“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
Перед тим як читач прочитає запропоноване його увазі інтерв’ю, хотілось би згадати твори письменників – Салмана Рушді, Роберто Савіані і Маріо Варгаса Льйоси. Першого засудили заочно до смертної кари в Ірані за роман «Сатанинські вірші», другого неаполітанська мафія змусила піти у підпілля за викривальний роман «Гоморра», ну а третій у книзі «Сон кельта» переповів сповнену драматизму біографію колишнього британського консула Роджера Кейсмента, підданого суспільному остракізмові за його нестандартну сексуальну орієнтацію і викривальні звіти, де описувались злочини європейських колонізаторів на африканському континенті. В усіх трьох випадках саме заборона результатів творчості письменників і державного службовця зробила їх суспільними ізгоями, нездатними протистояти грубій силі державної машини, керованої, в одному випадку, ісламськими фундаменталістами, а в іншому ‑ прихованими корупціонерами і расистами. Щось подібне сталось і в Україні, коли на початку 2000-х, з подачі державної інституції, один із районних судів Києва фактично заборонив прозовий твір вже відомого на той час в інтелектуальних колах письменника, повністю вилучивши з книгарень книжковий наклад. Ті, хто наважився на такі кроки, напевне, слабо уявляли, з ким і з чим вони мають справу. Аби в цьому переконатись, варто ознайомитися з фундаментальною працею доктора філологічних наук Фелікса Штейнбука, що стала приводом згадати події 15-річної давнини.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Фелікс Штейнбук
Вже в передньому слові до двотомної монографії «Під “Знаком Саваофа”, або “Там, де…” Ульяненко» Ви, звертаючись до читача, згадували про сумніви, що виникали стосовно того, чи варто взагалі було братися за таку складну справу, як аналіз літературного спадку Олеся Ульяненка. Цікаво, що Вас зупиняло і, навпаки, додавало впевненості неодмінно це зробити?
Коли маєш справу із творчістю митця, який не вписується у традиційні рамки фактично чи не усіх суспільних стереотипів, то тоді ти об’єктивно змушений відміряти навіть не сім, а сім разів по сім. Отже, коли я перший раз публічно виступив із доповіддю про роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» на одній із наукових конференцій у 2017 році, то моя колишня викладачка, а на той момент титулована філологиня, яку я дуже шаную, під час обговорення закинула мені, що я загорнув аналіз цього твору у блискучу (в усіх сенсах!) філософсько-літературознавчу обгортку, але ж насправді ми усі, мовляв, добре розуміємо, що йдеться про ницу та безталанну чорнуху, яка не варта уваги серйозних науковців! Це одна крайність, у якої, до речі, чимало прихильників. До іншої крайності, натомість, належать ті, хто вважає, що Ульяненко – це такий собі сучасний Савонарола, тексти якого слугують наверненню грішників на праведний шлях. Як бачите, попри зовнішню відмінність, творчість письменника з обох позицій розглядається як дуже далека від власне творчості літературної, а тому жодна з них мене не влаштовувала. Однак 2010 року я першим в Україні розробив і захистив як докторську дисертацію тілесно-міметичну методологію аналізу художніх творів і навіть апробував цю методологію у посібнику для студентів «Українська література у контексті тілесно-міметичного методу» (2013), а також поглибив та поширив цю методологію за рахунок топологічного підходу у монографії «Конвергенція тілесних мікротопосів у сучасній світовій літературі» (2014). Цей ґрунтовний методологічний фундамент і надав мені впевненості у тому, аби запропонувати цілком відмінний спосіб на інтерпретацію творчого доробку Олеся Ульяненка.
Напевне, в біографії письменника є три ключові моменти, які позначились не лише на його творчості, а й на самому житті. Це присудження йому у 1997 році Малої Шевченківської премії за роман «Сталінка», накладання на нього анафеми УПЦ Московського патріархату за роман «Знак Саваофа», скандал навколо роману «Жінка його мрії» після «порнографічного» вердикту Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Як це все, з Вашої точки зору, вплинуло на Олеся Ульяненка, скажімо, внутрішньо зміцнило, чи, навпаки, дезорієнтувало і внесло деструктив?
Звісно, навряд чи знайдеться людина, на яку не справили б враження подібні прикрі події. Зрештою, на думку друзів Олеся Ульяненко, зокрема нашого славетного режисера і водночас його близького друга Мирослава Слабошпицького, дев’ять місяців судового процесу у зв’язку із звинуваченнями у порнографії та забороною роману «Жінка його мрії» дійсно фатально вплинули на стан здоров’я письменника і, можливо, прискорили його смерть у віці, коли для багатьох життя тільки починається, тобто у 48 років. Але парадокс полягає у тому, що, на моє переконання, якби навіть Олесь Ульяненко знав напевно, що за свої романи він буде смажитися у пеклі, то і тоді він все одно писав би і написав все те, що залишив по собі. Справа у тому, що для нього писання було не забавкою і не способом заробітку абощо, а формою існування. І тому суспільно значущі скандали могли негативно впливати на нього як на людину, але вони у жоден спосіб не здатні були нічого заподіяти цільності його таланту. Це не означає, що він як письменник не змінювався, – змінювався: порівняти хоча б його романи, наприклад, «Софія» та «Перли і свині». Але, як на мене, ці зміни зумовлювалися не зовнішніми чинниками, а внутрішньою творчою еволюцією.
В якості епіграфа до книжки Ви використовує висловлювання Євгена Пашковського, де він згадує, через які випробування довелось пройти Олесю Ульяненку, зокрема, «катування по божевільнях», «капезе», «дім скорботи». Мабуть, це не пройшло для нього безслідно, бо коли читаєш його романи, вражаєшся якоюсь достовірністю описаного…
Безперечно, вибачте за трюїзм, але обставини особистого життя тією чи іншою мірою впливають на будь-якого письменника і на автентичність змальовуваного ним життєвого матеріалу. Однак якщо ми говоримо про Олеся Ульяненка, то такий вплив давався взнаки передусім на характері тематики його творів. Натомість якщо говорити про їхній зміст, то… Я, звісно, не знаю, як і чому люди стають письменниками, але, познайомившись з біографією Олеся, я переконався у тому, що на загал він не повинен був стати письменником. До речі, коли Ульяненко, за його спогадами, приніс свій перший роман Віталію Коротичу, то тодішній метр радянської літератури не повірив, що його написав Олесь, і прямо звинуватив тоді ще молодого чоловіка у плагіаті! Зрештою, Ульяненко був чи не єдиним сучасним українським письменником, хто навіть не отримав вищої освіти. Але коли ти, наприклад, у романі «Вогненне око» читаєш про те, що «пагорби» починають «диха[ти] важкими грудьми», «небо» виявляється «затягнут[им] чорними хмарами, з вилізлим, зеленкуватим, мов у потопельника, оком місяця», а «світанковий розпач губи[ть]ся, розсипаючись жужеллю ночі, під ґвалтом бездомної псюрні», то жодних сумнівів у тому, що цей концентровано-метафоричний світ створено несамовито талановитим майстром слова, вже не залишається.
Аналізуючи такі романи Ульяненка як «Сталінка», «Вогненне око», «Богемна рапсодія», «Син тіні», «Під знаком Саваофа», «Дофін Сатани», «Там, де Південь», «Хрест на Сатурні», «Жінка його мрії», «Квіти содому», «Серафима» та інші, Ви вступаєте в полеміку з іншими літературознавцями, критикуючи їхні конотації. Наведені Вами аргументи виглядають дуже переконливо, бо «вони мали б стерегтися спрощених інтерпретацій надзвичайно складних проблем». Якщо узагальнити: в чому Ви вбачаєте прорахунки вітчизняного літературознавства в оцінці творчого доробку Ульяненка?
Передусім, користуючись нагодою, я б хотів уклінно подякувати усім дослідникам (за винятком анонімів, а серед «критиків» Ульяненка були, на жаль і такі!), з працями яких у першій частині монографії я полемізую, тому що, по-перше, їх не так вже й багато, а по-друге, заперечення їхніх інтерпретацій дозволило мені ствердити, що сприйняття творчості Олеся Ульяненка або як моралізаторських «трактатів», або як зразків аморальності виглядає, щонайменше, непереконливо, а подекуди просто абсурдно. Втім, з іншого боку, це заперечення – заперечення, звісно, діалектичне! – змусило мене запропонувати свій варіант аналізу його художніх здобутків, якому я і присвятив другу частину свого дослідження. І в цій другій частині, крім традиційних аспектів стосовно особливостей жанру, стилю, тієї ж образності або національної проблематики й інших елементів поетики, я зазіхнув на такі аспекти, які до останнього часу фактично не розглядалися українським літературознавством. Я маю на увазі, зокрема, не тільки тілесну чи гендерну проблематику, а й проблематику гомосексуальну чи навіть сексуально-перверсійну. Щобільше, в останньому розділі я спробував використати взагалі інноваційну методологію, оскільки проаналізував окремі топоси, характерні для творів Олеся Ульяненка, використавши ізометричний підхід. Йдеться, наприклад, про взаємодію у творах письменника таких суміжних, але не тотожних топосів, як місто і міст, або топосів маргінальності та абсурдності, або, врешті-решт, топосів відчаю і надії. У результаті відкрилась несподівана, але напрочуд продуктивна перспектива, відповідно до якої твори письменника заграли новими філософсько-естетичними сенсами.
Як дізнається читач з Вашої розповіді, Олесь Ульяненко був віруючою людиною, греко-католиком. Описуючи у творах моральне падіння людини, чи вважав він, що лише Бог може зарадити цьому лиху?
Розумієте, коли ми чогось не знаємо або не можемо зрозуміти, то тоді людина за першої ліпшої нагоди звертається до того, хто мав би знати відповіді на усі ці вкрай складні питання. Інакше кажучи, Ульяненко – це письменник, який не міг втямити, як істота, створена за образом і подобою Божою, може бути не лише автором «Іліади» чи «Джоконди», а й будівничим Освенциму чи ГУЛагу або ж, наприклад, просто Нікандричем – персонажем із його роману «Сталінка», який був кримінальним авторитетом, але при цьому зводив хлопчиків-підлітків та ще й заражав їх при цьому сифілісом. Втім ці маленькі «витівки» «останнього сталінського вурки» не завадили влаштувати на його похоронах справжню тріумфальну ходу і поховати цього покидька не де-небудь, а на Байковому цвинтарі, «на тому самому місті, де хоронять героїв праці і батьківщини». Тож, зважаючи на ці та інші обставини, покладатися на Бога було б, вочевидь, не зовсім виправданим, а тому Ульяненко вчащав не до церкви, а фанатично присвятив себе писанню романів, у яких і шукав художніх рішень геть карколомних проблем. Та, як на мене, ці рішення лежали аж ніяк не у моральній площині, бо йшлося все ж таки не про недільні казання, а про високу літературу.
Тема смерті превалює у творах письменника. Багатьох це вводить в оману, оскільки вони у цьому вбачають суцільний негатив, відкидаючи будь-який конструктив. Ви ж цитуєте Монтеня, який стверджував, що «міркування про смерть – означає думати про свободу», бо «хто навчився вмирати, той розлучився бути рабом». Зараз ці слова дуже багато вартують в умовах війни…
Так, я скажу Вам навіть більше! Адже я закінчив писати монографію ще 2021 року, тобто за рік до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, і тепер, коли військові дії високої інтенсивності тривають вже третій рік поспіль, з усією очевидністю виявляється нагальність художніх та філософських рацій Олеся, який у своїй творчості не боявся говорити, писати, навіть «волати» про те, що не варто ховати голову у пісок від цієї та й інших проблем буття, а необхідно сміливо рушати, за його словами, «на край ночі, щоби дослідити смерть». І ось тепер нам вже не треба нікуди рушати, бо смерть стала частиною нашого існування, а отже, чи не приречено потребує свого осмислення. І тому я переконаний, що значення літературної спадщини Олеся Ульяненка буде з часом тільки зростати.
Ще одне з багатьох звинувачень, висунутих проти творчого методу Ульяненка, це присутність у його романах мізогінності. У зв’язку з цим, чи можна його окремі твори поставити поруч з такими літературними шедеврами минулого як «Лоліта» Набокова, «Тропік рака» Міллера, «Коханець леді Чаттерлей» Лоуренса та ін.?
Олесь Ульяненко і його твори завдяки так званій Національній експертній комісії України з питань захисту суспільної моралі і її ганебному вердикту, у якому письменника звинувачують у тому, що «художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача» (!?), вже за замовчуванням поставила його в один ряд із Г. Флобером і його «Пані Боварі», В. Набоковим і – «Лолітою», Д. Г. Лоуренсом і – «Коханцем леді Чаттерлей», С. Беллоу (Нобелівська премія) і – «Герцогом», Дж. Кутзеє (Нобелівська премія) і – «У глибині материка», Дж. Апдайком і – «Давай одружимося» та «Бразилією», М. Етвуд і її романом «Ласий шматочок», Е. Єлінек (Нобелівська премія) і її романами «Хтивість», «Коханці», «Заздрість», а також із маркізом де Садом, Л. фон Захером-Мазохом, А. Нін, Г. Міллером, Ж. Жене, Ч. Буковські тощо. А якщо повернутися до питання про мізогінію, то, навіть не заглиблюючись у проблему, а керуючись винятково формальними ознаками, можна зробити очевидні висновки, а саме: з 14 завершених і надрукованих романів назви трьох однозначно вказують на жінку – «Жінка його мрії», «Серафима» і «Софія», а роман «Ангели помсти» складається із трьох частин, які відповідно називаються – «Марго», «Альма» і «Танька». Натомість на чоловіка вказують лише назви двох романів: «Син тіні» і «Дофін Сатани», ну, чи трьох – якщо згадати ще «Знак Саваофа», але Саваоф – це Бог-отець, та й виходячи із назви, йдеться не про Саваофа, а про його знак. Втім якщо серйозно, то Ульяненко як автор взагалі не робить різниці ні між жінками і чоловіками, ні між гетеросексуалами і гомосексуалами, ні, врешті-решт, між українцями чи, наприклад, євреями. Кого він і справді тотально, м’яко кажучи, не сприймає, то це московських попів, яких він ще 20 років тому цілком виправдано вважав п’ятою колоною росії!
У своїй літературно-критичній праці Ви згадуєте про три табу, до яких вдалося людство у процесі еволюції – сексуальна обмеженість для запобігання хаотичного розмноження, регулювання харчового інстинкту, відмова від інцесту. Як це все корелюється
з літературною спадщиною Ульяненка?
Попередньо я вже говорив про те, що Ульяненко порушує будь-які стереотипи та обмеження, а оскільки сексуальне і харчове табу, а також табу на інцест є базовими, то його романи фактично виростають з історій про порушення цих табу. Щоправда, крім харчового табу. У творах Олеся Ульяненка його персонажі дуже мало їдять, а якщо і їдять, то це, як правило, описується як виразно огидне та бридке дійство. Водночас письменнику неодноразово закидали те, що він приділяє підвищену увагу протилежному процесу, який становить результат поглинутої їжі. І це правда. Ульяненко був першим українським письменником, у творах якого персонажі не тільки їли, а й вдавалися до дефекації. Тому у своєму дослідженні я не оминув і цю тему. Очевидно, що це надзвичайно складна тема, і тому, наприклад, в усій світовій філософії знайшовся лише один мисленник – французький філософ Жорж Батай, якому стало снаги та сміливості піддати філософський рефлексії цю тему. Тож якщо повернутися до, сказати б, поетики лайна, то з’ясовується, що це не спорадичне, а систематичне звернення письменника у його творах до теми цього своєрідного тілесного субституту* також пов’язана із намаганнями дати раду сумнівам щодо суперечливого характеру людської істоти, яка, зокрема, у перервах між молитвами змушена вдаватися до фізіологічних процесів, які об’єктивно заперечують божественну природу людини, а відтак неодмінно додають їй більше людського шарму.
В літературній обоймі Ульяненка є роман, який Ви особливо виділяєте. Маю на увазі «Хрест на Сатурні». В ньому, за Вашими словами, автор одним з перших у вітчизняній літературі взявся за сюжет, відтворення якого тривалий час було табуйоване як у світовій культурі загалом, так і в національних традиціях зокрема. Про що, власне, йдеться?
У романі «Хрест на Сатурні» йдеться якраз про третє базове табу – про табу на інцест. Там, на відміну від інших романів письменника, представлено просто карколомний сюжет, у результаті якого рідні брат і сестра, не знаючи про свою спорідненість, зустрічаються, закохуються, одружуються і народжують сина. Та коли дитинча трішки підростає, то він випадково раниться, і оскільки неможливо було зупинити кровотечу, то тоді і з’ясувалося, що дитина страждає на гемофілію. Я не буду переказувати подальший зміст і фінал цієї історії – скажу тільки, що навіть після того, як головні герої роману Олег і Світлана дізналися про те, що невільно стали перпетраторами** і фактично через це згубили свого первістка, вони все одно не перестали кохати один одного. А отже, про що б не писав Олесь Ульяненко, він завжди писав не про те, «як важко бути Богом», а проте, як нестерпно складно бути людиною!
Бібліографія, використана у процесі написання наукової праці, нараховує понад шістсот джерел. Тут труди Зігмунда Фройда, Ріхарда фон Крафт-Ебінга, Фрідріха Ніцше, Мішеля Фуко. Останньому належить праця «Передмова до трансгресії***», яка сприймається як ключ до розуміння неординарної поведінки персонажів з літературних творів Олеся Ульяненка. Чим Ви керувались, обираючи саме цих філософів і конкретні дослідження, щоб скористатися їхніми думками в якості аргументів?
Почну із того, що звернення до філософії взагалі зумовлено моєю ангажованістю у тілесну проблематику. Знаєте, як раніше вивчали вияви тілесності, наприклад, у поезії? Інвентаризаційно! Тобто підраховували, скільки разів поет використав у своєму творі слово «очі»! Але ж проблема полягає у тому, що скільки раз слово «очі» не повторювалося б у тому чи іншому вірші, власне очей у жодному вірші ми не знайдемо, хай навіть будемо шукати їх, як Діоген, зі смолоскипом у руках. А ось і інший парадокс: очей у віршах немає, але це не заважає нам бачити те, що змальовує автор! І як таке може бути?! Отож вірогідний варіант відповіді на ці і подібні питання можна отримати винятково за посередництвом філософії. Зокрема, якщо ми вже торкнулися «очей», то здатність цього органу зору бачити, наприклад, у контексті феноменології осмислюється через феномен погляду.
А феномен погляду здатен виникати навіть завдяки ґудзикам на Вашій чи на моїй сорочці. Тож через те, що я аналізував твори Олеся Ульяненка за допомогою тілесно-міметичної методології,
я був просто приречений на залучення до своїх роздумів як класичного, так і сучасного філософського потенціалу.
Врешті-решт, я і не особливо пручався, тим більше що перший літературознавець, себто Аристотель, взагалі вважається насамперед філософом. Звісно, я не порівнюю себе з Аристотелем (чи вже порівняв?!), але дуже часто пояснити нелогічні дії аж ніяк не дурних персонажів Ульяненка без такого філософського поняття, як трансгресія, просто неможливо. А якщо зважити на те, що, на мою думку, ідею трансгресії можна розглядати як філософську метафору фройдівської категорії сублімації, то ми знову повертаємося до тіла, бо, вибачте за блюзнірчий парафраз, але на моє глибоке переконання на початку було не слово, а Тіло, і Тіло було з Богом, і Тіло було Бог.
У другому томі Ви розглядаєте стиль, жанр, сюжет, композицію, художню образність і хронотоп прози Олеся Ульяненка. З останнього особливо зацікавили розмірковування стосовно топосу божевілля, присутнього в таких романах, як «Богемна рапсодія», «Хрест на Сатурні», «Жінка його мрії». Постає одне делікатне питання: чи психічні розлади, на які страждають протагоністи із згадуваних творів, кидають тінь на самого автора?
Ні, однозначно не кидають! Бо Олесь Ульяненко і справді був божевільним – божевільним митцем! Таким самим божевільним, яким був Лотреамон, що його дві тоненькі книжечки віршів вийшли друком вже після його смерті, але який згодом перетворився на кумира сюрреалістів. Таким самим божевільним, яким був Джеймс Джойс, що спромігся у своєму романі «Улісс» зобразити внутрішній світ жінки не згірше жінки. Таким самим божевільним, яким був Генрі Міллер, який спробував заперечити літературу за допомогою самої літератури. Зрештою, список цих божевільних можна продовжувати до безкінечності, бо хіба нормальна людина буде жертвувати безцінними днями свого неповторного життя, аби чорними цятками літер пристрасно бруднити чистий простір аркушів білого паперу?!
І все ж таки… і все ж таки без усіх цих божевільних наша цивілізація навряд чи могла б статися! Адже за великим рахунком ця цивілізація і почалась з того, що Бог, як подейкують, у благості своїй, а я думаю через відчай, який Він відчував тому, що навіть після вигнання людини з Раю все одно не знав, що робити з цим непослухом, – отже, Бог не зміг вигадати нічого кращого і дав цьому, подібному до себе бешкетнику книгу, тобто Біблію! А Олесь Ульяненко, за словом Є. Пашковського, лише «прагн[ув] поетичним словом, цим непроминущим світлом любови, вповільнити стрімководь земного часу».
Спілкувався Тарас Головко
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.