, сучасного Ізраїлю.

Тут варто згадати такого видатного єврея, як Марсель Пруст.
Хто тепер згадує про те, що за вибагливою архітектурою його текстів криється
минуле євреїв – минуле, яке він відкинув? Пруст вирішив, що його роман стане
тим ґрунтом, на якому виросте нове єврейство.

 

Ви з таким
захопленням говорите про євреїв. Навіщо Вам давньоєврейська?

Якоїсь миті я зрозумів, що стосунки з Іншим – це передусім
стосунки з мовою. Приходячи в гості, ми ділимося. Їмо з однієї тарілки,
наприклад. У Африці кажуть: треба разом братися до однієї страви. Французькою
мовою страва (met) і слово (mot) звучать майже однаково. Формула та сама.

Вивчаючи філософію, я намагався читати найбільших любомудрів
в ориґіналі – греків, латинян, англійців, німців. Але завжди мені чогось не вистачало.
Одного разу я – майбутній єзуїт – пішов на факультет теології і записався на
вивчення давньоєврейської. Викладач мені видався недостатньо компетентним –
йому не вдавалося передати насолоду від цієї багатющої мови. Тож я пішов до
ортодоксального єврея і попросив про допомогу. Два місяці він буркотів: як Ви,
ґой (це значить «народ»), насмілилися постукати до справжнього єврея?! Хочете
прийняти юдаїзм? Це неможливо! Я ледь переконав його, що просто хочу вивчити
мову.

 

Чим вона
відрізняється від інших?

У давньоєврейській мові кожне слово складається з трьох
літер. А кожна літера – знак, віконце. Наприклад, слово «людина». Перша літера
– поглинання. Людина всотує знання про навколишній світ. Друга літера –
посідання, володіння. Людина посідає, перетравлює поглинуте. Цей другий ступінь
позначає політика. Людина, яка використовує набуті знання тільки задля себе і
маніпулює іншими, – це політик. І третя літера – мудрість. Людина розуміє, що
треба повертати, віддавати накопичене. Це вчитель.

До речі, відвідавши вперше Ізраїль, я дізнався, що «Еффа» –
єврейське ім’я!

 

Як відомо, одна з
імовірних батьківщин єврейського народу – сучасна Ефіопія. І перші євреї були
чорношкірими…

Ідеться про фелахів. В Ізраїлі мене вважали фелахом… В
історії повно несподіванок. Перший президент Камеруну навчався в Парижі. Його
вчителем був один із найбільших єврейських філософів Леон Аскеназі.

Давньоєврейська збагатила мою французьку – підкреслюю, МОЮ,
а не французьку мову Франції!

 

«ЗНИЩЕННЯ ІДОЛІВ –
ПОМИЛКА!»

 

У Камеруні на рівних
функціонують – окрім трьох мов колишніх окупантів, французької, англійської,
німецької – 230 місцевих мов. Запаморочливо! Ці мови дуже різняться між собою?

Це абсолютно різні мови! Переходиш з однієї вулиці на іншу –
і не розумієш, про що говорять. Всі мови, якими розмовляють у Африці, можна
зустріти в Камеруні. Камерун – Африка в мініатюрі. Населення – усього 20
мільйонів. У Камеруні є всі народності Африки, всі види ґрунтів, всі різновиди
кухні, всі типи клімату. На півночі – пустеля, на півдні – савана і
субекваторіальний ліс. Розлога і прекрасна Земля Обітована…

 

А література на цих
230-ти мовах існує?

На кількох. Зацікавленість цими мовами зростає. Місіонери,
змушені співіснувати з місцевим населенням, починали укладати словники. Зараз
кілька письменників, зокрема в Сенегалі, починають писати  місцевими мовами. Думаю, у цієї літератури
велике майбутнє!  До речі, священик, який
керував місією до мене, збирав місцеві казки. Тепер я готую видання кількома
мовами – на одній сторінці мовою ориґіналу, далі – англійською, французькою,
німецькою…

 

З дитинства Ви росли
серед ченців, у єзуїтів. Отже, вибирати шлях у житті Вам не випадало…

Дійсно, спочатку не випадало. У 14 років мене привезли до
Страсбурга й сказали: «Вчись, будеш священиком». Та згодом, щоб стати
нормальним чоловіком, я відмовився від сану. Тепер мені часом здається, що
перебуваю у світському сані. Зі своїми учнями я часто відчуваю себе священиком.
Учні та їхні батьки – моя парафія.

 

У Камеруні
співіснують християнство, мусульманство і анімізм. Католицизм і іслам – не
більше двох століть, тоді як анімізм був на цій землі завжди. Як би Ви оцінили
вплив двох великих – але порівняно нових для Камеруну – релігій на місцеві
вірування?

Є два типи християнства, і два типи ісламу. Носієм поганого
християнства є місіонер. Він нав’язує християнство і руйнує те, що існувало
завжди. Зокрема, в Камеруні було знищено безліч ідолів. Жахлива помилка! Те
саме робив поганий іслам.

Добре християнство і добрий іслам зрозуміли, що їхня
першочергова справа – любов. Це послання любові супроводжується певними
обрядами; якщо уважно придивитися, ці обряди можуть співіснувати з давнішими
ритуалами похрещених народів. Адже, утверджуючись як релігії, християнство й
іслам використовували звичаї і ритуали, що тоді вже існували! Єзуїти, до речі,
розвинули цілу «теорію адаптації» християнської релігії до звичаїв аборигенів.
Її протилежність – релігійний імперіалізм, нав’язування. 

 

А це правда, що
католицизм у Африці й Південній Америці більш консервативний, ніж у Європі і
США?

Коли злидарям приносять нову віру, яка символізує мрію,
багатство й добробут, вони обертаються на фундаменталістів. Вони переконані, що
релігія здатна вирішити будь-які проблеми. Ти хворий? Молись – і Бог тебе
вилікує! У переважної частини африканців віра сліпа, мене лякає ця віра, бо
означає вона єдине – злидні.

 

Тобто, по-Вашому,
молитва не спроможна лікувати?

Я такого не говорив. Адже, як і мої батьки, я аніміст.
Анімізм – не релігія, а філософія. Анімісти вважають, що кожна людина мусить
знайти втрачене, а втрачене – це природа. І той, хто повертається до природи,
людяніший, ніж той, хто лишається поза нею. Той, хто повернувся до природи,
вміє слухати її. Молитва аніміста – це медитація, вслухання в природу, пошук.
Надто галаслива людська думка стихає – і ми чуємо природу. А в природі є все,
що потрібно. Тому пити ліки не обов’язково – вилікувати можуть медитація і
правильне дихання. На мою думку, Захід важко хворий – він утратив зв’язок із
природою.  

 

«АЛХІМІЯ ТЕКСТУ І
СТРАВИ – ОДНАКОВА»

 

Що думає священик,
єзуїт про сучасну франкомовну літературу – Мішеля Уельбека, Фредеріка
Беґбедера, Амелі Нотомб, Патріка Дельперданжа, Жіля Леруа, інших – наповнену
насильством, глумом, болем, ненавистю, кров’ю, сексом?

Літературу цікавить усе – кохання й ненависть, слина і
сльози, кров і секс. Література – це «я такий». Коли Уельбек каже: «Я такий», –
він показує читачеві все, чим він є. Секс, кров, біль… Коли Беґбедер каже: «Я
такий», – ми бачимо страх, наркотики, розпусту. В кінці своєї останньої книжки
він написав: «Не судіть нас, бо ми такі». Мене це розчулило. Амелі Нотомб –
дуже витончений автор. Її письмо вирізняється граційністю і гумором. На мою
думку, її «Гігієна вбивці» – шедевр. Але після «Захоплення й трему» вона
сказала собі: «Тепер я знаю, як працює література, і писатиму просто». Тепер
вона пише напрочуд легко. Нотомб – це віртуоз простоти.

Але поруч із Уельбеком, Беґбедером, Нотомб є «фаст-фуд». Чом
би й ні? Адже дехто харчується у фаст-фудах! Особисто я люблю вишукані страви,
та при цьому усвідомлюю, що більшість людей час од часу ідуть до фаст-фудів.

 

Цікаво чути це від
власника ресторанів. Ви справді бачите стільки спільного між кулінарією і
літературою?

Та це одне й те саме! Щоб довести речення до ладу, потрібні
розділові знаки. Щоб надати страві смаку, необхідні спеції. І на кухні, і в
тексті потрібна рівновага. Якщо пунктуації буде багато, речення ніхто не
прочитає. Якщо покладете забагато спецій – страву ніхто не осилить. Алхімія, що
виникає внаслідок маніпуляції словами чи інгредієнтами, – однакова.

 

Які Ваші улюблені
страви – справжні і літературні?

Я прихильник класики. Обожнюю те, що готує бабуся! Навіть
куштуючи щось нове, я завжди повертаюсь до класичних, натуральних страв,
зроблених з продуктів землі, зі слів землі. Я категоричний противник усього
хімічного і приблизного. Як у стравах, так і в словах я шукаю первинного смаку.
Я за прості, елементарні страви. Тому в поезії постійно повертаюсь до Артюра
Рембо, у прозі – до Федора Достоєвського. «Братів Карамазових» я перечитував десятки
разів! Фраза з цього роману – «Кожен із нас відповідає за іншого, я ж –
найбільше» – стала моїм кредо. Перечитую також «Дон Кіхота», «Пані Боварі».
Світова література – як і слово «мова» в давньоєврейській – складається з трьох
літер – Достоєвський, Сервантес, Флобер. Є, звичайно, й інші. Але в творчості
саме цих трьох зосереджено всю світову літературу. Достоєвський першим
усвідомив, що література робиться в світі й зі світу. Флобер першим став ліпити
романи з маленьких «ніщо», збираючи дрібниці й будуючи з них собори текстів.
Література починається з відчуттів і деталей – це зрозумів Флобер. А Сервантес
зробив свого героя – Дон Кіхота – читачем. І тепер уже не ми читаємо «Дон
Кіхота», а Дон Кіхот читає нас!

 

У Вашого батька – 33
дитини. Неймовірна для України цифра! А у Вашої матері – 16 дітей. Чи не
здається Вам це експлуатацією?

Думаю, якби у моєї мами були ті можливості, які маємо тепер
– вона б на таке не погодилась. У Африці 13–14-річні дівчатка стають матерями.
Аби розімкнути це порочне коло, я вирішив збудувати в Камеруні великий коледж
для дівчат. Що раніше ми надсилаємо дітей у школу, то швидше розвиваються їхні
розумові здібності, гартується і звільняється дух. Діти стають відповідальними.
У Африці дівчата рідко ходять до школи. Сім’ї бідні, тож учитися відпускають (а
за навчання, звісно, треба платити!) хлопчиків, 
дівчаткам же шукають чоловіків. Їх не питають, чи подобають те, що їм
пропонують, чи ні.

Я збудував також бібліотеку. У Камеруні не було громадських
бібліотек! Єдина бібліотека на той час існувала у Французькому культурному
центрі. От вам протиріччя! Всі кажуть: ми тепер незалежні! Кажуть: геть
французьку мову! А єдина бібліотека – бібліотека Французького центру! Хіба це
логічно?

 

Про матір, яку багато
років не бачили, Ви написали два романи. Вони дозволили Вам її краще зрозуміти?

Авжеж! Ми спілкувалися з нею лише по телефону. Тож у мене
було лише кілька слів – і з цієї дрібки я спробував вибудувати історію її
життя. Уявіть собі, ця книга дозволила мені не тільки краще зрозуміти матір, а
й себе самого, і піти ще далі, вигадавши і створивши Мати й Дитину.

 

А Ви завжди про себе
пишете? Про маму, дитинство, рідний край, пережите…

Бачте, це водночас моє і не-моє життя. Коли життя
схоплюється книжкою, воно вже вам не належить. Це мій спосіб світобачення. Я
бачу світ лише через власні окуляри.