Продовження. Початок у ч. 31
Пані Галино, мені здається, Ви не зовсім об’єктивні у своїх оцінках
діяльності причетних до
літературознавства інституцій? Адже люди щось роблять… Можливо,
почуваєтесь якоюсь мірою ними
недооціненою?
Я не взискую слави і визнання по
інститутах і кафедрах, хоч там мене теж
іноді згадують. У мене своя слава і свої поціновувачі. І я
з повагою ставлюся до наукової, пошукової і видавничої діяльності
таких науковців Інституту літератури, як Григорій Штонь, Ніла Зборовська,
Сергій Гальченко, Людмила Тарнашинська, Наталя Лисенко, Валентина Соболь…
Багато справжніх подвижників працюють
на кафедрах у різних навчальних закладах
України, приміром: професор Анатолій Подолинний у Вінницькому педуніверситеті,
родина науковців Галичів у Луганському університеті, Ірина Яремчук – у
Львівському, декан Таврійського університету Юрій Прадід і його колеги Неллі
Левицька, Валентина Гасанова, Тетяна Грибиниченко з Академії СБУ… Список можна
продовжувати до безконечності.
Я про інше – про тенденційне, як на
мене, навіть зверхнє ставлення не так до
сучасного українського літературного процесу, як до
письменників-традиціоналістів, які пишуть на соціальні теми, – це раз, а
по-друге – сповідують національну ідею. Я про те, що бути таким письменником в Україні завжди було
важко, приклад тому – трагічна доля Григора Тютюнника. Але чому сьогодні, у
вільній і незалежній Україні, так важко і безперспективно бути національно і
соціально заангажованим письменником? І це, мабуть, не лиш я одна відчуваю.
Мабуть, поетичний німб святої мучениці
за національну ідею стомив і Ліну
Костенко, якщо вона вирішила повернутися в літературу не кременистою дорогою,
яку обрали для неї її шанувальники,
себто не філософськими одкровеннями-пророцтвами 80-літньої української
Матері-Берегині, а сповіддю 35-річного самашедшого програміста, тобто, свідомо
обравши шлях постмодерністів. Можливо,
Ліна Василівна теж почувається на своїй високій дорозі, у своєму міфічному
авангарді, недооціненою? Але будемо
сподіватися, що дорога, якою вона вертається,
нарешті приведе її, найдостойнішу з достойних в Україні, до Нобелівської
премії…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Думаю, Україна на те заслужила… І письменників має рівня Толстого і
Достоєвського…
Чого ж ми тоді так зневажаємо самі себе?
Ви згадали, що в Росії вже одумались і
повернули в науковий обіг дискурс –
соціально-психологічна проза. Але ж в
Росії, на відміну від України, ніколи не
забували про колосальну ідеологічну роль літератури у такій святій справі,
як державотворення! Та ж не встигла
розпастися одна супердержава, як на її
руїнах почала возводитися інша! І вже в перші дні пріснопам’ятних 90-х до державотворення був залучений увесь
мистецький арсенал, колосальні кошти були кинуті і на розвиток літератури,
яка працювала на великодержавницьку
ідеологію і водночас була ефективним і потужним засобом російського впливу в пострадянських країнах, зокрема, і в
Україні. Ви ж пригадуєте, як
російськомовна дешева книжка,
пролобійована нашими нардепами і чиновниками, ринула через наші діряві кордони
і заполонила порожній український книжковий ринок, непомітно зробивши українців
«ґражданами» хоч і віртуальної, та все ж
«вєлікой і нєдєлімой» Росії? І не вина в тому
«москалів», що високочиновні хохли маму рідну готові продати, щоб лиш
срібляник дзвенів у калитці.
Тож зрозуміло, що тепер, коли
російський масліт виконав свою історичну місію русифікації пострадянського
простору, держава Росія може дозволити собі подумати і про якість вітчизняної літератури та її рівень, зокрема,
згадати класичні традиції просвітництва, гуманізму, уваги до соціальних проблем
і поваги до простолюдина, «маленького
человека»… Тому й повернули термін «психологічно-соціальна проза», і канон, і
критерії колишні. І, чого доброго, скоро повернуть і колишню світову славу
великої літератури.
Судячи з тих дискусій, які точаться довкола давньої дилеми, чому жоден з українських письменників досі не
відзначений Нобелівською премією, в
Україні вже почали думати якраз про
увагу держави до літератури. Хоча наших письменників і без
державної програми перекладають за рубежем.
Мені подобається Ваша іронія.
Популярність деяких наших авторів за кордоном – красивий міф. Насправді ті
спорадичні намагання деяких з них просунути самого себе «до світу» через
міжнародні програми за ґранти чи кошти вітчизняних партійних фондів – це ніщо,
порівняно з потужною експансією зарубіжного популярного читва, яку здійснюють
потужні іноземні видавничі, дистриб’юторські і торговельні організації в
Україні. Сьогодні книжковий ринок – це
великий і жорсткий бізнес, який живе за своїми жорстокими законами конкуренції.
Це тільки Україна може дозволити собі перетворитися на звалище світової
макулатури. Жодна країна, яка поважає свою культуру, не пустить до себе чужий «масліт», бо свого вдосталь. Це не
значить, що зарубіжні видавництва відмовляться від якихось перекладницьких
проектів, точніше від грошей, на них виділених у рамках різних
глобалізаційно-інтеграційних програм. Але видадуть книжку мізерним накладом,
або, як це роблять російські видавництва, навіть той мізер перешлють автору в
Україну. Проте для нашого загнаного на європейські загумінки автора дорога і ця
«слава світова», принаймні, можна похизуватися
перед менш підприємливими колегами. Не секрет, що цих кількох нібито
популярних за кордоном письменників знають там більше як експертів з
української літератури. Тож ясно, кого ці експерти, серед яких є і справді літературознавці з Інституту
літератури, радитимуть видавництвам перекладати і друкувати… І ясно, чому
Європа нас досі має за Африку.
На жаль, ця порочна практика з
інтеграцією постсоціалістичних
авторів у світовий простір
загальновідома. Тому в Москві і почали
працювати над державною програмою просування
російської книжки на світові ринки. Планується виділити величезні кошти
на переклади європейськими мовами справді талановитих, соціально значимих
творів, яких з’явилося чимало останнім часом
з піни російського масліту. Думаю, одним із завдань цієї державної
програми є також створення позитивного іміджу Росії у світі. Чи можемо щось
подібне уявити в Україні?
Поки що важко…
Тому й маю претензії не лиш до наших урядників і очільників, а й до академічних інституцій, цих «духовних
дозорів», які на зорі Незалежності не
кивнувши пальцем на підтримку національної літератури, кинулися відкривати «європи й
америки» та восхваляти все, що там чули й бачили, а відтак насаджувати
екзоти у соцреалістичний ґрунт.
Та що ми згадуємо 90-ті, коли й сьогодні ми не відаємо, яку державу
будуємо: козацьку республіку, президентську монархію чи парламентську анархію?
І з якою ідеологією?! От вам і «постколоніальний синдром» у дії. Звідси і переляканий хаос у творчих і мудрих
головах: «Що писати? Куди кликати і спрямовувати? Що хвалити і що ганити?», і
світоглядний безлад в оцінках і критеріях, і спекуляції на святинях. Бо хоч що
б ми говорили, література, мистецтво – завжди втілення певних ідей, завжди заперечення
і ствердження якихось ідеологем, тим
більше, коли вони декларують себе безідейними.
Ніде і ніколи це святе місце порожнім не буває.
Не дивно, що першими в цій «ментальній
і творчій розгубленості» зорієнтувалися
наші скоробагатьки, серед яких було чимало вчорашніх комсомольських і партійних
працівників – ідеологів соцреалізму, натхненників такого масового руху в
радянській літературі, як створення позитивного образу «героя нашого часу –
будівника комунізму». От хто-хто, а вони знали, і яку країну будують, і яка
література їм потрібна на даний період. Тож, зачаровані Мариніною і Донцовою,
вони почали й собі готувати продуцентів популярного читва, яке б обслуговувало
їхні нові, вже буржуазні ідеали.
Щоб не бути голослівною, наведу приклад із
власного досвіду. Ще 1992-го, після скандального успіху мого роману «Смерть –
сестра моєї самотності», один із моїх знайомих скоробагатьків серйозно
запропонував мені зайнятися
продукуванням саме «популярного» читва,
мовляв, досить тобі писати про вбогих і сірих, плакати-ридати, треба
творити нове суспільство вільних і багатих людей, тож давай сідай писати легкі
детективи чи жіночі любовні романи, як Мариніна з Донцовою. Будеш мати
гонорари, своє видавництво…
Пропозиція була звабливою, але я
відмовилась. Не тому, що дурна, чи не стачило таланту писати тоннами легке
читво… Просто я дуже довго чекала на той час, коли зможу, не кривлячи совістю,
писати так і про те, що мені велено Тим, Хто ощасливив чи покарав мене
талантом.
Однак, як бачимо, інші, не обтяжені
наївною відповідальністю перед Словом, змогли. До речі, була зроблена серйозна
ставка саме на молодих.
Пригадуєте, під яким «патріотичним»
гаслом розкручувались нині модні літературні «бренди»?
Щось не можу одразу згадати.
А я можу: «Хай пише, що хоче, аби українською».
І писали, і друкували. В результаті «маємо те, що маємо»: торжество
кланово-олігархічної ідеології і засилля
масової літератури, такого собі вербального розважального шоу-бізу, і
невизначеність у… визначеннях.
Я не згоден. Як на мене, сьогодні ситуація
змінилася. З’явилося чимало талановитих авторів і потужних видавництв,
які працюють на українську ідею.
Звичайно, ситуація дуже змінилася. Багато друкованого сміття
спливло за роками, багато «імен» зникло, багато «вилюднилось». Сьогодні ці автори
у фаворі, їх видають, розкручують до «умопомраченія», їх цитують наші урядники і олігархи. Більше, їх всіляко
намагаються перетворити з «модних брендів» на «глас народу», або на новоявлених
національних «трибунів». Однак по тих цитатах і провокативних «підкиднях»
народові видно, речниками якого вітчизняного клану чи партійного блоку вони
виступають в даний момент, не забуваючи подякувати і закордонному ґрантодавцеві. Зрозумійте
правильно, я не говорю це від заздрості до їхньої слави, бо в мене, слава Богу,
є своя. Я говорю про те, про що мовчить наше доморощене літературознавство і
критика, лукаво посилаючись на «невідстояність» сучасного літпроцесу.
Тож, все-таки, як переламати
тенденцію чи моду на офіційну зневагу до соціально-психологічної прози?
Дуже просто: змусити наші
літературознавчі інституції, яких достобіса розвелося за державні гроші, а
точніше за гроші платників податків, працювати не на «моду», не на
глобалізаційні процеси, які уже
витіснили українську книжку з українського ринку, не на розвінчування
святих для кожного з нас літературних «міфів», на яких виховувалися цілі
покоління національно свідомих українців в часи підневільні, і стулювання нових
з того, з чого кулі не зліпиш, а на
розвій літератури, яка на рівні духу порушує болючі для кожного читача
морально-етичні і суспільно-соціальні проблеми! Врешті, державотворчі! Врешті,
патріотичні! Врешті, проблеми тисяч «маленьких» українців! Та ж не обов’язково
давати якісь політичні чи ідеологічні
оцінки. Просто оцінити художній рівень творів і їхню затребуваність народом.
Згадати про вічний канон і одвічні критерії художності. Врешті, згадати, що
навіть в автократичній тиранії Римської імперії часів Нерона шанували літературні твори, в яких засуджувались
чи висміювались суспільні пороки, ниці почуття і вчинки, і утверджувались
високі, як-то: патріотизм, героїзм,
готовність віддати життя і багатство во славу Риму. Згадаймо «Сатирикон»
Петронія Арбітра, «Моральні листи до
Луцлія» Сенеки чи героїчні поеми зовсім
юного Марка Анея Лукіана…
Та прикладів є чимало і в драматичній
історії української літератури. Тим більше сьогодні це треба зробити, коли наша література, та й все
мистецтво, як і сама Україна, опинилася між лавинами двох глобалізаційних навал,
як зі Сходу, так і з Заходу. Сьогодні
український ринок не просто в полоні дешевої іноземної книжкової продукції, а у
володінні її виробників, крупних зарубіжних
видавничих і торговельних підприємств, які не зацікавлені в розвої ні
української книжки, ні тим більше традиційно гуманістичної, соціально
ангажованої української літератури. Більше того, уже наша суспільна
ментальність, так би мовити, наш український колективний розум і його творча
вічова частина перебуває в полоні глобалізаційних процесів: уніфікації,
денаціоналізації, деморалізації, дегероїзації…
Останнім часом дуже часто доводиться чути твердження, що криза сучасної
літератури – і не лише української, а в глобальному сенсі – значною мірою
спричинена відсутністю в ній «героя нашого часу». Чи можливо, на Вашу думку,
знайти цього героя – і де саме слід його шукати?
На жаль, це так. І, на жаль, глобальна
криза всієї світової літератури спричинена тими самими глобалізаційними
викликами, серед яких велике місце,
поряд з уніфікацією, асиміляцією, займає дегероїзація усіх національних
літератур. Подивіться, як агресивно підмінюються, нівелюються, а то й просто
стираються на рівні історичної та й генетичної пам’яті традиційно національні
символи геройства, а з ними і самі поняття про героїзм, і не обов’язково на полі
брані, а в сенсі вивищення над пороками, любові до свого рідного, пошанівку
своєї історії, свого роду і народу. Так, саме супермени американських фільмів
витиснули з нашої пам’яті не тільки легендарних національних героїв, які
боролися за волю і незалежність України, а й «дегероїзували» наших дідів і
батьків, яким ми завдячуємо звільненню від фашизму. І я не здивуюсь, коли в
недалекім майбутнім усіх наших національних героїв зарахують до терористів, а звичайне буденне геройство бути
чесною порядною людиною, не красти, не вбивати, не бути плазуном осміюватимуть
як найтяжчі гріхи і пороки. Та вже якось навіть незручно писати про нормальну
людину, яка намагається жити по-людськи, щось добре робити, тим більше боротися бодай з обставинами
житейськими чи власною недосконалістю.
Мені шкода, що сьогодні літературу
намагаються прирівняти до шоу-бізу, або й перетворити на нього; шкода, що
нині володарями умів і душ, творцями
і носіями світоглядних імперативів є не
серйозні письменники, а – в кращім випадку політтехнологи, в гіршім – гламурні безголові
і безталанні розкручені «кумири»… Відомо, і хто музику замовляє, і знаємо
«героя» – антисоціального пофігіста,
лузера-наркомана, або ж позбавленого будь-якого поняття про кодекс честі –
нового господаря життя «в законі».
Так що герой – є. Нема – героїчного
«героя нашого часу», носія позитиву, національної чи державницької ідеї,
врешті, родинних цінностей, громадянського чину. От якого героя нема. Яскравого, сильного, який би запам’ятовувався,
щось будив у душі і в голові. І не тому, що його нема в житті. Він є. Про
такого героя я написала роман «Між пеклом і раєм», який вийшов 2006 року. Але
одна тільки критик Олена Логвиненко привітала моє бажання вивести героя нашого
часу в образі кінорежисера Мирона Волинця – духовного послідовника першого
подвижника українського духу, засновника Києво-Печерської Лаври Святого
Антонія. Цей роман – про пошуки шляхів до Істини, до України і до себе,
схожого, як писав Шевченко, «на образ Божий». Роман досі улюблений твір
мислячої української молоді, як, до речі, і «Храм на болоті», герой якого –
один з колишніх призвідців аварії на ЧАЕС, нащадок героя визвольної боротьби за
Україну під проводом Богдана Хмельницького, себто з тих «славних прадідів
великих правнуків поганих». Увесь його героїзм – у покуті щоденній в чині священика забутої в
болотах поліських старовинної козацької церковці.
До
речі, цей роман дуже популярний серед школярів. Мене часто просять
надіслати книжку, оскільки малий наклад уже розійшовся. Але я не маю коштів
перевидати її. Тому спробувала законтактувати із одним потужним іноземним
видавництвом, але звідти мені відповіли,
що твір їм не підходить. Не той «формат». Як я зрозуміла, адептам глобалізації
таких творів не треба. І що я можу сказати на те, коли найвищу національну
нагороду дають за роман про домовиків і упирів?
Хоча… може й справді «герої нашого
часу» – запічна нечисть?
Чого ж тоді читачам різного віку і
уподобань так припала до серця моя зовсім негероїчна героїня – проста сільська
жінка із новели «Ганька – сама собі ворог»?
Популярність цього мікро-роману, як назвав новелу один з критиків,
утвердив мене в переконанні, що наші люди хочуть від письменників зовсім
небагато: писати про те, що будить найбільше геройство: доброту, порядність,
жертовність і любов безкорисну до ближнього.
Тоді таке банальне запитання:
що для Вас література?
Передовсім – Людиноутвердження. Без
людини, «героя» немає літературного
твору, навіть якщо його присутність, так би мовити, за кадром. Згадаймо
класику. «Інтермецо» Коцюбинського,
приміром. І не обов’язково, щоб герой був в еполетах чи при ружі. Головне,
щоб це була Людина на шляху до себе,
запрограмованої Всевишнім.
Знаю, що Ви є однією з дуже небагатьох письменників, які доволі часто й
щедро отримують відгуки на свої твори не так від критиків чи колеґ, як від
«рядових», «звичайних» читачів. Які з цих відгуків були для Вас найпам’ятніші?
І наскільки Вам допомагає в творчості такий «зворотній зв’язок»?
Так, є таке. Недавно на мій сайт надійшов від школярки із села на Рівненщині зворушливий відгук на новелу
«Ковчег для метеликів», яка дала назву збірці новел, виданій ТОВ
«Волинська обласна друкарня» минулого
року. Цю новелу я б назвала «реабілітаційною», бо писала її з метою тією ж, що й «Ганьку» –
олюднення людей, попсованих попсовим «маслітом». Герой її хлопчик – інвалід
дитинства, і все його життя важке у нашому звіриному суспільстві. Цей відгук
для мене є підтвердженням того, що мої книжки потрібні не тільки моїм
ровесникам, а й молодшим громадянам України. Радують теплі і навіть захоплені
враження студентів і молодих науковців, які пишуть роботи за моїми новелами і
романами «Між пеклом і раєм», «Покоївка», «Хижачка», «Сестра моєї самотності»,
«Цінь хуань ґонь»… Читачам подобаються романи «Мій третій і останній шлюб»,
«Грішні, чесніші за херувимів», можна сказати, що «хітами» стали новели різних
років: «Дама останнього лицаря», «Один на трасі», «Жека і Спиридон», «Театр
навпроти вареничної»,«Як перед смертю», «Ганька – сама собі ворог», «Ковчег для
метеликів» і ще з добрий десяток творів. Часто люди дзвонять, пишуть чи
підходять на виставках до мене і кажуть, що ці чи інші твори допомогли їм
пережити якісь власні негаразди, розчарування, зібратися на силі, навіть
одужати. Ось недавно зовсім Женя Кононенко, повернувшись із наукової
конференції в Польщі, розповіла мені, що одна з її знайомих тамтешніх
літераторок зізналася, що їй видужати і вирватись із депресії допоміг роман
«Мій третій і останній шлюб»… Інші просять мене перевидати окремою книжкою
автобіографічний роман «Грішні, чесніші за херувимів» і обов’язково дописати
його. Буває й так, що підказують і дуже
посутньо. Ну, до прикладу, ціла дискусія розгорілася з приводу того, яким має
бути закінчення уже опублікованої в пресі новели «Короткий танець на Віденськім
балу». Одним хотілося щасливого завершення історії про гламурних топ-модельок,
іншим – навпаки. І я змушена була, «враховуючи побажання трудящих» (звичайно,
жартую), довести сюжет до точки, трагічної розв’язки, але не ставити крапку, а все ж залишити відкритим для читацької фантазії.
Так хто ж вони, ці читачі, за віком, фахом, мешканням, психотипом – можете
змалювати щось на кшталт узагальнюючого портрету?
Знаєте, я спеціально не досліджувала
цього вкрай важливого питання, але дозволю собі помріяти, що це – народ
України, і навіть той, що живе за кордоном. Звичайно, іронізую, хоч в тім і є
доля правди. Із цим народом я спілкуюся
по телефону, в радіопередачах, на виступах, зустрічаюся на книжкових виставках, на вечорах, і навіть приятелюю. Звичайно, такий зворотній
зв’язок віч-на-віч відповідальний, але він
дає… я б сказала, відчуття чи ілюзію потрібності і затребуваності того,
що ти робиш.
Але хочу Вам зізнатися, що я виховала
свого читача. Як? А так: я про своїх
читачів писала. Про зубожілих вчительок,
вчорашніх колгоспниць, лікарок, артисток, журналісток, навіть письменниць, яких нужда загнала на базар, на
заробітки за кордон, на «траси», в любовний трикутник, глухий кут і в могилу!
Писала про розчарованих, розчавлених
«епохою перемін» наших чоловіків, яким вписатися в ринкові віражі завадила
елементарна порядність; писала і про тих, кому не завадила, і хто нагрів добре
руки на чужій біді, врешті, витягла з нашого суспільно-політичного хаосу нових
героїв: рекетирів, платних патріотів, юродивих і гендлярів святими ідеями… Але
найбільше і з великою любов’ю я писала
усе-таки про чесних людей, добрих, незахищених, свято віруючи, що своїм словом,
своїм співчуттям допоможу їм вижити. З
цього й почався зворотній зв’язок.
Пані Галино, кого з колеґ, сучасних українських письменників, Вам цікаво
читати – не тому, що вони друзі, однодумці чи просто хороші люди, а
по-справжньому? І чому саме їх?
Читаю все, що зачепить. І притьмом
сідаю писати свої враження. По моїх рецензіях і відгуках, надрукованих в
літературній пресі, можна простежити мої уподобання. Звичайно, мене цікавить
усе, що пишуть живі класики Борис
Олійник, Ліна Костенко, а також Люба Голота, Наталя Околітенко, Данило Кулиняк,
Софія Майданська, Тамара Севернюк, Дмитро Іванов, Михайло Шевченко, Михайло
Слабошпицький, Василь Портяк, Василь Трубай…. І молодші, але не менш маститі
Василь Герасим’юк, Леонід Кононович, Євген Баран, Степан Процюк, Володимир
Даниленко, Ігор Павлюк, Віра Китайгородська. Сподобався Ваш есейний дебют в «УЛГ» – «Виклик мустанґа».
Не повірите, але, працюючи над
завершенням роману «Сестра моєї самотності», я звіряла своє «відчуття
історичного моменту» з публіцистичними роздумами про наш час молодшого на
покоління свого колеги Михайла Сидоржевського у його книзі «Туга за свободою».
Хоч у нас багато спільного, але й багато особистісного.
Ви почали розмову зі згадки про мій парадоксальний
верлібр «Жіноча логіка». До речі, що для
мене в чоловіках зостається нерозгаданим, то це їхня логіка. От читаю Вас і –
зовсім інше логічне мислення, і бачення цього світу, інша естетика… я б
сказала, агресивного ексгібіціонізму, якою дуже щиро послуговуються письменники
Вашого покоління, і яка мене часом шокує. Таке враження, що відкрила щілину у чужу душу і спостерігаєш, що там колотиться. Попри те,
що у 90-х я сама шокувала читачів новелами «Я живу з монстром» і «Політ із
Серафимою». Однак я завжди намагаюся бути обережною у своїй авторській одвертості.
Ви здивуєтесь, але саме повага взаємна
до творчості одна одної зробила нас із Євгенією Кононенко подругами. Тепер я
читаю все, що вона пише, а пише вона про те, чого я не знаю, і так, як я не
вмію. Ось зовсім недавно прочитала і тут же пропіарила з чистою совістю її
книжку есеїв «Герої і героїні».
Зараз з’явилося багато талановитої, освіченої
і обізнаної зі світовим літературним процесом «комп’ютерної» молоді. Вони
встигають і своє писати, і чуже перекладати, і критикувати, і дисертації
писати… як от Олександр Гаврош, Іван Рябчій, Дмитро Дроздовський, Олександр
Михед, Дмитро Чистяк, Леся Мудрак, Аня Багряна, Леся Воронюк, Олеся Сандига,
Катя Міщенко, Оляна Рута… Ой, та багато! От жаль тільки, що деякі з неназваних
дівчат, які пробують писати, чомусь кидаються у блуди з власною фізіологією, –
чи то спокушені популярністю старших дослідниць
інтимної сфери, чи через відсутність життєвого досвіду. Маю надію, що це мине.
Ну, назвати всіх достойних бути
прочитаними і «почитаними» неможливо, то хай не ображаються незгадані, тим більше, що
не вважаю себе богами обласканим олімпійцем, який має право давати оцінки творчим людям. Я маю тільки право
давати оцінку літературному процесові взагалі, і тим, хто стоїть на шляху його поступу.
Якщо спробувати кинути оком у майбутнє – куди, на Вашу думку, рухатиметься
в найближчі десятиліття українська проза? І чи імпонує особисто Вам цей
прогнозований вектор руху?
Ви
говорите, ніби про якийсь масовий заплив чи забіг…
Хоча… літературний процес сьогодні
справді нагадує з одного боку стихійний масовий заплив, а з іншого – масований,
добре організований глобальний «потоп», завдання якого – змити дивом уцілілі
гуманістичні традиції вітчизняного
красного письменства… Таке моє враження від сучасного літературного процесу.
Але література з великої букви завжди трималася на тих одинаках, які або попереду
йшли собі «семимильними кроками», або зовсім в інший бік. Та, як виявлялося,
завжди правильним шляхом – до світла і
добра. Та ще й інших за собою вели і ведуть.
Імена їхні відомі, і мною вже
названі. На них і надія.
Що ж до
масової літератури, зокрема
прози, то хочу сподіватися, що
вона, поблукавши по темних закамарках і завулках, попорпавшись на смітниках
людських відходів, потріпавши крильця на агресивних глобалізаційних вітрах, уже
почала олюднюватись, рухатись у напрямку гуманізації, час від часу соромливо
завертаючи до чистих джерел національних
традицій та згадуючи про головного свого «героя» – людину, з усіма її проблемами. Багато «продуцентів» мотлоху
відсіялось, прийшли молоді і здібні, у яких є перспектива виписатись у
непоганих письменників з головою на плечах. Якщо ми хочемо дати собі раду з
державою, демократією, незалежністю, ми повинні ці ідеї персоніфікувати якщо не
в «героїчних героях», то бодай в образах
нормальних сучасних людей, буденне життя і внутрішній світ яких набагато цікавіший,
ніж у більшості з тих, хто називає себе письменниками. Але ж це треба самому
бути людиною, знати бодай трохи життя, знати, чим живе народ і про що думає. А
люди думають, як вижити і жити у цій державі, і якою її зробити, щоб у ній
жити, і як примусити тих, хто нею керує,
стали її патріотами. І підказки шукають у літературі, в мистецтві.
Розумію, що Вам уже набридли розмови про той ганебний для НСПУ минулорічний
скандал, коли, виключивши Вас зі Спілки, низка «літературних генералів»
втратила рештки репутації. Ну та Бог з ними, хай собі живуть, як знають… Я
про інше: не лише в Росії, як мовиться у відомому вірші Євґенія Євтушенка, а й
у нас письменник традиційно був більше, ніж просто письменником, а його слово
дещо важило й у суспільному сенсі. Однак зараз письменник опинився на
суспільних марґінесах – і чи не є це закономірним принаймні в тому сенсі, що
куди нам пхатися до суспільства, якщо навіть своїй спілчанській громаді не
можемо дати лад?
Ви повторили слово в слово мої думки,
які печуть мене, і ті словесні
філіппіки, якими я ось уже другий рік намагаюся пропекти дірку в голові і совісті монолітного
письменницького загалу. Справді, у цій ситуації не так шкода розграбованого спілчанського майна,
за яке можна було б видати стільки
достойних Шевченка і Нобеля творів, як репутації рядових членів Спілки письменників, підмоченої її
«генералами».
Не побоюся назвати спровоковані
кількома нечистивцями негативні трансформації, які відбуваються із колективною
свідомістю нинішніх членів НСПУ, зумисною спробою знівелювати, деморалізувати,
розчинити український літературний масив
ізсередини, до решти принизивши і образ, і статус письменника в очах народу, а з ним і всю українську
літературу.
У Святому Писанії що сказано? «Не
судіть пророків по словах їхніх, а судіть по ділах їхніх». А письменники – ну
що поробиш? – для українців до якоїсь міри
буденна імітація пророків. Часом, як бачимо, карикатурна. Бо пишуть і говорять про честь і совість, правду
і справедливість, на словах борються з ворогами явними й уявними, а живуть
і чинять… як прийдеться, за обставинами…
Ще й мені дорікають, що «не всім же героями бути і на барикади лізти». І це
засмутило не лиш мене, а й чимало чесних людей, які теж вірять у високе призначення української
літератури, і в те, що «поет в Україні – більше, ніж поет». Отож, дякуючи всенародній підтримці, вважаю своє вигнання із такої Спілки великою нагородою для себе. Принаймні,
мені тепер не соромно дивитися в очі своїм читачам.
Дякую за цікаву й гранично одверту
розмову. Успіхів!