До нас їде "Літбат"

163

 
Олександр Смик не потребує особливого представлення. Відзначу лише пунктирно: відомий бард, заступник міського голови Тернополя, член ряду творчих спілок, меценат, цінитель мистецтва… Нещодавно його обрали головою Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України.
Починалася наша бесіда з локальних тем – планів, думок про структуру, котру очолює, але потім перейшла у площини більш глобальні – хто такий письменник сьогодні, яка його роль…
 
Аня ЗОЛОТНЮК
 
«Ми повинні бути першими»
– Не планував очолювати обласну організацію Спілки письменників. Переміг у голосуванні, мабуть, тому, що всі знають: треба щось робити, і це скинули на одного. Але так не буде, – каже Олександр Смик. Він наголошує, що працювати і для власного іміджу, і для іміджу Спілки доведеться разом. «Мені не подобається статус обласної організації в загальноукраїнському масштабі. Ми повинні бути першими», – переконаний співрозмовник.
 
Спілка письменників – структура досить «розкручена», але водночас вимагає популяризації та модернізації…
– З одного боку, Національна спілка письменників не потребує реклами – її авторитет набутий роками, – веде мову далі Олександр Іванович. – Але потрібно враховувати старіння Спілки. Воно пов’язане з певними суспільними змінами. Ставлення до творчих спілок було позитивним у радянські часи. З часів незалежності України воно змінилося. Багато хто не розуміє, що письменник це, перш за все, той, хто має громадянську позицію. І дуже багато літераторів зійшли нанівець, коли почали займатися лише своєю творчістю. До поета-громадянина всі дослухалися. Не можна сказати, що література є небажаною для нашого читача. Особливо мене тішать молодіжні ініціативи. Коли до нас приїздять Сергій Жадан чи Юрій Андрухович, або відбувається фестиваль «Ї», не можна сказати, що публіки нема. Інша справа – де ж члени обласної організації Спілки письменників? Чи є багато таких імен, на які рівнялися б молоді? Хоча не забуваймо, що у нас є яскраві особистості – Петро Сорока, Леся Романчук, Олександр Вільчинський… У нас досить письменників, котрі здобувають престижні нагороди. Наприклад, «Коронації слова» – Богдан Мельничук, Олександр Волков. А ми тішимося, як дурний цвяшком, перемогам спортсменів на не завжди першогатункових змаганнях, і чомусь не помічаємо, що наші письменники стають володарями поважних премій. Думаю, й засоби масової інформації мали б зайнятися популяризацією літераторів, котрі славлять наш край.
 
До вас їде «ЛітБат»…
Але названі прізвища, ті, котрі на слуху, – дещиця, про інших пересічний читач знає небагато. Отже, проблем одразу кілька – непредставлення тернопільських письменників у інформаційному просторі та їхня розрізненість. Для того, щоби зацікавити людей літературою, потрібно більше креативу від авторів, – каже Олександр Смик. Один із перших проектів голови обласної організації спілки має на меті як оприявлення Тернопільських письменників, так і їх згуртування навколо однієї мети.
– Нині наша організація налічує п’ятдесят шість осіб. Це, як на військовий час, цілий батальйон. Я задумав проект, який передбачає проведення масових письменницьких акцій, об’єднаних назвою «ЛітБат», – пояснює співрозмовник. – Наші письменники мають активно заявляти про свою творчість та громадянську позицію і робити це не лише в Тернополі, а й в райцентрах, селах. Цей літературний батальйон, перш за все, покаже, що ми є, і ніхто не збирається переходити на іншу сторону. Майдан продемонстрував, що є багато письменників, але лише кілька виходили на сцену і проявляли свою громадянську позицію. Це дуже важливо, особливо зараз. Мені сподобалося, як після виступу поета, котрий сказав, що його цікавить тільки література, а не воєнні події, одна дівчина відповіла: «Якщо ми нині не напишемо про ті події, котрі відбуваються, – історію знову напишуть за нас». Для мене це догма. Я підтримуватиму тих, котрі пишуть нашу справжню історію, вважаю, ми повинні це робити. Позиція слимачка сьогодні неприпустима. Якщо ти письменник, мусиш стояти попереду. І говорити незалежно від того, яка це влада, якого вона кольору. Ти повинен мати власну позицію. Тільки так може існувати сильна письменницька організація.
Також у планах Олександра Смика безпрецедентна серія «Письменники Тернопілля», де в окремих книжках кожен спілчанин представить свою творчість. Ці видання мали б бути в усіх районних, міських, шкільних бібліотеках. Цікавою є й ідея влаштування оглядів літератури, тим більше, маємо майстрів критики – Петра Сороку, Тетяну Дігай, Ірину Дем’янову. Не менш важлива проблема, яка потребує уваги, – розповсюдження книжок тернопільських письменників, адже часто вони «губляться» в книгарнях, або й зовсім до них не потрапляють.
 
Хто писатиме нашу історію?
«Якщо у нас не хочуть шанувати літературу, то яку ж історію ми напишемо?» – запитує Олександр Іванович і міркує:
– Не можна бути тимчасовим на своїй землі. Такі не виживають. Чиновники багато говорять про важливість проектів, котрі осмислюють тему війни. Але, наприклад, я досі не можу знайти мецената для випуску свого диску «Порохи на сонці». А це єдиний в Україні збірник пісень про війну. На «Ю-тьюбі» моя пісня «Сніги-сніги» має вже більше мільйона переглядів, а ми говоримо: «В нас немає літератури». Насправді в нас немає бажання підтримати своїх. Державна система нівелює потребу в мистецтві. Візьміть ефіри телеканалів. З’являється політолог за політологом. У ефір ніколи не пустять особистість. Тому, що особистість-письменник (а письменник не може не бути особистістю) говоритиме те, що, можливо, примусить задуматися політиків, політтехнологів і ведучих. Він не буде у відповідь запитувати: «А, як ви думаєте, що відбулося в Мукачево». Він розкаже масу прикладів того, що може призвести до нового Мукачево. Якщо людина прагне до розвитку, – дослухається до письменника. А до них сьогодні треба дослухатися. Мені подобається, що багато політиків звертаються до мене саме як до письменника. Політик не завжди бачить, що відбувається насправді. Наприклад, диск «Порохи на сонці» – це збірка не просто пісень, – там все чітко написано про те, що відбувається. Хто хотів, той прочитав. Не будеш же казати кожному: «О, давайте я вам віршик прочитаю». А зараз можу. Це вірші про те, що турбує мене сьогодні найбільше.
Місяць повісився – ось новина.
Гриміли салюти, скінчилась війна.
Скулили собаки на місяць в селі
І плакали в церкві ікони старі.
За що будем пити, коли ми ніхто.
Шість соток трьомсотим героям АТО.
Є право, є привід – повісився місяць
А дійсно, відправим його «грузом-200».
 

***

Не ходять за славою у балаклавах
Я слави такої собі не хочу.
Могутній народ і міцна держава –
Просвітлені лиця, відкриті очі.
Кийки і шоломи – ознака страху.
Безсилля – це автоматні черги.
Моя держава – суцільна плаха,
Де затишно жити лише померлим.
Для мене, живого, тепер однаково
Хто владу захопить – з броні чи з бульдозера.
Мене, живого, давно оплакали
Жити чи вмерти потрібно дозволів.
І тебе зметуть,
Як змітається порох з дзеркальної шафи
Твоїх ілюзій
Влада – це коло, замкнене коло.
Коло, в якому немає друзів
Підлість і жадібність велелюдна.
Чуда не буде – знайдеться Іуда.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!