Галина ТАРАСЮК: "Я ніколи не писала на замовлення, тому ніколи не вписувалась у рамки укрлітпроцесу"

137

Пригадую, пані Галино, як я ще студентом читав Вашу збірку «Горельєфи».
Це було пізньої осені, як ось зараз, і я тоді якось напрочуд гостро, аж до щему
в грудях, відчував, що справді «осінь суне, мов чумацька мажа». І ще дивувався
з того, що в людства логіка чоловіча, а в природи – жіноча (дослівно вірша вже
не згадаю, але саме цей образ чомусь засів у голові, як це часто буває з
парадоксами, які схиляють до неквапного розважання)… Відтак був отой злам
90-х, переповнений житейськими оксюморонами, з якого чимало письменників, які
доти працювали в літературі напрочуд активно, так і не вийшли; а ті, хто
вийшов, постали вже у 2000-х у новій якості. Для Вас цією новою якістю стала
проза – і в зв’язку з цим одразу декілька запитань:

– наскільки болючим був для Вас отой злам самоусвідомлення – від поета
до прозаїка?

– яким чином це позначилося на Вашому мисленні – не лише художньому, а
й житейському?;

– чому саме в цей час Ви відчули, що можете в прозі розкритися повніше,
ніж у поезії?

Узявши за приклад Людмилу
Тарнашинську, з якою зовсім недавно розмовляла на шпальтах УЛГ про літературу і
науку про неї, буду говорити довго і детально, бо бачу, що мушу дещо уточнити і
пояснити зі свого творчого життя, яке, хоч би як до мене ставились, є вже
фактом, ще не дослідженого як треба укрлітпроцесу за останні років тридцять
нашого розторганого суспільно-політичними і техногенними катаклізмами
помежів’я. Адже, як бачимо з дискусій, що розгорілися на сторінках УЛГ, нашим,
фінансованим з державного бюджету літературознавчим інституціям,не до того.
Вони як не Америку з трепетом відкривають удесяте, то шістдесятників – усоте…
Тим часом останні найцікавіші 30 років бурхливого і розвитку української
літератури залишаються для них ще «свіжими й не неусталеними літературним процесом»,
якому має давати « оцінки» не наукове літературознавство, а якась міфічна
«критика»! Я цитую Людмилу Тарнашинську тільки тому, що вона нарешті
привселюдно озвучила у своєму інтерв’ю офіційну думку всього Інституту
літератури, якому за розвінчуваннями віковічних національних міфів і
дослідженнями «великих мертвих» не до нині сущих малих і суєтних творців
літератури «на злобу дня», окрім, звичайно, тих, для яких власні сексуальні
проблеми болючіші, аніж соціально-економічні і морально-етичні проблеми суспільства
на зламі політичних формацій.

 

Ото ж бо мене й цікавить саме психологічний аспект зламу
самоусвідомлення від поета до прозаїка, який Ви пережили у 90-х. Якщо такий
був…

Болючого зламу не було. Радше
були труднощі з переходом від одного жанру до іншого. Адже, коли відкинути моє
дитяче віршування, то вже у старших класах я дебютувала як перспективний
молодий прозаїк із села Орлівки Теплицького району Вінницької області. І
дякуючи вінницьким письменникам, тоді теж молодим, Леонідові Пастушенку, Георгію
Усачеві, Іванові Волошенюкові мої перші оповідання були опубліковані в
популярній в кінці 60-х територіальній газеті «Комсомольське плем’я», що
виходила у Вінниці, і, не збрешу, мали величе-зний успіх. Річ у тім, що тоді
моя ще нелякана КДБ і незаангажована ідеологією душа писала про те, про що на
кінець 60-х взагалі не прийнято було відкрито писати в прозі. Правду кажучи,
мені самій дивно, звідки в мене, 16-тирічної селянської дитини та ще й дівчини,
з’явився інтерес до психологічного аналізу таких глибинних основоположних засад
існування народу і нації, як генетична та історична пам’ять, голос крові чи
відчуття спадкоємності поколінь, врешті, такі, заховані у наших глибинах
фізіологічних духовні висоти, як національна гордість, ненаситна волелюбність, що
не вписується у кордони жодної держави, і віковічна маніакальна мрія про свою
державу, проблема самоідентифікації в умовах «великого переселення радянських
народів»? Чому мене у юні роки не цікавило «кохання-зітхання», а такі
непідйомні проблеми як занепад радянського села, перші симптоми руйнування
патріархальних традицій, а з ними і таких основ буття української нації як
родина і громада? Саме ці теми я порушувала в оповіданнях «Мрії старого Трехи»,
«Гніздо», «»Один день із шести життів», «За сімома замками»…

 

Можливо, на Ваше таке раннє громадянське становлення вплинуло сімейне
виховання?

Звичайно, був серйозний вплив
батька, великого націонал-патріота, людини талановитої і непримиренною до
несправедливості. До речі, тато був першим моїм читачем і критиком. Але він
ніколи не хвалив, тільки казав: «Читай, читай класиків! Якщо з тебе не вийде
справжнього письменника, то хоч матимеш смак не зганьбитися графоманством».

Зате мене хвалили справжні
письменники і пророкували велике майбутнє. А тому порадили, певно, й з огляду
на вічно непевну ситуацію в Україні, від гріха подалі поступати в московський
Літературний інститут імені Горького, який на той час вважався цитаделлю
свободи духу і мислі. Що я й зробила. І пройшла величезний конкурс. Мабуть,
якась порядна людина читала мої одкровення. Але вчитися мені там не випало
через мою наївність. Богемна Москва тоді справді клекотіла свободою, і дехто з
нас, юних неофітів-нацменів, як тоді казали, піддалися цій ілюзії і активно
взялися дискутувати нібито безневинну тему: право і святий обов’язок кожного
національного письменника писати рідною мовою. Адже ж багато тоді неросіян
переходили на російську, щоб легше було пробитися до всесоюзної слави.
Підтримували нас у цій святій справі і росіяни, в їх числі такий згодом відомий
поет, який, на жаль, рано помер, Геннадій Касминін. Зрозуміло, що на нас,
фрифольників, скоро донесли «куда нада». Знаю, що на мене «настукав», звісно ж,
«землячок з циновими ґудзиками», племінник київського письменника, бездарного,
але тоді відомого, не буду називати його прізвище, бо воно вже давно забуте.
Звичайно, зацікавились моєю творчістю, перечитали оповідання і, звичайно,
знайшли там те, що шукали: модний тоді гріх – український буржуазний
націоналізм і, що найцікавіше, вплив Кафки та Камю, про яких я у своїй Орлівці
й не чула. Відтак викликали в ректорат, допитали, врешті, засумнівавшись, чи то
такі мудрі речі я сама писала, а не якийсь підпільний дядько-націоналіст із
якогось Львова, попросили «с вєщамі на виход». Так моя біографія була зіпсована
на самім початку. Зрозуміло, що після такого провалу на рідній батьківщині мене
ніхто не чекав, окрім переляканого тата. Так, зоставшись без роботи, без освіти
і навіть надії на неї, я з відчаю рвонула на Буковину, в надії перебути лиху
годину, і яка мене прихистила на цілих 32 роки. Вважаю буковинський період
свого життя найцікавішим і найщасливішим, але ще не написаним розділом свого
автобіографічного роману…

 

Думаю, що 30-літній буковинський період був головним розділом Вашого
життя. І дуже органічним. От мене й досі не покидає враження, що Ви – землячка
не лиш Кобилянської, а й Стефаника…

Життя на Західній Україні зробило
мене не буковинкою, не західнячкою, а повноцінною українкою. Як творчість Ольги
Кобилянської – феміністкою, а Стефаника – «мужицьким» змієборцем. До речі,
після перших невдач я пережила перше велике розчарування в своєму захопленні
літературою і, як у свій час Василь Стефаник, «замовкла» на десять років. Але
талант, як шило, з будь-якого мішка вилізе. Влаштувавшись на працю в районній
газеті в містечку Заставна, я небавом стала позаштатним кореспондентом обласної
газети «Молодий буковинець», в якій поряд із моїми статтями про юних
передовиків сільського господарства надрукували і кілька моїх опальних новел.
На щастя, їх помітив відомий письменник, автор популярних романів «Вишневий
сад» і «Жванчик» Володимир Бабляк і, спасибі йому, заступив мене від багатьох
нещасть і «бдітєльних» органів, допоміг вступити на філфак Чернівецького
університету і взявся редагувати мою першу книжку оповідань. Та через кілька
місяців не стало мого доброго янгола-охоронця Володимира Бабляка. І я знову
зосталася… як на белебні… Щодо книжки прози, то вона знову не вийшла. І не
могла вийти, оскільки, як мені давали зрозуміти, мої оповідання не вписувались
у тогочасні ідеологічні і стильові норми. Згодом на це натякнула мені сама
Ірина Вільде, з якою мене познайомила її колежанка, а моя викладачка латини
Зіновія Флоріанівна Пенюк. Це було на дачі Дарини Дмитрівни в карпатському селі
Дора, куди мене привезла восени 1970 року добра фея усіх юних талантів Буковини
– Флоріана.

Звісно, у ту хвилину мене охопила
така безнадія глуха, хоч вішайся! Я навіть не могла виїхати за кордон, як це
робили мої ущемлені в правах друзі-євреї. Моя історична батьківщина була тут, і
я не мала права її покидати, хіба що… відправившись в позасвіття.

 Стало все на свої місця лиш тоді, коли
Флоріана розповіла мені по секрету, крізь які терни довелося пробиватися до
зірок самій Дарині Дмитрівні. Та й взяли верх молодість і моя гіперактивна і до
всього цікава натура. З того дня всю свою енергію, всю тугу за прозою я
вкладала в журналістику, а згодом – у публіцистику, що, власне, й було для мене
– прозаїка доброю школою. Та все ж спрагу писати на високих регістрах могла
вгамувати тільки поезія.

Та, як виявилось, зовсім не
просто перейти на поезію. Звісно ж, не йдеться про банальне віршування. Цією
механікою може оволодіти будь-який графоман. Йдеться про Поезію… зовсім інший
літературний жанр, з іншими законами, з іншими вимогами. До того ж Поезію, в
якій є такі велети як Борис Олійник, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро
Павличко… Жах! Але переконав мене писати вірші Абрам Кацнельсон, великий
український поет і великий єврей, який в кінці 60-х і на початку 70-х
опікувався у Спілці письменників молодими талантами. Однак минуло майже 10
років, доки в 1976 році, дякуючи йому, а також Броніславу Степанюку, тоді
редактору «Радянського письменника», і Віктору Косяченку, який очолював на ту
пору Чернівецьку письменницьку організацію, з великими митарствами вийшла
нарешті моя перша книжка – збірочка віршів «Смерековий міст», за яку 1977 року
мене прийняли до Спілки письменників разом з нині відомими письменниками –
Михайлом Шевченком, Любою Голотою, Наталкою Білоцерківець, Ларисою Хоролець, Аллою
Тютюнник…

 

Ну от! А Ви кажете, що ніколи не вписувались в український літпроцес!

Так, і мені здавалося, що нарешті
вписалась. То була пора, коли в українську поезію разом з чималим загоном
молодих поетес не просто прийшла красива чуттєвість, пристрасна, розкута
одвертість, витончена еротика, розкішна метафора і шляхетна рима, а справжня
сексуальна революція. Принаймні, мої «Любовні сонети», де були такі одкровення:
«люблю тебе до зойку, до відчаю,// коли лежиш у травах горілиць,// коли на дні
гірких твоїх зіниць// я профіль іншої читаю…», принесли мені несподівану
всесоюзну популярність. Навіть Борис Олійник і Олесь Гончар хвалили мою
образність, особливо метафору «сходить в небі сонця кущ зелений»… Але, як тоді
жартували, «недолго музыка играла, недолго фраер танцевал»… Другу книжечку,
мацюпусінького метелика під назвою – «Множина», вдалося видати аж через 5
років, незважаючи на те, що присвятила його темі дружбі народів. Після чого я
знову випала з параметрів соцреалізму. І тільки в кінці 80-их, а точніше, під
час «перебудови», коли відчутно послабились ідеологічні преси і віжки, видала
сім поетичних збірок, і навіть у перекладах російською мовою в «Советском
писателе», сказавши все, що мала і могла в поезії, водночас звільнивши душу і
розум для нового етапу творчості. І це мала бути проза, за якою я тужила, як
той каторжник за волею. І Бог почув мене. І таких як я. І послав буремні 90-ті.

 

Та все ж, що таке було в цьому часі, яке спричинилося до Вашої
еволюції?

Мабуть, якесь шалене, божевільне,
всепоглинаюче і всевизволяюче відчуття СВОБОДИ! Сьогодні всіляко називають
90-ті. З одного боку, ми на ту пору так зжилися зі своїм «брежнєвським»
застоєм, з відчуттям стабільності, яке в нас підтримували дуже регламентовані
права і соціальні гарантії, що багатьох людей «ліхіє» 90-ті просто налякали, а
то й вибили зі звичної життєвої колії. З іншого – дали шанс тим, хто втомився
від безперспективності керованої старечим ідіотизмом держави. Так, злам у 90-х
спричинив багато людських драм, трагедій, але й породив багато світлих надій і
сподівань… Щодо мене, то я з радісним переляком зрозуміла, що настав мій час! І
ошаліло кинулася у змаги за незалежність. Створювала в Чернівцях товариство
української мови, відроджувала жіночий рух, була організатором і першим редактором
першої на Буковині демократичної газети «Час», втупила в Рух, правда, скоро
вийшла з нього через деякі розбіжності у поглядах з його керівництвом…

 Але найголовнішим для мене у цьому суцільному
душевному розкриллі було те, що у цій святій суєті мене раптом потягнуло на
прозу! Через 20 років тупого мовчання і періодичного намагання витиснути із
себе бодай якусь замальовку! І сіла писати свій перший великий прозовий твір
«Смерть – сестра моєї самотності». Як зараз пам’ятаю, перед референдумом і
виборами першого президента України 1991 року. Писала роман по досвітках, майже
рік, паралельно балотуючись від жіночого руху до першого демократичного
українського парламенту. От тільки надрукувати не було де. Годі було думати, що
таку крамолу надрукує якийсь літературний часопис. Річ у тім, що, на відміну
від політичного життя, в літературному на той час панувало легке замішання: про
що писати? Як писати? Кого славити, а кого ганити? Легше було поетам і
публіцистам, чутливим до «злоби дня».

До речі, охоплена ейфорією
свободи, я теж тоді писала переважно публіцистику. Але мене «зачіпав» своїм
«іншим баченням» політичної ситуації в СРСР Борис Олійник, і не тільки в
поезії. Особливо вразив виданий у 1990 році публіцистичний твір «Криниці моралі
чи духовна посуха». Думаю, що в певній мірі твір Олійника спровокував мене
написати роман і не в соцреалістичному, і не в ура-патріотичному, а в
психологічно-сатиричному стильовому ключі. 1992 року роман опублікував щойно
створений теж не без моєї участі «Буковинський журнал». І став справді першим
українським бестселером, який викликав неабиякий ажіотаж, і навіть скандал у
літературних, і особливо білялітературних і навіть владно-політичних колах.
Незважаючи на те, що вже був проголошений Акт про незалежність України, поважний
і впливовий на той час журнал «Вітчизна» відгукнувся критичною статтею «Усміх
Джоконди чи вишкір хижака». Мій роман «кваліфікували» як «вишкір хижака»,
нахабний наклеп на достойних людей, очорнення дійсності, злісний памфлет, не
гідний рахуватися літературним твором.

Можете уявити мій стан! Проте
саме у стані стресу я благополучно написала «маленький роман» «Любов і гріх
Марії Магдалини» (в якому спробувала відтворити, теж вперше в українській
літературі, дисидентський, або точніше національно-визвольний рух у провінції і
розправу над ним), на жаль, не поцінований критикою, а також добре відому і не
раз перевидану романтичну баладу про силу кохання «Тікаймо, Адаме, тікаймо…», з
дюжину новел, додала свої крамольні юнацькі оповідання і кращі поетичні твори,
і все це видала в 1995 році окремою книжкою «Любов і гріх Марії Магдалини».
Більше того, навіть висувалася на Шевченківську премію, сподіваючись, що мої
«дисидентські твори» і новаторські потуги оцінить честь і совість української
нації Іван Михайлович Дзюба, який тоді очолював Комітет. Але він не оцінив…
Зате оцінив народ. А згодом і критика. З’явилися статті, в яких роман
розглядався в контексті новочасної світової літератури.

Та особливо я вдячна Євгенії
Кононенко, яка в есеї «Письменниця з біографією», вміщеному рік тому в
інтернет-виданні «Літакцент», заявила (цитую): «Традиційно вважається, що
українська література доби незалежності почалася із Юрія Андруховича та Оксани
Забужко, хоча я б назвала інші імена: Володимир Діброва та Галина Тарасюк. І, якщо
Діброву ще сяк-так визнають за «предтечу», то Галина Тарасюк мейнстрім
українських літературних тусовок або взагалі не помічає, або асоціює із чимось
глибоко радянським, «совковим». Зрештою, якщо хтось вирішить пошукати дані про
цю літераторку в Інтернеті, то з її інтерв’ю, наведених на сайтах інформаційних
агенцій, постане образ дуже традиційний, із великими компонентами радянського
пафосу. Але, попри таку медійну репрезентацію, її перший роман «Смерть – сестра
моєї самотності», вперше виданий ще 1992 року, – це (свого часу помічений
колегами й забутий нині) зразок нової, аж ніяк не радянської прози. Чи не
перший повноцінний роман незалежної України».

Саме ці високі оцінки з вуст
одного з найталановитіших прозаїків сучасності спонукали мене через 25 років я
повернутися до роману, дописати два розділи і видати нещодавно під назвою
«Сестра моєї самотності».

 

І що ж? Згадали читачі «призабутий» роман?

Радше сприйняли як новий. Але
реакція, слава Богу, та ж. Одні впізнають себе і всіляко намагаються заперечити
мою присутність в українському літературному процесі, інші дякують, що нарешті
можуть прочитати об’єктивний, незаангажований жодною партійною ідеологією
художній твір про те, що в нас у державі відбувається. Я ж кажу: люди, це не
житіє нечестивих, і не інструкція, тим паче, не керівництво до дії. Це художній
твір.

 

Роман «Сестра моєї самотності» був Вашим першим серйозним прозовим
твором, написаним на Буковині у 90-х. А що було далі?

Далі, у 2000 році, був переїзд до
Києва і, схоже, початок нового і дуже плідного, дякувати Богу, етапу у
творчості. За 10 минулих років я написала 9 романів, півсотні новел, видала 12
прозових книжок, кожна з яких оцінена престижною літературною премією.

Здавалося б, я нарешті отримала
сповна сатисфакцію за всі свої «прозаїчні» митарства, однак не покидає
відчуття, що мене в числі цілої когорти серйозних письменників деякі
«тітулярниє совєтнікі» від літератури знову намагаються відлучити від читачів,
лиш в інший спосіб. Про це я й намагалася поговорити у вже згадуваному інтерв’ю
з професором Тарнашинською. Але Людмила Болеславівна, аби не зганьбити честь
«літературознавського мундира», відповідала завченими прописними істинами, як і
личить відмінниці, за спиною якої маячить світлий образ «директора школи».

 

Ваша проза підпадає під літературознавче визначення
«соціально-психологічна». Колись цей термін «заюзали» надміру частим вживанням
у неадекватному ідеологічному контексті, але «добити» так і не змогли – бо
насправді відсутність цього дискурсу дуже суттєво збіднює літературу. Це
збагнули вже навіть сусіди-росіяни, однак наша літературна мода до
психологічної, а тим паче соціальної прози про «звичайних людей» досі
залишається вкрай неприхильною, попри великий читацький попит на неї. Чому так
сталося і як цю тенденцію, на Вашу думку, можна переламати?

Маєте рацію, моя творчість знову
не вписалась у нібито адекватний національно-демократичний контекст і в
офіційний формат.

 Та якби ж то йшлося тільки про мене! А скажіть
на милість, під яке визначення підпадає проза Василя Портяка, Василя Трубая,
Валентини Мастерової, Софії Майданської, або, приміром, роман фронтовика
Анатолія Мороза «Мутант»? Чи поезія Бориса Олійника, Михайла Шевченка, Дмитра
Іванова і десятків однозначно талановитих і патріотичних сучасних письменників?

 Який термін придумали за високими кафедрами
нашого літературознавчого Олімпу для їхніх однозначно талановитих, високо
художніх, глибоко психологічних, національно-патріотичних, актуальних,
протестних, врешті, антиглобалізаційних творів?!

Як Ви самі зауважили, за бортом
офіційного визнання зостався цілий пласт високохудожньої, високопрофесійної,
людиноцентричної літератури, затребуваної широким загалом читачів. Адже термін
«соціально-психологічна проза» щонайкраще визначав основні, засадничі
імперативи не тільки української літератури, а й світової, яка традиційно за
великим рахунком мусила бути і завжди була, та й, власне, і є виразником і
поборником гуманістичних ідей, захисником соціуму, його людських прав, які
почасти зводяться до соціальних, брутально-земних проблем виживання за
будь-якої політичної формації. Водночас термін позначав цілий пласт літератури
високої якості, затребуваної масовим читачем. А вийшло так, що термін спочатку
придумали, потім «заюзали» в неадекватному, як ви кажете, ідеологічному контексті,
а відтак і нібито вже в адекватному лякливо викреслили з ужитку, нічого
натомість не придумавши геніального для визначення дуже тривкого, живучого і
злободенного напрямку у вітчизняній літературі.

Невже не вистачило розуму бодай
пояснити розгубленому, здеморалізованому, вибачайте, «затраханому»
бездарно-агресивною попсятиною масовому читачеві, що, завжди, у кожну епоху,
була і буде література масова, розважальна, і література серйозна високого
класичного регістру?! На жаль, не вистачило. І все це наслідки не тільки
наукових вислідів, а й ідеологічних метань вітчизняного літературознавства з
однієї крайнощі в іншу, і, звичайно, перестрахування літературознавчих
мастодонтів на догоду прийшлим впливам і модам, аби чимскоріш втиснутися у
«світовий» контекст і процес.

Та, слава Богу, читач сам
зрозумів, якої літератури прагне його розум і душа. І тому шукає твори як уже
визнаних ним Ліни Костенко, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського, так і не
зовсім визнаної Галини Тарасюк.

Так, мої книжки люди читають, і,
уявіть собі, завдячуючи у великій мірі тим, хто їх не визнає. А тому це
звільняє мене від образи чи бажання сатисфакції, і дає право говорити відкрито
правду про всім відомі, але не всім приємні речі. Так, на мою думку, найбільше
зла становленню новочасної української літератури в роки незалежності заподіяли
дві установи: Спілка письменників на чолі з Яворівським та Інститут літератури
під керівництвом Жулинського. Перший розвалював видавництво «Український
письменник», другий -– канони і традиції; перший гальмував літературний процес,
здебільшого переймаючись клопотами про те, до чиїх рук припливе майно Спілки
письменників, другий – дуже своєрідно використовував державні кошти, виділені
на промоції і дослідження цього ж нещасного літпроцесу; перший перетворив
українських письменників, хай і символічно-відносну «честь і совість нації», на
убогих, залежних від його депутатсько-гендлярської вельможності маргіналів без
честі і совісті, другий загнав потужну, я не боюсь цього слова, сучасну
українську літературу не просто на бездуховні маргінеси, а у якийсь
«відстійник». І не соромиться разом зі своїми підопічними про це заявляти на
кожному кроці звісно ж, на виправдання своєї бездіяльності. А пора би було
спитати шановну установу бодай про українську літературну енциклопедію, і на
якому томі вона застряла у високомудрих кабінетах?

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!