Дмитро Мамчур, літератор, капітан ЗСУ розповів Еспресо про свою літературну діяльність на фронті, поділився, як діє атмосфера Еґре́ґора війни на своє довкілля, повідав, у чому слабкість зла та як працює тоталітаризм. Він не хоче бачити на відбудові України окупантів в будівельних робах, а сам розмірковує, чи вступати у ПВК після Перемоги.
Як відбулось переродження творчої людини у воїна-захисника?
Десь понад двадцять років я служив Батьківщині у різних силових структурах. В резерві. А далі настав час ЗСУ.
Якщо ж говорити про емоційне наповнення вчинків, про мотивацію, то, певна річ, радше йшлося про якусь, скажімо, родинну традицію. Мої предки весь час воювали. Багато було офіцерів. Я є зараз офіцером Збройних сил України. Намагаюся зберігати те емоційне тло, яке забезпечує виконання завдань.
Зараз служу у 21-му окремому стрілецькому батальйоні. Співпрацювали ми в різних місцях з кількома бригадами. Але на цьому не буду робити акцент, щоб не треба було нічого узгоджувати з пресслужбою.
Чи приходить Муза до Вас на лінію вогню?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що стосується текстів на лінії вогню, чи зараз вони пишуться… Багато текстів специфічних. Адже, так чи інакше, переформатувати ситуацію, власне, як людина, яка відповідає за морально-психологічний стан своїх людей, маю в будь-який спосіб гарантувати його стійкість. То ж треба написати, скажімо, щось підбадьорливе. Ну от воно й пишеться. Плюс, щоб не заснути, можна складати якість текстики, коли чергуєш. А що буде потім – буде потім. Будуть інші тексти. Будуть і вірші, буде якась драматургія. А зараз слухаємо ці от ритми, які завдає артилерія й стрілецька зброя.
Розкажіть про своє перше бойове хрещення. Де і як це відбулось?
Якщо говорити про бойове хрещення, то я його мав раніше як журналіст. Сталося це ще понад сім років тому. Десь в таку саму пору. Зброї в мене в руках не було. Був фотоапарат. Як співав Тарас Чубай: “Я не мав меча то був лютні гриф…”. Про наступні події, про ці боєзіткнення, в яких я брав участь, можливо настане час, і я розкажу чи напишу. Зараз маємо те, що маємо. Чи я був якось наляканий, чи здивований? Радше ні. Ти завжди чекаєш чогось гіршого, ну а потім людина звикає. Потім в деяких людей виникає війнозалежність. В мене поки що цього нема. Працюємо.
Як психолог, чи можете розповісти про Еґреґора війни, коли пліч-о-пліч щодня працюють абсолютно різні люди? Як він їх усіх мирить між собою? Як знаходиться спільна мова?
Егрегор війни, простір війни… Кажуть, голос війни… Багато чув такого чогось на кшталт… Це, як пам’ятаю, в очікуванні бою нічного, ми сиділи з одним товаришем, і він так пожартував: “Чуєш, духи війни злітаються, бій буде…”. Бій відбувся вже вдень. Духи війни наїлися там… Ось такий Еґре́ґор.
Все збирається до купи. Порожні міста. Люди, які десь по двоє, по троє ходять. Десь краєм дороги. Тварини, які десь бігають. Їх підгодовують. Люди у формі. Люди в цивільному. Над твоєю головою літають снаряди. Перемовляються кулемети. Спалахи там, там, там… Освітлювальні ракети, сигнальні ракети. Якісь стишені команди, чи гучні команди. Звук генератора. Звук дрона. Вітер… Зрештою, тут є від чого дістати залежність. Якщо можна так сказати.
Там, де ти слухаєш голос війни, яка промовляє не до тебе. Десь так…
Якось Ви сказали, що ця війна є війною смислів. Поясніть ширше.
Ми по різному розуміємо, що таке війна. Що таке держава. Що таке обов’язок. У нас, перш за все, найвища цінність – це життя. Людина і держава – це сторони угоди договору. Людина захищає свою вольність і свої права. Що стосується смислів тої іншої сторони – в принципі це і так усе видно. Що стосується тих меседжів, які вони посилають, вони вкрай деструктивні, є мета залякати, дати розуміння чогось того, що виходить за межі всіх поняттєвих карт. У них важливо, аби дати заголовок – “Це місто взято”. І для цього вони можуть це місто знищити. Просто заради заголовка.
Певна річ… наша пам’ять заглиблена в давніші часи… Ми маємо бути людьми й ми маємо усвідомлювати свою цінність.
Зрештою, наша держава віддає нам належне і дбає про свою армію. Ми – рівноправна сторона договору з державою.
Зараз багато в інтернеті відео з діточками Росії, щось на кшталт Путінюгенда. Як ви вважаєте, як психолог, чи це покоління вже втрачене? Бо пропаганда проростає у їх мізки як отрута. Чи можна цю отруту з часом нейтралізувати? Якщо так – то яким чином.
Що стосується оцієї пропаганди, то можна сказати, що це промивання мізків, перероблення людини. Це ті всі смисли, проти яких ми боремося. Вони закладаються вихованням в родині, формуванням особливого типу громадянина тоталітарної держави. Тобто, такої, де людина є цілком підпорядкованою волі адміністративної машини, бюрократичної машини, яка перебуває в руках фактично у злочинів, які, можливо, думають, що дбають про добробут своїх родин, і вони забезпечують існування, виживання інших… На мою думку, на нашу думку, людина створена для життя, а не для виживання. Це виживання ставить її в ті умови, коли вона може з’їсти іншу людину. У всіх сенсах. І звичайно, що в прямому. Це людоїдство. Це те, проти чого ми боремося. Ми боремося проти людоїдської системи, де є один вождь, де є його опричники, які намагаються зробити все, щоб упокорити решту населення, яке саме б дбало про те, щоб ті опричники, фактично, та політична поліція, інші силовики контролювали навіть думки цих людей. Це саме про те, що нам говорять класики антиутопісти… Мислезлочини, повідомлення про мислезлочини. Повідомлення батьків на своїх дітей. Повідомлення дітей щодо мислезлоченів свої батьків. Ось як діє ця система, для якої людина – є гвинтиком, людина – є ресурсом, людина – є ніщо. А, власне, держава в них – є усе. І держава виражає, скажімо, інтереси свого вождя, який обожнюється, який представляє ті, скажімо, якщо можна так назвати, цінності. А насправді – якісь капища й ідоли чогось древнього, що сягає часів появи зла. Зло – то є не просто деструктив. Зло – це певна спрямованість особистості, певна спрямованість єства на досягнення якихось особисто важливих цілей. Цілей, важливих для певної особистості в будь-який спосіб. Коли не просто якась прекрасна мета виправдовує всі засоби, а коли важлива для певної людини, або певної групи людей… мета, яка стає причиною колективних вбивств для чогось, скажімо, що ми взагалі ще не вигадали навіть у визначенні. Тобто, це не просто деструктив, це зло, це та зараза, яка шириться мільйонами свідомостей. І починається те, що дуже тяжко зупинити. Образом чого є зомбіапокаліпсис, чи ще щось те, що ми бачимо у фільмах. Це не просто поширення якогось страху. Це поширення хаосу, куди, так би мовить, в разі недосягнення цілі, мети, певні групи хочуть занурити решту людей, хоч увесь світ.
Чи є у вас якісь прогнози на цю війну? З особистих спостережень.
Я не спеціаліст. Мої прогнози – особистісні. Я радше говорю, як приватна особа, яка перебуває у відпустці, ніж, як офіцер Збройних сил України. Щодо моїх прогнозів, з будь-якого погляду, певна річ, що ми переможемо. Чому? Тому що наші ідеї – вони прості й зрозумілі. Це воля, це рівність держави й людини, це договір між державою і людиною, це координація зусиль усіх і кожного, це завершення етногенезу, коли ми зможемо забезпечити координацію дій десятками мільйонів людей. І ми боротимемося далі за те, щоб не було у нашому новому світі, який ми обов’язково побудуємо, залишків усього темного, що прийшло, заглибин підсвідомості, скажімо, колективної тих людей, які породили тоталітаризм і все, що з ним пов’язано. Бо воно не є людське. Воно фактично прийшло звідти, куди не сягають дослідження філософів.
Що б я не хотів бачити у новому світі? Залишки отого людоїдського тоталітаризму. Що б я хотів бачити? Винагородження та усвідомлення того, що наша людськість оцінювана.
Наслідки цієї війни для нас – це тривала відбудова, бажано не за фізичної участі руйнівників. Ну, це буде окупація трошки інша. Хай навіть вони будуть в робах, але їх тут буде дуже багато всюди. Навіть, якщо вони скажуть, що ми зруйнували ті мости та ми їх відбудуємо. Чи якісь інші споруди, інфраструктурні якісь об’єкти. Тобто, на мою думку, їх тут не треба.
Що стосується інших небажаних наслідків, не хотілось би бачити на нашій території представників якихось приватних військових компаній. Тобто, чужоземних військових, на мою думку. Тут не має бути, навіть, якщо вони прийдуть як союзники чи помічники. Чи, не дай Боже, визволителі. Ну і далі… Я думаю, що фінал буде повчальний. Для всіх. І єдине, що має зрозуміти кожен український громадянин, що від його дій, як істоти, творчої, розумної, як особистості, залежить дуже багато. Залежить усе… Як людина буде виховувати своїх дітей, до чого вона її готуватиме. Що може бути далі? Далі може бути світова управлінська криза. Це означатиме, що бракуватиме спеціалістів, для організації життя в тих чи інших сферах людської активності. Наразі, я б не сказав, що є якісь песимістичні відчуття. Буде все, як і було раніше. Головне, щоб без того всього, що ми пережили, що ми переживаємо. Щоб було зроблено відповідні висновки.
Минулого року у вас був пост із фотографіями, який ви хотіли підписати “Кіно і німці”. Знімали у Львові черговий фільм про воєнні часи. Як тепер ви сприймаєте ці фото? Адже в пості ви поставили три крапки.
Вже тоді було передчуття чогось такого, що буде гостріша фаза. Ми це якраз обговорювали у нашім журналістським вузьким колі, що треба готуватися, що треба напевне подбати про якісь бронежилети й каски, аптечки. Треба якось людям донести просту думку, що коли хочеш миру – готуйся до війни. Ось і все.
Ваш план мінімум і план максимум після Перемоги над окупантом. Чи є мрія, яку ви обов’язково плануєте здійснити?
Плани доволі прості. Писатиму п’єси, працюватиму в театрі. Мрія? Писати далі…
А як ні, як щось не піде з тих п’єс, якщо не буде настрою чи змоги це писати… То запишусь в якусь із наших українських ПВК. Я так думаю. Якщо закон уже буде. Десь так…
Олена Чернінька