М. Сидоржевський:
Пані Галино, свого часу керівництвом НСПУ було ініційовано виключення Вас із
Спілки письменників. Нагадайте тим, хто забув, чим це було фактично спричинене?
І як до цього поставилися письменники?
Якщо нагадувати, то треба починати ще з початку
90-х років. Тоді, після розвалу Радянського Союзу, на балансі ще живого
всесоюзного Літфонду зависла вся його
нерухомість, а це: видавництва, книгарні,
будинки творчості, здравниці, письменницькі дачі разом із землею. З цим
неміряним багатством треба було щось робити: або ділити між республіками, або
зберегти його неподільним, оформивши у наддержавну структуру. На жаль,
відсутність контролю з боку письменницької громади через її
непоінформованість, а то й відстороненість від участі в господарських справах, а з іншого боку – розруха, борги та й спокуса приватизації – ще тоді спровокувала керівництво
Спілки і Літфонду до перших непрозорих
оборудок. Не буду деталізувати і
ворушити минулі прорахунки тільки з огляду на те, що багатьох з тих достойників уже нема серед нас, а інші – на заслуженій
орденоносній пенсії. Крім того, їм все ж
таки щось вдалося й зберегти з тих маєтностей і для спільного
користування.
Так, як відомо,
відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10.07.1998 р. за
№ 1058, у власність НСПУ було передано чотири будинки творчості із землею
в Ірпені, Коктебелі, Ялті, Одесі, та
корпус «Нафтуся» у Трускавці, три
поверхи «Українського письменника» на вул. О. Гончара, 52, письменницька
поліклініка на вул. Рейтарській, 15 у
м. Києві, а також офісне приміщення з садибою на вул. Банковій, 2. Безперечно, цей високоморальний акт передачі нерухомості у відання письменницької
громади передбачав, що кошти від чесного господарського користування
«золотою нерухомістю» будуть спрямовані на розвиток української
літератури, видання часописів та книг, а також
соціальний захист письменників. Звичайно, це було б можливе при чесному і мудрому керівникові Спілкою, з
яким би рахувалася і державна влада.
Чому з’їзд
письменників 2001 року вибрав головою НСПУ саме Володимира
Яворівського, зостається досі загадкою незбагненної письменницької душі. Втім з
перших днів свого очільництва Яворівський подавав гарні надії. Почав
розсилати посполитим свої
вітання-послання у стилі гетьманських
універсалів, зачаровуючи всіх нас казками про майбутнє благоденствіє. Ось
цитата з його листа, датованого останніми днями 2002 року: «Я побував і вивчив
ситуацію в Ялтинському, Коктебельському,
Ірпінському будинках творчості. З новим директором Літфонду (який виявився за
сумісництвом шофером Яворівського. – Г.Т.)
будемо наводити лад, щоб надалі ці Будинки працювали ефективно, щоб прибутки
спрямовувати не лиш на ремонти, а й на допомогу письменникам, на видання
книжок». Обіцялися також і безкоштовні обіди для самотніх старших письменників –
за рахунок прибутків модернізованого «Енею», і медичне обслуговування на дому.
У 20-му пункті «посланія», після дифірамбів на адресу «нового, принципового
юриста НСПУ В. Борківського, (який, до речі,
був звільнений Яворівським 2004
року за принциповість у питаннях продажу майна)
читаємо клятву: «Жодного метра нерухомості НСПУ за мого керівництва не
буде продано… Продаж – прерогатива
з’їзду. У крайньому разі – Ради НСПУ».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Останнє речення –
лукава поправка до Статуту НСПУ,
на яку письменники не звернули увагу, але саме вона дала згодом право Яворівському і його несподівано звідки
явленому поплічнику, а офіційно секретарю НСПУ Анатолію Криму, безкарно провести через органи спілчанського
самоврядування усі свої оборудки з
продажу та безстрокової оренди спілчанської нерухомості, заручившись круговою
порукою двох десятків наближених до спілчанського корита «класиків» і дрібнішої
«челяді», а також переляканим мовчанням двох тисяч рядових
членів Спілки, розсипаних по областях, звиклих ще з часів радянських гордитися
не так своєю творчістю, як своїм членством.
Відбулося жахливе: навіть ті письменники, які повстали проти режиму у
60-х, відсиділи в тюрмах і таборах, і ті, які пережили гніт 70-х, і піднялися на боротьбу за справедливість у
80-х, і стали одностайно за незалежність та демократичні свободи – у 90-х, ганебно зрадили своїй мужності і
честі 2009 року, коли я посміла заявити
привселюдно письменникам, що їх безчесно
окрадено, позбавлено останнього соціального захисту і будь-якої надії «дружно і
мужно» в лавах Спілки творити вільну і талановиту українську літературу,
врешті, друкуватися у товстих журналах,
видавати книжки.
Та й навряд чи дізналася б про цю аферу і я,
якби потреба лікарняного не
привела мене у письменницьку поліклініку на Рейтарській, 15. Дізнавшись, що я
працюю в «Літературній Україні», лікарі
пожалілися, що поліклініку за
рішенням секретаріату НСПУ під керівництвом Яворівського, Крима, Шкляра…
ліквідовують. Я не повірила. Адже, як
усі колеги-письменники, перед кожним
новим роком отримували особисто з вітаннями
звіт голови НСПУ В. Яворівського про його титанічну турботу про
письменників, бої смертельні з різними чиновниками і щедрі обіцянки на кшталт
тих, які я щойно цитувала.
Мабуть, не вірили вухам своїм й інші
письменники, бо лиш плечима стинали. Тому, як професійний журналіст з
величезним стажем, що пережив не одну судову справу з нечесними урядниками і
посадовцями за інтереси трудящих, пішла я питати правди у самого Анатолія Крима, на якого,
виявляється, були покладені усі господарські і фінансові питання Спілки. Правду кажучи, дізнавшись про це, я, м’яко
кажучи, здивувалася. Анатолія Ісаковича
я знала ще в часи радянські по Чернівецькій обласній письменницькій
організації як автора антисіоністських
романів, але в 90-х він зайнявся
бізнесом, нібито за чужі гроші,
потім втік за кордон, а згодом
повернувся на Буковину, організував у Чернівцях перший нічний клуб,
знову «прогорів», у пошуках нових джерел доходів взяв в оренду землі села Василів, взявся розводити свиней, та завалив
господарство, роздерибанив землю, втік від суду і народного самосуду і…
випірнув несподівано просто таки праворуч Яворівського в керівних органах Спілки письменників. Але
мене «страдницький» шлях із вербами
золотими через Крим, Рим і мідні труби Анатолія
Ісаковича мало цікавив. Мене тривожила доля письменницької поліклініки. На
жаль, Анатолій Ісакович не побажали зі мною говорити на цю тему. І я вирішила
провести незалежне журналістське розслідування
господарської діяльності Спілки, за що перед цим постраждала Наталя
Околітенко.
Ліпше б не бралася… Як виявилось, не тільки в поліклініці
Явір з Кримом наводили порядки. Для ліквідації письменницької нерухомості був створений
спеціальний департамент управління майном (ДУМ), а також благодійний фонд, на рахунок якого нібито перераховувались кошти т.зв. інвесторів і нібито на розвиток української літератури,
підтримку товстих літературних журналів, «Літературної України», книговидання
та книгорозповсюдження.
Першою «оборудкою» спритного тандему, якщо вірити договору
купівлі-продажу, підписаному 26 грудня
2005 року Спілкою письменників в особі Яворівського В. О. та КП «Літературний Фонд Спілки письменників
України» в особі його керівника Лебеденка Г.М., став розпродаж Одеського будинку творчості, що знаходиться в
м. Одеса на вул. Дача Ковалевського, 111.
Так, Товариству з обмеженою відповідальністю «Інвестбізнес 1» було
продано частину будівель, а саме: спальний корпус №5, їдальня, адмінкорпус, два гуртожитки,
бібліотека, овочесховище, матеріальний склад, трансформаторна станція –
загальною площею 1506, 8 кв. м. Продаж здійснено за 260 000 грн. Того ж дня був укладений ще
один договір про продаж-купівлю – з ТОВ
«Пульсар». За 38, 628 грн «Пульсар» придбав: спальний корпус №8, гараж, склад.
Додамо сюди ще 2
гектари «золотої» в буквальному розумінні землі під цими будівлями, які Яворівський охарактеризував тогочасним членам
президії НСПУ як «шматок берега коло моря, який валиться і обсипається, і якому
ніхто ради не дасть».
Така ж доля спіткала Коктебельський Будинок творчості. 2006
року в оренду на довготривалий строк
фізичним і юридичним особам, якими виявилися олігархи із БЮТ, передано 12
окремих приміщень і ділянку землі площею 8,1 га! Куди і на що пішли кошти –
невідомо, хоча відомо, що їдальня переписана на родичів голови НСПУ, а корпус №7
належить Анатолію Криму. Такі ж справи із Ялтинським будинком творчості,
де за документами 1-й корпус продано за попередні борги, а письменникам дозволено відпочивати за далеко не пільгову
плату в кількох обдертих номерах і їздити засмагати у якийсь кар’єр, бо пляж
навпроти теж невідомо вже чий.
Що ж до 6-поверхового корпусу самої поліклініки, то він
переданий до статутного фонду ТОВ «Центр
краніальної терапії» за 6, 9 млн грн. і
тепер називається «Багатопрофільним лікувально-хірургічним центром», який не
має жодного відношення до НСПУ і її членів. Не завадить нагадати читачам, що
фірма, якій продали письменницьку поліклініку (про справжню ціну оборудки можна
лише здогадуватися, адже на той час 1 кв. м
площі на вул. Рейтарській – себто, в самому центрі столиці, біля Золотих
воріт – коштував 2,5 тис. доларів), належить компанії, яка зареєстрована… в центральноамериканській
державі Беліз за адресою Баррак Роуд, 35. Більше того, як повідомили мені з
Генеральної прокуратури ще 25.02.2009 року, «Господарський суд м. Києва від
16.12.2008 року задовольнив позов зазначеного товариства до НСПУ і визнав за ним право власності на
передану споруду». Себто незаконну
оборудку визнано законною. Як відомо, сталося
те, чого найбільше боялися бідні, як церковні миші, київські письменники: тепер
вони тут можуть обслуговуватись на рівні
платних пацієнтів – за «козирними цінами».
Цинізм у тому, що, як свідчить Постанова №4 Президії НСПУ
від 13 10.207 р., у ганебній «ліквідації поліклініки» нібито «за
нєнадобностью», брали участь 19 членів Президії НСПУ з 25-ти. Була призначена
ліквідаційна комісія на чолі із
секретарем НСПУ А.Кримом, а «контроль за проведенням ліквідації» був покладений
на заступника голови НСПУ Василя Шкляра. До речі, усі учасники, які були не нардепами і не лавреатами Шевченківської премії, в нагороду за цю одностайність у голосуванні були
прикріплені до «панської лікарні» у Феофанії. Тож чи варто коментувати щось,
або нагадувати колегам колишнім про совість і честь?…
Втім, як згодом заявив Павло Мовчан, у тому засіданні Президії не всі названі
брали участь, та й не йшлося конкретно про ліквідацію… Хай це зостанеться на
совісті членів Президії, однак сам факт засвідчив брутальну фальсифікацію
керівною «трійкою» протоколів засідань,
де йшлося про господарську та економічну діяльність системи підприємств НСПУ.
М’яко кажучи, свідомо чи несвідомо, а
всі, хто входив у Президію та Раду, а
також голови обласних організацій,
виявилися пов’язаними злочинною
круговою порукою.
Вам колеги дорікали,
що Ви «винесли сміття з хати», написали листа Президенту Віктору Ющенку… Чому
Ви це зробили?
Я це зробила тоді, коли пересвідчилась, що Яворівський з
Кримом і Шклярем у своїх сумнівних оборудках зайшли так далеко, що радше
знищать мене, аніж скажуть правду про те, що вже накоїли. Тим більше, що нема з ким Спілку
боронити: одні – тією чи іншою мірою замішані в дерибані, другі злякалися,
треті не хотіли з ним заводитись,
знаючи пімстливу натуру, тим більше, що тоді він був при владі, та ще й під
вивіскою борця за Україну і демократію. Цей рідкісний демагог своїми «20-ма
хвилинами з Яворівським» по радіо весь народ в оману ввів, оголосивши себе мало
чи не пророком.
Я ж не мала ні
трибуни, ані його лукавої слави, ні
мафіозних зв’язків, тим більше людей лякало його вміння виходити сухим з
найбруднішого, ним же скаламученого болота. Навіть ті чесні люди, які морально
підтримували мене, не хотіли ризикувати: їм здавалося, що моя боротьба програшна. Не буду аналізувати, хто й чому
мене не підтримав, або й зрадив… Бог їм суддя, бо йшлося не про мої амбіції, а
про саме існування Спілки письменників. І тоді з відчаю я вирішила винести цю
проблему на державний рівень і всенародне обговорення. В цьому мене підтримав
Михайло Сидоржевський, на ту пору головний редактор «Літературної України»,
який не побоявся надрукувати в цій газеті мою статтю. Разом з тим, лист до
Президента гарантував, що про дерибан спілчанського начальника рано чи пізно дізнається і українське правосуддя. І не
помилилася. А 25 лютого 2009 р. я отримала відповідь з Генеральної Прокуратури
України, яка підтвердила мої підозри про
корупційну діяльність керівників Спілки письменників.
Власне, доказом того,
що у Спілці завелися нечисті на руку лихочвори, свідчила і заява Павла Мовчана
в інтерв’ю газеті «Слово Просвіти» за 8
квітня 2009 р. про його обурення оборудками з майном, яка творилася і твориться
«трійкою» на чолі з Яворівським, і про свій вихід із секретаріату НСПУ. А 15 квітня 2009 року, ще за редакторства
Сидоржевського, в «Літературній Україні»
було надруковане звернення групи письменників – лист «Хочемо знати правду». І
хоч брехлива відповідь Анатолія Крима в
«ЛУ» – «Наш капітал», задовольнила їхнє бажання, на захист правди виступила в
«Україні молодій» Любов Голота. Її стаття «Ставимо крапку, впадаючи в кому?»,
як і інтерв’ю зі мною у «Слові Просвіти», дуже допомогли справі. Адже
Яворівський із трибуни Верховної Ради уже оголосив мене «вичахлою поетесою, яка
замість віршів пише скандальні доноси на Спілку письменників – честь і совість
нації». Не буду перераховувати інші інсинуації проти мене… Тим більше, що люди
почали прозрівати. Блискавично
відреагували на мій виступ проти незаконної діяльності очільників Спілки і
письменники Наталка Околітенко та Данило Кулиняк, яким вдалося разом з депутатами Ірпінської міської ради
призупинити розпродаж знаменитого будинку творчості в Ірпені. Обійшлося
продажем кількох гектарів землі і будівництвом «зеленого будиночка» та
будівництвом двох маєтків цих діячів за територією БТ.
На жаль, через пасивність колишніх колег, а то й активну
підтримку махінаторів, зосталася мороком
покрита доля пансіонату «Нафтуся» в
Трускавці. Зате всі знають, в якому стані нині перебуває видавництво «Український письменник», і у що
перетворили вони офісне приміщення на Банковій, 2, оте саме, на яке нібито
посягав Кучма з Медведчуком і на захист якого так чесно стояли на смерть
обдурені письменники 2004 року. Віддали
письменники на поталу Анатолію Ісаковичу і знаменитий «Еней», з якого той здер
геніальні розписи Базилевича, як перед цим останню свитку із письменницької
братії. Тепер там дорогий ресторан, кава в якому по кишені тільки
віпам-товстосумам, а бідних поетів, як мені деякі з них жалілися, Ісакович вгощають
коньячком у своєму кабінеті, розповідаючи їм, які вони багаті, і не просто
багаті, а дуже багаті. Ті слухають, облизуються
і мовчать… У чеканні чергової порційки… А не дочекавшись, йдуть писати
патріотичні вірші про знедолену неньку-Україну та проклинати москалів із
жидами, які нам не дають її збудувати. «Отака історія нашого народу» і його
еліти…
Але ж були
письменники, які не боялись говорити вголос про
ці неподобства…
Так, були. На бік правди відкрито стали, крім Павла
Мовчана і Любові Голоти, Євген Пашковський, Віра Китайгородська, Тамара
Севернюк, Юрій Винничук… Про незаконні оборудки із спілчанським майном писали
різні інтернет-видання, як от «Українська правда», часописи «Україна молода», «Буковинське віче», «Львівська газета»,
«Високий замок»…
Але й тут пан Яворівський із своїм вірним секретаріатом
спробували випередити події, відповідно «попрацювавши» над паперами, поправивши
та переписавши їх. Апогеєм цієї аморальної антидемократичної зради самим
собі стало засідання Ради НСПУ 18 травня
2009 р., напередодні від’їзду на
святкування Днів Шевченка у Чернівецьку
область. Ось як коментувала цю «подію епохальну» газета «Високий замок»:
«Тиждень тому, в четвер, наша незалежна держава побачила розправу, якої з часів
Брежнєва ще не було. На засіданні президії Національної спілки письменників
України її голова Володимир Яворівський ініціював питання про висловлення
недовіри головному редактору “Літературної України” Михайлові Сидоржевському.
“За” проголосувало 15 членів президії (троє – проти; п’ятеро утрималися). Також
на президії виключили зі складу НСПУ письменницю, одного з редакторів “ЛУ”
Галину Тарасюк, активістку кампанії щодо усунення Володимира Яворівського з
посади голови НСПУ й оприлюднення інформації про майно спілки». Так що – усе зафіксовано і вже стало історією, яку, переконана,
Яворівському переписати, як це він зробив зі своїм лукавим романом «Вічні Кортеліси», не вдасться. Але. На жаль, це й історія
ганьби «честі і совісті нації». І так званої демократичної влади. Як мені дали
знати, розслідування Прокуратури у
справі незаконного розпродажу майна
Спілки письменників, якому охоронною грамотою мало би бути високе звання
Національної, були призупинені під тиском
партійної начальниці Яворівського, тогочасного прем’єра Юлії Тимошенко
та Олександра Турчинова, який очолював поважну установу. Отож, дякуючи їм, розкрадання
майна Спілки успішно
продовжувалось, як і переслідування
незгодних.
Та, незважаючи
на цькування й інсинуації проти мене (не
обійшлося без непроханих «відвідин» у квартиру, підтруєння, наїздів автом), у липні 2009 року я знову
звернулася за підтримкою до влади, цього разу до народного депутата
Ганни Герман, яка адресувала мого листа тогочасному міністру внутрішніх справ Юрію Луценку. А вже 14 серпня 2009 р. за підписам т.в.о. начальника Головного Управління по боротьбі з організованою злочинністю М.В.
Ценова надійшла відповідь такого змісту:
«Інформуємо про те, що голова президії НСП України не є суб’єктом корупційних
діянь і відповідно до вимог ст. 2 «Закону
України «Про боротьбу з корупцією» не може бути притягнутий до
адміністративної відповідальності, яка передбачена вказаним законом. Крім
цього, вирішення спірних питань, які висвітлені
у Вашому зверненні, не належать
до компетенції органів внутрішніх справ і підлягають розгляду у судовому
порядку».
Коментарі, як-то
кажуть, зайві… Сподіваюсь,
колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко уже встиг переконатися у
справедливості української судової системи. Я ж – не ризикнула скористатися
його порадою і звернутися до суду. Бо на
ту пору із відчаєм зрозуміла, що
сталося найжахливіше: українські письменники не помітили, як їхня рідна
Спілка перетворилася на вельми сумнівну структуру.
Так під прикриттям Юлії Тимошенко і її поплічника Юрія
Луценка та ін. Яворівський, Крим, Шкляр
і далі безкарно розкрадали майно Спілки, переписували її Статут,
водночас поширюючи серед посполитих «думку» про те, що сама НСПУ як утворення радянської тоталітарної системи
віджила своє.
Чи має продовження
т.зв. майновий скандал довкола Спілки?
Шила в мішку не сховаєш. Тим більше, що зміна державної
влади не злякала «яворівську мафію». Вона цинічно почала прибирати до рук
навіть спілчанські приміщення в областях. Маю на оці події у Львові, коли повстала проти
тоталітаризму Яворівського навіть його недавно ще вірнопіддана голова
Львівської обласної організації Марія Якубовська. Тож, аби затуманити лукавим псевдодемократизмом людям
розум, а головне, відвернути увагу від злочинного розпродажу спілчанської
нерухомості, 1 березня 2011 року від
імені БЮТ Яворівський зробив заяву, нібито влада переслідує його і всіх українських письменників і зачинив Спілку на
ключ. Але «демарш» провалився. Тоді «на публіку» почали влаштовуватися
галасливі шоу із захистом нібито
«переслідуваної за фалос всесвітньовідомої письменниці Марії Матіос»,
піар-акції з «героїзації» автора компілятивного роману «Чорний ворон» Василя
Шкляра. Тим часом львівський скандал набував всеукраїнського значення. Та сама
Марія Якубовська, прозрівши і визнавши свої помилки у ставленні до
Яворівського, писала у своїй статті в
березневому числі «Української літературної газети», що Яворівський, порушуючи всі закони і
зневажаючи усіх членів НСПУ, а також усі моральні засади, продовжує політичними
скандалами дискредитувати саме звання
українського письменника. Нагадуючи всім тим, які ведуться на ці «патріотичні»
шоу зі «страйками», преміями, переслідуваннями, що за роки свого правління
Яворівський, порушуючи права членів НСПУ
на достовірну інформацію про фінансову і господарську діяльність, на свободу
слова, вигнав зі Спілки не тільки Галину Тарасюк, а й Наталку Околітенко, Олександра Михайлюту та ще зо два десятки
інших письменників, які мали свою думку,
натомість наводнив Спілку людьми, м’яко кажучи, далекими від літератури,
перетворивши її на бойовий загін БЮТу.
Чому ж письменники не
підтримали Якубовську, якщо усі добре знають, яке зло для Спілки Яворівський?
На жаль, саме такі, як Яворівський, Крим, Шкляр та їм
подібні «класики, корифеї і герої», своїм безкарним цинізмом ламають
споконвічні моральні засади нашого наївного народу, і передовсім його «честі і
совісті» – письменників, спонукають його
в наш благословенний демократією і
освячений свободою слова час жити
навіть не за подвійною, а потрійною мораллю: одне – писати, інше – думати, а третє – чинити. Йде суцільна
підміна понять. І все з ласки інтелігенції. Мені було прикро, коли випадково
натрапила на відеозапис зборів Львівської обласної організації з приводу
вигнання з посади її голови Марії Якубовської. Так от, бачу в президії, крім
Яворівського і Крима, великих патріотів України Романа Іваничука і Богдана
Стельмаха. До речі, Стельмах якось подарував мені талановиту книжку своїх
поезій, дуже патріотичних, як це гарно виходить у всіх галичан. І що я чую?
Анатолій Крим, за яким золоті верби ростуть
ще з радянських часів, почав свою «рєчь облічітельную» проти Якубовської… з
мене. Мовляв, Галина Тарасюк почала війну проти святого Яворівського, бо
розсердилася, що їй не дали Шевченківської премії. Те, що мене вигнали зі Спілки за те, що
нанесла матеріальну і моральну шкоду авторитету НСПУ, я вже чула. А це щось
нове… Тож із цікавістю вдивляюся в благородні обличчя галицьких достойників-патріотів,
героїв України у президії «звітно-виборних зборів» і бачу, як уважно-поважно,
ніби панотцю, вони «внємлют» кожному слову
Анатолія Ісаковіча – людини, яка за своїми життєвими моральними
принципами недостойна навіть стояти на
бруківці українського П’ємонту. Бідна Україна з такими героями! А потім цей
ганебний рейдерський наскок з «болгаркою» на приміщення обласної організації, і
– нарешті – вокняжіння сідоглавого
Романа Іваничука на столі письменницькому в ролі почесного голови…
Який огидний, який аморальний театр абсурду! І я питаю себе:
чи могло щось подібне трапитися з Іваном
Франком? Я шаную Іваничука за його
історичні твори, але зневажаю за вічний конформізм, жадобу слави, гонору, що примушувала його все життя
тертися біля влади, в тім числі і радянської.
Врешті, чи заради цієї ганьби я стояла 1990 року в Ланцюзі злуки на
пронизливому січневому вітрі у полі за Чернівцями, єднаючи Західну Україну зі
Східною? До речі, на ту пору А. Крим – не з порожніми руками, на відміну від
Остапа Бендера, щасливо перейшов український кордон у пошуках лихварського
Ельдорадо… Дуже прикро це усвідомлювати… Як і те, що т.зв. національна еліта,
до якої причетні і письменники, на жаль, за роки незалежності і демократії
ганебно скомпрометувала себе в очах народу, який, на щастя, таки ще є, хоч як
би його намагалися обдурити і завести в блуд ідейні «пророки» на кшталт Яворівського. І нація є, хоч як би її намагалися роз’єднати
підступними сепаратиськими провокаціями
і поділом на «Схід і Захід». Була, є і буде. Але, боюсь, що злютує її в моноліт
зневіра, а може, й ненависть до продажної еліти, зокрема, й творчої
інтелігенції, яка, дозволю собі повторитися,
в наш благословенний час
несподівано виявилася носієм і розповсюдником навіть не подвійної, а
потрійної моралі.
Які перспективи, на
Вашу думку, має НСПУ? Чого чекати від чергового з’їзду?
У цієї Спілки, яку
Яворівський з поплічниками спочатку приспали, потім розтлінили,
деморалізували, а далі й обікрали, – перспектив нема. Але є перспектива у її членів,
якщо вони прийдуть до тями, згадають про високе звання українського
письменника, заповідане Тарасом Шевченком, і замість того, щоб слухати на з’їзді чергову «бридню» Яворівського, поставлять руба питання про
повернення Спілці усього вкраденого в неї
добра, а самого Яворівського з Кримом, Шклярем, як мінімум, виженуть драною
мітлою з Банкової, а краще – усім
з’їздом звернуться до Генеральної Прокуратури, де досить уже заведених справ. Але цього не станеться, бо
на делегатів переважно відбирали лояльних, вірнопідданих і заляканих. А відбудеться все згідно з написаним цими
лихварями сценарієм: почнуть звіт перед «братиками і сестрами» з брехні про
героїчні потуги для збереження
НСПУ, далі облиють багном усіх, хто посмів засумніватися в чесності і
господарності нинішніх очільників, а
щоб закрити тему розкрадання майна,
переведуть балачку у русло дискусії: вигонити чи поновлювати в
монолітних рядах НСПУ Галину Тарасюк та інших. Як це було на зборах
Київської організації минулого року.
Тому я й відмовилась від такої честі, заявивши через «Українську літературну
газету», що повернусь тільки тоді, коли злодії повернуть Спілці усе ними
вкрадене, а самі сядуть на нари.
Тому раджу делегатам з’їзду, як-то кажуть, «не паритись» зайве, а одразу
ж одноголосно канонізувати
Володимира Яворівського, Анатолія
ж Ісаковича оголосити 13-м апостолом, а «героїзованого» Василя Шкляра
представити на звання Героя України і ще раз висунути на здобуття
Шевченківської премії. Авось, Вась, повєзєт.
Думаю, це буде цілком логічним завершенням ганебної кримінальної афери зі знищення не
тільки НСПУ, а й української літератури, та й самої української ідеї.
Мені ж зостається тільки подякувати Богові, що не причетна
до цієї ганьби. Бо впевнена, що та наруга, яку вчинив Володимир Яворівський над Національною
спілкою письменників України, розпродавши її нерухомість вартістю в сотні
мільйонів доларів, згодом увійде в
хрестоматію вітчизняної, а може, й світової криміналістики як найцинічніша афера епохи Незалежності, а в новітню історію
України – як найбільша, найганебніша
дискредитація української ідеї і її
носія – української інтелігенції, в даному разі – письменників.