Феодосій РОГОВИЙ: «Слава добротворній людині, а вже тоді – всьому нею твореному»

324

 
 
Цьогоріч видатному прозаїкові Феодосію Роговому (1925 – 1992) виповнилося б 90 років.  Пропонуємо скорочений варіант давнього інтерв’ю Миколи Славинського з Шевченківським лауреатом, автором знаменитого роману «Свято останнього млива».
Уже перший роман «Свято останнього млива» приніс Вам популярність. Через певний час у пресі прокотилася хвиля обурення: з’ясувалося, що твір пробивався до читачів десять років. Як Ви почали писати? Невже відразу взялися за широкоформатне полотно?
Популярність була приємною для серця, але душі не порадувала. Не порадувала, бо твір писав не заради слави. Хотілося здвигнути люд. Бодай схаменути чи навіть зупинити від подальших руйнацій тих безрозсудних, котрі вбачали в подніпровському, а особливо в кременчуцькому потопі якісь глобально рятівні перетворення на краще.
Не менш хотілося зберегти унікальний закуток української землі, де ще витав, благородно діяв справжній дух народності як історичної форми, віками складуваної форми спільності порічкових людей – найдревніших поселян. Саме ця нестерпність зрушила моє громадянське сумління – мусив шукати шлях заявитися народові своїми болями. І якщо намір, приміром би, й не вдався в повноті, про нього нехай би знали лише посуляни, то й то мав би хоч якийсь там розрадницький спокій для свого збунтованого сумління: не винен, мовляв, що не зборов бездушного «прогресу», не зупинив його нищівної ходи, але ж обіруч брався й на всю силу. Це стало рушійним началом мого першого роману, хоч його творення почалося значно раніше: десь у прикінцеві два-три роки шістдесятих, коли я склав із десяток аркушів посулянських оповідок, п’ята частина з яких з’явилася друком у видавництві «Молодь» («Провідини», 1973). Немало з них були вже розділами «Свята останнього млива»
Посутня розмова довкола роману почалася  вже після його публікації. До цього, як тепер відомо, над рукописом збиткувалися, мов горобці над соняшником, люди дуже далекі від національних начал художньої літератури.
 
Ви знову й знову пишете про те, як посулянські заплави (символ незайманої природи) толочив, вижинав «прогрес», як перебрела «технічна революція» прозору-прозорісіньку протоку (це ще один символ) – «тепер на ній солярка синяком». Висновок невтішний: «Подивишся та зітхнеш і не знаходиш ради…» А шукати треба. Чи не так, адже за Вашими словами, «серцю до сліз, до неможливості жаль… беззахисних трав», «несколоченої води хочеться»?
Перелік втрат від подніпровських штучних водоймищ становитиме колись не один том з історії нашої безгосподарності, відчуватиме не одне покоління після нас. От тільки диво дивне: водоймища гниють уже не один десяток років, а людям невідоме жодне ім’я з групи зачинателів цього безголов’я. Наша, приміром Кременчуцька ГЕС, збудована достроково, прийнята державною комісією за участю Підгорного й Хрущова, ніколи не працює на всі свої дванадцять турбін: то не потрібна (!) енергія, то не вистачає води, то профілактика для половини турбін разом… Земель же угроблено (ще й досі гробиться щовесняними увалами) – ніхто не знає й не хоче знати скільки. Довалюється й градизька гора Пивиха… А хіба можна оцінити хоч уявою ту красу, те здоров’я, які нам дарувалося Природою?..
 
З особливою любов’ю Ви змалювали образ «доброго до наївності, простодушного й душевного»  Прокопа Лядовського. Вияскравлюючи ці риси, наголошуєте, що герой «був одночасно твердий і незборимий, як ідеал його народу». Які найголовніші складники цього ідеалу?
Створювати образ Прокопа  допомагав мені, допомагає  й допомагатиме в усіх тих творах, які ще зумію, встигну написати, реальний чоловік із Мокловодів, тобто з мого рідного хутора Пугачівки колишнього Градизького району, де я народився (це напроти, через річку, південно крайнього городища Воїнь з історично відомої Посульської оборонної лінії). Того чоловіка давно немає на світі, а для мене він живий-живісінький. А для мене він – мов той орієнтир на горизонті. Завершено, остаточно сотворити його образ, безсумнівно, не вдасться, хоч би я жив і двісті років. Як не вдасться ніколи й нікому зупинити розвиток живого, в ідеалі придатного й гожого, щоб здобути духовну волю, рівність суспільного становища, національне торжество. А складники народного ідеалу,  якщо коротко, – шляхетність почуттів, милосердя й доброта. Кровне чуття рідного.
 
Як  відповів би сам автор на запитання героя  роману «Поруки для батька» Нестора Самобутка: «Чи варт, брати мої, вивчати життя народу? Не ліпше просто жити по-народному?» Який зміст Ви вкладаєте в поняття «жити по-народному»?
Жити по-народному – жити мудро, тобто розважливо й неспішно, в злагоді з природою. Не висуватися над людьми, хоч би й траплялася нагода. Якщо ж відчув талант, роби, живи й шануйся таким чинним способом, щоб люди твого оточення вчули в собі потребу шанувати твій рід, твоє благородство і вміння – отже, добровільно погодилися шанувати владу твого розуму й благородного вміння. Ширше кажучи (а може, це буде й глибше), влада має бути, як і життя, звичайовою, тобто завжди непомітною, але відчуваною. Не підлеглим до неї пристосовуватися – нехай владні од них залежать.   І нарешті було б по-народному: «Мати лиш те, що необхідне; потім – мати те, що є достатнім». Будь славен, стоїчний Сенеко!
 
У романі «Поруки для батька» є  й таке міркування: «Людські звичаї, якщо їх шанувати, утримують людину в совісті… Слово неправедне звичаю не має». Які, на Ваш погляд, звичаї сьогодні особливо потрібні всім – і дітям, і дорослим?
Найперше, думається, нам зашкоджує зневага до традиційних родинних звичаїв. Не стало, як не було, ні старшого, ні меншого. Не стало, не стає того сімейного ладу, коли  слово дідуся, бабусі, батька, матері, старшого брата чи сестри було узаконено. Як праведний звичай, за яким жили, якого не цуралися. Або й те, скажіть мені на милість: куди дівається слово честі, шана й терпеливість до ближнього, подружня, товариська вірність? Чому селяни їдуть із  поля мовчки, а молоді танцюють радше ритмізовані первісні ритуали, аби лиш не своє? Стає у незвичай навіть розмовляти рідною мовою батька-матері. Десятки «чому» без чесних відповідей і породили, мабуть, той нігілізм, який перевернувся й став своєрідним, таким собі байдужливим протестом у відповідь на тривале порушення суспільної законності й соціальної правди…
 
 Свирид, один із героїв роману «Поруки для батька», на сирій напільній стіні замість святого намалював Шевченка. Чи не настав саме той час, коли конче необхідно заново перечитати всю творчість Кобзаря, показати не тільки його велич, а й духовну неминущість, дієвість, суголосність добі очищення, переоцінки цінностей?
Мальований портрет Шевченка на сирій селянській стіні замість давнього чи зовсім недалекого святого – не промовиста деталь, а клич до народу, якого всякі брехуни та провокатори прагнуть звести з праведного шляху. Позбавити людей історичної пам’яті. Вибавити з них, з їхніх сердець не лише слово Тараса Григоровича, апостола правди й науки, а й цілу мову великого українського народу.
Кобзар сьогодні для нас – особливо велика поміч. Не тільки тому, що він, либонь, єдиний із геніїв світу,  переніс, витерпів отаке мучеництво, не скорившись своїм катам, нищителям нації. Шевченко потрібен нам сьогодні, як вогонь Прометея, його золоті пісні запалюють і кличуть.
 
Не можна не погодитися з Вашим твердженням: «Нашого насіння не скоренити». Але що слід робити, аби воно густіше врожаїлося? І хто найчастіше намагається похитнути «родовий наш доброзвичай»?
Можливо, не для всіх переконливо, але повторюю: щоб «нашого насіння не скоренити», треба для певного початку, як на мою гарячу кров,  переймати дітей своїх і внуків, з колиски починаючи, національною свідомістю, священним духом Кобзаря. І зовсім не досить лише в дні  Шевченкових свят швиденько відбутися віршованими деклараціями на його честь – нехай він сам великий, звучить, як океан, як наша рятівна молитва, як громадянський маніфест.  Як довічний заповіт і наука для нашої нації. Лунає щодня і всюди:  у дитсадках, навчальних закладах, театрах, клубах, у піснях і музиці… Він сколихне й розбудить не одне схололе серце, не одну дрімотну душу. В ньому є все до крихти, щоб стати патріотом, громадянином, борцем, щоб не похитнувся  «родовий наш доброзвичай» жити в труді, у вольностях. [ …]
 
Відомо: з минулого слід брати вогонь, а не попіл. Ця думка зустрічається і у Ваших творах. Але що все ж таки треба робити з «попелом»? Розвіяти на семи вітрах? Чи все ж таки пам’ять свою треба ятрити? Знати про все – і добре, і погане, і навіть потворне – й страждати? Страждання приносить очищення?
«З  минулого візьми вогонь, а не попіл» – гарний образ, в якому кожне слово говорить більше, ніж воно означає. Попелу не треба розвіювати на семи вітрах: адже він-бо нерідко оберігає іскри вогню. Додам тільки, що дров’яний вогонь і текуча вода – улюблені мої образи.
Страждання, як на мій життєвий досвід,  очищення не приносить. Вистраждати можна свободу власної  душі, переконання, правду, любов… А може, й свою долю? («Щоб менше страждати, треба менше хотіти», – зручно, вигідно й дешево).
 
«За тиждень той день… Якраз той, коли відкривають пам’ятник на братській могилі, на граніті карбують імена потоплих на Дніпрі, побитих, постріляних… подушених… замучених мокловодівців і мозоленців ген на землях од океану до океану». Оповідач із тривогою запитує себе: «Куди ж упишуть Окраїнця Корнія, мого батька? Чи хоч кудись? В яку пам’ять»? Слово «пам’ять» не один раз зустрічається в романі «Поруки для батька». Чому так багато думають про неї герої, до речі, не тільки позитивні, а й негативні?
Кожен із нас, живучи, постійно прагне, шукає собі помочі, надійної опори, тобто сили, яка була б доступливою й завжди згідливою підтримати нас, давати основу для перших, приміром, розумінь навколишнього світу, для вироблення потім своїх переконань, орієнтирів, а зрештою й власних дій як звичайно житейських, так і громадських. Найчастіше в цьому допомагає людям пам’ять – ближча, далека й найдальша історична пам’ять нації, писана чи усна. Вона, як відомо, є і світлою, і сумною, лихою, чорною, недоброю,  але ніколи вона не буває чужою, бідною чи зрадливою – непідробна народна пам’ять, століттями збережена в піснях  та думах (якщо говорити про історичну пам’ять українців) Найпростіший елементарний приклад: відкинь чи забудь, приміром, життєвий досвід свого рідного батька – не виживеш на голому місці. А якщо й житимеш, то не вперед. Найменша травинка (а ти і єсть у матері-природи свідома особина-рослинка) повторюється щоразу в новому зрості, в іншому цвітінні і навіть насінні, але з одного й того ж кореня довічно.
А що герої мого нового роману багато думають про пам’ять, – значить, вони на неї так чи інакше спираються, довіряють їй. Борються за неї чи проти неї. Оберігають, якщо пам’ять ревізують чи віднімають. Люди праведні й чесні хочуть її мати всю і завжди, як чистий хліб, як чисту воду, як чисте повітря, без яких немає, не може бути здорового життя.
 
 За Вашою концепцією, «людина ніколи не може бути в усіх вимірах правильна, як не буває таким життя… Головне – не кришитись. Бути цілою хлібиною (паляницею) до самого поминального столу». Звісно, люди – не ангели. Але чи не відлунився в цьому міркуванні мотив самовиправдання: мовляв, такий був час, обставини змушували тощо?
У наведених рядках немає ніякісінького мотиву самовиправдання. Тим паче, коли його розглядати в контексті роману «Поруки для батька», виходити з ведучого задуму твору. Поруки для батька слід би в даному разі тлумачити і ширше, і глибше. Як на моє чуття й розуміння, згадувана формула «не кришитись» звучить своєрідним закликом жити стійко, мужньо, стоїчно. Не ласитися на спокуси, знади чи якісь інші, завжди підступні й принизливі підкупи. Всіма силами відстоювати свою людську гідність хоч і перед усім білим світом. Боротися за свій талант, за своє право на свобідне життя й працю.
 
 Що найстрашніше, найнебезпечніше в логіці й філософії сталінізму, з яким ще й нині доводиться стикатися?
Сталінізм – злоякісна хвороба, що вела засліплених до виродження і морального, і духовного, і фізичного. Узурпована влада трималася на нечуваних методах насилля. Застрашені жорстокістю, люди робилися раболіпними, лицемірними, байдужими – маємо роботу для дітей і для внуків…
Раболіпство в найнижчих і найвищих своїх проявах така бридота,  для якої шкода слів… нема на нього пекла! Який це стид і сором – підмазатися, підлеститися, підмаститися… брати липкі підноси!
А скільки в нашій літературі (і не тільки в українській) плазом полізли в лауреати і навіть у класики, як тільки зачули розвинутим своїм нюхом, що не стає духу Твардовського, Симоненка, Тютюнника, Шукшина… Яке безчестя – добувати, випрошувати! Куди дівається гідність подібних особин у літературі – плазом лізти на популярну видноту, снувати з себе сіре павутиння й торочити наївним, що все це видатне, примірне…
 
 На думку дільничного міліціонера Григорія Стеценка, Леонтій Корнійович «досить цинічний», бо вивісив у класі плакат: «Говори, що думаєш. Роби, що говориш». Чому так важко утверджується в житті ця проста істина, чому чесне слово високо цінується, але так рідко чується?
Це все наслідки тривалої, незмірної безвідповідальності перед законом, людьми, власним словом – безвідповідальності наших високих і найнижчих командирів. Непідвладні й непідзвітні, великі й найменші диктатори десятиліттями говорили людям одне, думали собі своє, а робили, що хотіли. Так їх було навчено, такий було задано стиль, так вони й звикли. Тепер вельми дивуються отакі «слуги народу»: чому це маю говорити, що думаю й робити те, що говорю? Як же можна панувати без кастової закритості? Ця категорія чиновників, думається, не зуміє перебудуватися, відмовитися чесно від командирського стилю управління. До кінця буде триматися свого, вольового, як та воша кожуха, поки того кожуха не вивернути сподом до людей… до їхньої волі.
У листі до мене Віктор Петрович Астаф’єв, російський наш письменник, міра чеснот і громадянської відваги, писав, пояснюючи насильницьку смерть, – даруйте, що відважуся сказати, – мого товариша Григора Тютюнника, листи якого так довго жалію публікувати (здається, опубліковані, вони втратять частину своєї святості): «Він, будучи абсолютно чесним, згорів серед безчестя». Чи багато з нас абсолютно чесні? Скажіть мені, то й я скажу…
 
Що Ви вкладаєте в поняття «свобода душі», яку вважаєте найціннішим скарбом?
Свободу душі я розумію, як згадані слова із плаката: «Говори, що думаєш. Роби, що говориш», тобто як нерозривність слова й діла, як беззастережний прояв свого сприйняття й розуміння всього білого світу в усіх його закономірних протиріччях. Чому не смію робити, діяти, творити за своїм хотінням, по своєму розумінню, якщо я нормальна людина з усіх чотирьох сторін? Виходить, мій дух вічно обмежують? А людина без душевного пориву – не вся людина.
 
Ви переконані, що «наш люд ладен забути цілі муки за одне ласкаве слово». Чому? Чи така сила його, чи, може, тому, що воно дуже й дуже рідко лунало, чи ще з якихось інших причин?
Маю на увазі найперше селян, істинних, уроджених, талановитих хазяїнів, нашої ще й нині опори в економічному, духовному, традиційному смислах. Вони в нас завжди винні, завжди піддослідні, завжди «пережиток». Тому їм все життя хочеться ласки, як малим дітям.
 
Які «больові точки» сучасного села Вас найбільше тривожать? Як живеться, зокрема, тим, хто «надто чуткий на правду», хто нізащо не назве біле чорним? Чи високо цінуються згадані споконвічні чесноти?
Тривога моя і печаль – втрата інтересу до землі як до єдиної можливості свого існування.  Слово «правда» (раді, що допалися) вже так ми завживали, в минулі часи ще й оббрехали, що селяни його часом «недочувають»: ваше діло, мовляв, балакати, а наше – слухати. Вже чули-перечули всякого, а коли ж ми свого хліба понаїдаємося? На казане ціна падає. Людям ждеться видимого діла («Ти вже мені так увірився своєю балачкою, що іноді й слухать неохота»).
[…] Я не міг ніколи, не міг навіть жестом чи інтонацією говорити дітям неправду й про це знали в школі, в селі, в районі – за двадцять сім років вчителювання…  Все почалося звичайно собі: секретар парторганізації,  стрівши одного разу мене на свинофермі (там я роками працював агітатором, щодесятиденки випускав стінгазети, крім своїх щотижневих, класних), запросив вступати в партію. Я погодився, хоч зауважив при цьому, що я колишній репатріант (на ті часи це вважалося неабиякою громадянською шкодою, «зяном», як мовилось на Посуллі); що був невільником у Німеччині, працював на шахтах Рура, мов той галерник із невольних козаків, бо шахта стара, глибока (1620 метрів), а довбати вугілля відбійним молотком можна було тільки на колінах, а то й лежачи – так низько в забої. Та Сергій Дмитрович заспокоїв, упевнив і тут же написав рекомендацію (пізніше – голова колгоспу, завсвинофермою також). Приїхав у школу на довідки (чи на розвідки) інструктор райкому… Минули місяці. Всі мовчать. Я написав листа до першого секретаря з тривогою, з пристрастю (правував тоді Василь Ус, забув, як по батькові, не прочуваю, де він тепер). Відповідь була коротка і теж не без пристрасті: «Ми располагаєм даннимі, що такіє люди, як Ви, очень дальокі от партії» (копія з листа).
Діти, звичайно, дізналися від батьків про цю веремію довкола моєї персони, довго-предовго допитувалися, коли, мовляв, приймуть вас у партію, щоб і ми знали, бо прийдемо до вас з польовими квітами, які ви любите… А я не знав, що їм, крім правди, сказати – все відкладав розмову до наступної виховної нашої години, аж поки вони самі, вже вирослі (їх півсела, моїх вихованців), не зрозуміли істини, признатися, з моєю поміччю, і тепер її іноді невесело згадують. Згадують, як і я, натрапивши в столику на свої уже давно недійсні рекомендації зразка 1965 року.
 
 Чому Ви вважаєте початком нового саме намагання «вчити дітей поклонятися красі й доброті найперше»?
А кому-чому найперше людина мусить (молода – найпаче) поклонятися, як не красі й доброті? Вони разом рятують світ, а не сама краса. Не хочу вірити, а хочу лиш сказати, що надшвидкий «ентеерівський» розум може одного разу не помітити, забитий памороками, не тільки краси з добротою (до білого світу), але й самого життя, сягнувши в перегонах… до якої фатальної межі?
 
Хотілося б, аби Ви обґрунтували свою паралель: «нема сильнішої краси, як вогонь, що горить полум’ям» – «справжня краса слова також віку не має».
У цій паралелі, як мені серцем чується, так багато асоціативних ниток, інтуїції, емоційних забарвлень, семирайдужних кольорів і відтінків, що сказати точніше, краще я не зумію.
 
Ви довіряєте більше серцю, ніж розуму?
Коли бачиш дівчину з хлопцем в народному танці або дитинча в траві, в зеленому чистому купелі,  коли споглядаєш вічну природу, дров’яний вогонь чи струмливу річку – на тобі красу, моє серце! Уявиш колективізацію, переправу на Дніпрі, чорнобильський четвертий реактор або «ворогів народу» – не вистачає серця, німіють чуття… Розум болить, сердиться, що не здатен всього того пояснити стражденному серцю.
 
Які твори останнього часу справили на вас найсильніше враження?
Аж цього року прочитав і перечитав «Котлован» Платонова. Це виняткова річ і неповторна. Немає в мене слів, щоб оцінити геніальність автора. Справді, люди добрі, без такої правди соромно жити на світі, як стидно жити без істини.
Що не читай – кожен твір по-своєму вражає, по-своєму й збагачує. Маю давню звичку: заразом читаю чотири, п’ять, а то й шість різноманітних книжок. Крім, звичайно, газет і журналів та серії «Вершини світового письменства». Ні від кого ніяк не дізнаюся: хто, як і де визначає твори для цієї вершинності?
 
Чого найбільше бракує нинішній українській прозі?
Національного життя й соціальної гостроти. Правди й сумління.
 
Ви щедро вводите до творів народнопоетичні звороти, прислів’я, приказки, постійні порівняння, широко користуєтеся призабутими словами, діалектами, архаїзмами… Впадає в око, що  Ви завжди, коли відчуваєте, що ті чи ті слова може не зрозуміти читач, у різні способи тактовно пояснюєте, розшифровуєте їх. Отже, цілком свідомо дбаєте про розмаїття мовної палітри?
[…] Мова для письменника, як зерно для землі: яким посієш, таке й зійде. Нехай супротивники скажуть, що мене тягне почванитися, покрасуватися, але нізащо не візьмуся читати ні цікавого сюжету, ні закрученої інтриги, коли не вчую у творі красивого ладу мови. Тут же мушу сказати ще один свій забобон: навчитися мови неможливо. До неї людині дається разом із кров’ю уроджене чуття. Як чуття до світла, до музики, до гармонії. Можна навчитися правопису, запастися до можливого лексикою, пам’ятати сотні й сотні приказок, прислів’їв чи народнопоетичних зворотів-зразків, а справді художнього, високохудожнього твору не написати, якщо всього цього не відчувати. Не знати ні міри йому, ні ціни, ні місця..
Мовні взірці для мене – твори Квітки-Основ’яненка, Котляревського, Шевченка, Лесі Українки, братів Тютюнників, Гончара, переклади Лукаша, Бориса Тена, Содомори…
 
Як ставитеся до того, що нині комп’ютери і малюють, і пишуть вірші та музику, і грають у шахи?
«Живого» комп’ютера я ще не бачив. А того, що начувся про нього та начитався, не досить, аби займати якусь позицію. Комп’ютер  – витвір людського розуму. Вірші, музика, гра в шахи – теж. Отже, слава добротворній людині, а вже тоді – всьому нею твореному…

1988 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!