Епілог-інтерв’ю до роману-версії Галини Тарасюк «Зоре моя вечірня, або Пророк і Парія»
Галино Тимофіївно, в кінці минулого, 2015 року, у видавництві «Дніпро» побачив світ Ваш новий роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія», присвячений Тарасу Григоровичу Шевченку. Скажіть, будь ласка, що це: художній твір, історично-біографічне дослідження, публіцистичний есей?
Можна сказати, що все разом: такий собі своєрідний жанровий «мікс», в якому поєднані документальні факти, публіцистичний пафос, художні ремінісценції й авторські візії феномену Тараса Шевченка.
Ви назвали свій твір романом-версією. Чому?
Тому, що остання інстанція істини про нашого національного Генія і Пророка – у Бога. Я ж просто писала про Шевченка свою правду. Себто свою власну версію, чи контро-версію його біографії, стосунків із сучасниками, його значення і впливів на свою епоху, врешті, версію нечуваної популярності у часі і просторі. Можу ще сказати, що роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» – це також скромна моя апологія двох моїх улюблених письменників Тараса Шевченка і Марка Вовчка. Бачите, яку багатогранну мету переслідувала…
І коли визрів задум написати роман на захист класиків української літератури?
Та давно… Ще в юності хотілося написати щось на кшталт захисту Кобзаря від ідеологічної експлуатації, і аж занадто вже безцеремонної, як зараз кажуть, комунізації…
Що ж завадило?
Мабуть, вихований з колиски пієтет перед Тарасом Григоровичем. Мені все здавалося, що я не доросла навіть до того, щоб виконати свій патріотичний обов’язок – написати Кобзареві вірш-присвяту. Та й часи були не ті, щоб роздумувати про Шевченка і його епоху не в «світлі рішень партійних з’їздів».
Друга спроба захистити Кобзаря була на початку 90-х, коли деякі «дрюковані землячки» навперебій почали виливати на нього із власних українофобських утроб потоки каналізаційного «смердячого» бруду. Та не вистачило снаги продертися до живого Шевченка крізь завали і хащі академічних стереотипів, офіціозної казуїстики, патріотичних ритуалів впереміш з народними забобонами. Довелося замість скороспілого роману засісти за довготривале вивчення рідної історії і літератури. І, звісно ж, за осмислення такого явища національного, як Шевченко.
Результатом став цикл філософських віршів та низка публіцистичних статей, присвячених Тарасові Григоровичу.
Але, погодьтеся, одна справа писати емоційні вірші чи пафосні короткі статті, і зовсім інша – об’ємний роман та ще на таку хоч і важливу, та давно «описану», майже вичерпану за півтора століття Шевченківську тему. Тож що Вас спонукало: бажання внести свою лепту в пошанування великого Тараса, кинути виклик традиційним уявленням про Кобзаря, сказати щось нове чи просто «своє»?
Мабуть, усе те, що Ви перелічили…. От тільки не можу погодитись, що тема Шевченка – уже вичерпана. Мені теж спочатку здавалося: що нового можна сказати про Кобзаря, на якому вже не зосталося місця живого, чи то пак, не описаного?! Сотні спогадів, тисячі наукових досліджень, десятки художніх творів, знято навіть кілька фільмів… А пам’ятників! Більше, чула, як Будді.
Та в процесі роботи над романом сто разів переконувалася, що насправді у всесвіті на ім’я Шевченко ще багато зосталося невідкритого, а то й незрозумілого, ще неосмисленого, належно не поцінованого, або не поміченого… Багато туманностей і чорних дір… Чимало викривленого, перекрученого, і взагалі написаного з позицій імперської ідеології як царської Росії, так і Радянського Союзу…
Крім того, про Тараса Григоровича часто писали не те… і не ті…
І це непростимо, особливо сьогодні, коли реанімована Путіним російська імперія знову, як і 300, і 200, і 100 років брутально втручається в життя і землі України, за яку він воістину віддав душу: загарбницька анексія Криму, агресія на Донбасі, врешті, кривава розправа з українськими патріотами на Майдані, в серці столиці і України Держави! Коли знову, тепер уже на весь світ, новоявлені московські царі і їхні псарі та сатрапи майже слово в слово повторюють «бридню», яку чув Тарас Григорович за царя Миколи Палкіна, про якийсь «єдіний народ», «єдиную і нєділимую Рассію» і «велікій рускій язик», «южнорускім діалектом» якого нібито є українська мова!
У романі Ви докладно змальовуєте епоху Шевченка, вивчаєте середовище, в якому він жив і творив, окреслюєте політичну карту Росії і всієї Європи того часу, досліджуєте причини і наслідки Кримської війни, і мілітарно-загарбницької політики російської монархії як зовнішньої, так і внутрішньої…
…Щодо епохи, то я спеціально досліджувала її на всіх суспільних рівнях, у політичних проявах, людських стосунках, звичайно, екстраполюючи на Тараса Шевченка, щоб показати, яким злом, якою загрозою була і зостається для України, для нашої національної самоідентичності саме імперська політика Росії. Про що постійно нагадував своїм сучасникам Тарас Шевченко у своїх геніальних «плачах і пророцтвах»: «Розрита могила», Великий льох», «І мертвим і живим…», «Кавказ», комедії «Сон», невтомно закликаючи співгромадян: «Борітеся! Поборете, вам Бог помагає!». За що й поплатився життям…
На жаль, повторю, за 200 років майже нічого не змінилося у наших так званих «братніх стосунках». Ті самі імперські претензії щодо України, яку Путін називає Новоросією услід за істориками часів Катерини ІІ! В голові не вкладається це безумство. Але, слава Богу, українці знають іншу історію – нашу трагічну історію довголітнього колоніального рабства під п’ятою Росії.
Як на мене, то Ви не тільки згадуєте, а й проводите паралелі між нашим сьогоденням і реаліями початку 19-го століття, в яких судилося жити Шевченку…
Проводжу паралелі, щоб нагадати своїм сучасникам, що саме в роки пробудження Шевченкового Генія в головах царських сатрапів – міністрів, генералів і поліцмейстерів Миколи Першого зароджувалися загарбницькі ідеї нібито богувгодного «освобождения русскаго и православного мира» і «собирания словянських земель» під короною російської монархії. На облудну «наживку» лукавої доктрини панславізму навіть «клюнули» молоді українські патріоти-інтелігенти, кирило-мефодіївці П.Куліш, М.Костомаров, О.Маркович, О. Тулуб… ба навіть антимонархіст Шевченко! Сподіваючись, що в майбутній слов’янській федерації Україна матиме всі шанси стати вільною і самостійною. Також не забуваймо, що саме тоді був створений і репресивний Третій відділ імператорської канцелярії – «предтеча» ЧК, НКВС, КҐБ і сучасної ФСБ. І що саме в лігві цих двох монструальних інституцій заварювалася уся ця шовіністична, антиукраїнська каламуть «рускаго мира», криваві плоди якої ми нині пожинаємо на окупованому Донбасі і в анексованому Криму.
Читаючи роман, можна уявити, як не просто було в атмосфері задушливого шовінізму пробиватися першим паросткам української національної свідомості… Тому ж самому Кулішеві, про якого Ви пишете зі симпатією.
Повірте, Пантелеймон Куліш цього заслуговує… До речі, носіями національної свідомості у той час були не тільки талановиті вихідці з низів, міщан і кріпосних селян, а й кращі з «правнуків славних прадідів великих» – патріотичні представники козацько-старшинських і княжих родів: як то княжна Варвара Репніна, Євген Гребінка, Олексій Капніст, брати Лизогуби, дрібнопомісні «вольтер’янці, що маскувалися під «братство мочемордів» в особі Віктора Закревського, Віктора Забіли, Афанасьєва-Чужбинського…
Думаю і пишу в романі, що саме знайомство і дружба Тараса Григоровича з ними під час приїздів на Україну у 1843-47 роках, антимонархічні розмови з приводу знаменитої книги французького маркіза де Кюстіна «Росія 1839 року» сприяли перетворенню молодого стихійного бунтаря з кріпаків на свідомого борця за щастя і волю свого народу, а також зробили його виразником і символом української патріотичної ідеї. І щастя наше, що цьому романтичному юнакові, миловидної зовнішності, вистачило козацького духу, природного розуму і таланту від Бога не зламатися, не зневіритись у своїй гіркій, а часом і непосильній обранності.
Цілком можливо, що саме ця безстрашна і невичерпна еманація Шевченкового Генія, що викликає постійний подив і пієтет перед ним, і додавала мені снаги впродовж нелегкої праці над романом…
В одному з ранніх віршів, присвячених Шевченку, ви писали, порівнюючи його епоху зі своєю:
Там де безчестя возведене в ранг чеснот
Де підлість престижна, а лжа – в законі,
Де натовп носить на шиї бирку –«народ»,
І не найкращі, не наймудріші на троні,
Там завжди в усьому винні поети…
І про це я теж хотіла нагадати у своєму романі «Зоре моя вечірняя…» тим своїм співвітчизникам, які, можливо, досі ностальгують за Радянським Союзом і за дружбою народів-братів, у яких жахливих умовах окупаційного режиму, колоніальної залежності і віронопідданства російській короні зрадливих тогочасних олігархів – кріпосників-малоросів народжувалася наша українська національна ідея. І як смертельно нелегко було народжуватися, жити і творити, ба! навіть вмирати українському Генію і Пророку Тарасу Шевченку. Мені здається, ніхто з визначних діячів того часу, крім хіба що Миколи Гоголя, не був так тісно, так «безисходно» «пов’язаний» зі своєю жорстокою епохою, як Кобзар. Навіть Герцен, «апостол правди», як називав його Шевченко, який міг просто емігрувати за кордон і тратити свої мільйони на боротьбу з царатом, п’ючи чай з Ротшільдом, навіть Пантелеймон Куліш, який час від часу таки втікав у «внутрішню еміграцію»…
Тільки Шевченко, як його улюблений міфічний герой Прометей до скелі, був прикований до долі свого народу.
Ви обмовились, що про Шевченка писали не те і не ті…
Я не обмовилась. На жаль, про Шевченка писали переважно ті, що жили іншим, не схожим на його життям, сповідували інші, не його, принципи, були виховані в інших традиціях і моральних координатах… Тому й ліпили з нього «по образу і подобію своєму» універсального ідола, комфортного і вигідного усім владам і режимам…
Біда ще й в тому, що кожен, хто писав, дорівнював, а точніше опускав Шевченка до себе, а не сам дорівнювався – доростав до нього. Це кажу без образ… Бо навіть талановитий письменник безсилий правдиво описати те, що сам не пережив, не переболів, не перестраждав. І це розумів сам Тарас Григорович, і дорікав дворянським писакам із Оренбургу, може, навіть із недавно знищеного будиночка:
Якби ви знали паничі,
як люди плачуть живучи,
то ви б елегій не творили,
і марно бога не хвалили,
на наші сльози сміючись…
Але… повернемося до роману… На Вашу думку, що нового й невідомого дізнається читач про Кобзаря з Вашої романної версії його біографії?
Принаймні те, що мене найбільше цікавило: як міг він жити і творити усе своє коротке літами, та довге випробуваннями життя під потрійним наглядом: жандармів ІІІ відділу (тогочасної ФСБ), поліції та їхніх добровільних чи змушених агентів, серед яких було чимало «землячків з циновими ґудзиками», себто чиновників-малоросів високого рангу, кар’єра яких залежала від вірнопідданого служіння не лиш Отечеству, а й царю… Тому самому царю Миколі Першому, який безжально покарав мало відомого ще поета-початківця Тараса Шевченка за… ще майже нікому не відому, крім тісного кола кирило-мефодіївських братчиків і «мочемордів», поему-комедію «Сон»! Майже радянський ідіотизм!
Не сумніваюсь у порядності і благородстві вірних друзів Шевченка братів Лазаревських, Мокрицьких, один з яких був високим жандармський чином, а інших знаменитим художником, тих же Василів (батька й сина) Тарновських, Мартосів, один з яких навіть гроші дав на «Кобзаря», і можу тільки подивуватися їхній просто-таки біблійній жертовності заради блаженного мужа Тараса… Але! Ситуація дуже нагадує радянські часи, коли не одному із нинішніх моральних авторитетів нації доводилося поєднувати служіння Батьківщині з прислужництво владі, високе мистецтво з таємними доносами на невгодних колег…
Думаю, що Тарас Григорович теж здогадувався про цю подвійну дружбу-службу своїх приятелів. І прощав. Як і я прощала своїм друзям і подругам подібний гріх. Бо такий був час. Бо подейкували, що сам Іван Тургенєв, багатий і, здавалося, незалежний, «погорівши» на знаменитому своєму некролозі на смерть Миколи Гоголя, був на гачку у ІІІ Відділу.
Мабуть, тому так непокоїла Тараса Григоровича зацікавленість Тургенєва молодою українською письменницею на ймення Марко Вовчок, і «петербурзькими хохлами», і ним самим… Мабуть, тому вони з Іваном Сергієвичем так і не стали друзями…
Між іншим, побоювання Шевченка були не марними: Тургенєв таки відлучив Марію Маркович від України…
Микола Костомаров, про якого в романі чомусь мало згадано, писав, що у буденному житті Шевченко не проявляв тої демонічної ненависті до власть і гроші імущих, якою пройняті його вірші… А з багатьма навіть дружив…
Цікаве запитання. Але точніше, либонь, буде сказати, що багато «з власть і гроші імущих», дружило з Шевченком, людиною яскравою, неординарною, сміливою, яка мала свою громадянську позицію, народницькі переконання, проукраїнські погляди, з чим можна було не погоджуватись, але за що не можна було не поважати. В цьому і секрет популярності малоросійського поета серед різних «сословій» тогочасного російського суспільства. Парадокс в іншому, в тому, що часто серед панів і чиновників він знаходив більше однодумців, ніж серед свого темного, забитого вище згаданими, малоосвіченого народу…
Що ж стосується слів Костомарова про «різного» Шевченка в житті і творчості, то це не зовсім так: Тарас Григорович міг «врізати правду-матку не лиш поза очі, а й в очі будь-якій «держиморді», і невідомо, чим більше він насолив царським сатрапам – зухвалістю у житті чи у віршах.
По-друге, його самого дивувала оця… просто таки апостольська одержимість його Музи – таврувати безбожну антинародну владу «помазаників божих». Більше того, як людина цілком нормальна, самокритична, Поет шукав розгадки свого трагічного таланту. Так, чекаючи на звільнення з Новопетровського укріплення влітку 1857 року, Тарас у своєму знаменитому щоденнику – «Журналі» роздумує, яка сила змусила його, вчорашнього раба-кріпака, опинившись неждано у блискучій майстерні одного з найгеніальніших художників світу Карла Брюлова… писати вірші про бідну свою прекрасну Україну, які згодом упадуть «страшним тягарем» (десятилітнім засланням в солдати) на його душу.
І робить висновок: «Призвание»! Так, він розумів, що був «призваний», приречений вищими силами будити своїми «плачами і пророцтвами», нагадувати своїм сучасникам християнські цінності: справедливість, правду, волю, людську рівність…
І жодна кара, навіть на смерть, не могла його відлучити від цієї месіанської приреченості: «Караюсь, мучусь, але не каюсь»…
І ця незборимість, невиправність Шевченкова найбільше лякала тогочасний режим. Деремно Кобзар сподівався, що зможе талантом і працею тяжкою викупити свою свободу і незалежність. Не дали!
Досі залишається не розгаданою ще одна загадка долі нашого Пророка: чому усі ті друзі вірні, вся громада малоросійська Петербурга, які так пильно стежили за кожним кроком Поета, так дружно пліткували про його інтимне життя, не здогадалися покласти Тараса, смертельно хворого, аж прозорого від недуги, що пожирала його серце, легені, печінку, в лікарню, а залишили вмирати в холодній, пронизаній гострими петербурзькими протягами, протруєній гравірувальними кислотами, майстерні?
І в романі не даєте відповіді на це запитання?
Не письменницька це справа – виносити вироки… Але, як не парадоксально, влаштуванням Тараса Григоровича в лікарню переймався, лише малознайомий з ним російський художник-українолюб Лев Жемчужников.
І Шевченко не вимагав, не протестував?..
Він помирав. Протестував раніше, коли ще сподівався вибороти собі нарешті вільне і щасливе життя, за яким поїхав у травні 1859 року в рідну Україну. Та не знайшов і там… Тож коли «землячки з циновими ґудзиками», керовані указами «царських псарів», влаштували йому не тільки жандармську обсаду, а й жорстоку травлю з провокаціями, дав волю гніву і сарказму, і вже не приховував перед простим людом своєї ненависті до верховної влади. Чим, як відомо, дуже налякав і брата свого названого Варфоломія, і «малоросійського патріота Росії» Михайла Максимовича…. А коли припровадили жандарми під конвоєм до Києва, утік від попа-стукача Ботвиновського, що взяв його на поруки, аж на Пріорку…
Взагалі, остання поїздка Тараса Григоровича на Україну з усіма її перипетіями і несподіванками, дуже підірвала і так слабке здоров’я Кобзаря…
В романі Ви стверджуєте, що Шевченко був для прогресивної Росії моральним авторитетом і символом свободи… Це не радянські стереотипи?
Та ви що?! Хто б в радянські часи посмів вивищити українського поета-протестанта над російськими революціонерами-демократами! Хоча було саме так: заскоченій раптовою смертю Миколи Першого «здравомислящей» Росії, яку М.Чернишевський називав «общественным мнением», кров з носа був потрібний яскравий символ грядущих прогресивних перемін, яких вона чекала від нового царя-батюшки Олександра Другого: негайних реформ і скасування кріпосного права. Та, на жаль, на це святе місце не підходили ні постарілі декабристи-дворяни, ні ще надто юні революціонери-різночинці, ні тим паче поети-народники, як то Кольцов чи Некрасов, ба навіть скомпрометований власним малодушшям каторжник Достоєвський. А от буйний протестант Тарас Шевченко, вчорашній кріпак, нинішній незламний в’язень царату, крім того – геніальний малоросійський поет і відомий петербурзький художник – ідеально підходив на роль морального авторитета.
Принаймні такий висновок можна зробити із того, я б сказала, всенародного рушення за визволення Шевченка із каторжної солдатчини, в якому брали участь, крім українців братів Лазаревських, російські дворяни – родини графа Федора Толстого, князя Репніна, слов’янофіла Сергія Аксакова, і навіть конфірмовані польські інсургенти… Потверджує це і той пієтет, з яким стрічали самовільно звільненого Поета представники усіх верств населення – від капіталіста О. Сапожникова, різночинної і творчої інтелігенції – до чиновників і поліцмейстерів – на його «волзькому шляху» до свободи: в Астрахані, Нижньому Новгороді, Москві і Петербурзі.
А дехто, як от віце-президент Імператорської академії мистецтв граф Федір Толстой і його дружина – графиня Анастасія Іванівна, яких Тарас Григорович називав «святими своїми заступниками», були покарані. Як відомо, син Миколи Палкіна – Олександр ІІ за надмірну турботу про опального поета і художника відправив Толстого з почесної посади у відставку. А княжні Варварі Репніній просто брутально пригрозили покарати «за втручання в справи Малоросії», як колись її батечка…
Що вас найбільше порадувало і засмутило в житті Шевченка останніх років?
Засмутила поведінка Куліша і патріарха слов’янофілів, письменника Сергія Аксакова, які від страху і угодовства перед царем убили у Шевченкові видатного прозаїка, розкритикувавши його ще сирі, не відредаговані «російські повісті».
Захопило щире ставлення до Тараса Шевченка великого трагіка, українця за походженням Михайла Щепкіна, родини Толстих, польських повстанців, які відбували покарання разом із Поетом… Взагалі, багато прогресивних росіян і не росіян вважали українця Тараса Шевченка моральним авторитетом і символом відродженої, вільної Росії… Та були й такі, які в шовіністичному чаду ненавиділи… Різні Белінські та Аскоченські…
Незважаючи на об’єктивність Вашої версії, підтвердженої документами, усе ж простежується авторський негатив у ставленні до декого з українського оточення Шевченка в Петербурзі…
Може бути… Взагалі, мене неймовірно обурювала надмірна «опіка» над Тарасом Григоровичем його пітерських друзів і знайомих, рівно ж як дивувало його примирення з цим… «протекціонізмом», який із щирої турботи часто перетворювався на брутальне втручання в його особисте життя, маніпулювання його свідомістю і почуттями, ба навіть на таку собі світську розвагу «патріотичного» малоросійського панства типу Карташевських-Макарових, Тарновських, сестер Білозерських (Олександри Куліш та Надії Забіли-Симонової), та цілої турми нудьгуючих малоросійських баринь. Як то було у його стосунках з Ликерою Полусмак… Якщо вірити їхнім же спогадам, це було просто збиткуванням над інтимними почуттями Поета, що руйнувало й без того його слабке фізичне і психічне здоров’я.
Печально, але на віддалі 150 років за цими благородними постаттями проступають безбарвні фізіономії агентів ІІІ відділу…
Може, тому Тарас Григорович в такій таємниці тримав своє справжнє ставлення до Марка Вовчка… До речі, ця таємниця – ще один доказ того, що ми не все знаємо про Шевченка.
Нарешті ми підійшли до головної теми Вашого раману – взаємин Пророка і Марії….
Певно, точніше було б сказати, що головною темою роману «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» є життя і творчість Тараса Шевченка впродовж останніх чотирьох років, осяяних і захмарених стосунками з Марком Вовчком.
Зрозуміло. Отже, Ви стверджуєте, що між Тарасом Григоровичем і Марією Олександрівною, яку він називав «донею», а себе її хрещеним батьком, були далеко не батьківсько-дочірні стосунки, про які нам оповідали шкільні хрестоматії?
Я нічого не стверджую, я просто доводжу до відома читачів свою версію стосунків між цими двома великими і справді дорогими мені людьми. І ці стосунки, на мою думку, були набагато складнішими, драматичнішими, і не такими «ідеально-святими», як прийнято вважати. Чи то пак, як записано в канонах українського літературознавства Сергієм Єфремовим через півстоліття. І цю традицію досі не наважився ніхто порушити. Хоч у споминах їхніх сучасників та й у висновках перших дослідників життєвого і творчого шляху Тараса Шевченка і Марка Вовчка звучать натяки на його закоханість у молоду літераторку.
Думаю, що до цієї «загадки» доклала зусиль і сама Марко Вовчок, чи то навпаки – не доклала, адже коли Михайло Драгоманов просив її слізно написати до празького видання «Кобзаря» спогади, вона… просто не відповіла. А одному з братів Лазаревських, посвячених у таємниці та листування Тараса Григоровича, відповіла в такому дусі, що, мовляв, якщо вона і напише спогади, то декому буде… непереливки.
Отже, було щось таке, чого Марія Олександрівна не бажала ворушити чи виносити на суд людський.
А може, переживши у своєму житті багато втрат, розчарувань, звинувачень і навіть нападок з боку заздрісників, в тім числі і друзів Кобзаря, Марко Вовчок воліла краще мовчати про свій інтимний зв’язок з Тарасом Шевченком, тим паче, що не вистачало письмових доказів, і ще жива була її головна ворогиня і суперниця в житті і літературі Олександра Білозерська-Куліш, вона ж Ганна Барвінок?
Та й 20 років замовчування творчості Шевченка та її власної у світлі «емських» і «валуєвських указів» не надихало літню письменницю на молодечі романтичні спогади… Мабуть, цим керувалися і її останній чоловік Михайло, син Богдан та її перший біограф внук Борис Лобач-Жученко.
Яку роль відведено Марку Вовчку в романі Галини Тарасюк «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія»? Марії Магдалини у сучасній інтерпретації цього образу Деном Брауном? Чи «Зорі вечірньої»?
Мабуть, радше недосяжної вечірньої зорі, яку він вимріяв ще в оренбурзьких степах, і яку благав у поемі «Княжна»:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою…
І випросив: бо, справді, тільки з Марією Маркович він міг і тихесенько поговорити, і поспівати українських пісень у зимові петербурзькі вечори… І дуже тужив за цією тихою радістю у віршах, коли вона у квітні 1859 року в супроводі Івана Тургенєва виїхала за кордон. Думаю, що заради їхнього майбутнього вирушив у травні в Україну: мріяв придбати землю в мальовничому куточку на високому березі Дніпра і почати будувати свою першу власну хату. Навіть план намалював. І це можна виснувати з того, як закохано, за спогадами киян, говорив Тарас Григорович про Марка Вовчка, як хвилювався, і, ставши до заходу сонця (десь там була Марія!) лицем, тремтливим голосом затягував свою улюблену народну пісню «Ой зійди, зійди ти зіронько ясная, Ой вийди вийди дівчинонько та прекрасная»…
А як же Харита Довгополенко, яку хотів сватати, як Ликера Полусмак, яку вважають його останнім коханням?
Думаю, що всі ті розмови про наречених, як і привселюдне сватання до Ликери – то тільки спектакль, режисером якого був його відчай і бажання повернути Марка Вовчка. Про що свідчить лист Тараса до опікуна (чи зведеного брата Ликери?) поміщика Миколи Макарова, з проханням дати дозвіл на заручини з Ликерою, і приписочкою: «Поцілуйте від мене Мар’ю Олександровну». А повідомлення Марії Маркович Тургенєву, що Макаров поїхав розстроювати весілля Шевченка, тільки потверджує здогад, що озлився Тарас на бідолашну наймичку не так за зраду чи нечепурність, і не через інтриги сестер Білозерських, а тому, що Макаров привіз йому із-за кордону від Марка Вовчка примарну надію…
Чим Марко Вовчок у Вашому романі відрізняється від строгої хрестоматійної письменниці зі шкільних підручників і не менш хрестоматійного вердикту Пантелеймона Куліша про «європейську повію»?
Тільки тим, що була Марія Олександрівна ні святою, ні безнадійно грішною. А самодостатньою, талановитою, емансипованою, розумною жінкою із сильним характером, крім того, володіла неабиякими здібностями психолога, знавця людської душі, вміла маніпулювати людьми, особливо чоловіками, і не без вигоди для себе. Додаймо до цих рис ще пристрасну натуру, яку таємничо приховувала за холодною незворушністю, акторські здібності – і перед вами постане портрет ставної, розкішної білявки з прекрасними сірими очима, в яку не міг не закохатися Тарас Григорович.
Тож все-таки, чим найбільше могла привабити Тараса Шевченка Марко Вовчок?
Однозначно, гармонією душі й тіла. Безумовно – талантом, і, як нині кажуть, українським вибором. Саме вдячність за те, що явилась Марко Вовчок у нелегкі часи становлення української літератури, змушувала Шевченка прощати усі молоді гріхи Марії, які він не прощав іншим. Такий швидкий у своїх парубоцьких рішенцях, Тарас, незважаючи на плітки про Марію Олександрівну, не викинув присвяту їй із Кобзаря… А це багато про що говорить… Та й всі ліричні поезії Шевченка останніх років присвячені Марку Вовчку. Зокрема, вірш під криптонімом «NN», датований 19 квітня, певно, числом, коли він дізнався про остаточне рішення Марії їхати за кордон:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Така, як ти, колись лілея,
на Іордані процвіла,
І воплотила, пронесла
Святеє слово над землею.
Якби то й ти, дністровий цвіте…
Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть,
В Сибір в кайданах поведуть…
Не вимовлю… Веселий рай
Пошли їй, Господи, подай!
Подай їй долю на сім світі
І більш нічого не давай…
У цих рядках гостра щира тривога і глибоке переживання за долю авторки антикріпосних «Народних оповідань», яку вже на той час взяв «на приціл» ІІІ відділ імператорської канцелярії, та й сам Олександр Другий цікавився її особою.
І Шевченко здогадувався про це і радив їй поки що побути у Дрездені, і не звертав уваги на плітки про неї малоросійських поміщиць.
Тому є підстави здогадуватися, що Тарас Григорович, присвячуючи Марку Вовчку свій вистражданий «Кобзар», засвідчував свою вдячність не лише за її «Народні оповідання», а й за ту пристрасть, яка спочатку вознесе його, смертельно хворого, на найвищу вершину можливостей, змусить довершити усі заплановані земні справи, а потім кине у прірву відчаю і самотності. Та все ж він переживе справжнє велике божественне і божевільне почуття, про яке мріяв і яке шукав усе життя. І це буде почуття не до бідолашної наймички Ликери, а до геніальної в його очах, рівної йому української письменниці Марка Вовчка.
Є твори, які пишуться на одному подиху, а є такі, що народжуються важко й довго, можна сказати, «вистраждовуються». Як писався Ваш роман про Шевченка?
Важко… Часто відбувалося те, про що знають, мабуть, усі творчі люди: втручалася містика… Певно, моїм головним героям подобалося не все те, що мені хотілося про них написати. Тож доводилося… дослухатися і шукати нових сюжетних ліній і ходів. І ці дива – теж незаперечний доказ того, Тарас Шевченко і Марко Вовчком десь там, у нашій духовній високості, недаремно, і не зовсім з нашої, людської волі…
Як гадаєте, чи були б щасливими удвох Тарас і Марія?
Можливо, якби наш Месія таки дочекався свою Марію Магдалину через 10 років із Риму-Парижу… Але доля все знала наперед, і дала їм шанс за три коротких зимово-весняних місяці у 1859 році у Петербурзі пережити те, чого ми не можемо розгадати досі.
Чи задоволений сам автор своїм вистражданим твором? Чи вдалося реалізувати сповна задум написати свою контроверсійну правду про нашого Генія і Пророка?
На свій жаль і подив, либонь, уперше в житті не відчула егоїстичного авторського задоволення, що нарешті завершила довголітню, але дуже цікаву і милу серцю працю. Не було і полегшення, що нарешті справилась із непростим і дуже важливим особисто для мене завданням. І досі переживаю змішане почуття душевного сум’яття, навіть докорів совісті, що роман вийшов не таким, як хотілося: прозорим, струнким, з чітко і точно розставленими акцентами… Що багато чого заново «прочитанного», відкритого зосталося поза текстом. Не покидає бажання сісти і переписати текст… Одне слово, творчі люди знають, як це – опинитися між Сциллою і Харибдою двох давно відомих аксіом: «Нема межі вдосконаленню» і «Неможливо обійняти необ’ємне». І хто б що не говорив, а світ Тараса Шевченка і через 200 років залишається нашим українським необ’ємним і необмірним ВСЕСВІТОМ. І це відчуття «необ’ємності» не покидало мене впродовж тих років, які я буквально прожила поряд з вічним буттям цього великого і чесного Чоловіка, втиснутим у коротких земних 47 років. І за це вдячна Богові.
Галино Тимофіївно, щиро дякую за змістовну бесіду. Сподіваюся, Ваша книга знайде свого читача і свого критика, тому що це справді подія в сучасному літературному світі.
І Вам, Наталю, дякую на добрім слові.
Записала інтерв’ю Наталя Кереляк